Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Слобідська Україна як контактне пограниччя

Ярослава Верменич

Соціальні та культурні кордони Слобідської України почали розглядатися лише в міру її освоєння постійним населенням у ХVІІ ст. До того часу більш-менш виразно вимальовувалася лише фізична межа між лісостепом і степом, а у хронологічних межах до ХІІ ст.— ще й умовний рубіж між «землею руською» та «землею половецькою». Порівняно з іншими пограниччями північно-східне було мінімальною мірою конфліктним; радше це була стикова, контактна зона без власних символів, чітких зовнішніх обрисів і розподільчих ліній. Його найбільш ретельний та ерудований дослідник В. Кравченко аналізує цей буферний простір за допомогою двох категорій — фронтиру й пограниччя. При цьому в поняття «фронтир» вкладає­ться не стільки географічний або культурний, скільки певний мілітарний сенс. Кравченко схильний розрізняти також терміни «порубіжжя» і «пограниччя» — перший, із його погляду, є ближчим до поняття контактної зони, другий тісніше співвідноситься з кордоном — політичним, культурним, мовним чи релігійним. Утім, статус порубіжжя на Північному Сході ніколи не був сталим. Залежно від політичної ситуації бар’єрні, розділові функції кордону поступалися місцем транзитним, єднальним — і навпаки.

О. Фісун вважає Слобожанщину показовим прикладом прикордонних регіонів, що займають дуже специфічне положення в ментально-географічній картографії. З одного боку, такі регіони є звичайною периферією країни, але із другого, вони стають ареалом формування особливого соціуму, життя якого визначається правилами, що задаються кордоном. На якомусь етапі розділові функції кордону викликають зворотну взаємодію, породжують нові форми солідарності і, відповідно, нові соціальні спільноти, підставою для конструювання яких стає саме кордон. Так виникає єдиний географічний субрегіон, чий загальний соціальний простір структурується, у першу чергу, транскордонними соціальними мережами. В останніх кордон виступає уже не як перешкода, а як необхідна умова солідарності, сприятливе середовище для різного роду «обмінів» і взаємовигідних кооперативних ігор. Кордон за таких умов стає додатковим «ресурсом виживання» для прикордонних мешканців.

Створювані порубіжністю бар’єри, констатує Д. Чорний, пролягають не лише на місцевості у вигляді «засічних ліній» чи кордонів. Найчастіше вони заховані в підсвідомості людей і проявляють себе на ментальному рівні. Українсько-російське порубіжжя дає яскраві приклади того, як міста на порубіжжі ставали або «анклавами цивілізацій», або «контактними зонами». У цій дихотомії анклав символізує закритість, самодостатність, а контактна зона — різноманітність зв’язків. Ні те ні те не існувало у «чистому вигляді». Мова може йти лише про існування нових домінант розвитку — «анклавності» або «контактності» — у той чи інший період існування.

На той час, коли українські козаки почали освоювати регіон майбутньої Слобожанщини, українсько-російські відносини були досить специфічними. Козаки брали участь у війнах Речі Посполитої з Московською державою і в походах самозванців на Москву, і вони ж намагалися налагодити контакти з офіційною Москвою в особі першого російського царя з династії Романових Михайла Федоровича, пропонуючи свої військові послуги. Таким неоднозначним був загальний контекст міждержавних відносин раннього Нового часу — нестабільність і практика шукання «рицарського хліба» в іноземних правителів не розглядалися як щось екстраординарне. Дивувати могла радше вимушена обставинами згода російського уряду на масові переселення козацтва на безлюдні землі на своїй окраїні. Але ж власних сил для освоєння величезних просторів, що були постійною ареною татарських нападів, йому явно бракувало.

Територія, що в ХVІІ ст. дістала назву Слобідської України, не вирізнялася ані чітко вираженими природними рубежами, ані збереженими символічними ознаками (окрім, хіба що, половецьких «баб»). Кочівники, що були там господарями впродовж кількох століть, не залишили по собі ні монументальних споруд, ні писемних пам’яток. Хоча очевидно, що на цю територію поширювалася певний час влада Хозарського каганату й підлеглої Хозарії Волзької Булгарії. У поетичній символіці руських літописів і «Слова о полку Ігоревім» це «земля половецька», причому у зображенні половців літописці не шкодували чорних фарб. «Поганий половчанин» став своєрідним символом доординського Степу. Хоч, як переконливо доводять науковці, «відносини між Руссю і Степом складалися не так трагічно, навіть не так драматично, як здається на перший погляд. На зміну збройним сутичкам приходили мирні роки, на зміну сваркам — весілля».

