Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Степ і море в історії України [фрагменти]

‹…›

Донедавна — та можна сказати, що й нині ще «Новоросія» і «Україна» мислилися й мисляться як поняття окремі, диспаратні, не зв’язані органічно. Процес освоєння Полудневої України слов’янською, в нинішнім вигляді — українською людністю, що тягнувся протягом тисячеліть,— понині ще не закінчився. Завдання істориків, з одного боку,— вияснити постійність, стихійну непереможність і органічність сього процесу, з другого — з’ясувати ті перешкоди, що лежали на сім шляху і часами спиняли, руйнували і завертали назад сей колонізаційний похід і не давали можливості закріпитися на Побережу і на колонізаційних шляхах до нього. Важно вивчити зовнішню історію сеї української експанзії на полуднє, висвітлити впливи сього колонізаційного походу на місцеві відносини в Степу і на Побережу, і навпаки — вияснити, які наслідки ся полуднева українська експансія і зміни в ній — припливи на полуднє української людности і відпливи назад до лісостепу і лісової зони — вносили до українського життя в його колонізаційнім запіллю, в лісостепі і в лісовій зоні.

Хронологічно, в культурно-історичнім аспекті і в аспекті ув’язки сеї території з українським життям, історію нашого Степу і морського побережа можна поділити на такі періоди: часи палеонтологічні, до стріч місцевого життя з історичними народами Середземного моря і Малої Азії. Період античний — від тих стріч і зав’язків постійних факторій і до початку візантійської доби. Часи панування кочовницьких орд в Степах, а і на Кримськім півострові і на побережу Візантії. Доба козацька — від кінця XV в. і до кінця ХVIII в. Доба нового заселення, що починається з ліквідації Запоріжжя і Кримської Орди. З становища українського історика незвичайно важно висвітлити, як в сих періодах в залежності від більше й менше сприятливих зовнішніх кон’юнктур ріжними способами укладається значіння Степу і Моря в історії українського життя.

Ясно, що серед місцевої людности в дуже ранніх уже часах, як тільки виробилися погоня за кращими знаряддями техніки і за пишнішими чужоземними окрасами,— то значить уже в кам’яній культурі, мусів початися потяг до тих країв, звідки можна було діставати ті чужоземні річи, а з тим — зродилися й мандрівки в полудневім напрямі, річними дорогами. Коли приймати, за всякими історично-культурними й лінгвістичними вказівками, старші оселі праслов’янські в басейні горішнього Дніпра, то й сі мандрівки на полуднє мусимо собі уявити головно річною системою Дніпра, побічно тільки системою Дону (як на Заході — системою Висли). Коли початки останнього східнєслов’янського розселення в степовій зоні ми можемо історично констатувати в IV віці нашої ери, се зовсім не значить, що в попередніх часах не було подібних проб розселення, може в менших розмірах, в менших масах, яким се більш і менш удавалось — одні доходили на полуднє близче, інші дальше, захоплювали більші чи менші території і держалися тут певний час.

Те, що ми бачили пізніш, в історичних часах, коли сим колонізаційним потокам часом удавалось докотитися до моря, а частіш вони застрявали де-небудь в степу або навіть в лісостепу, і протримавшися тут якийсь час, збагативши свою культуру ближчими зв’язками з культурними шляхами і огнищами, мусіли хоч-не-хоч здавати свої позиції і відступати в бідніші, але краще захищені північні лісові і мочарові сховки,— мусіло се діятись не раз і в ранішніх часах. Нема ніяких підстав не припустити сього, не рахуватись з такими флюктуаціями, припливами й відпливами праслов’янської людности в лісостепі і в степовій зоні. А поруч таких масових рухів мусимо рахуватися з періодичними торговельними екскурсіями, з караванами мінял і купців, і майстрів, що йшли не тільки з полудня в ліси по сировину, але і з північних країв до степових і морських торжищ по крам, по кращу зброю, по металь, а перед тим — по кращі роди каменя, по ріжні прикраси.

