Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Річпосполитська Україна на Великому Кордоні

Дмитро Вирський

Річ Посполита — проєкт доби раннього модерну. Із часів Русі вперше — і навіть ширше, ніж у кращі часи Галицько-Волинського князівства,— майже всі українські землі опинилися в одній державі: відбулися зустріч-синергія Русі з Руссю — українсько-польської з українсько-литовською, прощання Русі з Руссю — через пришвидшення українсько-білоруського ­розмежування і конфліктну конкуренцію з Росією-Московією, загибель Русі молдовської і народження-відродження Русі-України козацької. То була не лише геополітика, а величезні ментальні зміни «в головах».

У той час уперше усталилися територіальні кордони України, що згодом змінювалися досить обмежено (і зазвичай тільки на фронтирно-­степовому півдні і сході, що, таким чином, лише вступали до простору світу-­економіки). Саме Люблін 1569 р. забезпечив міцність згаданій «зустрічі Русі з Руссю», і відтоді можна говорити про стабільне ядро, про український «гінтерланд» за віссю Галичина — Наддніпрянщина, Львів—Київ або Львів—Луцьк—Київ. Звідти і відчута сучасниками потреба в новому географічно-­політичному терміні: спочатку з виокремленням із простору давньої Русі — за історично-­юридичною традицією коронного краю (rex patro­norum) — Русь Червона, Русь Біла, а згодом і витвір з акцентом вже на сучасному «новоділі» — Украї­на — із цілком революційною легітимацією за правом сили («­через шаблю здобуте право»).

Не дивно, що навіть сучасні апеляції до історичної соборності так охоче звертаються до річпосполитського досвіду, а його відсутність або недостатність є певною проблемою для інтеграції громадян і локальних спільнот модерних українців.

Величезні колонізаційні можливості як спільна риса цілого простору Речі Посполитої (815 тис. км2 — майже 2,5 сучасні Німеччини) на українських теренах були чи не найбільш виразними. Згадаймо байки Меховіти про Поділля, що тече молоком і медом, та де дрючок, встромлений у землю, розквітає; або анекдоти, що за Любліном — вже Індія, а від Білої Церкви — «Новий світ», Америка. Але вельми нечисленне населення потребувало мотивації і соціальних гарантій. «Анналіст» П. Шоню влучно назвав українців («напівосілих козаків») радше союзниками, ніж підданими Речі Посполитої. Цим пояснюється надзвичайно високий відсоток шляхетства-лицарства, а також і міщанства в переважно аграрних чи, радше, аграрно-мілітарних містах-укріпленнях.

Звідси також і поширеність екстраординарних монополій (як-от право складу, що дозволяло диктувати ціни заїжджим купцям у ключових містах-метрополіях — Львові, Луцьку та Києві) і значне розповсюдження перехідних «станів» (слуги-бояри, козаки, етнічний бізнес тощо), які також визначали власну причетність до «привілейованих». Плюс упровадження цивілізаційних новинок (римське чи то західне цивільне право, ренесансна просвіта — вивчення «сімох вільних мистецтв», книгодрукування і вченість, європейський експорт речей і технологій).

Демографічні підрахунки для цього часу дають такі цифри: 1500 рік — 7,5 млн мешканців Корони Польської і Великого князівства Литовського, 1650 рік — 11 млн, а 1771 рік — 12–14 млн (на 1650 р.— це четверте місце в Європі за людністю, без урахування Туреччини). Із підрахунками українського населення через брак джерел все дуже складно — хіба, враховуючи факт слабшого заселення прикордоння, можна оперувати для XVI–XVII ст. цифрами від одного до двох мільйонів жителів. Для ХVIII ст. існують більш докладні підрахунки В. Кабузана — за ними, на теренах Украї­ни на 1719 р. мешкало приблизно 5,7 млн осіб (у тому числі на Правобережжі та Галичині — 3,6 млн, у Гетьманщині і Слобожанщині — 1,9 млн, на Буковині і в Закарпатті — 185–190 тис.). На 1795 р. загальна цифра мало не подвоїлася і сягнула 10,4 млн осіб. Утім, це, може, і занадто оптимістичний висновок.

У «вимірі економіки» Річ Посполита — це перший державний лад на українських землях, що функціонував в умовах ранньомодерного «феодального капіталізму». Останній фундаментально відрізнявся від класично­го феодалізму середніх віків феноменом «примусової праці на ринок». Локальне (українське) суспільство вперше почало жити як частина світу-­економіки, і напрацьовані тоді рефлекси міцно засіли як на свідомому, так і на рефлекторному рівнях його світосприйняття.

