Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Національна революція середини ХVІІ століття

Ярослава Верменич

І

Хоч якими розмитими можуть бути (і є) рефлексії з приводу місця і ролі «рубіжного» чинника в українській історії, незаперечне одне: саме кордон створює додаткову рамку, або вікно, через яке найкраще піддаються аналізу складні перипетії вітчизняної історії. У першу чергу це стосується «точок розриву», поворотних пунктів, найважливішим із яких у межах раннього Нового часу стала Національна революція середини ХVІІ ст.

Це була, по суті, українська відповідь на виклик, яким стала для Європи Тридцятилітня війна 1618–1648 рр. Її можна розглядати і як останню в історії Європи релігійну війну, і як першу загальноєвропейську війну між ­двома великими угрупованнями держав, що прагнули до панування над усім «хри­стиянським світом».

Національна революція середини ХVІІ ст. в Україні важко піддається одно­значним оцінкам. З одного боку — вдала, підкріплена цілою серією воєнних перемог, маніфестація державної ідеї, проголошення радикальної «кордонної» стратегії, упровадження в адміністративно-територіальний устрій національних форм територіальної організації, ефективна мобілізаційна політика. З іншого — «жорстка затятість селянського бунту» (Н. Яковенко), розгул войовничої юдофобії, незграбні дії української дипломатії, особливо на «російському напрямі».

Я. Дашкевич вважав найбільшою загадкою, яку навряд чи вдасться колись розгадати, це: чому Україна не була проголошена державою де-юре? На його думку, для цього були наявні всі необхідні важелі — від звільненої збройною рукою території до цілком імовірного дипломатичного та політичного визнання з боку інших держав, зокрема Туреччини і Швеції. Україна ввійшла до складу Московії не як окрема держава, а як відірвана від Речі Посполитої територія фактично без назви (бо «Військо Запорозь­ке» — це лише мілітарне об’єднання, а Гетьманщина — пізніший штучний термін).

«Переяслав не підтвердив державності України, а навпаки»,— із болем констатував учений, і з цим можна погодитися. Росія була зацікавлена в тому, щоби доля України вирішувалася не у правовому полі, а засобами війни. Держава Хмельницького не була суб’єктом міжнародного права, а тому й не могла бути рівноправним партнером Московії. Інкорпорована територія чітко не окреслювалася; вважалося, що її площа (приблизно 200 тис. км2) сягатиме на заході річки Случ, на сході — Прип’яті, на півдні — степової смуги Дикого Поля. До території Війська Запорозького були віднесені північні волості Чернігівського та південні волості Смоленського воєводства — Новгород-Сіверська, Стародубська, Почепська.

Розвиваючи ідею «особистої унії», сучасна російська дослідниця українсько-російських відносин Т. Таїрова-Яковлєва наголошує: Хмельницький шукав військового союзника і знайшов його. «Усе інше — обмеження зовнішньополітичної діяльності гетьмана, сплата податків і присутність воєводи в Києві — було просто ціною за військову допомогу Москви. Саме тому жодна зі статей договору за життя Богдана не виконувалася — він, як і раніше, вів незалежну зовнішню політику й не платив ні копійки Москві. Зате Росія отримала доступ у білорусько-литовські землі. Тому обидві сторони робили вигляд, ніби угода залишається в силі. Це був компроміс».

Компроміс, досягнутий 1654 р., був, однак, хитким, оскільки українське розуміння договору слабо узгоджувалося з російським баченням «царської милості». За точним спостереженням А. Каппелера, «козаки, що жили за звичаями Речі Посполитої та Степу, розглядали угоду як щось на кшталт військової конвенції, яка хоча й підпорядковувала Гетьманщину, однак зберігала її самостійність. Для Москви, навпаки, йшлося про перший крок до інкорпорації України. Вже в угодах 1654 р. цар називав себе “самодержцем всія Великої і Малої Русі”, “Малу Русь” — “вотчиною”, а її населення — ­своїми підданими».

Те, що українській стороні уявлялося воєнно-політичним союзом, російська розглядала як акт «збирання руських земель», а отже, розширення власних володінь. Не випадково, починаючи з останньої третини ХVІІ ст., гетьманське управління лівобережною частиною України від імені російського монарха позначалося запозиченим із німецької адміністративної практики терміном «регіментарство». Оскільки ж усні домовленості не були належним чином оформлені, це відкривало для Росії можливості розширення впливу на внутрішні українські справи аж до встановлення повного контролю над гетьманською владою і зрештою — через 110 років — до ліквідації самого інституту гетьманства.