Русичі і половці були взаємно зацікавлені в торгових зносинах, тому половецький степ виконував радше не бар’єрну, а контактну функцію, будучи плацдармом торговельних шляхів. Вони ж, очевидно, були і шляхами постійних міграцій. Щоправда, і зафіксовані в Іпатіївському літописі згадки про спільний похід руських князів на половців, і відображений у Початковому літописному зводі половецький набіг 1093 р. на Південну Русь свідчать про далеко не мирний характер відносин русичів із племенами, які літописець зараховував до «нечистих» чи «безбожних». І все ж у битві на Калці 1223 р., трагічній для руських князів, вони були союзниками половців, прийшовши на допомогу на їхнє прохання.

Панування над «степовим порубіжжям» Золотої Орди та її спадкоємця — Кримського ханства — залишило чимало слідів у топоніміці, але навряд чи було у змозі заповнити політичний вакуум у «буферній зоні». Лише у ХVІ ст. зміцніла Московська держава почала створювати тут оборонну смугу «ліній» з «острожками» і невеликими фортецями, підкріплюючи це просування на південь і церковною колонізацією. «Захист святих Божих церков» виступав як аргумент експансії. Із появою у Степу постійного населення та оборонних форпостів виникла потреба лімітації кордонів — відповідно до неї, за В. Кравченком, велося розмежування і картографування Степу, розпочате наприкінці ХVІ ст. Утім, на висловлену 1634 р. пропозицію польської сторони маркувати кордон земляними курганами, стовпами і написами влада Московії відповіла відмовою. Кордону із Кримським ханством не існувало взагалі, хоча степові шляхи, оборонні споруди, броди на річках тощо були ретельно зафіксовані у «Книге Большому Чертежу» кінця ХVІ ст.

Однак власних сил для освоєння великої території, неспокійної у воєнному відношенні, Росії бракувало. Новозбудовані фортеці постійно зазнавали руйнувань. Російський уряд заохочував селитися на цих землях козаків із Запорожжя і «литовських городів». Уже 1599 р. «лутчими черкасами» були заселені Валуйки; ще раніше вони ж прижилися в Осколі. Особливо цінувалося вміння «черкас» варити селітру, необхідну для виготовлення пороху. Українським колоніям дозволялося мати власне управління і звичний полковий адміністративно-територіальний устрій. Особливо активне залюднення території, що пізніше дістала назву Слобідської України, відбувалося у середи­ні ХVІІ ст. У цей час українські переселенці відновили спорожнілі укріп­лення Цареборисова й Охтирки, заснували Харків, Суми, Зміїв, Лебедин.

Регіон Слобідської України остаточно сформувався у трикутнику між непевними кордонами Росії, Речі Посполитої і Кримського ханства у ХVІІ–ХVІІІ ст. Тривала дискусія між істориками щодо того, належали ці землі у ХVІ ст. Росії чи не належали нікому, так і не дала на це питання вичерпної відповіді. Вдумливий дослідник Слобідського козацтва Є. Альбовський мав рацію, коли писав 1914 р.: «Край цей, який прилягав до російського рубежу, не належав Москві, не належав власне нікому, хоча «вільний прохід» у нього татар робив його радше татарським». Напевно можна сказати лише те, що землі, які входили до складу Київської Русі, у результаті татаро-­монгольської навали були спустошені, перетворилися на «дике поле». На карті французького інженера Г. де Боплана (1637 р.) терміном «loca deserta» (дике поле) позначено землі на Лівобережжі між Сіверським Дінцем та річкою Самара і на захід від Азовського моря до Дніпра, а також на Правобережжі між нижньою течією Дніпра та Інгульцем.

