Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Козацька революція між Річчю Посполитою та Московією-Росією

Дмитро Вирський

І

Класична (модерна) українська національна історіографія від початку мала свою ранньомодерну вісь — історію козаччини. І, попри тривалі настійливі спроби російсько-імперського і радянського дискурсів вивести той феномен за дужки річпосполитського, цей «родовий знак», немов той пролісок, завжди вибивався з-під ідеологічної криги небуття. Річ Посполита постала як один із партикулярних універсалістських проєктів (за термінологією А. Тойнбі). Відтак це була чергова «відповідь» на «виклик» побудови ідеальної (або наближеної до ідеалу) держави у характерних для ренесансної політичної теорії шатах «мішаного ладу» — коктейлю античних монархії — аристократії — демократії з доданням месіанства середньовічно-християнського «Граду — Царства — Народу Божого» (на небі і на землі).

Постання річпосполитського проєкту окреслюють ще і як Шляхетську революцію. Цей термін виник під впливом польсько-американського історика Анджея Сулими Камінського. Камінський також відзначав зв’язок цього процесу з козацьким рухом (Козацькою революцією), що розквітнув, коли революційність шляхти пішла на спад. Революційна шляхта (натхнена ідеями Ренесансу та Реформації) визначала вектор суспільного життя країни від Радомської конституції 1505 р. (знамените «Nihil novi» насправді означало цілком революційне «нічого нового про нас без нас»).

Шляхетську революцію можна представити як демократичний переворот у стані феодалів — революційна шляхта здолала середньовічну «феодальну драбину», зрівняла умовних герцогів, графів і баронів із будь-яким повноправним шляхтичем. Проєктам країни-вотчини, де «держава — це цар», шляхетські революціонери протиставили принцип «держава — це народ (громадяни)». Вони відкрили «скриньку Пандори» політичної свободи — емансипація все нових і нових людей та їхніх спільнот стає сутністю розвитку і зміцнення системи. Примітно, що цей процес легко уявляється і в координатах «мережа проти ієрархії». Бо саме горизонтальна мережевість (спо­чатку шляхти, потім козаків, а далі модерної нації) стає щоразу ширшою.

Для України важливо, що майже всі її регіони були залучені до спільного річпосполитського формування. Перед тим цього досягала лише Київська Русь, а після того — хіба Російська імперія та Радянський Союз.

Але «рівності» українських регіонів у «річпосполитському причасті» немає. Бо невеличка Холмщина взагалі стала ядром — пілотним проєктом всієї Шляхетської революції. Там для неї склалися ідеальні умови — місцеві князівські роди вигасли, а магнатська верхівка не утворилася (можливо, через близькість регіону до столиці — Кракова — коронному уряду не важко було керувати тією провінцією і без посередників).

Інша коронна Русь (у кордонах до 1569 р.— Галичина і Західне Поділля) також прийняла ту революцію охоче, бо то було і своєрідним звільненням. Загальношляхетський вимір руху урівнював місцеву шляхту із привілейованою польською (прибираючи давні — із середини XIV ст.— обмеження для цих земель як «завойованого краю»). Ще і шляхетська корпорація столичного регіону — малопольська — була традиційним політичним союзником місцевих еліт (і найближчими бойовими соратниками у відбитті татарських нападів).

Волинь і Київщина — це здобуток найяскравішого «експорту революції» — Любліна-1569. Тут також вийшло досягти «полюбовності» з місцевою елітою. Причому ця унія була найближчою до ідеалу «союзу рівних» — зі збереженням регіональної автономії-самобутності.

Скромніший, але типологічно близький до тієї «експортної» зваби, є випадок Покуття і Буковини. Утім, тамтешні молдовоцентричні еліти були слабшими за екс-великолитовські, тому їх жорсткіше «ставили перед фактом» (причому, їхнє прийняття до шляхетського братства лишалося непевним — бо Річ Посполита ділила тут вплив і зверхність із Туреччиною). Звідси і повстанська традиція цих регіонів, що тягнеться від виступу першокозака Мухи (1490–1492 рр.), і стійкі річпосполитські уявлення про «волоську зрадливість».

А от лівобережна Сіверщина — це був колонізований край, спірна територія, відвойована від зазіхань кримського і московського сусідів. Тут таки важили більше «залізо і кров», а не «любов».