Порівняння політики Росії щодо України «після Переяслава» з гібридною війною не позбавлене сенсу — адже те, що мало вигляд протекції і допомоги Україні у боротьбі з Річчю Посполитою насправді виявилося маскуванням для імперських цілей Московії. Добре закамуфльована антиукраїнська політика царя Олексія Михайловича виявилася в різних формах силового, адміністративного, ідеологічного тиску, активізації агентури, створенні негативного міжнародного іміджу української влади. За В. Газіним, у Москві договір 1654 р. сприйняли як нагоду не лише створити вигідний плацдарм для підпорядкування України, але й для домінування держави Романових у регіоні Центрально-Східної Європи.

Як фактичний початок тодішнього варіанту «гібридної війни» автор розглядає відмову Москви від дотримання умов Переяславської угоди, обговорення за спиною Чигирина «українського питання» на сепаратних переговорах із Річчю Посполитою, масштабну пропагандистську кампанію за розміщення в українських містах царських воєвод із військами. «Гібридна війна» на виснаження тривала до 1667 р., залишаючись вузловим пунктом польсько-московської боротьби. «Україну просто розірвали на дві частини. Ці жорсткі “братські обійми” вкупі з воєнним примусом і надалі залишалися засобом створення розлогої Російської імперії». Із погляду британського історика Н. Дейвіса, цей процес укладався у формулу: «Московія + Україна = Росія».

ІІ

Не можна обійти увагою досить високий рівень державної правосвідомості козацтва: свої завоювання вони цінили високо і, шукаючи сюзеренів, ставили перед ними високі вимоги. Під час переговорів зі Швецією (січень 1657 р.) старшинська рада відхилила проєкт договору, запропонований Карлом Х, і вирішила, за свідченням шведського посла Г. Веллінга, не вступати з королем у переговори доти, доки він не визнає за козацтвом «права на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до Вісли. Прагнуть утримати те, що зайняли за допомогою зброї, бо їх би висмія­ли, якби за такої можливості не відібрали земель, котрі колись втратили».

Це свідчення є показовим із кількох міркувань. Тут є, по-перше, чітко визначене поняття «Україна». По-друге, простежується усвідомлення спадкоємності України і старої Русі. По-третє, все завойоване «козацькою шаблею» провідники козацтва вважали своїм здобутком і не бажали ним ділитися з будь-якими покровителями. Вони, приміром, претендували на Львів, що перебував поза межами «грецької віри». Новий посол Швеції влітку 1657 р. теж отримав підтвердження того, що козаки прагнуть «отримати всю країну до Вісли». У такому ж напрямку велися переговори козацької старшини із Трансильванією.

Реалізувати цей план повністю не вдалося, але не можна недооцінювати самого факту досить-таки тривалого існування фактичної автономії Війська Запорозького. Ця автономія базувалася на інституційній моделі військово-­політичної організації, поєднаної з певними традиціями, запозиченими з польського шляхетського устрою. Навіть після поділу України на два гетьманства після 1663 р. продовжувала існування поліцентрична козацька держава — Українське гетьманство; обидва регіони пов’язували з єдиним державним організмом власні політичні, економічні, етнокультурні, конфесійні та інші інтереси. Спогади про славетні діяння гетьмана Богдана допомагали мешканцям Правобережжя і Лівобережжя відчувати себе частинами єдиного державного організму, що надає дослідникам підставу говорити про існування єдиного соціально-економічного простору по обидва боки Дніпра. А специфічний адміністративно-територіальний устрій упродовж століття формував у суспільній свідомості орієнтований на «народ» соціальний ідеал і тривке уявлення про козацький імунітет.