На низці інших тогочасних карт (приміром, на карті Московії І. Масси 1633 р. і на глобусі Корнеліуса 1660–1670 рр.) цей регіон названий «Okraina». На глобусі 1697 р. позначені й Окраїна, і Вкраїна (Ukrania seu regio Cosacorum). У ХVІІІ ст. робилися неодноразові спроби чітко розмежувати ці два поняття. У документі 1775 р., приписуваному французькому послу при російському дворі Дюрану, йдеться про потребу розрізняти Україну та Окраїну. Перша — земля козаків — це територія між Польщею і Росією. Друга — майже не заселена територія між Південною Моско­вією і Малою Тартарією. Після поневолення України Росією, зазначав Дюран, «багато нещасних мешканців України емігрували в “Окраїну”». З огляду на це В. Січинський доводив, що версія про походження назви «Україна» від слова «окраїна» (Московії або Польщі) не витримує критики.

Специфіка Слобожанщини як окремого регіону України створювалася як її «окраїнним» становищем, так й особливими умовами її колонізації. Колонізація цих земель почалася з кінця ХV — початку ХVІ ст. Як зазначають автори багатотомного видання «Россия. Полное географическое описание нашего отечества» (1899 г.), колонізація південних кордонів Московської держави впродовж тривалого часу мала урядовий, примусовий характер. «Жилецькі люди» ішли сюди неохоче з огляду на постійну небезпеку з боку Степу, а переселені примусово нерідко розбігалися. Продовольство доводилося підвозити, бо «служилі люди» були не в змозі займатися сільським господарством. Тому спеціальні «милостиві» маніфести використовувалися урядом для залучення на ці землі росіян-старовірів — молокан, липован, духоборів тощо. Царським указом 1716 р. старообрядців було переведено у розряд державних селян. Жили вони відособлено, автономним «миром», переважно у межах спорудженої у 1635–1653 рр. Білгородської лінії. За нею був простір української колонізації. Українські поселенці, у тому числі й ті, яких залучали сюди за допомогою пільг, виявилися більш життєстійкими, ніж російські «служилі люди», і саме з них «поступово виробився тип землероба-­воїна, подібного до козаків».

Що ж до Білгородської лінії, то вона, констатує Б. Дж. Бек, уже в ­1670-х рр., набагато раніше, ніж у інших країнах Європи, набула рис «модерного кордону» із притаманною йому системою видачі та перевірки проїзних документів, із блокпостами, патрулями, охороною, інспекцією. І хоч запроваджений контроль був не надто ефективним, усе ж рівень міграцій істотно скоротився. Ефективним виявився цей кордон як засіб тиску на Військо Донське — вступивши у боротьбу за Україну, царський уряд активно залучав донців до участі у бойових діях проти Кримського ханства та Османської імперії.

Білгородська засічна лінія недовго відігравала роль державного кордону між Росією і простором української колонізації. У міру освоєння території ця лінія ставала внутрішнім, фронтирним кордоном. Надалі розмежувальні функції лінії слабшали, кордон розмивався, а територія поблизу нього ставала, за визначенням А. Гриценка, екотонною зоною. Поява екотонної зони із власними кордонами своєю чергою зумовила просторові зміни культурних явищ — на території порубіжжя склався виразний український етнокультурний градієнт, що відтворювався історичною свідомістю і справляв помітний вплив на процеси етнокультурної самоідентифікації в регіоні. Це виявилося, зокрема, у феномені подвійної («конгломерованої») або змішаної етнокультурної самоідентифікації.

Цікаву спробу простеження того, як за умов пограниччя формувалися і значною мірою умовне «братство неразорванное», і доволі реальні конфліктні стосунки, зробив В. Маслійчук. Українським переселенцям на Слобожанщині довелося зіткнутися не із закріпаченими мешканцями бояр­ського вотчинного центру, а з досить пасіонарним служилим населенням з іншим рівнем «свобод» та іншим ставленням до них. І хоч російський уряд час від часу, зокрема у ході створення спеціального Приказу Великої Росії (1687–1699 рр.), намагався формувати на прикордонні атмосферу, за якої «черкасы» з’єдналися би з «великорусскими людьми в любов, и в совет, в братство входили неразорванное», реалії прикордонного життя були часто переобтяжені скаргами, заколотами, сварками. «Зіткнення різних звичаїв негативно впливало на становлення прикордонної системи».

