Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Кримський юрт у 1441–1648 роках

Андрій Галушка

Якщо розглядати історію України в парадигмі Мультифронтиру, то чи не найбільш мультифронтирним регіоном є південь нашої країни із Кримським півостровом. На цій території зійшлися і протягом століть сходилися і на полі бою, і у більш-менш мирних інтеракціях чотири великі історичні зони:

1) Європейський світ, частиною якого були руські землі Литви і Польської Корони;

2) Московська монархічна держава, що являла собою дуже специфічний сплав спадщини далекої периферії старої Русі зі спадщиною Монгольської імперії, зокрема улусу Джучі;

3) Мусульманський світ, що завдяки успіхам зброї султанів Османської династії міцно й надовго закріпився на Балканському півострові, заволодівши спадщиною зведеної нанівець Ромейської імперії і зайнявши її місце (тобто місце середземноморського світу) у цій зоні українського Мульти­фронтиру;

4) Світ Великого Євразійського степу, що ним протягом кількох тисячо­літь приходили зі сходу на захід, з Азії до Європи, нові й нові народи.

Власне, із географічної точки зору південний регіон України також відрізняється значною різноманітністю. Він охоплює степи материкової Південної України, чиї ландшафти змінюються зі сходу на захід — від горбів Донецького кряжу та порослих лісом берегів Донця до Причорноморської низовини; до середини минулого століття до нього входив і карколомний лабіринт Дніпровських плавнів, що згодом поглинуло рукотворне Каховське море; сюди ж належить степ півночі Кримського півострова, Кримські гори і, нарешті, Південний берег Криму з його близьким до субтропічного кліматом. Кримський хребет є природним кордоном, що століттями, якщо не тисячоліттями, відділяв зону, політично підвладну степовим народам, від Південного берега, де ще із часів античності закріпилися колонії осілих народів із басейну Середземного моря.

У середині XV ст. на політичному обрії Східної Європи з’явилося нове державне утворення, що неабияк вплинуло на темп історичних процесів у навколишніх землях. Ідеться про Кримське ханство. До того Крим був одним з улусів Золотої Орди із центром у місті Кирим/Солхат (сучасне м. Старий Крим), яке швидко перетворилося на визначний торговельно-­ремісничий центр. Але ще за сто років до утворення незалежного Кримського ханства Золота Орда, після короткочасного розквіту, вступила в період повільного занепаду.

У другій чверті XV ст. із розвитком відцентрових тенденцій у Золотій Орді на підвладних їй теренах виникли кілька самостійних держав. Домінувала серед них Велика Орда із центром у Сараї, що претендувала на зверхність над усіма іншими новоутвореними ханствами — Астраханським, Казанським, Сибірським, Ногайським і Кримським (Перекопським).

У 1441–1442 рр. нащадок золотоординського хана Тохтамиша Хаджі Ґерай проголосив себе кримським ханом і заснував династію Ґераїв, що правила у Криму 340 років, аж до анексії ханства Російською імперією 1783 р. Його стосунки з Ягеллонами були дружніми. Володарі Литви і Польщі вбачали у новій незалежній державі союзника проти Великої Орди, звідки часом здійснювалися грабіжницькі походи на Литовську Русь. Коли Литва й Польща зазнали тяжкої поразки від Тевтонського ордену на початку Тринадцятилітньої війни 1453–1466 рр., Хаджі Ґерай запропонував військову допомогу проти хрестоносців. Хаджі Ґерай не дозволяв кримським татарам робити набіги на Велике князівство Литовське і захищав його від нападів Великої Орди, із якою Хаджі воював до 1465 року.

Новостворене Кримське ханство не було міцним. З одного боку, централізаторські тенденції в політиці ханів завжди зустрічали опір татарської знаті, причому в цій боротьбі обидві сторони шукали допомоги у сусідів. З іншого боку, економіка ханства базувалася на екстенсивних формах сільського господарства — кочовому скотарстві і примітивному рільництві, продукція яких не забезпечувала потреб населення.

Одним із головних своїх завдань Хаджі Ґерай бачив підкорення генуезьких колоній, що сплачували татарам необтяжливу данину за право вільно торгувати з країнами Сходу, Литвою, Польщею та іншими країнами. Як відомо, конфлікт Хаджі з генуезцями почався ще в 1430-х рр. Після оволодіння кримським престолом він звернувся по допомогу до уряду Османської держави. У 1454 р. під час зустрічі ханського посла та османського адмірала Амира-Кях’я була підписана угода, що стала першим кроком на шляху до залежності Кримського ханства від османів.

Перший кримський хан помер 1466 р., і в боротьбі за владу між його синами узяв гору енергійний Менглі Ґерай, що довгий час жив у Кафі серед генуезців. На початку свого правління він, також як і його батько, видав великому князю литовському Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.), але невдовзі їхні стосунки ускладнилися.

