Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Українські козаки на степовому фронтирі

Віктор Брехуненко

І

Серед множини різноманітних впливів Степового фронтиру ключовий — це формування на ньому передумов для появи українського козацтва. Виринувши у другій половині XV ст. як реакція на виклики фронтиру, воно перетворилося із часом на окремий стан, а згодом спромоглося виконати низку геополітичних українських завдань, недоступних для традиційної еліти — князів і шляхти. У такий спосіб козаки вплинули також на долю Речі Посполитої, Кримського ханату та всієї Східної Європи.

Немає більшої похибки і фатальнішого спрощення, ніж оцінювати українське козацтво крізь призму виключно його військових звитяг. Ба більше, козацьке військо якраз мало істотні вади, попри чималу кількість гучних перемог, що уславили його на всю Європу. Ключова серед них полягає в тому, що, ставши одними з найкращих тодішніх піших вояків, козаки не розвинули власної самодостатньої кінноти. Це позбавило їх можливості самостійно вести війну на рівних із добре збалансованими арміями, скажімо, такими, як армії Речі Посполитої чи Московії.

Насправді ж козацтво — це, у першу чергу, державотворчий стан, а вже потім військова потуга. Саме до цієї найважливішої царини належать як його найбільші здобутки, так і прорахунки. В обох випадках наслідки відчуваються донині. Козаки зуміли запобігти тому руйнівному викривленню, що загрожувало самому існуванню українського світу, і було пов’язане з відмовою князів і шляхти від ідеї власної державності та подальшим прискореним ополяченням еліти. Втрата провідної верстви ставила в ту епоху хрест на всьому суспільстві. Та, неочікувано для сусідів, Війську Запорозькому вдалося відновити українську державність у вигляді Гетьманщини і стати осердям нової еліти. Це повернуло українському світу втрачену ще у XIV ст. міжнародну суб’єктність, заклавши ті тенденції, що не дали Московії безповоротно поглинути його, попри всі намагання.

Завдяки козакам шляхом поступового опанування фронтиру була суттєво розширена етнічна українська територія. Козацька колонізація у природний спосіб вкоренилася на доти незаселених теренах Слобожанщини, а також у Степу аж до берегів Чорного та Азовського морів на півдні та за річкою Міус до Дону на сході. Сучасна Південна і Східна Україна остаточно й незворотно набули українського забарвлення саме в козацькі часи. Козаки в Гетьманщині і на Запорожжі генерували найпрогресивнішу у Східній Європі економічну модель, яка передбачала товарне виробництво, базоване на особистій або вільнонайманій праці, і таїла в собі величезний потенціал, що згодом пішов у небуття через накладення на Україну московських пут.

Зрештою козаки зуміли стати носіями спадкоємності українського державного та інтелектуального життя і на рівні ідей, і на рівні фізичного перетікання традиційної еліти до нової, що постала на козацькому корені з долученням частини шляхти. Козацький здобуток у цих архіважливих ділянках виконав (і виконує нині) роль монументального підмурівка, на якому базовані всі наступні зусилля з відновлення української державності і який руйнував і руйнує нині всі спроби видати українців за історично бездержавну спільноту. Та й сам політонім «Україна», цей маркер сучасної ідентичності, був остаточно поширений на всі етнічні українські землі саме під козацьким прапором. Те саме стосується уявлень про географічні межі України, ідеї соборності та історичності українського світу.

Водночас не варто забувати, що козацька верхівка не змогла вчасно розвернути голоблі Московії. Тій вдалося перекрутити ухвали Переяславської ради 1654 р. З акту міжнародного визнання ранньомодерної Української держави, задуманого і втіленого Богданом Хмельницьким, вони були перетворені на джерело поступового поглинання України з метою її остаточного розчинення в московському тілі. Негатив від цього незмірно підсилювала центральна роль України в усталеній після створення Речі Посполитої східноєвропейській геополітичній рівновазі, спрямованій на вгамування загарбницьких апетитів Московії. Тільки втягнувши Гетьманщину до орбіти своїх впливів, остання набула спроможності не лише зазіхати на решту українських земель, а й поступово перетворюватися на європейську потугу. Гірку чашу наслідків цього самим козакам, Україні та її сусідам довелося випити до дна.

ІІ

Вихід козацтва на такі непересічні історичні обрії відбиває особливості впливу на його появу та сутність як степового фронтиру, так і засад існування України у складі Речі Посполитої. Не підлягає жодному сумніву, що українське козацтво було дитям фронтиру. Без існування широкої смуги степу, що відділяла добре заселені та загосподарені лісові українські терени від природної межі — берегів Чорного та Азовського морів, поява козаків була просто неможливою. У це відкрите всім вітрам степове «підчерев’я» здавна одна за одною накочувалися азійські кочові спільноти, прагнучи пере­творити його виключно на свій життєвий простір. Останньою хвилею, що припала на ХІІІ ст., стали татари і ногайці. Понад пів тисячолітня історія змагань із ними завершилася безповоротним утвердженням українського світу на узбережжях обох морів. Щоправда, воно було значно обтяжене руйнівним потраплянням України під владу цивілізаційно чужої Московії.

Тож упертися в море, надійно опанувавши норовливу степову стихію, здавна було українським надзавданням. Його реалізацією еліти переймалися щонайменше з часів середньовічної української держави — Русі. Однак навіть великі київські князі не змогли поставити під надійний контроль неозорий український степ, остаточно витіснивши інших претендентів на нього. Зона впливу Русі не була стабільною. Вона то просувалася далі на південь, до відкочувалася заледве не до лінії Київ—Переяслав. У кращі часи Тмутороканське князівство (Х–ХІ ст.) забезпечувало Русі контроль над Південним Приазов’ям і Керченською протокою. У ХІІ ст. кордон Русі проходив по північному узбережжю Чорного моря і навіть сягав пониззя Дунаю. Вже тоді у причорноморських степах фіксуються ватаги бродників і берладників, які вели той спосіб життя і виконували ту саму функцію, що і згодом козаки. Ці ватаги, без сумніву, типологічно були попередниками християнських козаків, але генетичного зв’язку між ними і козацтвом немає.

Монгольська навала, запустивши у середині ХІІІ ст. процес згасання середньовічної української державності, надовго послабила здатність Русі протистояти новим претендентам на Степ — кримським татарам і ногайцям. Проте і в мусульманських сусідів бракувало снаги розв’язати проблему фронтиру на власну користь. А енергійні зусилля великого литовського князя Вітовта призвели до того, що наприкінці XIV — на початку ХV ст. під прапором Великого князівства Литовського і Руського була відновлена українська присутність в пониззі Дніпра та Північному Причорномор’ї. Ба більше, Вітовт домігся від хана Тохтамиша визнання за Великим князівством Литовським і Руським узбережжя Чорного моря від Очакова до Білгорода, а відповідно, і степу на правому боці Дніпра. Наступні хани окремо підтверджували цей акт, і така традиція існувала до 1622 року.

Принциповим є те, що підтверджувальні ярлики кримських ханів свідчили, що генетично ця територія належала саме Русі. Скажімо, ярлик хана Менглі Ґерая від 1507 р. був адресований «до Панів Рад і всіх руських людей у Києві та в інших замках», а далі уточнювалося — «князям і всім руським людям, князям, боярам, митрополитам, і попам, ченцям і всім чорним людям і всьому поспільству». Таке звернення мало визначальне значення для української перспективи. Степовий простір завжди уявлявся в Україні власною територією, і козацтво виникло й діяло не на чужій, а на своїй землі.

Однак фактично ані українська еліта, ані Литва не змогли твердо опанувати Степ. Фронтирність території зберігалася аж до кінця XVIII ст. А з ­1480-х рр. серія спустошливих набігів хана Менглі Ґерая, спровокована Московією, поклала край попередньому сценарію відносин із Кримським ханатом. Величезна територія опинилася під постійною загрозою татарських набігів Далі від лінії Чигирин—Звенигородка—Вінниця—Брацлав державна рука взагалі не дотягувалася. Ані тогочасна українська еліта — князі і шляхта, ані зверхники — Литва та Корона Польська, не спромоглися забезпечити надійну оборону краю. Тому для більшості місцевого населення поєднання господарських промислів із військовою справою ставало просто невідворотним. Інакше тут неможливо було не те що існувати — фізично вижити. Але і Крим, як і раніше, не мав такої потуги, щоб остаточно поглинути степ.