Навіть «експортовані» із внутрішніх районів Речі Посполитої кріпаки (спосіб, який І. Валлерстайн вважав особливо ефективним для впровадження кріпацьких практик на новоколонізованих територіях Східної Європи) до середини ХVIII ст. мали змогу користуватись так званими «слободами» (багатолітнім — інколи і до 30 років — звільненням від податків, іноді з ­перспективою стати міщанином), а по завершенні терміну останніх норовили перебігти до нового власника на нову «слободу». Гадаю, навіть сама участь залежних селян у Козацькій революції середини ХVII ст. мала на меті досягнення чи відновлення саме цього «стану слободи» (за яку було сплачено власною кров’ю). Не дивно, що, наприклад, панщина на українській Наддніпрянщині з’явилася аж у ХVII ст. і до початку чи навіть середини ХVIII ст. не перевищувала двох днів відробітку на тиждень (на Галичині і Волині, цих цитаделях української шляхти, панщина була жорсткіша — близько чотирьох днів на тиждень).

Загалом хлібний варіант «ресурсного прокляття» і «колоніального моноциклу» з його фільварками (великими, орієнтованими на ринок сільськогосподарськими підприємствами) і так званим «другим виданням кріпацтва» наступав тут повільно. Остаточно запанував він в Україні аж у другій половині ХVIII ст., підпертий російськими багнетами, а не річпосполитськими шаблями. Цікаво, що на той час припало і нове економічне явище — південноукраїнський варіант вибухових бумів фронтирів західного світу економіки кінця ХVIII–XIX ст., що живився і з річпосполитських ресурсів.

Перед тим — від ХVI ст. до другої половини ХVIII ст.— «світовий ринок» тримав українські землі радше за постачальника не збіжжя, а «лісових товарів» (мед, деревина, поташ та ін.) і худоби. Через труднощі із транспортуванням українське збіжжя ледь не до середини ХVIII ст. взагалі доволі масово перероблялося на горілку, що вважалася значно більш зручним товаром для експорту, ще і за ціною у 2–4 рази дорожче за хліб (пропінація, тобто право на виробництво і продаж алкогольних напоїв, була найжаданішою монополією по всій тогочасній Східній Європі). То були галузі виробництва, у яких кріпаки малоефективні. Власне, і дрейф цих галузей наприкінці XVIII ст. у бік більше багатої ресурсами тайги Сибіру і неозорого степу Казахстану, що також практично не знали кріпаччини, добре ілюструє цю економічну опцію.

Отже, культура вільнонайманої праці була поміж українців доволі сильною. Як тут не згадати знаний (за Ш. Окольським) перелік «професій» повстанців 1637–1638 рр.: могильники (селітроварники), будники (заготівельники поташу і смольчуга), чабани-вівчарі, січкарі (косарі сіна для худоби й очерету — палива на зиму) тощо. Чималими прошарками населення України, які відчутно «вписалися» до «національного характеру», були також візники-чумаки, рибалки-балакшиї та мисливці-болоховці та пасічники-­сіврюки (свідомо подаю слов’янські і татарські назви цих фахів, бо вони повсюдно вживалися як взаємозамінні). А російський академік Й. А. Гюльденштедт ще наприкінці ХVIII ст. писав про «український тип господарки» як чужий кріпацькій традиції.

Особисто вільною була й перша із часів варягів велика група західних мігрантів в Україні — євреї. У ХVI ст. багато їх прибуло чи втекло на українські терени із Чехії, Австрії, Німеччини, Угорщини, Іспанії та Португалії. Громада Львова тоді входила до п’ятірки найбільших єврейських міських громад Європи, однак на Наддніпрянщині євреї стають помітними пізніше (у Києві лише з 1619 р. фіксуються конфлікти через збільшення кількості єврейських купців). Чимало чужинців-європейців, занесених долею на ранньомодерну Україну, знаходили велику зручність для себе в наявності тут знайомих «міжнародних контакторів».