Посилення напруженості між Литвою і Московською державою призвело до того, що обидві сторони конфлікту, що назрівав, заходилися шукати союзників серед держав — спадкоємиць Золотої Орди. Казимир сподівався на союз із ханом Великої Орди Ахматом; це підштовхнуло великого князя московського Івана ІІІ Васильовича до пошуку союзу з Менглі Ґераєм, який після захоплення Кафи османським флотом у червні 1475 р. визнав себе васалом султана Мехмета ІІ.

Укладенню союзу Криму з Москвою на якийсь час перешкоджали бурхливі події у Криму. Проти Менглі Ґерая виступив 1475 р. його брат Айдер. Хан був позбавлений влади та ув’язнений. Бунтівний бек Емінек звернувся по допомогу до османського султана. Наприкінці травня 1475 р. османський флот на чолі з великим візиром султана Мехмеда ІІ з’явився під Кафою. Шостого червня 1475 р., після чотириденного бомбардування Кафи, де саме у цей час спалахнуло повстання греків і вірмен, її було здобуто. При цьому Менглі Ґерай вийшов на волю і, визнавши себе васалом Мехмеда II, повернув собі трон. Треба зазначити, що Менглі визнав лише особисте підданство султану Мехмету ІІ, формальної угоди про підпорядкування династії Ґераїв османам так і не було укладено, але тривале правління Менглі Ґерая призвело до того, що його брати були витіснені із Кримського юрту, і влада перейшла до нащадків Менглі.

У тому ж 1475 р. турки здобули Солдайю (Судак) та інші генуезькі фортеці на південному узбережжі Кримського півострова й поставили там свої залоги. Після цього Кримське ханство остаточно потрапило у васальну залежність від Туреччини. Невдовзі (1484 р.) турки захопили молдавські порти Кілію в гирлі Дунаю і Білгород (Аккерман) біля гирла Дністра. Отже, усе північне узбережжя Чорного моря опинилося під контролем султана.

Комендант турецької залоги Кафи (а першим губернатором новоутвореної провінції став син самого султана) мав владу навіть над кримськими ханами. Через два роки турки вирішили повернути на трон Нур-Довлата, якого нещодавно скинув Менглі Ґерай. Однак наступного року ситуація знову змінилася: новим кримським ханом став родич хана Великої Орди Ахмата — Джанібек. Менглі Ґерая із двома іншими братами турки ув’язнили в Константинополі, і він дивом уникнув загибелі. У Константинополі йому вдалося прихилити до себе султана, тож на зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на батьківський престол. Менглі нарешті закріпився на ханському троні до кінця свого життя (1478–1515 рр.).

Лиха, що зазнав Менглі Ґерай, глибоко вплинули на нього. Тільки-но опинившись у Криму, він повідомив Івана III про готовність укласти союз на умовах московської сторони. Текст досягнутої угоди не залишав місця для сумнівів щодо її характеру: Іван III і Менглі мали разом боронитися від Ахмата і спільно діяти проти короля і великого князя Казимира.

Варто зазначити, що в межах сфери впливу Османської імперії Кримське ханство користувалося великою самостійністю. Ханство не було завойоване османами, Ґераї лише визнавали владу османських султанів над собою та їхнє право призначати й усувати кримських ханів. При цьому кримські хани були повноправними суверенами на своїй території, мали право на самостійні міжнародні зв’язки, право призначати і збирати податки, видавати закони. Система права у Криму суттєво відрізнялася від правової системи власне Османської імперії.

Окрім права призначати й усувати ханів (за узгодженням із правлячою елітою Кримського ханства), османські султани також мали право викликати кримське військо для участі в імперських воєнних кампаніях, а іноді — й у внутрішніх імперських династичних війнах: наприклад, 1511 р. принц Селім (майбутній Селім І Явуз) повів кримське військо на війну проти свого батька — султана Баязита ІІ. Але поступово втручання султанського уряду у справи Криму ставало все більш відчутним, і в пізніший період своєї історії ханство фактично перетворилося на османську провінцію.

Не дивно, що хани прагнули проводити незалежний від Стамбула курс, інколи вступаючи у відкриті конфлікти із султанами. На початку 1530-х рр. хан Сахіб Ґерай переніс свою столицю в новозаснований Бахчисарай, подалі від турецького гарнізону Кафи та османського намісника. Невдовзі султан відібрав у Кримського ханства фортецю Очаків і поставив там турець­ку залогу для додаткового контролю над ханством.