Арістей в VII в. [до н. е.], описав нам караванні подорожі з чорноморських факторій в глибину Середньої Азії, і тільки в X в. нашої ери, через півтори тисячі з верхом літ, маємо картину купецько-вояцького каравану з лісових городів до чорноморських. Але ми маємо всяке право перекинути такі каравани назад, до часів Арістея, а може навіть і дальше. Тільки в формах слабших, не так організованих, на меншу віддаль, в менших масах. Бо держава Ігоря все-таки продукт дуже високої соціяльної еволюції, до котрої в часах Арістея лісові племена, мабуть, не сягали. Але треба тямити, що між походом такого воєнно-купецького каравана і завоюванням, між збором данини і стратегічною обсадою догідних позицій, між нею і мандрівкою — переселенням на постійне життя, віддалення не так великі. Тому-то не маючи виразних історичних посвідок — аж до IV віку нашої ери, ми й повинні питатись: чи не дають факти археологічні, філологічні і всякі інші — вказівок в сім напрямі?

Розуміється, лекше слідити за прониканням оазів вищерозвинених культур Моря і Степу між нижчі, відсталі культури Лісу і Лісостепу, бо вони кидаються в очі яскраво, тим часом як похорони відсталих часто можуть відзначатися тільки бідністю, блідістю, невиразністю. Але дослідник повинен усвідомити собі, що для вияснення історичного процесу сі бліді, невиразні властиво цікавіші від багатих і яскравих, тому що ті бліді і бідні ілюструють розселення, рухи тубільців, людей прийдешности, а вияви їх активности і проста їх присутність нас інтересують більше, ніж факти наступу на них вищої цивілізації і нею узброєних племен — хоч і сей процес дуже цікавий й історично-вартний. Тоді обгострене око і увага дослідника може помітить щось реальне, конкретне і в тих бідних і невиразних, і се збагатить нашу історію матеріялом незмінно цінним.

‹…›

В сім в високій мірі заінтересована й світова наука, для котрої Полуднева Україна являється незвичайно інтересною ареною стрічі й боротьби світових культур, і джерелом, звідки виходили ріжні пертурбації Середземноморського і західного життя — наступ Готів, Гунів, Аварів, Болгарів, Мад’ярів. Увага західних дослідників завсіди з особливою пильністю слідила за поступами в досліді сих країв, і тепер очі великих наукових організацій Европи й Америки звернені в сей бік. А ще більше потрібен сей дослід для висвітлення історичного процесу нашого. Бо в нім потяг до великих степових транзитних шляхів, на котрих ішов протягом тисяч літ обмін культурних вартостей Полудневої Европи і взагалі Cередземних країв з краями азійськими, і до побережних морських торжищ і до культурних осередків, які виникали на устях великих рік чорноморського басейну, і до тутешніх культурних політичних формацій,— відогравав аж надто велику ролю. Не тільки в часах Йордана, Страбона, Геродота і Арістея, але, безсумнівно — і в значно раніших!

Історія майже нічого не сказала нам про них. Вона взагалі дуже мало говорить, навіть і в пізніших часах, про сі великі напруження, про маси енергії, праці і крови, вложені в сі змагання нашої людности, до сих полудневих шляхів і торговищ, про радісні тріумфи і гіркі кризи й катастрофи в сих досягненнях. Але факти фольклорні, н[а]пр[иклад], яскраво відбили те захоплення, яке викликали в наших предків великі ріки («Дунай»), полуднева природа, сади, виногради, пшеничні ниви, безкраї степові простори і море, коли їм удалось добитись до них. І ті культурні запозичення, що були зроблені ними тут в раніших віках нашої ери, в стрічах і в спільнім пожиттю з романізованою людністю Подунав’я. Я звернув на се увагу в своїй історії української літератури (в т. I). В історичних часах ми можемо слідити, хоч би в загальніших рисах, за кількома такими моментами української експансії — присунення чи до самого моря, чи, принаймні до великих степових доріг і торговельних станцій на них (в тім роді, як були колись Олешє), розселення в степових просторах і боротьби з усякими перешкодами — з конкурентами, що старались її викурити, і особливо з навалою кочовників.

Бачимо антів — їх боротьбу з Готами, Гунами, Болгарами, Аварами, Східними Турками, і ріжні політичні маневри в відносинах з Готами або Хозарськими ордами.