Непрості взаємини двох козацьких анклавів — Гетьманщини і Слобожанщини — опинилися у фокусі уваги ще однієї праці В. Маслійчука — «Іван Мазепа і Слобідська Україна». «Чим муляла Слобожанщина Гетьманщині?»,— вдається в питання рецензент книжки О. Коцарев. Принагідно він згадує прикордонні чвари стосовно мисливських угідь, ланів, пасік, лісів — місцями вони переростали в локальні війни і взаємні захоплення землі. Звертається також увага на ймовірні загрози подальшого виходу людей із Гетьманщини у край із більш сприятливим режимом, на спроби політично непідконтрольних слобожан втручатися у справи гетьманських полків і підтримку ними «бунтівників». У Слобожанщини були свої резони для дистанціювання від Гетьманщини. Тут цінувалися широкі і вільні простори, військова підтримка й пільги від Росії, а головне — прикордонний статус, що обіцяв чимало можливостей для маневру. Відносини (не лише з Росією і Гетьманщиною, але і з Кримом та Запорожжям) могли складатися по-різному, навіть із «перехопленням» якоїсь частини території, але ні Гетьманщина не змогла «перемогти» слобожан, ані останні не могли розстатися зі своїм «дещо периферійним» становищем і лишалися у статусі «об’єкта».

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини і Слобожанщини мав багато спільних рис. То був військово-політичний устрій, що передбачав певний ступінь внутрішньої автономії і самоврядування. Але політич­ний статус цих територій із точки зору Росії був відмінним. Козацтво Гетьманщини вважалося вільним станом, як і російське козацтво Дону, тоді як козацтво Слобідської України було «державним» і управлялося не виборним гетьманом чи отаманом, а білгородським воєводою, який призначався з Москви. Офіційно Гетьманщина, принаймні в межах століття, вважалася такою, що перебуває під протекторатом Росії, тоді як Слобожанщина розглядалася як частина Росії.

Особливістю Слобожанщини було переважання дрібного селянсько-­козацького землеволодіння з доволі невизначеним статусом. У грамоті царів Івана та Петра, наданій бєлгородському воєводі Шереметьєву, зазначалося, що старшині та козакам Сумського, Охтирського і Харківського полків «землями й всякими угодьи велено владеть по их черкасскому обыкновению по заимкам, кто что занял, и жалованные грамоты на такие заимочные земли им даваны, и таких заимочных земель ни у кого не отымывано». Спочатку так і було; існувала навіть система громадського володіння цими землями з індивідуальним їх використанням. Надалі, однак, кращі землі почали зосереджуватися в руках старшини, дворянства та монастирів, і грамоти тепер видавалися виключно на спадкове володіння маєтностями.

У полкових і сотенних центрах Слобожанщини, крім козацького управління, існувало ще й російське воєводське — йому підпорядковувалися росіяни, а також українські переселенці, які не мали відношення до «полкової служби» — «городовой службы черкасы». Боротьба за компетенції зумовлювала постійну напругу, аж до відвертої ворожнечі, «чорних рад» і навіть повстань козаків проти воєвод. Одне з них 1668 р. очолив харківський полковник І. Сірко. Його підтримали мешканці Цареборисова, Змієва, Мерефи, Валок — у цих містах воєвод убили, а укріплення зруйнували. Населення Острогозького полку 1670 р. активно підтримало повстанців С. Разіна. До повстанців, яких очолив полковник І. Дзиковський, приєдналися й мешканці Ольшанська, Маяцького, Цареборисова. Дістало відгук на Слобожанщині й очолене К. Булавіним повстання донського козацтва (1708 р.), а також пугачовське повстання 1774 року.

Автономний статус Слобожанщини виявився, отже, ще більш умовним, ніж автономія Лівобережжя. Кілька старшинських родин установили на Слобожанщині щось на зразок родинного полковництва, ведучи між собою постійну боротьбу за владу. Активно включалися у цю боротьбу і підігрівали її царські воєводи. Про умовну «свободу» слобідських полків (ще Є. Альбовський вважав її ефемерною з огляду на «картину цілковитої залежності черкас із самого початку заселення, із перших кроків» і на намагання російського уряду тримати новоприбульців «на веки неотступно в вечном холопстве») можна говорити лише щодо перших семи-восьми десятиліть їхнього перебування на порубіжжі. Мешканці Харкова, приміром, не могли без спеціального дозволу вийти за межі міста, ворота якого на ніч замикалися. Будь-які самовільні пересування жорстко каралися.