Незабаром після прийняття османського васалітету, 1482 р., сталася знакова подія — захоплення і зруйнування татарами Києва. Почався період безперервних нападів кримських татар на Литовську та Польську Русь. Протягом майже століття — від 1474 р., коли брат Менглі Ґерая Айдер сплюнд­рував Поділля, до Люблінської унії 1569 р.— відомо про понад 75 більших або менших татарських акцій проти руських земель Великого князівства Литовського і Королівства Польського. Особливо напруженими видалися 1474–1534 рр., коли майже щорічно, а іноді і двічі чи тричі на рік, Русь потерпала від татарських наїздів. Найчастіше страждали Поділля і Волинь, але час від часу татари заходили набагато далі, аж під Мінськ у Білорусі, Вільно в Литві чи Завихвіст у Польщі. Часто також спустошувалися околиці Києва і Львова.

Спірним є питання шкоди, завданої походами кримських татар на землі Литовської Русі. Деінде можна прочитати про мільйонну кількість виведеного ясиру, причому такі тексти зазвичай посилаються на хроніки і літописи. Проблема полягає в тому, що ці історичні джерела не містять достовірних даних, і часто «сто тисяч ясиру» означає «дуже багато, але скільки точно, невідомо». Це, на жаль, загальна проблема історичних джерел ранніх, а то й не надто ранніх періодів. За дуже приблизною оцінкою можна вважати, що за сто років перед Люблінською унією 1569 р. татарські напади завдали руським землям людські збитки в розмірі біля 300 тис. осіб. До цієї оцінки входять не лише захоплені в полон, тобто бранці, але і вбиті, а також шкода, заподіяна не лише татарами, але й турками та волохами. Цей тягар був страшенно важким для Русі. Втрата людності виявилася дуже відчутною і сприяла тому, що лісостепова зона Литовської Русі перетворилася на пустку. При цьому головну роль відігравала навіть не кількість людей, уведених у полон, а те, що загроза набігів стримувала колонізацію лісостепу підданими Ягеллонської династії: лише відчайдухи наважувалися селитися на теренах, де держава не могла гарантувати їм навіть мінімум особистої безпеки не лише стосовно їхнього майна, але і життя.

Союз Менглі Ґерая з Москвою буквально вказав кримським татарам на руські володіння Литви як на об’єкт грабіжницьких виправ, до того ж, із московської точки зору, додатковим позитивним моментом було те, що ці землі були набагато ближчими до Криму, ніж тогочасний південний рубіж московських земель. Але 1502 р. Менглі нарешті переміг і знищив на берегах Сули на сучасній Полтавщині Велику Орду. Це зменшило цінність союзу Криму з Московською державою для обох сторін, і, починаючи з ­1510-х рр. Крим почав здійснювати набіги на Московську державу так само, як на Литву й Польщу. У той же час польські та литовсько-руські війська спромоглися одержати кілька значних перемог над татарами (1506 р. під Клецьком у сучасній Білорусі, 1512 р. під Лопушним на Тернопільщині), що підштовхнуло хана до налагодження стосунків із Ягеллонами.

Новий король і великий князь Сигізмунд погодився платити ханові щорічні «подарунки» («упоминки»), що у Криму вважали за данину, натомість хан Менглі Ґерай у своєму ярлику підтвердив ярлики попередніх ханів, визнавши за Великим князівством Литовським право на всі руські землі, що колись належали Золотій Орді і були пізніше здобуті Литвою. Оскільки стало цілком очевидно, що Московське князівство претендує на роль Великої Орди з її претензіями на зверхність над усією територією колишнього улусу Джучі, Сигізмунд і Менглі спробували утворити антимосковську коаліцію із залученням до неї ще одного уламка Золотої Орди — Казанського ханства, що також відчувало на собі тиск із боку Москви. Одним з елементів цього союзу став шлюб Менглі з донькою казанського хана.

На жаль, ханський уряд не міг повністю контролювати ні прикордонну аристократію, ні власний династичний клан, що постійно збільшував свою чисельність. Виправи на сусідні країни вважалися гідною справою для степового лицарства, тож у прикордонні, незважаючи на начебто досягнуте на вищому рівні порозуміння, продовжувала тліти прикордонна війна, час від часу спалахуючи кривавими зіткненнями. Гору в них брали чи то татари (як під Сокалем 1519 р.), чи то поляки з литвинами (як під Вільшаницею неподалік Василькова 1527 р.). Але хай там як, основний вектор зовнішньої політики ханства змінився.

Син Менглі — Мехмед Ґерай (правив у 1515–1523 рр.) переніс свою увагу на здобуття гегемонії над іншими ханствами джучидів. У 1521 р. йому вдалося посадити на трон Казанського ханства свого брата (чи племінника) Сахіба Ґерая, і того ж року разом із ним із двох напрямків напасти на Московську державу. Наприкінці липня Мехмед розтрощив під Коломною московське військо за рахунок надзвичайної мобільності своєї кінноти, доб­ре налагодженої розвідки, що знайшла зручну переправу через Оку, та ефективного використання помилок московських воєвод. Орда після того безкарно сплюндрувала великі терени між Рязанню, Москвою і Владимиром. Добре укріплену Москву хан не став штурмувати, обмежившись величезним викупом.