Похід азійських орд, почавши від Мадярів і кінчаючи Половцями, сильно розбив досягнення сього кількавікового дуже енергійного пожиття: понищив хліборобську сільську колонізацію, перервав караванну комунікацію, частину людности змусив тікати на північ, решту приневолив замкнутися в оборонних містах, шукаючи ріжних способів симбіозу з кочовниками.

Але не переставали зусилля пробитись до моря і відновити транспорт, комунікацію в степовій зоні. Тмуторокань — одно з таких досягнень, переховане нашою традицією; без сумніву, було їх більше, таких же ефемерних, а може й ще ефемерніших. Святослав, руйнуючи хозарські городи, збирається перенести центр ваги своєї держави на Дунай. Ізгої товчуться в ріжних торговищах дніпрянських і дунайських. Ярослав Галицький «суди рядить до Дунаю».

Кінець-кінцем монгольський наступ покриває всі сі досягнення і зусилля; але користуючи з моментів ослаблення Татарських орд місцева людність — верхи і низи, бояре і уходники — не залишають проб поновити стару експансію. Відомі нам успіхи на сім полі в часах Витовта; традиція про нього, очевидно, покрила зусилля і досягнення ріжних часів. З другої половини XV в. починається козацький похід в степ: козакування, уходництво, осідання, будова більш постійних «січей» і городків, засвоювання торговельних шляхів, перевозів, митниць торговлі і, нарешті,— розвій в широких розмірах сільсько-господарської культури. Сей процес, хоч не досить висвітлений, все-таки краще засвідчений документальним матеріялом і тому нам більш ясний, кидає яскраве світло і на попереднє.

Безсумніво, в методах сього козацького засвоєння степу, що неминуче пробилось би до моря, коли б не перебили дороги конкуренти, що сидячи в лісовім запіллю, краще організувались і узброїлись, ніж ся маса, що без ліку розпорошувала свої сили і матеріяльні засоби в боротьбі з кочовниками, поки його догризла,— повторялися з деякими змінами практики і методи старших часів, тільки в інших зверхніх формах, з ріжними відмінами. Давно вже вказано було, що ті ріжні бродники, берладники, «галицькі вигонці» ХІІ–ХІІІ віків були попередниками козацькими в їх уходництві і добичництві, в їх приспособлюванню до обставин бурхливого і небезпечного степового життя. В підходах й методах українського уходництва ХV–ХVІ вв., котрими воно опановувало спочатку спустошену Татарами лісостепову зону, а далі стало заглублюватись і в степи, безсумнівно відживали і продовжувалися тактичні способи тої самої степової людности, що була вигнана тутешніми бурями на північ і північний захід в ХІІ–ХІІІ вв., і як тільки обставини скільки-небудь сприятливо складалися, не переставала практикувати виходи на степові промисли як підсобне джерело прожитку.

З другого боку, приглядаючись до того, що діялось в лісостепу в XV–XVII вв.: до пересувань людности в зв’язку з обгостренням татарських нападів і спустошень — утечі із сіл під охорону городів («замків»), руїни городів, відпливу людности за межі лісостепу, нового розташування її тут, між староосілими, до викликаної тим конкуренції праці і підвищення вимог привілєгійованих землевласників до робочої людности, до всім тим обгострених мандрівок її на степові уходи, проб постійного оселення на «вольних землях» і до соціяльно-економічних змін на нових займанщинах і в запіллю, викликаних сими пересуваннями, ми розуміємо взагалі, що означали сі періодичні переходи людности з степу до лісу і навпаки. Кілька їх зафіксувала історія на протязі тих двох — трьох тисячоліть, що входять в круг її відомостей, і ми можемо зміркувати, як дорого коштували сі пересування, яких втрат і жертв в економічних засобах в праці і в «віках чоловічих» вимагав сей одвічний потяг на полуднє, до моря, до сонця, на великі світові шляхи, на вільні степові простори, що бували такі грізні в часах кочової навали, і такі невимовно привабні в часах затишшя.