За В. Маслійчуком, Слобожанщина першою потрапила під прес модернізаційних реформ царського уряду, спрямованих на створення «добре регульованої» держави. При цьому царизм вправно користувався «кволою клановою солідарністю» місцевої старшини, зумовленою насамперед відсутністю непроникного бар’єра між старшиною і рядовим козацтвом та порівняною легкістю здобуття дворянського звання. Зрештою саме Слобожанщина виявилася для царизму пробним каменем у справі скасування автономії Гетьманщини.

Цікаво стежити за тим, до яких методів вдавалася царська адміністрація, щоби під приводом захисту місцевого населення «від поточних непорядків» звести нанівець автономні права слобідських полків. Так звана місія О. Шаховського 1732 р. почалася зі збирання скарг на старшин, яких водночас зобов’язали дати згоду на проведення реформи. Паралельно зі зменшенням кілько­сті старшин почалося запровадження в кожному слобідському полку регулярних рот під наглядом полковника. Щоби запобігти протестам, водно­час здійснювалася робота зі зрівняння місцевої старшини з російським дворян­ством. Запроваджувалася практика атестування старшини, вже апро­бована в російській регулярній армії. Із посиленням фіскального навантаження збільшувалася відповідальність і звітність старшин. Зрештою 1733 р. на зміну старим полковим ратушам прийшли бюрократизовані полкові канцелярії з найманими службовцями. А через півтора року для управління Слобожанщиною був утворений новий орган — канцелярія Комісії для упорядкування слобідських полків.

Проведена в 1732–1737 рр. реформа слобідських полків звелася до заборони займати вільні землі, перетворення слобідських полків на регулярні частини російської армії, а полкових канцелярій — у звичайні державні органи провінцій. Царським маніфестом від 28 липня 1765 р. козацька служба на Слобожанщині визнавалася взагалі не потрібною; місцеві полки були реорганізовані в регулярні, а козацька старшина прирівняна у правах до російського дворянства. Що ж до рядових козаків, то тепер вони почали іменуватися «військовими обивателями» (бо «казацкого названия быть неприлично») і були повинні відбувати двадцятип’ятирічну військову службу.

Із п’яти слобідських полків утворювалася Слобідсько-Українська губернія із центром у Харкові. Губернія «с наименованием оной слободскоук­раинскою» ознаки українськості зберегла хіба що в назві. Губернатор і керівники чотирьох воєводських канцелярій призначалися з великоросів. Полкові канцелярії перетворювалися на провінційні із призначенням туди прокурорів-­росіян, на місці сотень виникали комісарства. У 1780 р. губернія стала Харківським намісництвом, що указом Павла І від 12 грудня 1796 р. знову було перетворене на Слобідсько-Українську губернію. У 1835 р. вона увійшла до складу Малоросійського генерал-губернаторства, центр якого перенесли з Полтави до Харкова.

Більш наочними впродовж кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. були ознаки прикордонності Харкова. За В. Кравченком, «хоча стіни харківської фортеці вже давно не бачили ворога й потроху руйнувалися, строкатість населення та його культури змушувала стороннього спостерігача пригадати, що тут із давніх часів сходилися Україна, Росія, Туреччина, Крим і Кавказ. Від другої половини ХVІІІ ст. дедалі відчутнішою в культурному житті Харкова ставала присутність західноєвропейської просвітницької культури, а її вплив різко зріс, відколи з легкої руки В. Каразіна було розпочато сміливий, де в чому навіть авантюрний проєкт імплантації на місцевому ґрунті модерного європейського університету».

Складним для російської влади виявилося завдання облаштування внут­рішнього устрою міст, що втратили статус полкових чи сотенних центрів. Містам Слобожанщини відводилася роль своєрідних перевалочних пунктів у русі імперії на південь, але для виконання цієї ролі вони повинні були мати бодай якусь подобу самоврядування. Доводилося штучно формувати прошарок міщан і навіть упроваджувати цеховий устрій серед ремісників. Усі ці заходи довго не давали належного ефекту. За оцінкою В. Маслійчука, «тогочасне “ранньомодерне” місто мало свої характерні риси: перевага продуктивних осіб молодого (активного) віку зі зменшенням кількості дітей (і народжуваності) порівняно із сільським населенням, пізніший вік вступу у шлюб, наявність великої кількості мігрантів і специфічних “міських” мікрогруп — як етнічних (етнічні меншини), так і соціальних (жебраки, торговці, повії, чиновництво)». Навіть у Харкові, що був центром намісництва, основним заняттям городян довго лишалося сільське господарство. Така «рустикальність» становила одну з головних ознак міст Слобожанщини. Другою була велика питома вага найманої підліткової сили, переважно зайшлої, що підвищувало криміногенність до небезпечних меж.