Одначе дуже скоро Мехмед Ґерай зазнав катастрофічної поразки, що коштувала йому життя. Він почав боротьбу з іншим уламком Золотої Орди — ногайцями. Спершу йому вдалося перемогти їх, але коли хан вирушив у похід, метою якого було підкорення Астрахані (якби це вдалося, під владою Ґераїв опинилася би значна частина колишнього улусу Джучі), ногайці підступно вбили його та його сина Багадура, знищили кримське військо і сплюндрували значні території володінь Ґераїв.

Новий хан — Саадет Ґерай — також почав своє правління із запевнень в оплаченій «упоминками» дружбі із Сигізмундом, але вже 1524 р. відправив військо на Велике князівство Литовське та Польське королівство, начебто у відповідь за напади козаків на Аккерман. Тут варто зазначити, що, по-перше, прикордонна війна вже втратила будь-яку надію бути погашеною, а по-друге, у взаємодію із Кримським юртом — як фокусом Українського Мультифронтиру — повномасштабно вступають козаки, які самі є продуктом цього мультифронтиру і часто виступають як самостійна сила із власними інтересами.

Коток прикордонної війни котився то в один, то в інший бік. Після від­чутної поразки, завданої кримськотатарському кошу під Вільшаницею, перейшли в наступ прикордонні старости і ротмістри ягеллонських володінь, що в українському патріотичному наративі подекуди зараховують до «перших козацьких гетьманів»: у 1528 і 1529 рр. хмельницький староста Прецслав Лянцкоронський і черкаський староста Остафій Дашкович ходили під Очаків по татарських коней та худобу (в одному з походів було захоп­лено в татар нібито 30 тис. голів худоби). У відповідь на ці набіги Саадет Ґерай вирішив здобути Черкаси (іншим приводом для цієї акції були спроби Іслам Ґерая — суперника та племінника хана — знайти підтримку у володіннях Ягеллонів): 1532 р. Саадет отримав від турків 50 гармат і півтори тисячі стрільців, обложив черкаський замок і марно штурмував його протягом 13 днів. А втім не варто думати, що кримському війську у принципі не вдавалося захоплювати міста: через два десятиліття, 1552 р., обстріл із татарських гармат призвів до падіння Брацлавського замку.

Після цього татарські походи на Русь припинилися на кілька десятків років (хоча менші набіги тривали, причому з обох боків), оскільки ханство знову було роздерте внутрішніми чварами. Саадет Ґерай після невдалого походу на Черкаси зрікся престолу, новим ханом був обраний його племінник Іслам Ґерай, але за кілька місяців султанський уряд підтримав кандидатуру Сахіба Ґерая, який із 1521 до 1524 р. був казанським ханом. Іслам став калгою (цей титул заступника і спадкоємця хана впровадив Менґлі Ґерай), але й далі прагнув ханського престолу. Війна між двома ханами точилася кілька років. Кожен із них спирався на різні аристократичні клани у своїй внутрішній політиці, а у зовнішній політиці Сахіб Ґерай спирався на Османську імперію і Ягеллонів, тоді як Іслам Ґерай прагнув заручитися підтримкою Московського князівства.

Ця династична війна скінчилася 1537 р. із загибеллю Іслам Ґерая у битві з ногайцями. Після цього Сахіб Ґерай спрямував свої зусилля на схід. Після походів на черкесів у 1538, 1542 та 1544 рр. під владу ханства потрапили землі Північного Кавказу. У 1545 р. завершився перемогою похід проти Астраханського ханства, що також опинилося (хоча, як виявилося, ненадовго) у сфері кримського впливу. Після відбиття набігу ногайців на Крим 1548 р. Ногайська орда, давній конкурент Криму, також визнала владу кримського хана. Одним із важливих чинників цих перемог була вогнепальна зброя, що давала кримським татарам безперечні переваги над тими супротивниками, які намагалися воювати за старими традиціями. Окрім того, кримські татари взяли активну участь у походах своїх сюзеренів, турецьких султанів, на Угорщину та у війнах зі Священною Римською імпе­рією, а пізніше також у походах на Велике князівство Московське.