За таких обставин не могло бути і мови, щоби навіть на ближньому українському прикордонні, тобто на Південній Київщині та Східному Поділ­лі, продовжували існувати у традиційному режимі як влада, так і людські стосунки. Важко уявити, що місцеві мешканці, обтяжені гострою потребою постійно братися за зброю, погодилися би залишити все без змін. Що вже казати про нічийну, ніким не контрольовану смугу фронтиру. Життя на неспокійному прикордонні неминуче підлаштовувало під нові реалії як правові норми, так і звичні уявлення про організацію суспільства і влади. Тут, на південь від Києва, подібно до будь-якого фронтирного прикордоння у світі, державна влада ставала слабішою, а соціальні перегородки між станами — набагато еластичнішими, ніж деінде. На перший план висувалася здатність тримати удар із боку зовнішньої загрози.

Під впливом фронтиру військове здобичництво у степу швидко посіло у шкалі цінностей місцевого люду місце одного з найшанованіших занять. Саме воно стало засобом гнучкого захисту краю від татарських набігів, джерелом власних виправ на мусульманських сусідів, інструментом освоєння нових територій. Ореол удатного вояка оточував у свідомості тутешніх мешканців усіх, здатних не тільки боронитися від татар, а й самим ходити у ватагах через степ на татарські поселення і відганяти звідти отари овець і коней, а також захоплювати в полон конкурентів за степовий простір. Цей наповнений пафосом вояцької слави образ мандрував в інші українські регіони — Верхнє Подніпров’я, Галичину, Волинь, Підляшшя, звідки на степове прикордоння рушили відчайдухи, які почували себе здатними витримати випробовування в неозорому степу. Частина цих приходьків осідала в тутешніх краях.

Оскільки замішане на військовій справі степове здобичництво не вписувалося у стереотипні уявлення про «нормальні» життєві стратегії тогочасної людини, ті, хто займалися ним, не довго залишалися без того, щоби їх не нарекли особливим іменем. Не дивно, що вже з останньої чверті XV ст. до них почали прикладати запозичене в сусідів-татар поняття «козак». У тюркському світі ним позначали осіб різного походження (із верхівкою включно), коли ті якимось чином вибивалися із традиційного ритму життя і пливли проти течії. Козаки почувалися вільними від соціальних і правових умовностей, притаманних материнському суспільству й у всьому намагалися гнути власну лінію.

Українському випадку поняття «козак» пасувало ідеально, адже степовий фронтир став простором для військового здобичництва вихідців з різних станів, які мало зважали на обмеження, що суперечили їхнім запитам. Тож запозичення доволі швидко прижилося. Від середини XVI ст. ім’я «козак» уже сприймалося як цілком своє та органічно ввійшло в народні пісні і думи.

При цьому фронтирність території формування українського козацтва робила цей процес відкритим для приходьків із різних країв, а козацьке середовище — етнічно толерантним навіть до татар, турків, ногайців чи євреїв. Водночас козаки завжди усвідомлювали себе частиною українського світу. Це чітко визнавали і сучасники. Як багатоетнічний котел із визначальним домінуванням українського елементу сприймалося козацтво в України. А Якуб Собеський, батько майбутнього короля Яна ІІІ Собеського, міркував про механізми етнічної та конфесійної взаємодії в козацькому середовищі, наголошуючи на «оправославленні» та «обукраїненні» приходьків: «Майже всі вони з Русі походженням, хоча чимало з Велико- та Малопольщі шляхтичів на позбавлення честі засуджених, а деякі з Німеччини, Галлії, Італії, Іспанії навіть, через вироки за злочини вигнані, між ними знаходяться, які, утім, релігії грецької сповідання дотримуються, рутенську мову вживають».

ІІІ

На тлі тих жорстких викликів, що буквально випромінював фронтир для населення прикордоння і всієї України, твердження про селянське походження українського козацтва виглядає одним із найбільш дивних історичних міфів. Воно суперечить усім реаліям епохи і з’явилося в інтелектуальному просторі та штучно підтримувалося виключно з ідеологічних міркувань. Свого часу польській та українській шляхті було вигідно маніпулювати і пересмикувати, виводячи козацтво винятково із простолюду. На перших порах це позбавляло козаків «законних» підстав належати до су­спільної верхівки Речі Посполитої, а згодом обґрунтовувало рішучу відмову визнати Гетьманщину за відновлену під козацьким прапором Українську державу. Московіти же, прагнучи розмити самодостатність Гетьманщини та асимілювати її еліту, зі свого боку наголошували на тому, що нібито «в Малоросії немає благородних». У такий спосіб вони ідеологічно розчищали дорогу до знищення державності як начебто нелегітимної, бо створеної суспільними низами, що, згідно з тогочасними уявленнями, не мали на це права. У СРСР — перелицьованій на більшовицький лад Російській імперії — викривлений образ походження козацтва отримав нове життя. Він цілком уписувався в радянський підхід наділяти безликі «народні маси» роллю двигуна історії. До того ж наголошення на плебейському родоводі українського козацтва, так би мовити, лило воду на млин великодержавної концепції про начебто споконвічне прагнення українців до «возз’єднання України з Росією». Козаки ж бо були головними з українського боку дійовими особами на Переяславській раді 1654 року.

Насправді ж селяни жодним чином не могли дати старт українському козацтву. Військова справа як найтяжчий, найнебезпечніший, але водночас і найпочесніший обов’язок належала до компетенції еліти. В українському варіанті — це князі і шляхта. Як «люди війни» еліта сплачувала своєрідний «податок кров’ю», що створював моральні підстави, щоби користуватися винятковими правами і привілеями. Беручи згрубша, всі інші стани мали лише матеріально забезпечувати еліті успішне виконання її найважливішої функції — забезпечувати суспільству саму можливість існування. Тож селянам і міщанам завжди і скрізь ішлося лише про працю та збереження і розширення прав у межах власного стану. Голос тих та інших у питаннях, що належали до компетенції еліти, залишався ледь чутним і, за винятком екстремальних випадків, не мав жодного значення.

Відтак за своєю роллю в суспільстві селянство просто не годилося для того, щоби створити прошарок нових «людей війни». Як стан соціально інертний, обтяжений приземленими інтересами, без належного досвіду у військовій справі, селяни не мали для такої ініціативи жодних перед­умов. Не спрацьовує також аргумент щодо втечі селян на прикордоння від екс­плуа­тації, за допомогою якого намагалися пояснити селянський родовід козацтва. Як переконливо свідчать дослідження, втечі селян із Галичини, Волині, Північної Київщини до кінця XVI ст. здебільшого виливалися в пере­селення до того зверхника у своєму ж краї, який пропонував менші економічні обтяження.

Зрештою подібні аргументи перекреслює і той факт, що вже на зорі свого існування козаки відзначилися в такому надзвичайно складному різновиді військової справи, як річкові і морські походи. У 1492 р. козацькі ватаги поблизу гирла Дніпра захопили корабель і пограбували татар. У 1499 р. хан Менглі Ґерай скаржився на часті навідування козаків на човнах під Очаків. Головним же об’єктом атак стала Таванська переправа, куди козаки спускалися Дніпром у 1502, 1504 та 1510 рр. А 1523 р. козацькі човни у складі флотилії, що її зібрав канівський і черкаський староста Остафій Дашкович, ходили під Іслам-Кермен, після чого вийшли в море, де «два кораблі взяли і людей у них побили».

Важко уявити, щоби не обтяжені військовим досвідом учорашні селяни змогли після того, як щойно почали козакувати, відразу вдатися до річкових та морських походів. Миттєво набути відповідні навички було просто нереально. Принаймні історія не знає подібних випадків. Натомість організувати виправи на морі могли представники еліти, вояки з діда-прадіда.