Остаточно знищити «український дух» на Слобожанщині царському уряду все ж не вдалося. Значною мірою на заваді цьому стало те, що старшинські роди Слобожанщини і Гетьманщини — Донець-Захаржевські, Квітки, Осипови, Ковалевські, Куликовські та інші, з одного боку, й Апостоли, Гамалії, Горлянки, Забіли, Лизогуби — з іншого, були пов’язані тісними, у тому числі і родинними, зв’язками. Однак вертикальне підпорядкування перших московським властям зміщувало центр тяжіння слобожанської еліти на північ. Розмиванню місцевої ідентичності сприяло також прискорення російської колонізації в міру зменшення татарської загрози. Російські поміщики — графи Гендрикови, князі Голіцини, Юсупови, Кропоткіни — не тільки активно впроваджували на своїх землях панщину, але й охоче засновували суконні, шкіряні, тютюнові фабрики.

На думку І. Кононова, особливості освоєння Слобідської України відіграли величезну роль як в історії Московської держави, так і в історичній долі України. Живий щит зі слобідських українців зробив життя Росії спокійнішим і дав їй змогу реалізувати свої геополітичні плани у басейні Чорного моря. Для українського організму він створив можливості нової геополітичної орієнтації. «Є підстави стверджувати, що таким чином виник зв’язок України і Росії міцніший, ніж той, який пов’язаний із Переяславським договором 1654 року. Склалася широка зона українсько-російського порубіжжя, де на народному рівні розгорталися культурні обмінні процеси». Слобідська Україна мінімізувала соціальні наслідки Руїни, дедалі міцніше поєднавши український і російський народні організми.

Переселенці з України і Росії спочатку ставилися один до одного насторожено. З України виїздили переважно сім’ями, великими групами на чолі з осадчими. Їм самим доводилося зводити не лише оселі, але й укріплення навколо міст і сіл. Із Росії ж виїздили переважно несімейні служилі люди, а міста створювалися зазвичай зусиллями уряду. Впродовж століття ті й ті зберігали свої культурні традиції і побутові навички. Але постійні контакти та особливо змішані шлюби робили свою справу. Настороженість зникала, стосунки ставали доброзичливими і, як правило, малоконфліктними. Почався процес формування специфічного регіонального соціуму, причому його загалом аграрне обличчя різко змінилося спочатку на гірничопромислове, а згодом й індустріальне під впливом освоєння покладів вугілля в Донецькому басейні, що був генетично пов’язаний зі Слобожанщиною.

Після того як у процесі імперської централізації особливості політико-­адміністративного устрою Слобожанщини були знівельовані, поняття «Ук­раїна», що збереглося в назві губернії (і лише в ній), стало символом місцевої регіональної ідентичності, яка формувалася на базі усвідомлення відмінності між «Малоросією» та «Україною (Слобідською)». За В. Кравченком, «регіональні пристрасті та упередження в середовищі патріотів обох регіонів були відчутними навіть наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. У той час як “малоросіяни” доводили споконвічну залежність краю від гетьманів і тішилися “сатирою на слобожан”, останні декларували свою постійну вірність російським монархам і військові заслуги у боротьбі з ­татарами. У цілому ж слобідська тематика залишалася на маргінесі як козацького “малоросійського”, так і російського імперського наративів».

Феномен появи у цьому російськомовному середовищі літератури, створеної народною українською мовою, можна пояснити як загальним контекстом національного пробудження, так і специфічно слобожанською атмо­сферою інтелектуального занурення у мовну стихію життя селян — недавніх козаків. Утворення 1805 р. Харківського університету стало віхою, що відкрила смугу «мовних шукань». Часто вони починалися з епатажу, своє­рідних інтелектуальних ігор, але це не применшує значення очевидного факту: перші літературні твори, написані соковитою народною українською мовою, з’явилися в Харкові. Неможливо переоцінити у цьому зв’язку доробок Г. Квітки-Основ’яненка — людини неординарної і високообдарованої, схильної до крутих поворотів в особистій долі. Йому важливо було бодай на спір довести спочатку самому собі, а ще більше — своєму найближчому оточенню, що високі почуття можна висловлювати і мовою селян. Відповіддю стали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказанных Грыцьком Основьяненком». Написані вишуканою українською мовою, вони поклали початок розвитку нової реалістичної української прози.