Сахіб Ґерай був убитий 1551 р., коли відмовився послати військо на допо­могу османській армії проти Персії. За підтримки османського флоту, що спонукала кримську аристократію покинути Сахіба, ханом став Девлет Ґерай, який прибув разом із османським десантом. Девлет вирішив, що конт­ро­лювати аристократичні клани буде набагато простіше, якщо їхня енергія буде спрямована на війни за межами Криму. До того ж, нестабільністю у Криму скористалася Московська держава, що розпочала процес поглинання держав — спадкоємиць Золотої Орди. Московські князі не походили з роду Чингізидів і не могли претендувати на те, щоби володарі цих держав визнавали їх за сюзеренів; тому підкорення могло відбуватися лише у формі цілковитого знищення всіх конкуруючих державностей.

У 1552 р., після невдалого походу Девлет Ґерая на Москву, військо царя Івана IV Васильовича захопило Казань, винищивши велику частину населення міста. У 1556 р. впала Астрахань, що ще недавно була під контролем Криму. Та й на самі кримські землі цар Іван організував кілька походів, у тому числі очолюваних легендарним засновником Січі князем Дмитром Вишневецьким, який саме у цей період своєї буремної біографії змінив сюзерена з великого князя литовського на царя московського.

Проте з московських спроб підкорити і Кримське ханство нічого не вийшло. Отримавши відсіч, голодний хижак, чий апетит лише роз’ятрили недавні перемоги, повернув у напрямку, як вважалося, слабкішої жертви. Розпочалася тривала Лівонська війна — перша серйозна спроба Московії заволодіти східним узбережжям Балтійського моря. Коли стало зрозуміло, що північний ворог надовго зав’язнув у цій війні та, окрім того, розв’язав криваву кампанію внутрішнього терору, Девлет Ґерай розцінив це як шанс на реванш.

У 1569 р. відбувся спільний похід османського і кримського війська на Астрахань. Цікаво, що на етапі планування походу розглядалася можливість побудови каналу між Доном і Волгою, щоби забезпечити війську надійну логістику. Цей план залишився нереалізованим, і похід зазнав невдачі. Але на цьому Девлет Ґерай не спинився.

Навесні 1571 р. хан вирушив на Москву. Московський цар Іван вважав, що його військо, яке складалося з опричників — особистої царської гвардії, зможе відбити напад, але прорахувався. Татари його розбили, і цар із рештками опричників утік у Ростов. Інший московський корпус вирішив захищати столицю на її стінах, за якими ховалися, на додачу до багатотисячного населення міста, втікачі з його околиць. Двадцять четвертого травня 1571 р. Девлет Ґерай з ордою підійшов до стін «Білокам’яної». Коли його військо підпалило передмістя, вогонь швидко перекинувся за фортечні стіни. Місто згоріло вщент, втрати серед війська і жителів були величезними. Це був найбільший тріумф татар над Москвою від 1408 р., коли її спалив емір Едіґей. А сам Девлет від того часу став знаним як Тахт Алґан — «Здобувач столиць». Від спаленої Москви орда повернула на Каширу і Рязань, захопивши і привівши до Криму величезний ясир. Хан відправив цареві вимоги відмовитися від його нещодавніх завоювань і визнати зверхність Криму, як колись його предки визнавали зверхність Золотої Орди. Цей момент залишився в історії найвищим піком могутності Кримського ханства.

На жаль, закріпити успіх Девлет Ґераю не вдалося. Цар Іван був готовий прийняти майже всі умови, наприклад, відмовитися від Астрахані, але все ж таки вирішив не поступатися Казанським ханством. Тому наступного року Девлет знову пішов походом на Москву і наприкінці липня зумів блокувати новостворене московське військо. Але цього разу кримському ханові не пощастило: стривожений неправдивими чутками про московську підмогу, хан наказав штурмувати московський укріплений табір, і після тяжкого бою татарське військо зазнало поразки. Ще через два десятиліття, 1591 р., хан Гази ІІ Ґерай, знаний як Бора, тобто «Буря», зробив останню спробу походу на Москву, але його орда зазнала поразки під її стінами. Наступного року Гази ІІ послав військо спустошити терени Московського князівства, але вже тоді стало ясно, що повернути захоплені Москвою ханства Кримові не вдасться, і його впливовість на теренах Східної Європи почала поступово спадати.

Частково це було викликано тим, що султанський уряд, поступово підсилюючи свою зверхність над ханством, підпорядковував його дії на міжнародній арені власним інтересам. Починаючи з 1570-х рр. кримські війська, виконуючи волю Стамбула, були повністю задіяні у війні з Пер­сією, а в 1593– 1606 рр.— у важкій кампанії проти імперії Габсбургів. В обох війнах кримські воїни ставали ключовим фактором, що забезпечував перемогу османському війську у вирішальних битвах. Але та сама необхідність вирушати в далекі походи і приносити в офіру інтересам османського султана життя своїх лицарів — братів, синів та інших родичів, нерідко ставала причиною незгод і жорстокої конфронтації між Стамбулом і Бахчисараєм. Прикладом може слугувати відмова старшого сина і спадкоємця Девлета — Мехмеда ІІ Ґерая на прізвисько «Товстун» — послати кримське військо в Персію у 1582 р. після невдалої кампанії попередніх років (1579 р. його калга Аділь Ґерай потрапив у полон до персидського шаха). Коли султан спробував усунути Мехмеда ІІ із престолу, той відповів блокадою Кафи. Але черговий турецький морський десант, очолюваний іншим сином Девлета Ісламом ІІ Ґераєм, скинув Товстуна.