Ак[адемік] Тутківський в своїй статті, вміщеній у нас («Первісне громадянство») [під назвою]: «Причини [так званих] «наступів азійських варварів» на Европу», пояснив чисто фізичні причини сих періодичних міграцій скотарських кочових племен на Захід, для яких наш степ був єдиним шляхом, що не якісь руїнні інстинкти, не пожадливість здобичі, а кліматичні зміни, що викликали посухи на пастівнях середньої і передньої Азії, викликали сі наступи. Досі се здавалось як одне велике історичне нещастя східнєевропейської культури і економіки — отсі пересуви кочової людности, що руйнували сільсько-господарську колонізацію, підривали міське життя, торгівлю, комунікацію. А східне слов’янство, спеціяльно Український нарід покладав се за великий подвиг і заслугу перед людською цивілізацією, що се він на собі виносив львину долю боротьби з сею азійською навалою, і його протиставлення нейтралізували рухову, руїнну силу сих кочових орд, так що вони або навіки застрягали в наших степах, або значно ослаблені, одомашнені, окультурені пересувалися далі на захід, в долішні або середні дунайські степи Балканів і Угорщини.

Новішими часами наступили деякі рефлєксії в оцінках сього явища. Їх висуває стаття проф. Пархоменка в нинішній збірці [Степовики нашого Півдня Х–ХІІІ в.в.] — на жаль в дуже стислій формі. «Степ не був лише ворогом Руси-України, нещастям нашої історії, не був лише руїнницьким, він мусів дещо дати і позитивного в загальну скарбницю України як передатчик культурних впливів Кавказу та Сходу. Повного одриву степу від України не було і не могло бути». Ідею одвічної, непримиренної боротьби з Cтепом не можна вважати загальним голосом Київської Руси, треба рахуватися з нею, як голос[ом] певних політичних і династичних кругів, бо ж поруч династій, які висувають сю ідею невгавучої боротьби, бачимо і такі, що спираються на степовиків. Бачимо й слов’янську українську людність в симбіозі з ними. Все се дійсно мусить братись на увагу.

Належить розділяти аспекти Степу як території руїнних орд і Степу як системи комунікаційних ліній, торговельних шляхів, де часом рух гальмувався натиском й усобицями кочовників, але часом з подвоєною силою оживав, знаходячи опіку і протекторат у ватажків сих самих кочовників, з мотивів фіскальних і політичних.

Не вдаючись в крайности, які доводилось помічати останніми часами,— коли кочовники видавались за учителів Руси в металюргії і в ріжній іншій давно і добре знайомій їй техніці,— належить брати під увагу і їх ролю передатчиків, хоч би й пасивних, коли кочовий потік дійсно забирав з собою і прибивав до наших берегів культурні форми і технічні сили дальших країв, далеких культур.

‹…›

Наслідком сих [російських] втручань і гальмувань було се, що українська стихія, вирвавши фактично степові простори з-під руїнних впливів останніх кочових орд під сільсько-господарську і промислову колонізацію, не могла остаточно опанувати сі простори і стати міцною ногою на морськім побережу. Незважаючи на те, що колонізаційна маса і Новоросії, і Криму, і Донецького басейну, і Кавказького побережа при всіх змінах зовнішніх режимів і форм зіставались переважно українською, все ж таки штучно утворена заходами російського уряду культурна і національна мозаїка настільки затемнила сей основний колонізаційний і організаційний процес, що в уявленні всяких дальших і навіть близших обсерваторів «Новоросія», як я зазначав вище, стала якоюсь цілком відмінною і новою формацією, майже нічим не зв’язаною з українським історичним процесом, створеним виключно «мановеніями» російських самодержців та їх помічників.

Міста сеї Новоросії — керівні позиції, до котрих віками добивалась українська людність, дістали чужоплеменний склад, і тим часом як урядові заборони позбавляли українську людність можливостей розвивати свою національну культуру, організувати школу, пресу, літературу, театр, мистецтво,— вся ся новоросійська мозаїка покривалася однобарвною русифікацією.

Грушевський М. Степ і море в історії України [неопублікований текст 1930 р.] // Український історик. 1991/1992. № 3/4–1/4. С. 54–68