Трохи інакше виглядає роль у зародженні козацтва міщан із Києва, Канева, Черкас, Вінниці, Брацлава та інших міст прикордоння. Тривожний подих фронтиру змушував їх постійно братися за зброю. Так само й вигідні промисли на багатющих степових уходах вимагали тримати військове знаряддя напоготові. Тож міщани справді козакували, проте самостійно дати старт українському козацтву не були здатні. Вони могли лише долучатися до процесу. Ключовим аргументом тут є незаперечний факт: у козацькому середо­вищі майже відразу з’явилися і вже ніколи не зникали претензії на станові привілеї, наближені до шляхетських. Ані колишнім селянам, ані міщанам це не спало би навіть на думку, адже вони ніколи подібного статусу не мали.

Отже, не залишається сумнівів у тому, що лише вихідцям із середовища української шляхти випало започаткувати козацтво. Лише їм було не позичати вміння тримати шаблю. Лише для них «лицарська слава» з абстрактної чесноти перетворювалася на неминучу життєву стратегію. А для тих представників дрібної шляхти, які мали проблеми з доведенням свого шляхетства, існував прямий сенс не просто шукати «військового хліба» на фронтирі, але водночас створювати зародок ще одного прошарку «людей війни». Альтернатива ж бо вимальовувалася гнітючою — змішатися із селянами чи міщанами. Натомість, оскільки козаки теж, як і шляхта, займалися військовою справою, це відкривало перспективу вже під козацьким прапором позмагатися за повернення втрачених привілеїв. Особливо ж багато дрібної шляхти влилося в козацькі лави у середині ХVI ст., коли у Великому князівстві Литовському відбулася так звана «направа шляхетства». Тоді за межами еліти опинилася чимала кількість путніх бояр і шляхти, які і подалися в козаки. Не випадково саме тоді козацтво заявило про себе як про серйозну військову силу, а невдовзі виникли і козацькі претензії на права, наближені до шляхетських.

До кінця XVI ст. основна частина козаків походила із дрібної шляхти та міщан прикордоння, а старшину поповнювали майже виключно вчорашні шляхтичі. Приміром, шляхетська кров текла у жилах добре відомих Криш­тофа Косинського, Северина Наливайка, Григорія Лободи, Самійла Кішки і багатьох інших старшин меншого калібру. Крім того, до еліти, особливо до прикордонних старост й організаторів військових походів, козаків прив’язувала практична потреба взаємодіяти в умовах постійної татарської небезпеки. А Предслава Лянцкоронського і князя Дмитра Байду-Вишневецького козаки вважали одними з перших своїх гетьманів.

У XVI ст. козакування взагалі перетворилося на престижне заняття для представників еліти, бо приносило «лицарську славу» — найгоноровішу складову шляхетського етосу. Опір разом із козаками нападникам-татарам, відплатні акції, сплановані власноруч військові походи і суто здобичницькі рейди — усе це добре вписувалося в уявлення про воїнську доблесть і гідне служіння вітчизні. Тим більше, що для цього не було потреби поривати зі своїм станом. Козакування набуло серед шляхти ореолу популярного заняття, своєрідної школи військового мистецтва. Своєю небезпечністю і винагородами за нехтування нею «ходіння в козаки» приваблювало шляхетську молодь, особливо авантюристів і різного штибу порушників спокою. Інколи в козаки тікали навіть шляхтичі підліткового віку — наприклад, двана­дцятилітній Дем’ян Гулевич, кинувши школу, подався до війська Северина Наливайка.

Козакували навіть князі. Досить сказати, що козацькими ватажками були знаменитий князь Дмитро Вишневецький, оспіваний в народній «Думі про Байду», князі Михайло Вишневецький, Кирик, Богдан і Роман Ружинські. Під орудою цих та інших проводирів, вихідців зі шляхти, козаки здійснили багато славних військових операцій проти різних супротивників. Тому ж Богданові Ружинському напівлегендарні звістки українських літописів приписують організацію 1576 р. одного з найпереможніших морських походів козаків, під час якого були зруйновані турецькі фортеці у Криму та спустошені Трапезунд і Сіноп.

Масовий наплив селян у козацьке середовище розпочався лише в ­1590-х роках, що призвело до навального зростання козацьких лав. Показово, що козаки «старинні» та «заслужені» були цим дуже незадоволені. Це, ­знову ж таки, проливає світло і на процес зародження козацтва. Старшина бідкалася, що «новонавернені» «псують козацькі звичаї». Оселянення козацьких низів перекреслювало сподівання колишніх шляхтичів на визнання за козацтвом місця поряд зі шляхтою. Поки козаків налічувалося лише кілька тисяч, і шляхта добре відала, що основна їхня частина мала причетність до шляхетського стану, доти зберігалася надія, що за певних обставин за ними буде визнано право належати до «людей лицарських». За прикладами далеко ходити не доводилося. В імперії Габсбургів, щойно виникала загроза повстань граничарів — балканського аналога українського козацтва,— Відень відразу нобілітовував їхню верхівку. Коли ж в Україні тлуми селян захлиснули козацькі лави, розраховувати на успіх справи вже не доводилося. Ще вчора ти працював біля плуга, а сьогодні маєш обирати короля — нічого подібного тогочасна станова свідомість шляхти витримати не могла.

Особливості походження козацтва, його тісні зв’язки з елітою, непохитне прагнення обійняти особливе місце у суспільній піраміді, наближене до шляхти,— усе це, накладаючись на вплив фронтиру, визначило історичну долю козацтва. Підтримуючи постійний контакт із різними колами шляхти, козаки переймали її етос, її ідеї, погляди тощо. Світогляд козацтва також зазнав змін під тиском православних київських інтелектуалів. Ті, звертаю­чись у першій половині XVII ст. до Війська Запорозького за підтримкою православ’я в Речі Посполитій, були змушені обґрунтовувати легітимність втягування козаків у справи, що належали до компетенції еліти. Тому київський митрополит Йов Борецький і його оточення почали конструювати «історичні» аргументи і виводити козацтво від дружинників великих київських князів, тобто з того середовища, із якого походила значна частина шляхти. Безумовно, це лило воду на млин козацьких претензій на місце «під сонцем».

І козаки виявилися гідними учнями. Спершу вони домоглися впровадження 1578 р. Стефаном Баторієм реєстру (загалом на 500 осіб) із наділен­ням занесених до нього козаків особливими правами, що підносили тих обраних над рештою козацтва. Відтоді дороговказом діяльності козацтва стали змагання за поширення реєстру на весь козацький загал. На початку XVII ст. козацька верхівка або, принаймні, її частина вже безапеляційно видавали себе за представників православного «народу руського», ставлячи себе на один щабель зі шляхтою. Старшина засвоїла опрацьовані в середовищі руської шляхти політичні та історичні концепції, у яких проголошувалися старожитність і самодостатність Русі XVI–XVIII ст. як спадкоємиці Київської Русі і входження Русі в Корону на засадах угоди, укладеної під час Люблінської унії. Козацтво взяло на себе роль захисників «прав і свобод» всього «народу руського». Завдяки гетьману Петру Сагайдачному та його соратникам в Україні 1620 р. була висвячена православна ієрархія, що відновило повноту структури українського світу.

Саме вироблені в першій половині XVIІ ст. у козацькому середовищі під впливом руської шляхти і духовенства уявлення про вітчизну, Русь, Річ Посполиту і про своє місце в українському соціумі будуть покладені в основу опрацьованих у часи Богдана Хмельницького і пізніше різноманітних політичних, ідеологічних і військових концепцій. Відновлення української державності у вигляді Гетьманщини, досягнення міжнародного визнання останньої, створення нової еліти — усе це стало логічним підсумком по­переднього розвитку козацтва.

Зрештою, козацтво перейняло від князів і шляхти переконання в тому, що природним кордоном українського світу мають стати узбережжя Чорного та Азовського морів. У 1602 р. гетьман Іван Куцкович так окреслив межі козацької території: «Почавши від Могилева аж до гирла Дніпрового, то все приставства наші». Коли у середині XVII ст. була відновлена українська держава у вигляді Гетьманщини, нова українська еліта, сформована на основі козацького стану, відразу засвідчила, що прагне поширити владу гетьмана на всі українські етнічні терени «по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі».