ІІІ

Що ж до місця і ролі України-Русі в Речі Посполитій, то вона виявилася там «третім зайвим». Дві унії — Люблінська 1569 р. та Берестейська 1596 р.— зумовили «вибухову динаміку» відносин, із постійним переростанням згоди у ворожнечу. Зафіксований у Гадяцькій угоді 1658 р. варіант перетворення «двоєдиної» Речі Посполитої на «триєдину» передбачав повернення козацької держави під скіпетр польського короля. У планованій федерації вона мала дістати широкі автономні права. Вища законодавча влада на території Великого князівства Руського (ВКР) мала належати виборному парламенту — національним зборам, а вища виконавча — пожиттєво обраному українськими станами і затвердженому королем гетьману, який мав виступати водночас як київський воєвода, перший сенатор і чигиринський староста. Передбачалося, що державне життя у ВКР регулюватиметься на основі норм і порядків, аналогічних тим, що діяли у Великому князівстві Литовському.

Гадяцький трактат відбивав негативну реакцію значної частини українського суспільства, насамперед козацької старшини, на ті форми, у яких втілювалася в життя Переяславська угода. Явне намагання російського уряду ігнорувати її договірний характер, його прагнення звести нанівець українську автономію викликали невдоволення в Україні. Та й сам деспотичний лад Росії опинився в гострому конфлікті з республіканськими традиціями, притаманними політичному устрою Війська Запорозького. Слід мати на увазі, що як запорожці, так і вище православне духовенство України по суті перебували в опозиції до угод, досягнутих у Переяславі та Москві. У цих умовах ідея повернення України в лоно Польщі знайшла чимало прибічників.

Неабияке значення мало й те, що Ю. Немиричем, фактичним автором Гадяцького трактату, ця ідея була вкладена в елегантну форму федерації трьох «князівств» — Польського, Литовського та Руського. У первісному проєкті передбачалося не тільки скасування ненависної унії, але й об’єднання всіх українських земель в єдине автономне політичне ціле. Втім, у напруженому дипломатичному поєдинку із представниками польської адміністрації українська сторона не змогла відстояти найбільш радикальні вимоги, і трактат з’явився на світ в урізаному і спотвореному вигляді. Цим, а також військовою силою Росії, яка не могла змиритися із втратою України, пояснюється той факт, що Гадяцька угода фактично лишилася на папері.

Автори «Історії українського козацтва» вбачають у нових політико-культурних орієнтаціях української козацької старшини ознаки «постсуверенного автономізму»: українське суспільство ще не втратило потенціал боротьби за суверенітет, але, вже заслабнувши, могло погодитися на його добровільне обмеження. Якби проєкт перебування України у складі «тріалістичної» Речі Посполитої (як рівноцінної Польщі та Литві частини) вдалося втілити в життя, це мав би бути автономізм, максимально наближений до суверенітету.

На ділі ж Гадяцький трактат поклав початок відхиленню від курсу на політичну окремішність і повну політичну суб’єктність України. По суті, це був істотний перегляд основних положень державної ідеї 1649 р., і, зокрема, відмова від реалізації найважливіших принципів — незалежності і соборності. «До мінімуму зводилися прерогативи власне українських виконавчої і судової влади, зазнавав істотних змін політичний лад та адміністративно-територіальний устрій, повністю втрачалася така важлива ознака суверенітету, як право на проведення зовнішньої політики. Навіть порівняно з договором 1654 р. Гадяцька угода становила очевидний крок назад».

Укладену у жовтні 1658 р. Гадяцьку угоду сейм Речі Посполитої ратифікував у травні наступного року, але в урізаному вигляді. Це посилило тертя і незгоди в середовищі української козацької старшини, значна частина якої була налаштована проти повернення під скіпетр польського короля. У жовтні 1659 р. дія договору була юридично припинена українською стороною, що означало втрату одного з небагатьох шансів уникнути жахливої Руї­ни — громадянської війни, що тривала майже 30 років. «Війна берегів Дніпра», за образним визначенням Н. Яковенко, надовго перетворила Украї­ну на простір «бездомності духу», «рукотворну пустелю», заливши її «потоком егоїзму, політичних зрад, жорстокості, лютого й алогічного протиборства». Унітарна козацька держава фактично припинила існування, козацьку традицію ще майже століття підтримувало лише бунтівне Запорожжя.