Вплив української мови на російську в регіоні виявився доволі потужним, хоч і по-різному сприймався в інтелігентському середовищі. Д. Чорний наводить для ілюстрації «стану невизначеності, навіть розгубленості російських урядовців та службовців» початку ХІХ ст. два суперечливі відгуки про мовні взаємовпливи. О. Павловський був вражений тим, що «мова російська там змішалася такою мірою, що є майже мовою іншого народу». І. Ризький, навпаки, констатував, що мова місцевих мешканців змінилася і «великими кроками наближається до великоросійської».

Складнішим і більш суперечливим виявився процес взаємопроникнення різних традицій у становленні місцевого історієписання. Його малоросійську історіографічну орієнтацію О. Журба виводить як із активного запозичення регіональною елітою «духовних стандартів» столичного життя, так і з особливостей «прикордонності» Харкова, у якому мешкали, окрім росіян й українців, німецькі ремісники і торговці, багато греків і молдаван, вихідців із Закавказзя, Балкан тощо. Вплив демографічних змін на модернізацію форм міського життя виявився визначальним. Це, однак, не стало на заваді утвердженню самодостатнього регіонального духовно-культурного обличчя і своєрідних форм місцевого патріотизму. Нову інтелектуальну моду формував інтерес до історії краю, традицій, народної творчості. Утворене навколо І. Срезневського неформальне науково-літературне коло явило собою, по суті, перше українофільське об’єднання, яке підходило до вивчення українського народу з модерних етноорієнтованих позицій. І все ж це було типово малоросійське українофільство, відмінне від українства кирило-мефодіївців, оскільки воно включало український етнос до складу російської нації.

Однак, за висновком того ж автора, змістовно слобожанське історієпи­сання відразу ж вийшло на високі наукові стандарти. Історичні студії на Слобожанщині «стартували», не спираючись на місцеву традицію, і це знайшло свій прояв у тому, що слобідська історіографія оминула жанр барокового історичного оповідання і відразу почала засвоювати просвітницький науковий дискурс. «Інституціональні можливості історичних студій Слобожанщини вже з початку ХІХ ст. посіли провідне місце серед етнічно українських регіонів імперії: університет, наукове товариство, журнали, а пізніше альманахи виконували роль організаторів історико-наукової праці, у тому числі в галузі публікації історичних джерел».

У сформованому в такий спосіб спільному для колишніх земель Гетьманщини, Запорожжя і Слобожанщини культурному просторі поняття «Малоросії» і «України» швидко розмивалися. В. Кравченко наводить такий промовистий факт: коли на сторінках журналу «Украинский вестник» 1816 р. почалася дискусія щодо цих двох понять (перша, до речі, в україн­ській історіографії), один з її учасників назвав Україною правобережні землі, а Малоросією — лівобережні. «Коректор чи редактор усе переставив навпаки, причому публіка, здається, нічого не помітила». На уявній етнічній карті Російської імперії приблизний кордон Слобожанщини як українського в етнічному відношенні регіону починався від Курська, але водночас місто Валки, як вважалося, відділяло його від історичної Малоросії.

Російськими фахівцями була запропонована своєрідна «триступенева» схема становлення регіональної структури імперії: етап приєднання змінювався стадією поступової інкорпорації, а результатом останньої вважалася асиміляція. При цьому й уніфікація юридичного статусу територій і русифікація представляються як продиктовані об’єктивними обставинами, а певна «багатошаровість» в організації влади на окраїнах зображується як органічно притаманна імперській державності. Справедливі у своїй основі, такі спостереження мають, однак, суттєву ваду: по суті ігнорується хвороблива реакція царизму на етнічність як на потенційну загрозу. В усякому разі, теза про надетнічність як один із головних принципів імперської державності перевірку історичним досвідом не витримує. Єдина аристократична корпорація різних за походженням людей, у якій алгоритм інтегрування передбачав відносну відкритість для будь-якого представника проросійської народності,— один із багатьох міфів, покликаних надати російській локальній цивілізації імідж специфічної демократичності, а притаманній їй цивілізаційній системі — образ міцного, навіть «непорушного» стовпа.