Султанський уряд опирався спробам ханів змінити традицію наслідування престолу старішим у роді на принцип передачі влади від батька до сина, бо це зменшило би ступінь контролю Стамбула над Бахчисараєм. Прагнення ханів до самостійності спонукало їх вносити зміни і в систему державної влади. Наприкінці XVI ст. була створена ще одна впливова посада — посада нуреддина, другої після калги особи у ханстві. Цю посаду створив хан Мехмед ІІ Ґерай, коли султанський уряд відмовився затвердити калгою його сина. Насправді Мехмед ІІ остерігався не даремно, бо саме чинний калга, ще один із синів Девлета — Алп Ґерай, наказав вбити Мехмеда, хоча сам новим ханом не став. Цікаво, що у боротьбі між Алпом і Мехмедом певну роль відігравали і козаки, які деякий час тримали Алпа в полоні: дуже часто сусіди по Мультифронтиру мали вплив один на одного в геть несподіваних аспектах і сюжетах.

Після смерті вже згаданого Гази ІІ Ґерая від пошесті під час чергової кампанії на Кавказі проти персів (1607 р.) османський султан не затвердив ханом його сина Тохтамиша Ґерая, і в Кримському ханстві почався тривалий період внутрішньої нестабільності та династичної війни, у якій взяли участь і запорозькі козаки.

Тут варто трохи детальніше зупинитися на політичній системі ханства. На вершині політичної піраміди стояв хан, який був володарем країни. Але він, на відміну від султана у Стамбулі чи великого князя (царя) в Москві і подібно до короля у Кракові (чи до «старшого», а пізніше гетьмана Війська Запорозького), обирався. На початку історії ханства виборцями були четверо карачі-беїв, вищих аристократів, представників чотирьох родів: Ширін, Баргин, Аргин (чи Арин) і Кипчак. Саме ці роди були найбільшими і найвпливовішими; менш значні кримські роди виступали їхніми союзниками. Так, наприклад, найбільший рід Ширін традиційно підтримували клани Барин і Яшлау (можливо, всі ці роди походили з кипчацької аристократії ще із часів до підкорення Криму Монгольською імперією в середині ХІІІ ст.). Кожен із кланів мав свої кочів’я і виставляв окреме військо. Ширін, як найпотужніший клан, міг виставити до 20 тис. воїнів.

Після перемоги Кримського ханства над Великою Ордою під берло хана перейшли клани з інших теренів колишнього улусу Джучі, тому до виборчої колегії було внесено ще двох карачі-беїв, представників родів Мансур та Сіджеут. Мансури були кримською гілкою ногайського роду Мангит, і за чисельністю та впливом переважували всі інші клани Кримського ханства за винятком Ширін. Тому внутрішня політика ханства багато у чому визначалася суперництвом між двома найбільшими аристократичними родами — Мансурами і Ширінами. У династичній війні 1580-х рр. Мансури підтримували хана Мехмеда ІІ Ґерая і після поразки останнього були вигнані із Криму. Вони повернулися лише за Гази ІІ Ґерая, і пам’ять про цю вимушену еміграцію залишилася фоном багатьох політичних подій.

Влада хана не була абсолютною. При ньому існував постійно діючий дорадчий орган — диван, куди входили калга і нуреддин, карачі-беї та верхівка кримського мусульманського духовенства. Для вирішення найважливіших питань у житті держави — таких, як оголошення війни чи запровадження нового податку, збирався курултай — асамблея всієї кримської еліти. Його рішення найвищі беї від імені всього народу оголошували ханові. Існували також курултаї окремих кримських родів.

Десь із середини XVI ст. разом із підсиленням впливу султанів вибори «Великого падишаха Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кип­чацького степу, всіх татар, незліченних ногаїв, татів, тавгачів та гірських черкесів» почали перетворюватися на формальність. При цьому зберігалися формальні атрибути суверенітету кримських ханів, визнані ісламським правом: право карбувати власну монету, право на згадування імені хана під час пополуденної п’ятничної молитви на першому місці (лише починаючи із правління Іслама ІІ Ґерая першим почали згадувати султана), право хана на самостійні контакти з іншими державами, право призначати і збирати податки, право видавати закони держави, а також відмінна від османської система судочинства: на території ханства діяло кримське звичаєве право (адат, або тьоре), а не імперський канун. Ханство не входило в митну зону Османської імперії, тому торгівля між Кримом та імперією (у тому числі торгівля невільниками) обкладалася митом з обох сторін митного кордону.