ІV

Те, що відбувалося на українських теренах у другій половині ХVІІ ст., О. Єфименко називала добою, коли «безладна та безглузда гра випадковостей» нищила всі життєздатні пагони, а зовнішня політична анархія підтримувала внутрішню. «Змінюються гетьмани, з’являються і зникають партії; походи, битви і мирні переговори мерехтять перед нами, неначе в калейдоскопі. Нарешті все рушиться, знищуючи політичну цілісність і самостійність України». Головну причину Руїни О. Єфименко бачила у зовнішніх чинниках: суперництво Москви і Польщі роздирало край навпіл; татари, за якими стояла Туреччина, втручалися в міжусобиці з метою грабунку та наживи.

Але не меншою мірою Руїну спричинили егоїстичні інтереси козацької старшини. В. Смолій та В. Степанков констатують: позбавлена контролю з боку державного апарату генеральна та полкова старшина, зосередивши у своїх руках виконавчу й судову (військову і цивільну) владу, дбала не стільки про національно-державні інтереси, скільки про особисті. Зрештою ціною, що її українська еліта заплатила за зрівняння у правах з російським дворянством, стало скасування автономного устрою Гетьманщини і всіх решток самобутнього ладу української козацької держави. Унітарна козацька держава перетворилася на щось подібне до конфедерації Правобережної і Лівобережної Гетьманщини та Запорожжя, і ніякі заклики і звернення стосовно збереження єдності, що лунали з місць, уже не могли змінити ситуацію.

З огляду на складне геополітичне становище і нестачу сил в антипольській боротьбі українська козацька еліта змушена була час від часу йти на угоди із Кримським ханством. Роль останнього в Національній революції середини ХVІІ ст. виявилася суперечливою: татарське військо допомогло козакам здобути кілька перемог, але кінець кінцем за цю допомогу доводилося платити втратою стратегічної ініціативи і новими людськими жертвами. Під час Руїни 1660-х рр. ХVІІ ст., спричиненої громадянською війною, Крим разом зі своїм сюзереном — Туреччиною — наполегливо намагався встановити протекторат над Україною.

Постійним джерелом конфліктності виступав в Україні і релігійний чинник. Представник вітчизняної консервативної історіософії В. Кучабський наголошував на географічній належності українських земель до трьох різних областей релігійно-духовного життя, тобто цивілізаційних просторів окцидентальної (римо-католицької), візантійської (греко-православної) та греко-католицької церков. На межі цих трьох світів формувався український варіант польської версії «Antemurale Christianitatis» — останнього бастіону Заходу перед «варварським Сходом».

Серед факторів, що стали на заваді збереженню вибореної в середині ХVІІ ст. суверенної держави, А. Каппелер розрізняє зовнішньополітичні (бороть­бу могутніх держав за панування у Східній Європі) і внутрішні (політичну та соціальну лабільність Гетьманщини й «колабораціонізм» козацької старшини). До цих чинників можна було би додати особливості українського етногенезу: розмаїття регіональних і зональних варіантів української культури, що склалося історично, створювало ефект багатоскладовості та багатоваріантності, а відроджена на новій основі соціальна стратифікація, посилена етнічною мозаїчністю, привносила у суспільне життя атмосферу конфронтаційності.

А. Каппелер пов’язує з останнім переділом України, що став наслідком трагічних подій другої половини ХVІІ ст., роздроблення її території на сім по-різному структурованих областей. Окрім двох — Лівобережної і Правобережної Гетьманщини, то були Галичина, міцно інтегрована в Королівство Польське, мадярське Закарпаття на крайньому заході, Буковина, що належала Молдавському князівству — васалові Османської імперії, козацьке Запорожжя і Слобідська Україна.

V

Доволі довго в історичній літературі панувало уявлення про те, що козацька старшина Гетьманщини не надто переймалася проблемою власних територіальних меж. Це уявлення вдалося похитнути Т. Таїровій-Яковлевій на основі документів посольської місії В. Кочубея 1685 р. Привезений до Москви Кочубеєм унікальний п’ятнадцятисторінковий документ мав промовисту назву «Описание народа российского, откуды начало посприяло, и о границах града Киева, и Киевского, и Черниговского, и Переяславского полков с принадлежащими к ним местами и реками». Він свідчить не лише про те, що в Генеральній канцелярії часів І. Самойловича предметом пильної уваги були наявні польські хроніки, але і про гостро критичний погляд на бажання поляків вважати себе спадкоємцями земель Київської Русі. Чіткі й обґрунтовані претензії висловлювалися, зокрема, на землі Посожжя, віддані полякам тимчасово, до майбутнього розмежування. А головне — у документі містився чіткий опис кордонів Війська Запорозького з переліком полків, головних міст і відстаней між ними, річок тощо.