ІV

Реалізація цих просторових переконань була тісно пов’язана з тією історичною місією українського козацтва на фронтирі, яку воно фактично виконувало з перших днів своєї появи. Сама логіка виникнення та існування козацтва полягала у взаєминах із мусульманськими сусідами, із якими волею-­неволею доводилося якось співіснувати. Козаки і мусульманські претенденти на степ згенерували заплутаний вузол різнопланових контактів, спричинений упертими змаганнями за ті ж самі землі, за яким стояли глобальні цивілізаційні інтереси, незалежно від ступеня усвідомлення цього самими учасниками протистояння.

Конфліктна складова козацько-мусульманських взаємин була закладена самою природою Степового Кордону, як, зрештою, і не-конфліктна. «Хліб» українських козаків так само густо був замішаний на здобичництві, як і «хліб» мусульманських сусідів, що сприяло формуванню потужного комплексу конфронтаційних стосунків. Укорінена у свідомості козаків ідея протистояння з татарами, турками і ногайцями набула функції всеохопливого пояснення призначення козацтва. В одному зі своїх листів початку ­1620-х рр. українські козаки чітко перерахували мотиви свого протистояння з мусульманськими сусідами: «Не тільки для пожитків своїх, буваючи на Запоріжжі, наїжджали коронного неприятеля, але для того найперше, щоби неприятель, наблизившись до коронних кордонів, тих місць не опанував, звідки краще би міг шкодити державі його королівської милості. Друге — для повернення, як то часто з ласки Божої відбувалося, в’язнів із тяжкої неволі. Третє — для слави його королівської милості, яка щоб чинила неприятелю великого страху».

Реалізуючи на практиці ці мотиви, козаки докорінно змінили обличчя степового фронтиру. Під їхнім впливом він зазнав глибоких трансформацій. Козацька версія опанування Степу виявилася оптимальною відповіддю українського світу (та й усієї Європи!) на виклики з боку мусульманських сусідів. Козаки стали і своєрідним першим оборонним валом і вістрям наступу, і суб’єктом найвідчутніших господарських, військових, етнокультурних контактів на неспокійному перехресті між Заходом і Сходом. Саме козаки були найактивнішими поглиначами тогочасних тюркських впливів, транслювали їх в українське суспільство й водночас виконували роль провідника зворотних цивілізаційних інтервенцій. Козацтво спершу вирівняло перекіс, що утворився було на користь конкурентів, а згодом поступово набувало переваг, які відкривали дорогу всьому українському населенню до остаточної колонізації Степу.

Базуючись на прикордонні, козаки у другій половині XVI ст. утворили осідки, висунуті в глиб фронтиру. Поява Запорозької Січі як організаційного даху над ними остаточно відмежувала смугу незалюдненого Степу від земель, номінально контрольованих кримськими татарами, турками і ногайцями, чим суттєво полегшили степову колонізацію, двигуном якої були князі та магнати. Самі козаки вже на зорі свого існування робили хаотичні спроби поширити свій реальний вплив на сході аж до Дону, де ще не існувало місцевого козацтва. Козацькі ватаги з України почали сновигати в пониззя Дону для здобичництва на посольському й торговому шляху з Московії до Туреччини, Криму та Ногайської орди. В історичній пам’яті запорожців міцно засіло переконання, що вже у 1510-х рр. їхні зимівники стояли навіть на Дону. Але через надмірну віддаленість цієї ріки виявилося недостатньо снаги, щоби перетворити Донську землю на ще один свій осідок. А українські князі і шляхта виявилися байдужими до такої перспективи, що насправді мала геополітичну вагу.

Утім, зворотним боком стихійних порухів автономних козацьких загонів стало поступове поширення впливів на нічийну територію між ­Дніпром і Доном, а головне — участь у появі спершу донського та волзького, а згодом і яїцького, терського та гребінського козацтв. Саме українські козаки зробили вирішальний внесок у формування донського козацтва, у його усвідомлення себе окремою етносоціальною спільнотою, протиставну мос­ковітам. Як згодом виявиться, діставшись Нижнього Подоння, козацтво окреслило межу реальних українських впливів на сході. Величезна територія перетворилася на зону козацької діяльності, де вже у XVI — першій половині XVII ст. закладалися у найвигідніших місцинах опорні пункти. Зокрема, козаки мали свою пристань при впадінні річки Тор у Сіверський Донець, пікети і застави на посольському шляху з Московії до Криму, налагодили виробництво чайок не тільки на річці Вовчій, а й на Торі. У 1639 р. зафіксоване зимовище в пониззі річки Міус, яку українські козаки використовували як запасний вихід до моря, коли турки перекривали гирло Дніпра чи Дону.

У другій половині XVI ст. українське козацтво остаточно виділилося в окремий суспільний прошарок, організувалося у Військо Запорозьке, заявивши про прагнення посісти у суспільстві місце, що належить «людям війни», тобто наближене до еліти. У парі зі значним зростанням військової спроможності козаків це швидко позначилося як на ситуації на фронтирі, так і на їхній ролі в Україні та Речі Посполитій загалом. Із 1560-х рр. вплив козацького війська не обмежувався південним напрямком. Під час затяжної війни, яку в 1558–1583 рр. вели з Московією спершу Велике князівство Литовське і Руське, а після Люблінської унії 1569 р.— Річ Посполита, воно перетворюється на вагомий чинник у рамках українського впливу на це гео­політичне протистояння за домінування у Східній Європі. І відтоді козацтво вже не втрачало цієї ролі.

У 1562–1569 рр. на території Московії воювали понад тисячу козаків, а впродовж наступного відтинку війни (1579–1581 рр.) у війську короля Речі Посполитої Стефана Баторія сумарно налічувалося більше двох тисяч козаків, без яких не обходилася жодна із крупних військових операцій. Козаки уславили себе участю в оволодінні Оршею, Полоцьком, Великими Луками, замками Сокіл, Туровль, Веліж, Усвяти, в облозі Пскова, а також походами під Смоленськ, Стародуб і Почеп. У складі війська віленського воєводи Миколая Радзивіла козацькі загони дійшли аж до верхньої Волги.

На степовому ж фронтирі козаки від невибагливого військового здобичництва, а також підлеглої участі в походах князів і прикордонних старост піднялися на щабель вище, перетворивши протиборство з мусульманськими сусідами на джерело визнання Війська Запорозького суб’єктом міжнародних відносин. Перші паростки з’явилися ще у 1550-х рр., коли військову міць українських козаків намагався використати московський цар у запланованій ним серії комбінованих походів Дніпром і Доном на Азов і Крим. Козацькі підрозділи діяли у загонах князя Дмитра Байди-Вишневецького на Дніпрі (1558 р.) та на Дону (1559, 1560 рр.), Матвія Ржевського (1556, 1558, 1560 рр.) та Данила Адашева (1560 р.) на Дніпрі. А в 1580-х рр. козаки виходять на рівень окремих договорів з іноземними володарями про військову службу проти Османської імперії.

Уже в 1584–1585 рр. у нунція Папи Римського в Речі Посполитій виникла ідея вдатися до послуг козаків проти турок у рамках створюваної антитурецької Християнської ліги. При цьому він чітко розумів, що залучити козацьке військо можна, надавши не тільки гроші, а й ознаки офіційного визнання. Відомий польський дипломат К. Дзєржек пропонував Папі Клименту VIII дарувати козакам хоругву із зображенням розп’яття, тобто де-факто задовольнити амбіції козаків, спрямовані на символічне віднесення козацтва до спільноти «людей війни». У 1593 р. Папа прямо називає козаків «людьми лицарськими», а до козацького гетьмана звертається в листі «любий сину, шляхетний лицарю».

