Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Ситуація в Галичині сприяла політизації українського руху, бо, крім політичної польськості, пропонувалося і політичне австрійство. Через це ідея політичної польськості була слабшою за політичне російство в Російській імперії. Фактична федералістська система Австрії сприяла формуванню і визріванню ідеї політичної окремішності України.

Українофіли романтичного періоду, і головним чином П. Куліш, сподівалися на відродження сепаратистських суспільно-політичних тенденцій у середовищі лівобережного українського панства — нащадків козацької старшини. На них був розрахований і журнал «Основа». Вони найяскравіше відреагували на творчість Т. Шевченка. Проте ці ілюзії не справдилися. Земельне панство перебувало у цілковитій залежності від Петербурга і царського уряду й було лояльним до Росії в Україні. «Провансальською» була переважно українська історіографія другої половини XIX ст.— «Киевская старина» та її чільні представники: О. Лазаревський, В. Науменко, А. і М. Сто­роженки, О. Левицький та інші.

Українофіли 1860–1890-х рр. зробили ставку на формування нової еліти з «різночинського» середовища. Робилися спроби виховання представників нової української інтелігенції, яка повела би народ до здобуття політичних прав. Для цього намагалися створити українські початкову та середню школи, впроваджували вивчення української гуманітаристики у вищій школі. Для обґрунтування такої ситуації і знадобилася теорія про одвічний демократизм українця і постійну зраду вищою соціальною верствою українських національних інтересів, що мало як позитивні, так і негативні наслідки.

Для зрушення української справи з мертвої точки у людей з українською свідомістю іншого шляху не було. З іншого боку, егалітаризм і негація провідної верстви, що єдина мала державницький досвід, потрібний для будівництва політичних засад нової України, призвели до різкого протистояння між демократами і консерваторами. Представники демократичної течії — В. Антонович, М. Грушевський, Б. Грінченко, С. Єфремов — ­дійшли хибно­го висновку, що український рух має бути лише лівим за своїм спрямуван­ням, а все праве — це реакція, яка шкодить завданням національного від­ро­дження.

Національне відродження в усіх інших слов’янських і неслов’янських народів спиралося передусім на консервативні кола: землевласників, підприємців, дрібну та середню буржуазію. За принципом повної структурованості державного організму за соціальним статусом відроджувалися всі держави Східної Європи, що мали історичний досвід існування (Польща, Чехія, Угорщина), і такі країни, що виникали наново (Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія). Економічну потужність і політичну силу в них мали саме великі та середні землевласники і підприємці, а держава будувалася не для одного, нехай і найбільшого за кількістю, класу, а для всього суспільства. Бо тільки за умови, що всі верстви населення зацікавлені в державі, вона може відбутися.

В Україні проблема загострювалася ще й тим, що заможні прошарки українського суспільства були неукраїнськими за етнічним походженням. Дідичі та поміщицтво були поляками або росіянами, або зросійщеними чи спольщеними колишніми шляхтичами і нащадками козацької старшини, які трималися за російську й польську держави, бо ті гарантували їм збереження земельної власності. Натомість українські демократи збиралися їх соціалізувати. Робітництво у великих промислових центрах теж було переважно російським за походженням.

Є. Чикаленко, землевласник-українець і відомий меценат, закликав у будівництві української держави робити ставку на заможного й міцного середнього селянина, який, володіючи землею, цінує її і буде найбільш зацікавленою особою в тій державі, що обіцяє оберігати його власність. Крім того, міцний селянин не буде вдаватися до «грабунку» й не схвалить ліквідацію приватної власності на землю, а отже, буде лише за розумний перерозподіл власності.

Натомість українські соціалістичні партії зробили ставку на сільську голоту, а для неї половинчасті гасла українських революціонерів важили менше, ніж «близькі» гасла більшовиків, які закликали знищити до ноги будь-якого власника — єдину силу, що можна було протиставити більшовизму в колишній Російській імперії. З іншого боку, українські соціалісти намагалися будувати дрібнобуржуазне вільне ринкове суспільство, бо не заперечували приватної власності, а лише намагалися максимально скоротити її (наприклад, максимум до 50 десятин землі).

Між тим практика довела, що економічно спроможними можуть бути господарства саме середнього розміру. Якби не агресія червоної і білої Росії, таку державу можна було би збудувати. Бо саме такі держави будували інші східно-центральноєвропейські соціалісти: чехи, поляки, прибалти. Але вони мали набагато сприятливішу національно-соціальну структуру суспільства, ніж Україна, свідому буржуазію і робітництво — керівну силу будь-якої національної революції. Українці ж таких передумов не мали.