Утім, той факт, що Росія перетворилася на багатонаціональну імперію ще до того, як сформувалися модерні нації і відповідні ідентичності, і справді призвів, за Р. Шпорлюком, до «складностей у розрізненні «російських та імперських надбань царів». У системі українсько-російського взаємосприйняття ці «складності» відчувалися не так на управлінському, як на ментальному рівні. Наслідком спільного проживання українців і росіян у межах єдиної держави стала трансформація суспільних цінностей, супроводжувана зниженням рівня етнічної свідомості. На масовому рівні, особ­ливо у прикордонних регіонах, людність і на початок ХХ ст. ще не мала усвідомленого сприйняття свого національно-етнічного «Я». Основа іденти­фікації була релігійною — українець почувався насамперед православним християнином, царським підданим, мешканцем певної місцевості. Ані українська, ані російська нації на той час ще не сформувалися. Імперська доктрина «єдиноруської нації» базувалася на розгляді українців як її інтегрованої частини. Не дивно, що на рівні масової свідомості українці далеко не завжди відокремлювали себе від росіян. Проблема усвідомленого вибору на користь «українства» чи «малоросійства» гостро постала в кінці ХІХ ст. лише перед елітними верствами суспільства.

Не маючи можливості самореалізуватися в рамках «своєї» держави, українська еліта опинилася перед дилемою: або асиміляція, або дискримінація. Вибір зазвичай робився на користь імперських цінностей і, відповідно, кар’єри. В. Венгерська звертає увагу на конкуренцію двох «українських проєктів». Той, що вона умовно називає «малоросійським», будувався на засадах імперсько-династичної лояльності і збереження етнічно-культурної специфіки в межах існуючої імперії, з орієнтацією на ідею загальноруської єдності. Другий, більш популярний протягом усього ХІХ ст. «автономістський» проєкт, відображав хитання між культурно-національною і політичною автономією (остання мислилася в межах «оновленої» Російської держави, побудованої на федералістських засадах). Концепція державної самостійності за цих умов вважалася цілком утопічною. На цю конкуренцію нашаровувалися інші національні проєкти: польських українофілів, єврейські — як у бундівському, так і в автономістському варіантах. З кожним із цих проєктів пов’язувався свій варіант «офіційного націоналізму».

«Малоросійство» як поширене на той час суспільно-політичне явище обмежувало потенціал українського національного руху. Але неприпустимо, за словами І. Дзюби, зводити драму «малоросійства» до колабораціонізму чи пристосовництва як ментальної риси української інтелігенції. Попри незаперечний факт «роздвоєння ідентичності», «зводити всіх “малоросів” до спільного знаменника як відступників від української національної справи було б щонайменше необ’єктивно. Маємо зважати на те, що необхідність жити у статусі бездержавного народу прирікала певні кола українського суспільства на свого роду балансування між територіально-етнічним патріотизмом і соціально-політичним прагматизмом». Терещенки, Ханенки та інші знакові постаті української історії, попри свою незаперечну зрусифікованість, були не меншими українськими патріотами, ніж їхні «національно свідомі критики».

Історія українсько-російських взаємовідносин в усі часи була непростою: месіаністські амбіції північного сусіда оберталися різними формами залежності і підпорядкування для українців. Про рівність і справедливість у цих відносинах не могло бути мови. Проте українці незмінно виявляли потужний потенціал адаптації до різних ситуацій. Чималою мірою цьому сприяло те, що аж до 1910 р. українців в Російській імперії не зараховували до числа «інородців». Вони вважалися частиною російської нації, і на індивідуальному рівні утисків на основі етнічного походження не зазнавали. Обмеження існували переважно на мовному рівні, але й вони сфери особистісного спілкування не торкалися. Поведінкові моделі на порубіжжі еволюціонували від значного ступеня взаємної недовіри до порозуміння і навіть стирання етнічних відмінностей під впливом процесів асиміляції. Так чи інакше, констатує В. Венгерська, дилема між династійною імперською і національними лояльностями розв’язувалася на користь націоналізму і кінець кінцем виявилася нездоланною. «“Українське питання”, разом із “польським” та “австрійським”, стало для Російської імперії складним випробуванням, яке вона так і не змогла пройти».