У 1594 р., встановлюючи контакти з австрійським імператором Рудоль­фом ІІ, Військо Запорозьке відразу поставило вимогу надіслати їм хоругву як знак визнання. І Рудольф ІІ дійсно передав козакам лицарські символи — хоругву і сурми. Водночас козаки закидали імператорському послу Еріху Лясоті через те, що, пропонуючи найнятися на службу до нього, імпе­ратор «не гарантував їм нічого певного печаткою і листами», тобто вимагали письмових гарантій. Лясота мусив пред’явити «скріплену печаткою цісарську інструкцію». Козаки ж зажадали «укласти з ними угоду від імені імператора», а потім відрядили до Рудольфа ІІ разом із Лясотою своїх послів — Сашка Федоровича (Саська) та Ничипора з метою отримати відповідний документ.

Того ж таки 1594 р. Військо Запорозьке навіть послало свого представника сотника Демковича до Молдови, щоби той прийняв від тамтешнього господаря присягу на вірність австрійському імператору. Наймаючись у 1594–1595 рр. на службу до мультянського воєводи Михая Хороброго, семиградського князя Зигмунта Баторія, до того ж Рудольфа ІІ, козаки оформлювали свої стосунки із наймачами через отримання хоругв. Збереглися згадки, що у Баторія здобув хоругву козацький старший Ян Оришовський, а від архікнязя Максиміліана — сам Наливайко.

Визнавала козаків за окремий суб’єкт і Москва, намагаючись залучити їх до антитатарських операцій. У 1591 р. князь Михайло Ружинський на чолі загону українських козаків воював в обороні Московії від татарського нападу. Соловецький літописець під цим роком повідомляє: «А цар кримський від Москви побіг із рештою війська. І государеві воєводи ходили за ним до Оки і його не нагнали, і послали за ним голів Данила Істленьєва та Володимира Вельямінова і з ними черкас, і козаків донських, і литву. І вони нагнали кримських людей і побили, і взяли двісті язиків і полон рускій відполонили, а кіш кримський побив князь Михайло Ружинський із запорозь­кими черкасами та з донськими козаками». У 1592–1593 рр. Борис Годунов висунув ідею спільних військових дій українських і донських козаків проти татар на Дніпрі та Дінці. У лютому 1592 р. він надіслав гетьманові Косинському грамоту, закликаючи вийти в Поле проти татарських загонів. Наступного року Годунов радо прийняв посольство від Косинського й розпорядився, щоби донські козаки висунулися до Дінця для об’єднання зусиль з українськими козаками.

Отже, наприкінці XVI ст. козаки отримали від легітимних християнських володарів такі потрібні, як на уявлення ранньомодерної доби, прецеденти визнання Війська Запорозького як окремого суб’єкта, а себе — рівнею зі шляхтою. І цим вони тиснули на українських князів і шляхту та на Річ Посполиту загалом, вимагаючи оформити на папері такий самий їхній статус.

Суто ж військова потуга українського козацтва не йшла ні в яке порівняння із силами інших козаків — донських, волзьких, яїцьких, терських або гребінських. Навіть у першій половині XVII ст. на Яїку, Волзі і Тереку налічувалося не більше як по 2–3 тис. козаків, а на Дону їхня кількість не виходила за межі 10 тис., часом зменшуючись до 5–6 тис. На тлі таких показників українське козацтво постійно перебувало на дві голови вищим. Уже 1576 р. воно могло без особливої напруги організовувати походи чисельністю у 3 тис. людей — як, наприклад, похід, очолюваний князем Богданом Ружинським під Іслам-Кермен. На початку 1590-х рр. військо Косинського налічувало 5 тис. людей, а також вважалося, що козаки здатні виставити на службу австрійському імператорові до 10 тис. вояків, і що загалом можна було би «нашкребти» і до 20 тис. На початку XVIІ ст. чисельність українського козацтва зросла просто приголомшливо. Тільки з Петром Сагайдачним на Московію 1618 р. ходило 20 тис. українських козаків. А вже на варшавському сеймі 1620 р. князі Збаразькі у своєму проєкті оборони проти турків передбачали залучити до 80 тис. козаків. Самі козаки навесні 1621 р. обіцяли виставити на Хотинську війну 50 тис. людей, а 1623 р. навіть «сто тисяч на цісаря турецького причинити». Аналогічно й король Владислав IV, готуючи 1646 р. війну з Туреччиною, планував використати 100 тис. козаків.

У підсумку українське козацтво стало лідером у «козацькому поясі», що оперізував Степ від Дніпра до Волги та Яїка. Жодне з інших козацтв не могло зрівнятися з ним за своєю міццю, інтенсивністю і різноманіттям заходів, спрямованих на мусульманських сусідів. Виникнувши набагато раніше за інші, українське козацтво істотно доклалося до «закозачення» східної ділянки фронтиру та до середини XVII ст. беззаперечно домінувало в козацькому світі, аж поки не зосередилося на збудованій власноруч українській державі і не послабило увагу до волзько-донського флангу.

У протистоянні з опонентами по інший бік фронтиру українські козаки суттєво переважали по всіх основних напрямках: за територіальним виміром протистояння (від Причорномор’я до Каспію), масштабами та кількістю морських і сухопутних походів, облог, штурмів та оволодінь воро­жи­ми фортецями (з Азовом включно), втручанням у внутрішні ­справи Криму, зав­да­ним супротивникові матеріальним і моральним збиткам. Саме ­завдяки активному комбінуванню військових акцій із Дніпра і Дону була забезпечена частота й потужність морських походів з території Війська Донського, а масові пересування загонів між Запоріжжям і Доном надали донському козацтву додаткової потуги проти опонентів. Українські козаки цементували козацький пояс і кріпили його здатність витримувати протиборство як із мусульманськими сусідами, так і з зазіханнями Московії на суверенітет козацьких анклавів. Не випадково донські козаки піддалися Москві невдовзі після того (1660-ті рр.), як Військо Запорозьке різко зменшило інтенсивність стосунків із Доном. А вибивши осьовий елемент, Московія перейшла до демонтажу самостійності слабших козацьких спільнот Волги, Яїка й Терека.

Українське козацтво започаткувало більш ніж трьохсотлітню епопею морських війн. Воно першим по черзі «розкупорило» кримське, західне та південне узбережжя Чорного моря, а в 1610-х рр. — і Босфорську протоку. Практично вся акваторія Чорного моря була перетворена на об’єкт атак і залишалася ним упродовж усієї «золотої ери» козацьких війн на морі — першої половини XVII ст. Найвдаліші морські походи, що завдали опонентам значних матеріальних збитків, а ще більше моральних, були здійснені українським козацтвом. То були походи під Сіноп (1614 р.), Кафу (1616 р.), Трапезунд (1622 р.), Стамбул (1624 р.), Гезльов (1629 р.), на Босфор і малоазійське узбережжя (1625 р.), Білгород, Ізмаїл і Шабо у 1633 та 1634 рр. Інші резонансні походи Військо Запорозьке здійснило спільно з донцями, проте завжди мало в козацькій флотилії беззаперечну перевагу, інколи просто приголомшливу. У поході під Місеврю і Бакир (1617 р.) брали участь 150 українських човнів (мінімум 7,5 тис. чол.) і 50 човнів (2,5 тис. чол.) донців. Під Трапезунд (1625 р.) ходили 10 тис. українських козаків і 2 тис. донців; під Сизиполь (1629 р.) — 3350 українських козаків і 150 донців; під Трапезунд (1631 р.) — 150 українських човнів (мінімум 7,5 тис. чол.) і 40 човнів (2 тис. чол.) донців; Гезльов (1633 р.) — 1500 українських козаків і 20 донців, які зимували на Запорожжі.

Принаймні тричі запорожці самостійно ходили на море з Дону (1623, 1630 і 1631 рр.). Натомість не відомі випадки, коли б донські козаки організовували спільні походи з Січі та спеціально з’являлися туди із цією метою. Разом з українськими козаками в море вибиралися звідти лише невеликі групи донців, принагідно присутні там, і навряд чи вони брали участь у плануванні та реалізації воєнних дій. Не зафіксовано жодного випадку, коли похід українських козаків очолив би донський козак. У кращому разі донці могли керувати спільним походом (Пронка Кочюра, 1622 р., Павлін, 1632 р.). Українські ж козаки принаймні п’ять разів ставали отаманами морських виправ донців, відомі навіть їхні імена: Олексій Шафран (1625 р.), Дмитро Гуня (1640 р.), Кіндрат Бурляй (1640 р.), Михайло Таран (1641 р.).

