Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Україна між Заходом і Сходом

В моїх статтях, відділах цієї праці, я навів цілу низку факторів, які з меншим або більшим обґрунтуванням можна назвати основними.

Хто приглянеться ближче до моїх висновків, той скаже, що в них, принаймні, є одна спільна риса: підкреслення переважно західницького характеру розвитку України. Але це зовсім не означає, що тим самим негуються інші фактори, які, певно, теж завважили на будові національного характеру України, про що в передмові вже згадувалося. Україна безперечно є синтезом між Заходом і Сходом, але синтези бувають різні, з перевагою того чи іншого елементу. В усякому разі європейськість України не підлягає жодному сумніву: з загальноєвропейського руху її неможна виключити, до нього вона належить органічно.

Знову ж, коли розглядати Схід у ширшому розумінні, орієнтальний Схід, то тема культурних взаємовідносин України з цим Сходом — це ще непочате поле для дослідів. Тут мали б подати своє авторитетне слово археологи й історики-орієнталісти. Духовний вплив на Україну арабів і взагалі орієнтального світу, хозарів, стик із турецькими і татарськими формами життя і т. д.— ще не є остаточно освітлені, щоб можна було щось певного сказати. І все ж мені здається, що навіть, коли б дослідники прийшли до визнання значнішого орієнтального впливу на Україну, як досі приймалося, це не могло б зрушити основної тези про європейськість України. Як на крайнім Заході Іспанія, так на крайнім європейськім Сході Україна, хоч і стояли під впливом, а то і тиском культурних орієнтальних елементів, та все ж в суттєвому зберегли свою європейськість.

В наших висновках мусимо ще раз звернути увагу на деякі фактори. Коли у нас піднімається клич «до основ», то він є цілком виправданий. Бо ми підкреслюємо в такий спосіб нашу приналежність до гелленістичної культури. Для Арнольда Тойнбі (Toynbeе) гелленістична цивілізація включає в себе не тільки саму Грецію, але й Рим і Візантію (Mann C. Arnold Toynbeе und die Weltgeschichte. Der Monat. 1949, H. 4, S. 34 і далі). А тим часом гелленістична цивілізація — вихідний пункт для європейської цивілізації. Таким чином ми вже «від основ» належимо до цієї цивілізації, і, можливо, зовсім невідповідно надаємо аж надто значення орієнтальним домішкам візантійської культури. Можливо, що могутній вплив Візантії міг би створити з України окремий духовний тип, своєрідний тип окремого континенту, окремий варіант європейського Сходу. Але цього не сталося, хоч князівські часи багато чого заповідали в цьому напрямі. Історично Україна вимушена була довгими століттями жити спільним життям зі Сходом.

Але, напевно, вже з «основ», з передісторичних і античних часів походить те, що в нашій аналізі виступає переважно хліборобська ментальність українців. Ясності в цім питанні ми, правда, не маємо. «Хліборобська ментальність» — тут певне щось від расової проблематики, а куди прив’язати расові прикмети в їх постанні і розвитку, це справа, якої наука і досі не може розв’язати.

Хоч Україна і належить фізично до Східної Європи, та вона духовно репрезентує в своїй синтезі Заходу і Сходу деякі важливі, навіть основні риси західної ментальності. Тому можна і навіть слід говорити про призначення України бути Заходом на Сході.

Це зовсім не значить, що Україна має бути тільки містком, яким вона історично вже була, наприклад, у XVII–XVIII ст. між Заходом і Сходом. Це не значить, що вона має тільки передавати, переносити чужі по суті для неї ідеї з Заходу на Схід. Те, що Україна в тих же XVII–XVIII ст. зуміла витворити своє оригінальне бароко, є запорукою того, що вона має досить творчої сили в собі, щоб бути більше, ніж звичайним посередником. Перед зростаю­чою Україною постають творчі завдання, в яких певно проявить себе непримушено, само собою, і її західницьке обличчя. Не передавати, а творити з свого західницького духу — це пароль, який має присвічувати українській еліті. Коли це й має бути якийсь синтез між Заходом і Сходом, то — кажемо ще раз — такий творчий синтез, в якому, на мою думку, західний компонент буде грати основну (коли вже не домінуючу) роль, але ніяк не допоміжну, субсидіарну.

