Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Передмова

Сергій Громенко

Хай там що говорять популісти — історія має значення. Російське вторг­нення 24 лютого 2022 р. продемонструвало це в найочевидніший спосіб. Владімір Путін заперечує право України на існування за допомогою саме «історичних» аргументів, відтак прагне позбавити її не лише теперішнього та майбутнього, але й минулого. Після цієї війни українці або залишаться незалежним народом із власною історією, або вчергове перетворяться на «молодших братів» росіян і тло/ресурс для історії Росії. Перемога Кремлю вже точно «не світить», однак окупанти все одно палять українські підручники і змінюють шкільні програми на захоплених територіях.

Сьогоднішня «історична війна» Росії з Україною — реальність, дана нам не в книжках чи кіно, але й в кулях, керованих авіабомбах і ракетах. Перемога над свідомістю скасовує необхідність взагалі розчохляти зброю, як це ми подекуди побачили в Криму 2014 р. А неявка на таку ментальну війну автоматично означає поразку.

Отже, уважне вивчення та, особливо, усвідомлення тривалого власного минулого — запорука виживання України. Бо хто не хоче добровільно займатися власною історією, буде силоміць примушений вивчати чужу. А в найгіршому разі — стане її об’єктом.

Вершиною усвідомлення власної історії є «гранднаратив» — схема пояснення теперішнього через минуле. Гранднаратив виконує роль провідної нитки, що «зшиває» розрізнені фрагменти від найдавніших часів до сьогодення в єдину картину. У цій узагальнюючій спроможності і полягає його велике позитивне значення.

Однак нема де правди діти — гранднаратив використовується ще з од­нією метою — задля легітимізації чинного політичного порядку. При цьому йдеться не про банальне фальшування фактів минулого, а радше про маніпуляції із навмисним відкиданням одних і трактуванням у потрібному ключі інших. Протилежні за змістом наративи спрямовують та ­виправдовують амбіції тих спільнот, що їх використовують. Тож «війна наративів» — більше, ніж звичайна метафора. Й історія російсько-українських стосунків в останні двісті років наочно це демонструє.

«Традиційна» схема російської історії — із привласненням минулого Русі — почала складатися ще у XV ст. у ході війн Москви з Литвою. У 30-х рр. ХІХ ст. вона набула довершеної форми — включно з «триєдністю» російського народу, який начебто складається з великоросів, малоросів і білорусів. Стрижень цієї концепції, як ми бачимо на прикладі Путіна, існує і досі.

Виклик їй ще 1904 р. кинув Михайло Грушевський у статті «Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східного сло­в’ян­ства». У ній він доводив, що оскільки немає жодної «всеросійської» спільноти, то не може бути і спільної історії росіян з українцями, а наступниками київських князів були галицькі, а не владімірські. Схема Грушевського заклала гранднаратив, що визначив розвиток української історіографії на початку століття на батьківщині, потім на еміграції, а з 1991 р.— знову в Україні.

Радянський гранднаратив у цілому відтворював імперський, але замість народів концентрувався на «правильних» верствах — бідних і пригноблених. Він зник, хоча в дечому його вплив відчувається і нині.

Однак говорити про «тріумфальну ходу» схеми Грушевського в наші дні не доводиться. Внаслідок часу та умов своєї появи вона виглядала значно більш етноцентричною, ніж це прийнятне у ХХІ ст. Існування сучасної України, з одного боку, підтверджує правильність основної тези академіка про окремішність українців, але з іншого (з огляду на кордони та склад населення) — вимагає розширення його концепції. Тож сьогодні йдеться не про заперечення збудованого на схемі Грушевського гранднаративу, а про створення нового, ширшого. Тому щ — і це критично важливо — у нормальній країні гранднаратив не обов’язково має бути одним-єдиним.

Спроби створення «нового укладу» історії України неодноразово здійснювалися і в нульових, і, особливо, у десятих роках. За пару літ до Революції Гідності академічна спільнота остаточно погодилася з тим, що по-старому викладати історію вже неможливо, але запропонувати, як робити це по-­новому, не спромоглася, застрягши на роздоріжжі. Після російської агресії 2014 р. багато речей стали здаватися невчасними, і нова схема української історії — серед них.

Однак далі відкладати цю справу в довгий ящик вже не можна. І українцям, і, особливо, Заходу вкрай важливо не просто знати, що Україна — не Росія, але й розуміти, чому. І цей збірник є спробою запропонувати таке пояснення, а заразом — і нову схему української історії. Бо що «старі», що спрощені «нові» нас уже не влаштовують.

З одного боку, традиційні історіографії ХІХ ст. слабували на євро­по­центризм. Унаслідок цього еталоном дослідження будь-яких процесів виступали Англія і Франція, а інші спільноти ранжувалися за їхньою подобою. Але кейс Західної Європи — це виняток, а не правило, і для тлумачення історії України він не дуже надається. Втім, це також у жодному разі не означає правильності протилежного підходу — «особливого шляху», що його так вихваляють в Росії. Україна в цілому рухається у загальноєвропейському потоці, але дуже часто — зигзагоподібною траєкторією.

З іншого боку, наше ставлення до минулого має виключати ідеологічну зарозумілість та скороспілість у дусі «кінця історії», що ґрунтуються (у кращому разі) лише на парі десятків років досвіду. Постмодерністські підходи рубежу 1980–1990-х рр. виявили свою неадекватність із поверненням аргументів «заліза і крові» до світового порядку денного. Сьогоднішні події дозволяють по-новому подивитись і на довготривалі тренди, і на очевидні константи історичного розвитку нашої держави.

Саме тому ми ризикнули розглянути українське минуле за допомогою нового осмислення старого поняття, цілком придатного для нашої ситуації (але у відмінний від попередників спосіб),— поняття фронтиру. А точніше — Мультифронтиру.

Коріння цього концепту можна знайти вже у праці Стефана Томашівського «Українська історія» (1919), та й по тому чимало видатних учених звертали увагу на необхідність дослідження України через її пограниччя. На жаль, до останнього часу це завдання так і не було виконане. І хай пропонована вашій увазі книжка є чи не першою спробою комплексно підійти до висвітлення теми, ми віримо, що вона виявиться не останньою і надихне інших істориків.

* * *

«Український Мультифронтир» — не колективна монографія і тим паче не підручник. Для створення по-справжньому узагальнюючої роботи знадобиться набагато більше часу — цілі десятиліття, і сотні окремих індивідуальних публікацій. Саме через це чимало цікавих сторінок нашого минулого не були розглянуті із «фронтирної» точки зору. Тож зараз ми пропонуємо вашій увазі збірник окремих текстів, що більшою чи меншою мірою вкладаються у загальну концепцію (безвідносно щодо того, як часто в них згадується термін «фронтир»).

Також у книжці відсутній науковий редактор, тому відповідальність за оцінки покладається виключно на авторів відповідних розділів (тексти пуб­лікуються «як є», навіть якщо деякі висновки досі викликають дискусії в академічному середовищі — як-от час виокремлення слов’ян, обставини хрещення Володимира чи періодизація модерного національного руху). Відповідно й розділи суттєво відрізняються один від одного як із точки зору охоплюваної доби і деталізації, так і за стилем. Прошу шановних читачів поставитися з розумінням до першої спроби осягнути неосяжне.

Це видання було би неможливим без організаційних зусиль Вадима Денисенка, виконавчого директора Українського інституту майбутнього у 2020–2023 рр., якому я принагідно висловлюю подяку від свого імені та від усього колективу авторів.