Самостійники — соціал-демократи і незалежники-консерватори

Однак і в Україні були сили, що розуміли надкласову природу держави і ставили перед усім іншим державний, а не примарний соціальний пріоритет. Такими силами був колишній СВУ, що складався з РУПістів (А. Жук, В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Меленевський та інші), хлібороби-демократи (В. Липинський, брати Шемети, М. Міхновський), більшість Української партії соціалістів-федералістів (С. Єфремов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, В. Прокопович). Зрештою, і праві есдеки (С. Петлюра, В. Садовський, В. Чехівський) і праві есери (М. Шаповал, М. Грушевський) розуміли першочергову цінність власної держави.

Однак протиставляти демократизм і державництво, стверджувати, що саме перший є головною причиною поразки українців у визвольних змаганнях 1917–1921 рр., теж не варто. Традиція негативного ставлення до республіканських ідеалів уенерівської еліти брала початок у діяльність правих партій в еміграції і, передусім, у писаннях членів гетьманської УХДП. Талановиті історики і публіцисти В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко започаткували державницьку школу в українській історіографії і суспільно-політичній думці. І, як часто трапляється в оцінці історичного моменту, проблема лівизни української політичної думки була ними істотно перебільшена. Сьогодні варто більш зважено дивитися на це питання. Потрібен пошук розумного компромісу, яким, на наш погляд, є думка про соціальну та культурну неготовність самого суспільства перших десятиріч XX ст. до сприйняття ідеї української незалежності.

Під жорстким державним контролем українська підросійська інтелігенція не могла відразу поставити на порядок денний ідею самостійності — її діяльність була би миттєво заборонена владою. Царат і суспільна думка Росії сприймали самостійництво українців як державний злочин. Тому українська політична думка, починаючи з кирило-мефодіївців, висувала ідею федеративного устрою і всеслов’янської федерації — як «меншого зла» з точки зору росіян.

Федералізм для діячів, які керували українським рухом, був завданням-­мінімум для здобуття незалежності. Тому немає підстав говорити, що федералісти (Драгоманов, Грушевський, Єфремов) були противниками самостійності. Навпаки, самостійність України органічно випливала з їхніх погляду на повноправність, повновартісність, структурну цілісність національної культури. Для нації, що не мала культурної переваги в місті, розвиненої освітньої мережі, широко розповсюджуваного українського книжного слова, таке поетапне здобуття окремішності було річчю неуникненною. Відразу проголошувати цілі самостійності означало наштовхнутися на неприйняття, ворожість і спротив переважної частини російської інтелігенції в Україні, хоч за походженням та й була наполовину українською.

Чинник опертя на народ не заперечував української держави — навпаки, він лежав в основі ідеї української демократичної держави.

Посилення тиску з боку російської влади на український рух

За часів революційної відлиги 1905–1907 рр. у Наддніпрянській Україні впали окови з українського слова. Був скасований Емський указ 1876 р. Це дозволяло явочним порядком створювати українську пресу, якої ще ніколи не було у Великій Україні. У Петербурзі друкуються перший позацензурний «Кобзар» Т. Шевченка й Біблія українською мовою. Перша стаття українською мовою з’явилася в російській газеті «Киевские отклики», і була ця стаття про єврейські погроми в Києві після оголошення царського указу 17 жовтня 1905 р., написана С. Єфремовим. З’являється перша щоденна газета «Громадська думка» (наприкінці 1905 — на початку 1906 р.). Фактично то був загальноукраїнський орган, що перебував під впливом УРДП. Його провідними публіцистами були Б. Грінченко і С. Єфремов, а видавав газету за свій кошт Є. Чикаленко. Проте проіснувала газета недовго — пів року, після чого була закрита цензурою. Деякі її автори, як, наприклад, С. Єфремов, були навіть заарештовані. Є. Чикаленко незабаром налагодив випуск нової щоденної газети «Рада», якій судилося більш щасливе життя — вона проіснувала аж до початку Першої світової війни, до серпня 1914 р. Спочатку «Рада» орієнтувалася на широкий загал, згодом її було переорієнтовано на інтелігенцію.

Нові цензурні правила призводили до того, що постфактум газету міг закрити губернатор за поданням цензора. Перед 1905 р. існувала попередня цензура. Тому, коли часопис виходив, його вже не карали. Після 1905 р. ситуація змінилася на гірше. Тепер газету могли видавати без цензора, але по її виходу цензура переглядала цю газету, і за будь-які, на її погляд, підозрілі матеріали редакцію карали штрафами, а іноді й арештами людей, що підписували видання до друку.