Козацькі чайки були на той час єдиною противагою турецькому флоту, не даючи перетворити Чорне море на «турецьке озеро». Це робило козацтво незамінним у випадку війни з Туреччиною, що з усією очевидністю підтвердив перебіг Хотинської битви 1621 р. Напередодні війни король Речі Посполитої у листі благав козаків, щоб «у якнайбільшій кількості човнів пішли на море й держави цісаря турецького вогнем і мечем воювали; не важко було б і в Константинополь впертися». Ефективність у війні на морі, що її демонстрували козаки в першій чверті XVII ст., схилила Варшаву навіть до спроб залучити 1634 р. козацькі чайки на Балтику під час війни зі Швецією.

Незрівнянно масштабнішими були також заходи українського козацтва на суходолі. Воно дуже швидко перейшло до поєднання дрібних сутичок із потужними акціями, що завдавали серйозних економічних збитків і виводили з рівноваги державні установи Туреччини і Криму. А під кінець XVI ст. практично увесь величезний простір між Дніпром і Доном перетворився на зону активного здобичництва українських козаків. Добре помітно, що саме вони створювали напругу на більшій частині території Степу. Їх можна було зустріти всюди: на посольських шляхах, у примосковському Полі, на Азовському узбережжі, під Азовом, не кажучи вже про Північне Причорномор’я. Мало який рік обходився без потужних сухопутних походів у причорноморські степи. Масові захоплення худоби, бранців, періодичні штурми Очакова, Тягині, Бендер, Іслам-Кермена, Перекопа — класичні вияви взаємодії козаків і мусульманських сусідів. Так само не випускали українські козаки з уваги і східні терени — аж до Азова й далі.

Донські козаки лише одного разу самостійно дісталися Перекопа (1641 р.) та й то лише за язиками. Між Сіверським Дінцем і Дніпром вони займалися здобичництвом теж украй рідко, о пояснювалося повною перевагою там збройних промислів українських козаків. Фактично виявлений лише один випадок, коли ватага донців опинилася в пошуках ногайців «на ріці Самарі до Дніпра близько» (1638 р.), тоді як українські козаки систематично нападали на татар і не тільки у придонській частині Поля.

Знаменита фортеця Азов, хоч і була розташована в гирлі Дону і загрожувала самому існуванню Війська Донського, але потерпала від українських козаків куди більше. Навіть перша облога донцями Азова (1576 р.) відбулася як помста за страту азовцями сина знаменитого українського козацького отамана Мишка Черкашенина. У 1589 р. вже самі українські козаки вдаються до штурму цієї фортеці, а в першій половині XVII ст. із шести козацьких облог цієї твердині (1625, 1626, 1634 (двічі), 1637 і 1644 рр.), донці здійснили самотужки лише одну, хоча перехід фортеці до їхніх рук мав би для них величезне значення. Українські козаки чисельно переважали донських козаків і під час знаменитої облоги 1637 р.— єдиної, що була успішною.

Роль українських козаків добре розуміли сучасники, віддаючи Війську Запорозькому пальму першості у протистоянні з мусульманськими сусідами як на суходолі, так і на морі. Козацькі успіхи на Чорному морі пов’язували в першу чергу з українськими козаками. Не без іронії висловився про це префект Кафи д’Асколі: «Твердять навіть, що серед московських (донських — авт.) козаків є багато польських (українських — авт.), і це правдоподібно, бо московіти від природи боягузливі і нерішучі, малодосвідчені у військовій справі, а козакам необхідно мати великий довід і левине серце».

Отже, українське козацтво майже відразу після своєї появи було «щільно вписане» в оборонні й наступальні заходи спершу Великого князівства Литовського та Корони, потім Речі Посполитої. Від кінця XVI ст. козаки долучалися до військових операцій, освячених королем, коронним гетьманом і сеймом. У Речі Посполитій Військо Запорозьке розглядали як важливу складову «татарської оборони». Рідко який масштабний проєкт, скерований проти загрози з півдня, обходився без залучення козацького війська. На козаків розраховували як на першокласну піхоту. Також їх залучали до розвідувальних, сторожових функцій та здійснення рейдів у тил противника.

У 1619 р. коронний гетьман Станіслав Жулкевський радив намовити козаків оволодіти Кілією, Білгородом і Тягинею, щоби зірвати турецький наступ. Із різних приводів заклики до походів на мусульманських сусідів лунали з Варшави у 1624, 1627, 1629 рр. Непересічним був внесок козаків у переможні походи Тишкевича (1623 р.), Стефана Хмелецького (1626 р.), перемогу над татарами над Тікичем (1617 р.), Білою Церквою (1629 р.) та Охматовим (1644 р.), в оборонні заходи на Лівобережжі 1640 і 1643 років. А участь у Хотинській війні увінчала Військо Запорозьке славою рятівників Європи від «турецької чуми».

Долучення 1621 р. до річпосполитського війська близько 40 тис. (а можливо й більше) козаків та їхні результативні дії під Хотином відіграли вирішальну роль у завершенні війни на користь Речі Посполитої. Автор «Кам’янецької хроніки» вірменин Аксент так писав про внесок Війська Запорозького: «Ці козаки кожного благословенного дня зустрічалися з невірними і давали їм битву, перемагали їх, і не допустили, щоби поляки були знищені, бо якби не було козаків, один Бог відає, поляки були б поконані за 3–4 дні».

Високу майстерність та ефективність козаків гідно оцінили і командувач військом Ян Кароль Ходкевич, і королевич Владислав, і автори щоденників про Хотинську війну. В екстремальних умовах станові упередження віді­йшли на задній план. Сагайдачний та його полковники були учасниками всіх військових нарад. Під час цієї війни гетьман перебував в зеніті слави. Його геній вояка та військового стратега, блискуче продемонстрований у морському поході під Кафу (1616 р.) та у знаменитому рейді на Москву (1618 р.), розкрився з новою силою. Сагайдачний став одним із головних творців перемоги. Королевич Владислав, який ще від часів свого московського походу шанобливо ставився до гетьмана, під Хотином неодноразово демонстрував особливу прихильність до нього. Він зробив гетьманові достойні «лицарські подарунки»: меч, пару дорогих коней, оздоблений коштовностями нашийник зі своїм зображенням, а також медальйон, на одному боці якого був уміщений портрет короля Сигізмунда ІІІ, а на другому — білий орел.

Пізніше козаки навіть подавали свої пропозиції щодо заволодіння Кримом. У 1628 р. після відновлення військово-політичного союзу з Мехмедом Ґераєм і його братом Шагіном Військо Запорозьке наполягало на тому, що зробило це виключно тому, що обидва обіцяли визнати зверхність короля Речі Посполитої. Козаки пропонували Сигізмунду ІІІ спорядити на Крим спільне військо: «Зараз вдалий час до знесення всього Криму, коли буде воля вашої королівської милості. Вічний спокій Річ Посполита з невеликими затратами могла б отримати. За одну осінь може ваша королівська милість отримати Крим, військо тільки, яке є під регіментом його мосці пана хорунжого брацлавського, долучивши до Війська Запорозького».

V

Водночас попри конкуренцію за простір, що сформувала генеральну стратегію козаків та їхніх опонентів на жорстку конфронтацію, степовий фронтир, подібно до інших таких зон у світі, був і територією активної взаємодії в різних сферах. Широка палітра позбавлених взаємної ворожнечі людських контактів козаків із турками, татарами, ногайцями різних колін були невід’ємною складовою співіснування. Господарська, етнічна, культурна, військово-­політична взаємодія пронизувала тутешню цивілізаційну ситуацію так само, як і затяте суперництво. Між козаками як представниками європейського християнського світу та їх опонентами, які репрезентували азійську ойкумену й були мусульманами, не існувало непрохідних цивілізаційних бар’єрів. Навіть релігійні відмінності, що найвиразніше уособлювали «чужість» конкурента із протилежного боку Степу, не породжували нездоланного відчуження. Існують усі підстави стверджувати, що ніяке усвідомлення себе захисниками «Святого Хреста» не абсолютизувало в очах козака мусульманських сусідів як «ворогів» — і навпаки. Турки, татари, ногайці стали опонентами козацтва не тому, що були тюрками чи мусульманами, а тому, що претендували на той самий простір, що й козаки.