Остаточно перехід права призначати кандидата у хани перейшло до султана наприкінці XVI ст., тож вибори перетворилися на традиційний обряд. Так само османські султани могли й усувати ханів із престолу. Усунуті хани відправлялися в почесне заслання на території Османської імперії — переважно на острів Родос в Егейському морі, розташований біля узбережжя Малої Азії. Нерідко колишні хани могли бути повернені на кримський престол, якщо османський уряд вважав це за доцільне. Хани могли опинятися на троні двічі, тричі, а іноді й чотири рази. Оскільки в османського султана завжди перебував «у гостях» у ролі почесного заручника хтось із принців роду Ґераїв (зазвичай брат правлячого султана), в османського уряду був у разі необхідності під рукою альтернативний кандидат на кримський трон.

За традицією, одначе, престол мав переходити до старшого у роді Ґераїв, і офіційний спадкоємець престолу отримував титул калги, що з’явився наприкінці XV ст. Калгою-султаном міг стати лише брат правлячого хана, і ханами стали за всю історію ханства 24 калги. Під час воєнних кампаній калга очолював військо ханства, якщо сам хан вирішував не брати особистої участі в поході. Після смерті хана калга ставав місцеблюстителем престолу до обрання нового хана, тому кандидатура калги мала бути узгоджена зі Стамбулом. Калга мав свій власний почет, що складався, як і почет хана, із візира, диван-ефенді та кадія (судді).

Пізніше, як уже згадувалося, виникла нова посада нуреддина, третьої особи в ієрархії ханства. Нуреддинами також переважно ставали брати хана, але інколи також і ханські сини. П’ятеро нуреддинів спромоглися стати ханами. У походах нуреддини очолювали окремі корпуси ханського війська.

Калга й нуреддин також брали участь в управлінні територіями ханства: калга зі своєї резиденції у Ак-Месджиді (сучасний Сімферополь) наглядав за східною частиною ханства, до якої входили і підкорені землі Північного Кавказу, а нуреддин, чия резиденція була у Бахчисараї, займався західною частиною ханства.

Коли по смерті Гази ІІ Ґерая його син і калга Тохтамиш був обраний на престол карачі-беями. Стамбул цього вибору не затвердив, і Тохтамиш був убитий своїми конкурентами — Саламатом Ґераєм (братом покійного Гази Ґерая) та Мехмедом (онуком Мехмеда ІІ Ґерая, скинутого із престолу через конфлікт зі Стамбулом). Саламат був призначений ханом, тоді як Мехмед став калгою, але підняв проти нового хана повстання, програв і був змушений залишити Крим. Окрім перемоги над своїм калгою, Саламат І нічим під час свого перебування на троні (1608–1610 рр.) не уславився. Коли він помер, наступником став його прийомний син Джанібек.

На початок правління Джанібека Ґерая Московська держава переживала розпал так званої Смути, громадянської війни «всіх проти всіх». Із розпадом центрального державного апарату експансія Москви на південь призупинилася, і кримська аристократія цим скористалася, організувавши чергові походи на московські землі. Водночас на далекому заході ханства почалися важливі та небезпечні зміни. Ногайці — нащадки уламків Великої Орди, переселених ханом Менглі Ґераєм після перемоги над нею на початку XVI ст. у степи між Дунаєм та Дністром,— кочували там окремими улусами. Але на початку наступного століття харизматичний мірза Кантемир спромігся об’єднати ці улуси у Буджацьку орду. Кантемир, убачаючи у Кримському ханстві основну загрозу самостійності Буджацької орди, вирішив лавірувати між Стамбулом і Бахчисараєм, і згодом став одним із важелів султанського уряду, що використовувався для контролю за Кримом. Буджаць­кі ногайці розпочали нову серію набігів на руські землі у складі Речі Посполитої, що на той час була зв’язана війною з Московською державою. Іноді коронному війську вдавалося завдати дошкульної поразки Кантемиру (як-от 1624 р. під Мартиновим), але більшість набігів була успішною, а з кількістю захопленого ясиру зростав й авторитет Кантемира. На протести уряду Речі Посполитої Стамбул відповідав, що наїзди ногайців — це відплата за грабіжницькі напади запорожців на узбережжя Чорного моря.