Попри сподівання київських українців, «Рада» не зібрала великої кількості передплатників. Замість сподіваних 100 тис. газету передплачували ледь 3 тис. читачів на всю Наддніпрянщину, що налічувала близько 30 млн населення. Натомість російські газети великодержавного спрямування, такі як «Киевлянин», передплачувало близько 25 тис. людей. Українські газети почали виходити і в інших містах. Цікаво, що ще до Києва перша українська газета «Хлібороб» почала виходити наприкінці листопада 1905 р. у Лубнах. Її видавали брати Шемети. Але і ця газета була заборонена після п’ятого числа. Одночасно із «Громадською думкою» у Полтаві почав виходити тижневик «Рідний край» — видання місцевого осередку УРДП. У 1907 р. «Рідний край» був перенесений до Києва, там його редагувала О. Пчілка. В Одесі національну свідомість піднімали газети «Народна справа» й «Вісті», що видавалися 1906 р., у Катеринославі у цей час виходили «Добра порада» і «Запоріжжя», у Харкові друкувалися «Слобожанщина» та «Порада».

Починають з’являтися суспільно-літературні журнали — «Дніпрова хвиля» (Катеринослав), «Українська хата» (Київ). Газети існували недовго, їх закривали під різними приводами чи через претензії з боку цензури. Із більш ніж тридцяти періодичних друкованих органів через рік після запровадження свободи друку лишилося близько десятка україномовних видань. Деякі з газет існували лише кілька тижнів або місяців і закривалися по виходу кількох номерів. Здебільшого вони існували не на передплату, як українські газети Львова, а на спонсорські гроші. Передплатна база була дуже вузькою. Люди боялися передплачувати українські газети, боялися проблем на службі та уваги з боку поліційних органів. Російських же газет в Україні налічувалися сотні назв. Лише в Києві в міжреволюційний період їх виходило з пів сотні. Для порівняння: у Прибалтиці і Фінляндії виходило кілька сотень національних видань. Фіни лише щоденних газет мали п’ять, й утримувалися вони громадою за рахунок передплати.

У 1906 р. постає київська «Просвіта». Ці організації, що за відсутності української школи, мали, за задумом засновників, виконувати виховні націоналізаційні функції для широкого загалу, проіснували недовго. Із приходом до влади прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна був виданий указ про закриття всіх «инородческих» культурних інституцій і закладів. Українські товариства були кваліфіковані як саме такі. Якщо малоросів російська влада вважала своїми, то сепаратистів вона не толерувала. У 1910 р. більшість «Просвіт», що діяли у всіх найбільших містах України, були закриті. Заборонений був і громадський Український клуб, де головував композитор М. Лисенко. Щоби відкрити новий, треба було знайти вдалу назву. І така знайшлася — «Родина». Українською це слово означає «сім’я», а російською — «батьківщина». Спромоглася зберегтися одна з найпотужніших «Просвіт» під Катеринославом — Мануйлівська, і то завдяки зусиллям директора музею козацтва в Катеринославі Дм. Яворницького.

Із частковим переїздом М. Грушевського до Києва активізувалися місцеві осередки великодержавних чорносотенних організацій. Київські чорносотенці, які мали значний вплив у російських столицях — В. Шульгін, Д. Піхно й А. Савенко, організували інформаційну атаку на всі видання, що їх курував М. Грушевський. У 1910–1914 рр. усю свою лють вони спрямували на комітет, що збирався встановити в Києві пам’ятник Т. Шевченку на честь сторіччя від дня народження поета. У результаті ні пам’ятник не вдалося спорудити, ні провести урочисті заходи, хоча творчі конкурси на кращий проєкт монументу відбулися і був визначений переможець.

Права професура київського університету забалотувала обрання М. Грушевського на кафедру «русской» історії в 1907–1908 рр. Істеричну антиукраїнську пропаганду розгорнули багатотиражні київські газети «Киевлянин», «Двуглавый орел» і «Киев».

Позірна незворотність перемоги і проблеми консолідації української нації

Коли ми говоримо про незворотний рух українського етносу до свого відродження і здобуття осібності, у більшості людей складається враження, що таке відродження відбувалося автоматично, силою самого історичного процесу. Насправді ж усе відбувалося не так однозначно переможно, як це здається нам сьогодні, із відстані часу.

Через причетність до будівництва імперії спокусливішим був російський проєкт, і він мав усі шанси на перемогу в Україні. Не треба йти проти влади й проти совісті, увесь попередній етап місцевої суспільної думки староукраїнського зразка не суперечив участі українців у розбудові Російської імперії. Тому не лише в Наддніпрянській Україні, але й у Галичині москвофіли на початок XX ст. становили більшість.

Українська ідея як продукт модерного суспільства визріла лише в добу Київської громади. Спочатку цей конструкт був вироблений у ході кабінетних дискусій між В. Антоновичем та О. Кониським — лідерами київських українофілів, й О. Барвінським, провідником галицьких народовців. Потім через літературу і пресу він розпочав поширюватися на все українське су­спільство, але опанувати встиг лише західних українців — через сприятливі конституційні обставини Австро-Угорщини та існування традиційного культурно-віросповідного антагонізму між поляками й українцями в Галичині.