Свідомо ізолюватися від Заходу або відгороджуватися від нього є нонсенсом, збоченням на фальшиві рейки, бо проти того говорить цілий наш історичний процес. Сьогодні у нас починають з’являтися теоретики (поки що одиниці), які говорять не просто про Захід, але так само, як і росіяни, про «гнилий» Захід, засуджений і безперспективний Захід. Для України існує, за ними, особливий шлях, але цей шлях просто східний або з покликанням на середземноморське культурне коло, з покликанням на безпосередні античні джерела — греко-візантійські, або навіть зі спробою обернутися ­обличчям до Азії. Щось тут і від євразійства з великим, одначе, припізненням, бо російські євразійці давно вже сформували свої синтези, а більшовики ­знайшли їм практичне застосування.

Йти цим шляхом — значить зрікатися своєї століттями впоєної європейськості, всеєвропейськості, при тім не знаючи, чим її заступити. Бо в цих спробах одного немає: ясного формулювання тієї «східної» ідеї, яку має заступати Україна. Я думаю, що такої всеохоплюючої ідеї просто не знайдеться — і не тільки у нас, бо й російські слов’янофіли з їх тезою самобутності нічого ідейно рушійного не викликали, а більшовики, хоч і викликали, то запозиченим із Заходу марксизмом.

Взагалі «східна» ідея, коли б вона й існувала, на сьогодні мусила б бути мертвою. Бо ідея — це творчість, і саме творчості бракує на Сході. Совєтський терор знищив живу, творчу думку. Росія на сьогодні репрезентує техніку; духовно вона не має чим жити, бо не можна назвати творчим життя, яке виключно керується даними згори приписами. А коли оминути Росію, то хіба Китай з його запозиченим з Росії комунізмом дасть нам цю ідею?

Я смію твердити, що європейський духовний струм і сьогодні ще є головним, основним світовим струмом. Європа навіть і в сучасну добу духовної кризи є творчою, продукуючою ідеї, тою, що дає напрям політичному і до певної міри духовному життю світу. Звертаємо увагу на те, що Європу ми розуміємо в поширеному значенні цього слова: бо Європою або її продовженням є в наших очах і Північна, в основному реформаторська, Америка, і Південна — Латинська Америка (принаймні політично й духовно, коли не зовсім етнічно), і Австралія, і почасти навіть Африка, коли не брати, наприклад, до уваги Єгипту, що схиляється до інспірованої магометанством Передньої Азії, де відбувається своєрідний і цікавий процес синтези, симбіозу між європейським і арабським світом.

Смерть Європи буде означати, що в світі щезне те світило, місце якого нема кому заступити. Пророковане Шпенглером наступництво Росії буде означати, що Європа залишиться без того суттєвого, яке є найбільшою її цінністю, без творчості.

Тому мені незрозуміло, звідки береться в українців стремління обов’язково відокремитися, знайти свою лінію, цілком відмінну від західної лінії або навіть всеєвропейської. В цьому відчувається якась неврівноваженість, навіть незрілість думки, якої навіть в ХІХ ст. не було помітно. Наша європейськість є таким зрозумілим явищем, що не варто навіть над тим дискутувати. Ніхто не думає вести нас на поводу. Отже, висловлюймо самих себе, без штучного напруження і оригінальничання. Спокійно, зрозуміло берімо участь у житті Європи — суспільнім і духовнім (а також і цілого світу) — певні того, що ми в цих загальних рамках творимо і будемо творити щось своє, оригінальне, неповторне.

А тим самим зможемо бути світочем і для тих, хто цієї сили і здібності або взагалі не має, або поки що не має. Місія західника на Сході. І це зовсім не суперечить тому, що Україна вела і веде провід у національних справах — від балтійсько-чорноморського переділу аж до далекого Сходу. Коли йде мова про свої національні права, то тоді на Україну оглядаються і совєтський Захід і совєтський Схід — не тільки литовці, естонці тощо, але й грузини, вірмени, азербайджанці або тюрки далекого Сходу і Середньої Азії, та й самої європейської Росії. Вони чекають на творче європейське слово, на ініціативу від цієї найбільшої неросійської республіки, і це слово може їм дати тільки творча європейська Україна, Україна жива і активна, свідома своїх завдань і своїх можливостей.

Чи не та Україна, що перейшла сьогодні на еміграцію, внутрішню і зовнішню?!

Крупницький Б. Основні проблеми історії України. Мюнхен, 1955; Київ, 2013. С. 171–174