Що ж до реального кордону, який мав розмежовувати «сфери впливу» Московії і Кримського ханства, то аж до 1705 р. його взагалі не існувало. Розмежування, здійснене у процесі посилення російсько-турецького суперництва, не було сталим; поразки російської армії в російсько-турецькій війні 1711 р. його зруйнували. Але його символічне значення зберігалося: саме за часів Петра І простір Північного Причорномор’я почав осмислюватися як частина «Південної Росії». Поміж іншим це відобразила перша карта «південної і західної Росії», створена Я. Брюсом та Ю. фон Менгденом й опублікована в Амстердамі 1699 р. За В. Кравченком, у міру того, як військовий фронтир на Півдні Росії поступово еволюціонував у поселенський (settlement frontier), а імперський «варварський кордон» ставав освоєним, «російський уряд переходив до здійснення гігантського за своїми масштабами проєкту, спрямованого на освоєння і культурну трансформацію південних степових окраїн відповідно до принципів європейського Просвітництва».

Інкорпорація Лівобережної України до складу Росії значною мірою змінила функції кордону в її житті, але фактор граничності набув нового виміру і ще більшого значення. Росія стала, за визначенням А. Неклесси, простором фронтирності, одночасно і відцентрової і доцентрової. Саме із цього він висновує і гальмування суспільної енергії, і втрату плацдармів, і потворні диспропорції. Фронтирність, помережена лініями старих і нових транскордонних торгових шляхів, інтерцивілізаційних трактів, мисленневих устремлінь, відволікала індивіда і суспільство від повсякденності і планомірного освоєння території, занурювала їх в атмосферу то військових звитяг, то примарних очікувань.

Узявши на себе роль охоронця християнської ойкумени, оголосивши себе ортодоксальним Третім Римом, Росія, однак, створила незавершену, недосконалу державну оболонку й не могла ефективно управляти різномовним населенням, що перебувало в різних цивілізаційних станах. Екстремальність у російському варіанті мала потужну енергію експансії — «переміщувалися народи, з’єднувалися, заселялися окраїни, україни, межі». Але така «потокова соціальність» сполучалася з явищами екстремальності, утопізму, есхатологічними очікуваннями. Зрештою утворився симбіоз розбійної вольниці з мало чим обмеженою сваволею місцевих адміністрацій.

VІ

І все ж соціальні та політичні наслідки Національної революції виявилися настільки вагомими, що про повернення до попереднього стану вже не йшлося, особливо на Лівобережжі. В українській державі з’явилася і якісно нова модель соціальної структури, і нові форми самоврядування, і нові механізми ротації еліт. Як феноменальне соціально-політичне явище дослідники розглядають масове виникнення вільних військових сіл і містечок, жителі яких упродовж кількох десятиліть відчували себе вільними господарями. Український народ збройним шляхом утвердив своє право на національно-­державну окремішність, й усвідомлення цього факту стало фундаментом колективної свідомості і відповідної політичної культури.

За В. Горобцем, політичне спрямування цього процесу визначалося тим, що еліта козацької України, відмовившись на початку 1660-х рр. від ідеї політичної автономії через створення Великого князівства Руського в межах Речі Посполитої, «гостро переймалася проблемою забезпечення умов для автономного функціонування Війська Запорозького як окремого привілейованого соціального організму». Йшлося про її бажання гарантувати реєстровому козацтву статус колективного шляхетства — форми соціальної організації, що набула на той час поширення у Трансільванії та Угорщині.

У ході Національної революції середини ХVІІ ст. українське козацтво значно зміцнилося, перетворилося на певний суспільний інститут і виразно заявило не лише про автономістські, але і про державницькі прагнення. Козацтву належала визначальна роль у «переформатуванні» політичної карти Європи, у докорінній перебудові тогочасної системи сюзерено-васальних відносин і впровадженні рис військової організації у систему адміністративно-територіального устрою.