Навряд чи частка євреїв до 1648 р. перевищувала 10 % населення навіть на заході України, але тоді вони, безперечно, стали третьою за кількістю етнічною групою країни — після українців і поляків (причому «відрив» поляків від євреїв не був значним, а на власне Козацькій Україні — по волинську Стир та подільський Дністер — друге і третє місце залишалося за тюркською і румунською меншиною). До того ж, якщо перед тим єврейська людність мешкала лише під королівською протекцією в нечисленних королівських містах, то від 1539 р. шляхта отримала привілей суду над євреями у своїх маєтностях, а мігранти отримали нову значну соціальну нішу — приватні міста й містечка. На ярмарках українсько-польського прикордоння (у Ярославі та Любліні) із середини XVI ст. відбувався Ваад — з’їзд-сейм євреїв «чотирьох земель» (Велика й Мала Польща, Червона Русь — Галичина та Поділля і Волинь).

Не в останню чергу й пережитки кочової культури, особливо відчутні у степовій Україні, підживлювали своєрідний дух волі і свободи. Так, це певний парадокс, бо ординську спадщину зазвичай представляють в координатах деспотії та рабської покори, але ж на низовому рівні або, за В. Трепавловим, на рівні «атомізованих дрібних кочових колективів» (найбільш відпорних у плані виживання) світогляд кочовика включав і певний егалітаризм (через практики прямої та військової демократії), і навіть анархізм (через зацікавлення індивідуалізмом та особистістю). Ба більше, «варварство» (і не самі лише кочівники!) і певне «занурення в анархію» взагалі вважаються кращими порівняно із суспільствами з жорсткими аристократичними бар’єрами — ґрунтом для модернізації, усвідомленої як швидке та рівномірне зростання рівня цивілізованого життя. Не дивно, що ногайці, які болючіше за інших татар пережили крах золотоординських ієрархій, від кінця ХVI ст. надавали приклади прогресуючого егалітаризму — «чорний люд» (кара халк) тут усе менше поважав аристократів-мурз.

Та й нова супердержава ісламського світу — Османська імперія — теж давала приклади примату «особистих чеснот» над «родовими привілеями». Тому Михалон Литвин, автор першого ренесансного трактату про кримських татар (1550 р.), високо оцінював «справедливість» їхнього ­суспільного ладу. Система «хан — карач-беї — курултай» в очах річпосполитського спостерігача загалом не виглядала аж такою відмінною від системи «король/великий князь — сенатори/пани-рада — сейм/коло рицарське», а швидкому й ефективному суду кримців він міг тільки позаздрити.

Отже, ідея народу-війська, така важлива для модерної націобудови, мала в домодерних кочових практиках міцну точку опори у противагу невійськовій (ринково-капіталістичній) еліті — своєрідних колаборантів глобального світу-економіки, які руйнували один із шанованих традиційних соціальних ліфтів. До речі, нове товарне хліборобство підривало «природну» войовничість (і реальний мобілізаційний потенціал) знаті по обидва боки Великого Кордону — не лише польської християнської шляхти, але й турецьких мусульманських поміщиків-тимаріотів на Балканах ХVII ст. Навіть більш осілі кримські татари втрачали смак до війни (тогочасний Стамбул, ледь не мільйонний мегаполіс, охоче купував кримське зерно і продукцію тваринництва), і хани мусили все більше покладатися на військову снагу своїх останніх кочовиків — ногайців. Можна згадати і те, що звільнення українських євреїв (які сприймалися як своєрідні агенти нового порядку) від військових повинностей було чи не найбільшою претензією до них із боку козацьких революціонерів.

Зверну увагу читача й на те, що деякі господарчі заняття даремно виключають із кочової традиції. Так, зокрема, рибальство було вельми популярне в українських напівосілих кочовиків ще з кипчацьких часів. І запорозькі чайки — човни, плетені з лози та обтягнуті сиром’ятними шкірами — то типові для кочового світу каяки. Із золотоординською спадщиною можна пов’язати (хоча, зрозуміло, не винятково) і повагу до «людей дороги» — ­козачків-гінців, козаків-конвоїрів, візників-чумаків і поромників-лоцманів.

Утім, зображення старосвітської України як країни волі та свободи, картина хоч і приємна, але дуже неповна. Точнішим є порівняння українських реалій з екзистенційними «пограничними станами» людини — з оприявненням крайнощів. Бо ж і невільницькі (рабські) практики, що вже зникали у «цивілізованому» світі Заходу (хоча і далі квітнули в колоніях), серед українців були живі й більш-менш повсюдні (особливо від них потерпали жінки). Не дивно, що, за Евлією Челебі, у Криму середини ХVII ст. цілу групу українських невільників називали «копна» від тюркського «коп» або «куп» — «багато» (жінок-невільниць тут також часто звали просто «марія»). У ХVI ст. 29 % надходжень османської скарбниці від кримських портів приносила торгівля рабами.