Джанібек Ґерай, який опинився на ханському троні завдяки Стамбулу, зберігав йому лояльність і слухняно посилав кримське військо для участі у війнах, що вела імперія. Не всі з них були успішними: кампанія 1617–1619 рр. проти Персії виявилася провальною, лише дві тисячі з десяти, що вирушили в похід, повернулися до Криму. Ці втрати, принаймні матеріальні, були частково компенсовані здобиччю від кампанії 1620 р. у Молдові проти війська великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Проте у великій війні Османської імперії проти Речі Посполитої наступного 1621 р. саме ногайці Кантемира, а не татари Джанібека заслужили прихильність султана. Джанібек утратив авторитет в очах стамбульського уряду, і 1623 р. був усунутий із престолу на користь колишнього калги-султана, який став ханом Мехмедом ІІІ Ґераєм.

Новий хан разом зі своїм калгою і братом Шагіном (той ще зовсім недавно після втечі з Криму воював проти османів на боці персидського шаха) почали планувати чергову спробу звільнитися від османської зверхності. Мехмед ІІІ Ґерай розумів, що для протистояння османській армії йому потрібно додати до кримської кінноти озброєну рушницями піхоту. У пошуках союзників проти султана кримські хани зверталися до Речі Посполитої, але Варшава не наважилася порушити мир з Османською імперією. Варто зазначити, що надія на союз із Річчю Посполитою зберігалася у Бахчисараї досить довго, тому заклики бунтівних запорожців допомогти їм не знаходили відгуку аж до початку повстання Хмельницького.

Але запросити запорожців на допомогу Криму — то була інша справа. Мехмед ІІІ Ґерай встановив також контакт із Персією і вперто відмовлявся брати участь у нових походах проти шаха. У відкритому протистоянні 1624 р. кримсько-козацьке військо змогло розбити османський десант поблизу Кафи.

Отже, безпосередня спроба скинути бунтівного хана силою зірвалася через запорозьку допомогу. Тоді Стамбул вирішив скористатися ногайцями Кантемира, чия підтримка значно підсилила його родичів — кримський клан Мансурів, раніше відчутно послаблений у династичній війні 1580-х рр. Кантемир виступив проти хана, розбив його військо і вдерся до Криму. Верхівка клану Ширінів була знищена або вигнана, і 1628 р. ханом знову був поставлений Джанібек Ґерай, який повернувся з почесного ув’язнення на Родосі. Козаки знову прийшли на допомогу Мехмеду ІІІ, але повернути йому трон не спромоглися. У 1628 р. у бою за хана наклав головою гетьман Михайло Дорошенко. Наступного року загинув і сам Мехмед ІІІ.

Запорожці ще раз виступили на допомогу кримському хану, цього разу йшлося про наступника Джанібека Інаєта Ґерая, який зійшов на трон 1635 р. Інаєт був сином Газі ІІ Ґерая і також намагався вести незалежну від Стамбула політику, відмовляючись посилати військо проти Персії. Османський уряд знову вирішив скористатися військовою міццю Кантемира та його буджак­ців. Сила мірзи Кантемира на той час ще більше зросла за рахунок переселення на землі ханства волзьких і кубанських ногайців, які рятувалися від натиску калмиків (останньої хвилі кочівників із тих, що тисячоліттями накочувалися Великим Євразійським Степом зі сходу на захід) та Московської держави, що поступово оговтувалася після закінчення Смути. Однак військо Кантемира було розгромлене військом Інаєта разом із козаками під проводом Тараса Федоровича, і ця поразка ознаменувала остаточний кінець Бу­джацької орди. Прибічники Кантемира у Криму, переважно із клану Мансур, зазнали децимації. Отже, верхівка кримської аристократії виявилася значно послабленою після чергового періоду громадянської війни. Але ­Інаєту Ґераю все ж не вдалося втриматися на троні. Коли він з’явився на аудієн­цію до Мурада IV, його, за наказом султана, стратили.

Після двох наступних слабких ханів (яких позбавили влади, зокрема, за те, що вони не змогли запобігти захопленню османської фортеці Азов запорозькими і донськими козаками) на престол зійшов Іслам ІІІ Ґерай (правив у 1644–1654 рр.). Османська імперія саме в цей час переживала період труднощів у зв’язку із довгою і на той час малоуспішною війною з Венеційською республікою (війна завершилася 1669 р. відвоюванням у Венеції острова Крит), і Іслам ІІІ міг дозволити собі практично незалежну від Стамбула політику. Після кількох років посухи і неврожаїв верхівки кланів вимагали нових походів на північних сусідів. Похід проти Речі Посполитої взимку 1644 р. завершився поразкою біля Охматова, зате вторгнення того ж — як і наступного року — у московські землі виявилися успішними. Коли ж поширилися відомості про плани польського короля Владислава IV укласти союз із Москвою заради війни проти Османської імперії, першою ціллю якої мало стати Кримське ханство, Іслам ІІІ почав по-іншому дивитися на прохання нового ватажка бунтівних козаків надати йому допомогу проти Речі Посполитої.