З особливою козацькою субкультурою, глибоко закоріненою у світ містичних уявлень і водночас такою, що формувала новий, нетрадиційний стиль світосприймання, тісно пов’язана поява «козацького міфу», який справив потужний вплив на вітчизняну історіографію, а згодом і на процес національного самостановлення. «Козацький образ України,— зазначав М. Попович,— змусив надовго забути про існування старих (“руських”) князівських родів, української шляхти, римо- і греко-католиків, він поглинув усе це». Пояснити цей феномен можна лише з урахуванням кінцевого результату легалізації «українського» суспільства, яке, попри свою неординарність і «своєволенство», зуміло виробити свої власні суспільно-політичні структури і зберігати їх упродовж століття всупереч шаленому імперському тиску. «Окраїнне своє­вольне козацьке суспільство, повністю випадаючи з існуючих політичних, правових, станових структур тодішнього “цивілізованого” світу і живучи фактично всупереч цьому світові, таки одержало право на існування. А український народ, пройшовши цю глобальну ініціацію, і, зокрема, її страхітливий лімінальний період, фактично народився заново, вже як “козацька нація”».

Навіть якщо у визначенні українського народу як «козацької нації» і є певне перебільшення, все ж не можна ігнорувати той факт, що концептуалізація української історії і її «відсепарування» від російської відбулися у своїх визначальних рисах на фундаменті «козацького міфу» із притаманною йому героїзацією здобутого «козацькою шаблею» і апологетизацією «козацької демократії». Тугий вузол пов’язаних із козацтвом взаємовпливів і суперечностей Н. Яковенко пояснює воєнізованим характером прикордонного життя на Подніпров’ї: замість станового бар’єра на перше місце висувався чинник фахової організації «збройного люду», поєднаний з елементами міжетнічного і внутріетнічного антагонізму. Наслідком стала боротьба «Русі з Руссю» і поява у полемічному контексті поняття «Нова Русь», пов’язаного з уніатством.

Один з уроків Національної революції ХVІІ ст. полягає в усвідомленні сумної істини: від «демократії без берегів» люди швидко втомлюються і починають шукати іншої, більш твердої влади. Від ідеалів польської «непідлеглості» суспільна психологія хитнулася вбік ідеалів авторитаризму — до такого політичного режиму еволюціонував Хмельницький, а пізніше ознаки «цезаризму» демонстрував у своїй політиці П. Дорошенко. Під час Руїни Україна випробовувала і щось на зразок олігархічних режимів (І. Виговський, Ю. Хмельницький). Але загальною тенденцією була поступова відмова від республіканізму на користь авторитаризму, що зрештою і зруйнувало підвалини того демократичного у своїй основі ладу, що був створений Національною революцією. Звідси вже пролягав прямий шлях до інтеграції у більш жорсткому, російському варіанті абсолютизму. Останній почав розглядатися як засіб порятунку і забезпечення стабільності. Так Україна, всупереч внутрішній логіці власного саморозвитку, опинилася на орбіті російського деспотизму.

Якщо ж говорити про найбільше політичне досягнення повсталого народу в ході Національної революції, то цим досягненням стала поява на політичній карті європейського континенту української козацької республіки із власним, витвореним військовими канцеляристами, історичним міфом. Ця республіка являла собою унікальний для того часу тип державності, що мав виразні демократичні риси в політичному устрої і соціальній організації. Богдан Хмельницький гідно продовжив справу, розпочату його попередниками, вивівши на новий, європейський рівень військову справу в Україні та українську дипломатію. Йому завдячує наша країна створенням оригінальної системи козацького самоуправління.

Підсумовуючи сказане про козацьку державність середини ХVІІ — першої половини ХVІІІ ст., можна погодитися з думкою М. Степика: її варто радше оцінювати як протодержаву, особливо в порівнянні з абсолютистськими національними державами, що виникли в ті часи у Західній Європі. Як і існування Речі Посполитої, життєпис Гетьманщини закінчився саме в момент появи модерної національної держави доби Французької революції. Оскільки консолідація українського етносу відбувалася у «чужих» державах, українська ідентичність була приречена на існування здебільшого у вигляді способу буття «нижчих» верств населення. Національна революція середини ХVІІ ст. виявилася потужним стимулом для формування політичної нації, що дістало відображення у формулах типу «народ православний християнський», «українського всякого чину люди» тощо. Обставини, однак, склалися так, що позбавлене державності українство надалі могло розвиватися лише за типом етнічної нації.