Дійсно, тримати в неволі одновірця вважалося моветоном (і вперше було прямо заборонено на українських теренах Литовськими Статутами ХVI ст.), але на Великому Кордоні Європи ніколи не бракувало чужовірців. Але сприйняття природності рабства, нехай у вигляді регламентованого та частково законодавчо обмеженого кріпацтва, в Україні не знаходило розуміння. Від полону та рабства тут ніхто не був застрахований. Але рабське поневолення тут тлумачили як звичайне нещастя (порушення природного стану) і гадали, що людина завжди повинна шукати шанс вийти на волю (повернутися до природного стану). Не сприймалося і спадкове рабство (патріархальне рабство-невільництво зазвичай передбачало звільнення рабів по смерті господаря). Можна навіть вважати, що той, хто змирявся із рабством, переставав бути українцем (чи, принаймні, потрапляв у сутінки маргінальності). Примітно, що серцем козацької москвофобії також було питання свободи (про це свідчить лист Петрика від 1692 р. із влучними словами: «Москва вся всегда за нашими людми как за стеною обретаетца в целости и тем всем не доволствуясь, радеет всех нас учинити своими холопами и неволниками»).

Мало значення і розташування ранньомодерної України на межі з локальними світами-економіками, ще не підкореними європейським світом-­економікою чи досить слабко інтегрованими до нього. Йдеться про зону ісламської цивілізації (в її турецько-татарських варіантах із фантастично містким ринком Стамбула) та Московію-Росію з її сибірським тилом. Уряди-годи це дозволяло компенсувати втрати від внутрішньоєвропейських криз за рахунок підключення до сусідських економік (вони також традиційно поціновували передусім українську худобу та вироби зі шкіри, льон і коноплі, а не зерновий експорт).

Зрештою, саме турецько-татарський відступ і більша інтеграція Російської імперії до європейського світу-економіки підірвала цей старий порядок і знищила «стару добру» ранньомодерну, тобто річпосполитську Україну. І навіть емігрантські «релікти» старокозацького українства — мазепинці і запорожці — знайшли останній прихисток у Кримському ханстві та Османській імперії.

Варто також нагадати про звичайні прибутки від транзиту. Не секрет, що «східне» (насправді географічно південне) купецтво весь цей час устворювало найзаможніші та найзгуртованіші групи торгівців в Україні. Звідси і слава традиційних для країни діаспор: вірмен, греків, караїмів і, почасти, євреїв (турків і росіян, зосереджених на своїх імперсько-національних проєктах, до кінця ХVIII ст. українці, поза прикордонними територіями, сприймали як чужоземців). Роль татар була помітною у ХVI ст. (коли спільна золотоординська спадщина була ще свіжа), у ХVII ст. траплялися яскраві періоди, виникали навіть анклави козацько-татарського симбіозу (аж до проєкту Ханської України), а від середини ХVIII ст. кримці почали робити досить успішні кроки, щоби «підключитися» до українських шляхів, що вели у бік загальноєвропейської економіки (і вже 1742 р. на татарську худобу вже чекав Вроцлав, а тогочасні запорожці ставали для Кримського ханату надійними торговельними агентами). Поряд із діаспорними групами із Заходу — німцями, італійцями, поляками — всі вони створювали той специфічний «інтернаціонал» українського бізнесу, що за модерних часів відчутно пригальмував виникнення національної буржуазії. До того ж, східна традиція-­норма перешкоджала в Україні розмежуванню між торговцем і шляхтичем на західний манір. Козацька старшина з її широкими бізнес-інтересами тут доволі показова. Врешті-решт і світ ранньомодерного українського міста взагалі був дуже мультикультурним. Він вряди-годи демонстрував просто карколомні альянси і приклади співпраці.

Тут варто зупинитися ще на одному орієнтальному цивілізаційному чиннику буття України, що мав головним чином ісламське походження, хоча і не зводився виключно до нього. Утім, конкуренція з цивілізацією ісламу, то скоріше загальноєвропейська, ніж суто українська ранньомодерна тема (причому часто-густо йшлося про рух європейців навздогін за Азією). Дійсно, люди великою мірою є тим, що вони їдять і вдягають. А одяг і кухня ранньомодерних українців якраз виглядають акцентовано орієнтальними (навіть американські «рослинні мігранти» — кукурудза і квасоля — в Украї­ні ХVIII ст. були знані як «турецька пшениця» і «турецькі боби», а паління тютюну вважалося в Україні турецькою звичкою). Ще й садові культури (отой наш «садок вишневий коло хати») протягом тривалого часу потрап­ляли в Україну саме зі Сходу. Завдяки своєму прикордонному стану Украї­на інколи опинялася «попереду Європи всієї», і чи не тому мандрівники-­чужоземці часто почувалися тут комфортніше, ніж деінде.