Найбільшою проблемою національно-визвольного руху на підросійській Україні була цілковита несформованість української нації в міжреволюційний період. Цей процес реально розпочався лише за часів Першої російської революції 1905–1907 рр. Існував суттєвий розрив між суспільно-культурним розвитком Західної України під австрійською займанщиною і Наддніпрянською Україною. Якщо в Галичині українська інтелігенція та її політичні партії зуміли пройнятися мобілізаційними гаслами і завданнями, спрямованими на культурне будівництво модерної України, то у Східній Україні цього добитися практично не вдалося через заборони і поліційні переслідування інакодумців у Росії.

Український рух діяв у вкрай скрутних соціальних обставинах. Йому доводилося працювати серед низів суспільства і до них апелювати, ­оскільки верхи цілком задовольнялися наявним станом суспільних відносин. На відміну від чехів, українці не могли похвалитися містами і промисловими цент­рами, а феномена української буржуазії новопостала нація не мала. Звідси походить і неструктурованість, неповнота українського суспільства, що досі впливає на українське політичне життя.

У Великій Україні переважна більшість населення мала російську націо­нальну ідентичність: вона була українською за походженням, але мирилася зі своїм статусом підданих Російської імперії, тобто ці люди залишалися політичними росіянами. Народ (селянство) перебував на домодерній стадії розвитку, коли існувало патріархальне село, відірване від міста, зі слабко розвиненою ринковою економікою і нещільними зв’язками з містом, із досі функціонуючими формами натурального господарства. Натомість місто швидко русифіковувалося вже у другій половині ХІХ ст. за рахунок переїзду в Україну російського чиновництва, офіцерів російської армії, через культурний вплив загальноросійської імперської культури.

Українці засвоювали переконання етнічних росіян через твори поточної російської літератури і публіцистики, гасла та ідеї про міродайність російської культури для українців, про особливий шлях російської цивілізації, про корисність розширення кордонів Російської імперії. Натомість українське вважалося показником провінційності і нецивілізованості, його соромилися.

Проблемою Наддніпрянської України була майже цілковита відсутність національної інтелігенції. Існували лише нечисленні острівці свідомих своїх завдань українських інтелігентів, які мусили заробляти на життя, працюю­чи в російських установах, редакціях періодичних видань, освітніх закладах тощо, і лише нелегально або напівлегально та спорадично присвячуючи себе українській справі. Фактично існував суцільний масив російської інтелігенції, включно з етнічними українцями.

Деструктивно діяла на інтелігенцію російська освіта в Україні. Якщо людина закінчувала російську гімназію — а вони були в усіх губернських і повітових центрах, то вона часто-густо ставала провідником російських національних гасел, ідей, культури і втрачала свою прихильність до українського. Крім цих навчальних закладів, було ще більше приватних жіночих і чоловічих гімназій, учительських шкіл, семінарій, ліцеїв, інститутів та університетів, де викладання велося лише російською мовою. Цілеспрямовано і систематично втовкмачувалася думка, що українці, росіяни, білоруси — один народ. Діяв принцип «Мова панська — російська, мова селянська — українська». Хочеш потрапити в категорію успішних людей — обирай російську ідентичність.

Українська інтелігенція від кінця 1850-х рр. і до початку ХХ ст. намагалася домогтися від царського уряду української школи, але до 1917 р. так цього дозволу і не отримала. Перші українські гімназії з’явилися лише після Лютневої революції. Інша ситуація існувала в Польщі, на балтійських теренах, у Фінляндії — на територіях, що теж перебували під російським пануванням. Там були власні національні школи. Польща їх мала ще до приєднання до Росії, а в литовців, латишів, естонців та фінів був, окрім росіян, ще один претендент на збереження панівного становища: остзейські німці і шведи. Тому для цих територій царат погоджувався на цензурні полегшення і дозволяв запровадження принаймні початків національного шкільництва.

Ініціативні, креативні, майновиті прошарки населення першими втрачали свою ідентичність і переходили до служіння панівній російській культурі. В Україні було обмаль суто українських підприємців, готових жертвувати на українську освіту, культуру, виховання. Іншою була ситуація у Чехії, Угорщині, Польщі, де стара еліта підтримувала свою віру, свої національні наукові і громадські установи. Ба більше, підприємницька верства — купец­тво, власники заводів і фабрик — воліли підтримувати російський уряд проти місцевих «мазепинців». Вони активно вливалися до лав російських центристських і навіть чорносотенних партій. Отже, самомобілізація українців у Наддніпрянщині виявилася вкрай низькою.

Але саме тому й варта подиву ініціативність, працьовитість і відданість ідеї національного відродження тих одинаків з української інтелігенції, які всупереч обставинам, попри переслідування і репресії з боку російської влади, вперто і цілеспрямовано рухали корабель українського визвольного руху вперед. І досягли, здавалося б, неможливого.