Звичайно, козаки неодноразово підкреслювали, що воюють із «бусурманами», ворогами «Святого Хреста», а татари, турки і ногайці наголошували на священній війні з «невірними». Однак впадає в око, що подібну риторику козацтво почало застосовувати лише з останніх десятиліть XVI ст., хоча збройні виправи на мусульманських сусідів фіксуються ще у XV ст. При цьому поява в козацькій риториці релігійних гасел збігається із так званою конфесіоналізацією, що охопила Європу. У її рамках чинник релігії та релігійної конфесії набув статусу ключового мірила ідентичності, а недотримання правителем релігійних свобод почали трактувати як легальну підставу для підданих до спротиву. Зворотним боком медалі стало повсюдне використання релігійних поділів для доведення законності захисту інтересів, далеких від питань віри. Європу накрила хвиля войовничої, релігійно забарвленої риторики, із-під якої здебільшого стирчали вуха цілком приземлених політичних та економічних розрахунків. Тож козаки просто пристосувалися до нової тенденції, вміло вправляючись у риториці, розрахованій на зов­нішнього споживача. Якщо гасло боротьби за віру сприяло обґрунтуванню законності військового здобичництва, гріх було ним не скористатися. Тим більше, що, підсилюючи лицарську складову козацького життя, це зміцнювало підстави і для станових вимог. А ідея захисту православних узагалі робила законним будь-який спротив королю і шляхті.

Мабуть найвиразніше відсутність непрохідних бар’єрів між українським козацтвом і південними сусідами втілилася у стійкій традиції входження козаків у мусульманське середовище, а мусульман — у козацьке, й навіть у мешканні останніх у козацьких анклавах без переміни віри. Своїм корінням це все було занурене в ту етнічну терпимість, що супроводжувала процес зародження українського козацтва. Відкритість козацького середовища до всіх можливих донорів збереглася й надалі і стала відправним пунктом козацько-мусульманської взаємодії, відкривши перспективу різнопланових контактів. Вихідці з тюркського світу продовжували поповнювати козацькі лави. Досить поглянути хоча би на прізвища козаків: Бут, Джалалій, Татарин, Ширяй, Ганжа, Турчанин тощо. У 1620-х роках з’являються згадки про «запорозьких татар», українського аналога «донських татар». Останні проживали анклавами поруч із козаками без охрещення, однак не мали права брати участь у козацьких радах. І конфесійна риторика козаків цьому не заважала! А купа наявних в Україні ужиткових, етнографічних і лексичних запозичень, що мають виразне тюркське походження?

Не дивно, що проникнення тюркського елементу до козацьких лав поєднувалося з так званим потурнацтвом — інтеграцією козаків у середовище турків і татар на протилежному боці фронтиру. У свідомості українських козаків не було табу на перехід до табору опонентів. Як про буденну справу писав про потурнацтво коронний гетьман Станіслав Жулкевський: «Турки козакам нічого не можуть вчинити інакше, як наші українні замки опанувавши. Ці, що в Константинополі радять це, добре знаючи від козаків, яких одних із потурчених, інших із в’язнів мають». Або ж в іншому листі: «Турки інформовані від самих козаків, яких немало в неволі швидко потурчилося». У лютому 1640 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський напучував посла до Туреччини В. М’ясковського «застерегти й те, щоби перекинчиків не приймали… яких є сила в Очакові».

Важливо, що Жулкевський розрізняє потурчення запорожців через неволю і шляхом добровільного переходу. В останній спосіб «обусурманилися» і деякі козаки, які брали участь у спільних із татарами військових операціях, зокрема за часів союзницьких відносин із братами Мехмедом і Шагіном Ґераями. Кримський калга Шагін про це прямо писав у своєму листі до Війська Запорозького від 26 серпня 1626 р.: «Те ваше товариство, яке при мені є, коли зі мною на черкесів ходили, яких побито, які померли, а інші обусурманилися, а інші і зараз перебувають при мені».

Мусульманські ж сусіди могли використовувати потурнаків проти їхніх колишніх побратимів, як, наприклад, колишнього запорожця Тимофія Данилова, про якого московський посланець у Криму І. Спешньов повідомляв 1626 р.: «…Переїхав він із Запорог в Перекоп третій рік. І нині, государ, в кінці квітня посилав його перекопський князь на Дніпро для язиків. І вони, государ, побрали язики на Дніпрі біля Гусиного перевозу та на Самарі». Так само часто ходив на «руські краї з татарами» Кузи Ромодан, «перекинчик із козаків, який мешкав в Очакові».

Окрім індивідуального потурнацтва, у козацькому середовищі була поширена ідея тимчасової міграції на терени, контрольовані татарами і турками, підживлювана реальними фактами виходу чисельних загонів і тривалого проживання там. У 1624 р. козаки нібито писали калзі Шагіну Ґераю, що в них «хоче бути з королівськими і польськими людьми міжусобиця, бій за віру, і тільки їх поляки осилять, і він би, Шагін Ґерай, прийняв їх усіх до себе в Крим». Наступного року з’являються прямі згадки вже про переміщення українських козаків до Криму. Після поразки козацького повстання під Куруковим туди відійшло 4 тис. виписаних з реєстрів козаків на чолі з гетьманом Олефіром. Подальша доля цього загону невідома.

У 1630–1640-х рр. фіксуються нові подібні випадки за схожих обставин. Як і в середині попереднього десятиліття, каталізатором знову був відкритий збройний конфлікт із Варшавою. У лютому 1638 р. «багато козаків пі­шло на Запороги і на Дон, а інші пішли у Волоську землю і в Крим». У червні 1638 р. під час другої фази повстання відродилися чутки про ймовірність переселення козаків до османських володінь. Козаки нібито були готові «відійти до турецького царя» і навіть «посилали всі із Запорог до нього посланців своїх, щоб він, турецький цар, велів їх, решту черкас, прийняти, і турецький цар дав їм місце для проживання». Усі ці порухи українських козаків прокладали шлях до майбутніх масових переселень, унаслідок яких відбулося перенесення Січі до ханських володінь після Полтавської битви 1709 р., а пізніше — створення Задунайської Січі.

Вершиною неконфронтаційних стосунків і взаємодії на фронтирі стали військово-політичні союзи українських козаків із Кримом. Перші рухи у цьому напрямі фіксуються вже на початку XVI ст. Як складова прикордонного населення козацтво було добре обізнане щодо тісних контактів місцевих старост із різними кримськими угрупованнями. Політична й військова підтримка старостами тих чи інших представників кримської еліти чинилася на очах козаків. Зокрема, у козацьких краях не переводилися знатні втікачі із Кримського ханату, які шукали захисту та допомоги у Великому князівстві Литовському. У різні часи тут побували брат хана Менглі Ґерая — Ізтемір, ханський слуга Шади Чекмінь, царевич Іслам Ґерай. Канівський і черкаський староста Дашкович втягнув частину козаків принаймні до двох спільних із татарами походів — на Сіверщину 1515 р. та на Москву 1521 р. У 1585 р. козацький старший Оришовський звернувся до кримського хана із пропозицією, щоби той «з ними, козаками, помирився і давав їм свою платню», а вони, своєю чергою, готові йти куди він (хан) накаже «опріч короля польського». Тобто козаки давали чітко зрозуміти, що готові поширити на мусульманських сусідів принцип найму на службу, на той час уже апробований у стосунках із московським царем і молдовськими господарями.