Відсутність паритету в торговому балансі України з її сусідами спричиняло збереження і постійне відродження прямих грабіжницьких практик. Для кочових або напівкочових спільнот, присутніх на українських теренах до кінця ХVIII ст., це взагалі одна із природних й ефективних форм виживання (як варіант перерозподілу благ). Такі практики своєрідно вбудовувалися у структури всіх трьох світів-економік, що стикалися на рівнинах між Сяном і Доном, породжуючи найколоритніше місцеве явище — козацтво (татарське, російське та найпотужніше — українське). Цікавим залишається питання: чи відбивала зростаючу економічну перевагу Заходу явно більша та багатоплановіша історична роль в регіоні козаків-українців?

Мізерність внутрішніх резервів України перед викликами Великого Кордону породжувала постійні заклики про допомогу до «тилових» спільнот (центрів «своєї» цивілізації). Сподівання, що «ми не самі», «ми важливі для світу», живили не одне покоління українських «прикордонників», знижуючи вожночас звичайні «пороги ксенофобії» (згадаймо кар’єри сілезця Претвіца-­Претвича, італійця Ганнібала — козака-слугу князів Острозьких, француза Боплана, численних гайдуків-угорців, драгун-німців і шкотів-шотландців із загонів королівського «чужоземського автораменту» і приватних гвардій). Папська вежа Кам’янця-Подільського, цілком італізований проєкт Бара (навіть із назвою за родовими маєтностями королеви Бони в італійському місті Барі), численні менш знані оборонні споруди архітекторів-італійців по всій Україні чи австрійські імператорські прапори та інші інсигнії запорожців середини 1590-х років робили присутність Заходу тут вельми відчутною.

Українські реалії — коли свідомо, коли не зовсім — «підганялися» під «західний» досвід. Так, зокрема, запорожців ще з кінця ХVI ст. порівнювали з мальтійськими лицарями, а 1622 р. Мелетій Смотрицький у творі «Еленх» прямо порівнював Мальту із Запоріжжям (останнє було прикордонним щитом Речі Посполитої, так само як перша — щитом Італії): «Бо запорізький вояк для славного Польського королівства супроти пограничного неприя­теля — то так як мальтійський для Волоської землі: стоїть в поважнім порядку і відважних кавалерів вітчині нашій дає». Перші західні спостерігачі також робили наголос на «міжнародності» Мальтійського ордену, і у своїх порівняннях ветеранів хрестоносного руху із запорожцями згудували «суміш народів» (переважно християн загалом, ніж представників держави-­нації). А от українському популяризатору, як бачимо, переважно йшлося про прикордонників — захисників вітчизни. І взагалі, «козацький фортель» — у сенсі нестандартної адоптації-оптимізації чужого технологічного досвіду — то своєрідний український внесок у цивілізацію.

По всій Європі Україна у цей час знаходить «уболівальників», підживлює давні практики «хрестоносного руху» (у варіанті «ліги націй»), стає «міжнародним» питанням (симптоматичними є регулярне порівнювання українських діячів із загальноєвропейським героєм християнського спротиву — албанцем Скандербегом). Численні проєкти колонізації українських теренів за рахунок ресурсів «внутрішніх» європейських країн (Німеччини, Франції, Голландії, Шотландії, Ірландії тощо) — неодноразово протягом XVI–XVIII ст. спадали на думку багатьом інтелектуалам і спостерігачам-практикам, які пропонували їх тим чи іншим річпосполитським урядам і світовій спільноті.

Нерідко і на інших ділянках Великого Кордону вже починали сподіватися на допомогу українців (зокрема, відомі газетні повідомлення від 1638 р., що пізніше виявилися чутками, стосовно залучення козацького флоту на іспанську службу у війні проти Франції), інколи їх прямо беруть за приклад (досить згадати гасло «Робімо як козаки!» під час повстання волоських сейменів 1655 р.). Зрештою, на повсюдну християнську солідарність могли завжди розраховувати і звільнені бранці, які поверталися з «бусурманського» полону — часто дуже звивистими шляхами через усю Європу (попутно підживлюючи стійку суспільну міфологію, ніби європейська співдружність країн — це простір свободи і волі, а світ ісламу — юдоль неволі).