Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Замість післямови

Сергій Громенко

У післямовах зазвичай заведено підбивати загальні підсумки, але ми пройшли ще занадто короткий шлях, щоби це робити. Єдине, що можна стверджувати напевно,— концепція українського Мультифронтиру, «перехрестя погранич», дозволяє набагато точніше описати наше минуле, ніж будь-яка інша наявна схема історії України.

Визначальною особливістю української минувшини є унікальна концен­трація на відносно невеликій території різноманітних історичних зон: «Лісу», «Степу», «Моря» й двох «Гір» (Кримських і Карпатських),— а також перехідних смуг між ними на кшталт «Лісостепу» чи «передгір’їв». У кожній із них розвивалися притаманні лише їм форми політично-правових, соціально-економічних і культурно-релігійних структур. На стиках, а іноді під воєнним тиском і всередині цих зон виникали фронтири та Великі фронтири. Сукупність кількох Великих фронтирів на одній території є Мульти­фронтиром — природним станом України щонайменше з неоліту і до сьогодні.

Мультифронтир — це виклик, що поставав перед усіма народами і державами на території сучасної України, і всі вони мали дати на нього відповідь. Комусь це вдавалося краще, комусь — гірше. Різноманіття цих відповідей, а також їхні взаємовпливи (так, без Кримського юрту не було б і Війська Запорозького у знайомому нам вигляді) обумовили багатовимірність історії України. Ну а українці, як це сьогодні очевидно, не просто дали найкращу відповідь на виклик Мультифронтиру, але і стали головними «спадкоємцями» всіх інших вдалих відповідей.

Дослідження феномена Мультифронтиру не лише дозволить глибше зрозуміти українське минуле, але й допоможе краще впоратися із проблемами сьогодення — зокрема, подолати постколоніальні комплекси народу-­жертви, без(анти)державного народу тощо (негативний спадок фронтирності). З іншого боку, легше будуть зрозумілі феномени української волелюбності та інклюзивності культури України (позитивний спадок фронтирності). І додаткове пояснення отримає російсько-українське протистояння — як боротьби фронтирного суспільства проти імперських уніфікаторів, а також явище української діаспори, що поставала переважно на фронтирах.

Мультифронтир, попри коріння самого слова, є питомо українським феноменом, а не натягуванням модної заокеанської концепції на вітчизняні реалії. І нехай у сучасній історіографії лише період XV–XVIII ст. більш-менш системно розглядається з фронтирної точки зору, а для решти періодів це радше декларація намірів, моя віра в потенціал концепції Мультифронтиру безмежна. І навіть доба ХХ — початку ХХІ ст., хоч це і виглядає незвичним для більшості істориків, може й колись обов’язково буде написана із фронтирної перспективи.

Бо для України вивчення Мультфронтиру є пізнанням самої її сутності.