У 1597 р. до козаків по військові послуги звернулися вже із самої верхівки Криму. Наприкінці лютого козацький старший Бартош Проснідич писав королю, що хан Гази Ґерай прислав на Запоріжжя «через свого слугу листа, писаного власною рукою, жадаючи аби ми, з’єднавшись з ним, разом турка воювали й обіцяючи нам усіляку платню». Козаків намагалися використати у внутрішньополітичній боротьбі та протистоянні з Туреччиною за більшу самостійність Кримського ханату. А відтак Військо Запорозьке вважали не тільки за спільноту, яка ментально здатна до служби «невірним», а й за поважну військову потугу, підтримка якої варта погіршення відносин із султаном.

Кульмінацією військово-політичних контактів першої половини XVII ст. став, безумовно, військовий союз між Військом Запорозьким 1624–1629 рр. із претендентами на найвищу владу у Кримському ханаті — колишнім ханом і калгою Мехметом і Шагіном Ґераями. У травні 1624 р. Шагін шукав у козаків збройної підтримки — і ті її надали. Сучасники приписували козацькому війську вирішальну роль у перемозі братів під Кафою. Паралельно козаки здійснили два потужні морські походи під Стамбул, що змусило турок відкласти кримські справи і зосередитися на захисті столиці. Тож козаки доб­ряче доклалися до того, щоби Мехмет Ґерай знову став кримським ханом.

Упродовж літа й осені 1624 р. козаки і калга Шагін часто обмінювалися гінцями, що свідчило про надзвичайну зацікавленість Бахчисарая у військових послугах і водночас про готовність козаків їх надати. Задля того, щоби підтвердити свою прихильність, калга відпустив на волю понад 300 християнських бранців з України, наказавши привести тих до козаків. Він закликав, аби «козаки були з ними в мирі і допомагали би йому воювати турецького царя». А 24 грудня 1624 р. був укладений перший формалізований на папері військово-політичний союз українських козаків із мусульманськими сусідами. Текст угоди, а особливо «кухня» її підготовки і церемоніал ухвали, надають надзвичайно цінну інформацію щодо підходів і поглядів українських козаків і татар, а також щодо взаємосприйняття сторін.

Під час переговорів козацька верхівка вимагала від Криму того самого, що й від християнських володарів — визнання де-юре Війська Запорозького окремим суб’єктом міжнародних відносин. Крім того, козаки ставили питання про негайну виплату їм того харчу (данини), який Крим отримав від Речі Посполитої. Вочевидь, козацькі перемовники виявили неабияку наполегливість, бо досягли бажаного. В остаточному тексті Шагін Ґерай від імені всього Кримського ханату зобов’язувався не чинити козакам «жодної кривди» і надавати військову допомогу. Ті, своєю чергою, погоджувалися на аналогічний перелік зобов’язань щодо Криму. У договорі була відсутня будь-яка згадка про Варшаву.

Показовим був церемоніал підписання. На Січ на чолі з Шагіном Ґераєм прибули 12 тис. татар, навпроти них розташувалися 8 тис. козаків. Після укладення договору калга віддав козакам харч, що ті вимагали. Потім козаки і татари спільно частувалися, а Шагін Ґерай, задоволений тим, що нарешті досяг бажаного, «сам кожному (козаку — авт.) зосібна зі своєї руки чарку горілки давав». Козаки, як вони традиційно робили в таких випадках, салютували з рушниць, татари ж при цьому «страху наїлися».

1625–1629 рр. сповнені козацькими морськими походами в інтересах Шагіна Ґерая. Козакам була надана можливість поповнювати у Криму запаси харчів і питної води, а також перепочивати після морських виправ. У 1625 р. Україною та Московією поширювалися неймовірні чутки про спільні дії на морі козаків, татар і навіть ногайців, що були відлунням загальної переконаності в найтісніших контактах Війська Запорозького із Кримом, спрямованих проти Туреччини. Крім того, Шагін Ґерай узимку 1625–1626 рр. залучив 500 українських козаків до походу на гірських черкесів.

Також калга розраховував на Військо Запорозьке і у своїх антимосковських планах. Вже у вересні 1624 р. калга погрожував Москві: «візьму в польського короля запорозьких козаків із вісімдесят тисяч, а своїх кримських незліченних татар і черкесів і ногаїв із двісті тисяч і піду під Астрахань і під Казань, і стану літувати і зимувати, і, взявши, під свою руку ­приведу, а ­опісля Московську державу стану воювати і палити, і розоряти». Наприкінці липня наступного року рильський воєвода М. Гагарін на ­підставі отриманих розвідником К. Якимовим у Білій Церкві та Києві відомостей писав, що «кримський цар вийшов із Криму з багатьма людьми, а йде-де, государ, на твої государеві міста, а з ним, государ, запорозьких козаків 800 чоловік, а ті, государ, козаки прийшли до нього без гетьманського відома».

Однак цей союз не був безхмарним, а потреби Мехмета і Шагіна Ґераїв після зміцнення їхньої влади у Криму багато в чому розходилися з очікуваннями козаків. Татари так і не надали останнім сподіваної підтримки під час повстання Марка Жмайла. А 1626 р. кримці, всупереч угоді, тричі вдавалися до набігів на українські землі. При цьому Шагін Ґерай вимагав від козаків, аби ті, дотримуючись угоди, не долучалися до річпосполитського війська. У червні 1625 р. Військо Запорозьке надіслало до Бахчисарая листа, у якому перерахувало свої претензії і погрожувало виправою на Крим. Хан і калга навіть мусили висунути до Перекопу частину свого війська.

Утім, у 1628–1629 рр. союзницькі відносини знову запрацювали на повну силу. Козаки тричі ходили до Криму на допомогу Мехмету і Шагіну Ґераям. В одному з походів загинув гетьман Михайло Дорошенко. А взимку 1628/1629 рр. союзники-брати перебували на Запорожжі.

Досвід цих домовленостей розчистив дорогу до подальших військово-­політичних контактів та угод. Навчений невтішними наслідками для себе, конкурент братів Джанібек Ґерай, ставши ханом, зажадав 1627 р. заручитися підтримкою козаків і був готовий до укладення угоди, на кшталт поперед­ньої. Битим шляхом ішов і його наступник Інаєт Ґерай, коли в 1636–1637 рр. намагався використати козаків проти ногайського мурзи Кантеміра. Тож військово-політичний союз Богдана Хмельницького із Кримом став логічним продовженням попередньої традиції, виразно демонструючи сутність степового фронтиру як зони не тільки конфронтації, а і взаємодії на різних рівнях.

Водночас доленосне для України укладення союзу 1648 р. було підштовхнуте змінами на фронтирі, спричиненими прискореним просуванням на прикордонні магнатської колонізації в 1630–1640 рр. Безпрецедентне поширення крупного землеволодіння в козацьких краях звужувало фронтир, тобто підсікало під корінь самі підстави існування козацтва. Адже лише фронтирність степу і татарська загроза не дозволяли Варшаві реально взятися за ліквідацію стану, що не вписувався у традиційну структуру суспільства і завдавав стільки клопоту.

Окрім того, розкручування маховика колонізації було вкрай ­небажаним для Кримського ханату, оскільки загрожувало зсунути регіональний розклад сил у бік Речі Посполитої. Справа не обмежувалася збитками від чергового звуження можливостей для набігів. Могла бути геть зруйнована улюб­лена стратегія Бахчисарая, що полягала у балансуванні між Варшавою та Московією і забезпечувала ханству силу і впливовість. Відтак не залишалося нічого іншого як спробувати виправити ситуацію, підтримавши потугу, яка була налаштована збройною рукою покласти край цим шкідливим змінам,— Військо Запорозьке. Тим паче, що воно конче потребувало татарської кінноти, без якої, за браком власної, не могло розраховувати на успіх у війні з Варшавою. А останнім поштовхом до війни став привілей короля Влади­слава IV, наданий князю Яремі Вишневецькому в лютому 1648 р., на серце Запорожжя — острів Хортицю: «з обома берегами Дніпра, почавши від останнього порога і з річками, що під нього входять, також річками Томаківкою та іншими, що впадають аж у Тавань».