Зрештою, на Слобожанщині, у регіоні причорноморського Дикого Поля і на Закарпатті Шляхетська революція була гостем. Сюди її уявлення і традиції заносили переселенці з інших річпосполитських країв і місцеві мандрівники.

Незавершеність «революційної програми» цієї столітньої революції викликала нову хвилю — Козацьку революцію (1648–1709–1713 рр.), здійснену «молодшими братами» шляхти — козаками. Вона розпочалася на тлі загальноєвропейської «кризи середини XVII століття» (пік похолодання, голод, пошесті та бунти) на теренах, де магнати найбільше «обрізали» досягнення Шляхетської революції. І врешті-решт цей процес вивів значну частину «краю революції» з-під влади річпосполитського універсалістського проєкту, щоби стати каталізатором нового — Козацької України. Остання ж козацько-українськими революціонерами мислилася як «справжня й істинна Річ Посполита», спадкоємиця проєкту «ідеальної держави».

Ключовою рисою нової Козацької революції стає в порівнянні зі шляхетською попередницею її більш «національний» формат (можливо, це був максимум в умовах домодерну). «Ідеальна держава» козаків ввижалася менш імперською за шляхетську Річ Посполиту, а їх традиційний союзник — українське православ’я — було не настільки захоплене прагненням до створення «всесвітньої церкви» як реформований католицизм. Зменшення масштабу нового універсалістського проєкту не повинно бентежити дослідників — то було лише продовження попередньої тенденції. Бо і польсько-литовська Річ Посполита вже була меншою і не єдиною спадкоємицею християнського латинського світу-імперії. Потім уже з’являться європейські «великі держави», що посунуть цю фрагментацію далі — тут повсякчас будуть діяти кілька більш-менш рівних за значенням потуг.

Та сама лінія розвитку позначалася і на соціальному «здрібненні» революціонерів — зі шляхти в козаки (така «демократизація», як відомо, триватиме й надалі). Зрештою, збільшення свободи — то, за Гегелем, і є сенс історії. А козаків, як не рахувати, було/стало в Україні набагато більше, ніж усіх гамузом узятих шляхтичів.

Я не є фанатом слова «революція» (за ранньомодерних часів це слово було звичайним синонімом «реформ-перетворень», тож досліднику важко утриматись від іронії щодо величних, майже демонічних звучань, наданих «революції» вже Модерном). Але у цьому разі авторові зручно із його допомогою підкреслити спільний модернізаційний і структуруючий потен­ціал — з осібними проєктами майбутнього. Термін «революція» є важливим для розуміння українського (і не лише українського) Раннього Модерну в цілому.

ІІ

Козацька революція 1648–1709–1713 рр. навіки зруйнувала «золотий спокій» шляхти. У минуле пішов час легких перемог «за явною перевагою». Відтепер треба було бігти на повну силу, щоби тільки залишатися на місці. Але Речі Посполитій ще ставало снаги на змагання. Капітал Шляхетської революції надавав їй значний запас міцності.

Тому революціонерам-козакам довелося забагато ставити на «метод слабких» — тобто на руйнування. Зрештою досить природно, що Військо Запорозьке передовсім на війні було здатне доводити супротивнику свою перевагу. Зі старими героями — шляхтою — трапилося те саме, що й колись зі спартанцями: їхнє домінування на полі бою в Елладі закінчилося, коли фіванці додумалися до нерівномірного шикування (з ударним загоном прориву).

«Прорватися» козакам вдалося, а ось зі створенням очевидної альтернативи, що могла би позмагатися на всіх цивілізаційних фронтах, та універсальних змістів, були проблеми (а революції виграють не лише «шаблею», але й через розум і красу чи то через так звану «складність» системи-­суспільства). Ба навіть «військовий ресурс» козацтво мало не безмежний — і повстанська необхідність часто-густо діяти числом, а не вмінням, виснажувала його стрімкими темпами. Отже, шляхта ще раз спробувала «виграти за очками».

Узагалі середина ХVII ст.— це час загальноєвропейської кризи, яку недарма назвали «залізним віком» (це той, що приходить на зміну добробуту «золотого»). Сучасний український читач надто часто вважає, що тодішні війна, чума та руїна панували лише на наших «кривавих землях», а на Заході буяло виключно процвітання. Насправді лихоманило всю Європу, і людськими жертвами чи вимушеними переселеннями годі було там когось здивувати.

Мирний характер Шляхетської революції забезпечив шляхті «союз із троном». Козаки теж були не від того, щоби залучити на свій бік монарха і діяти як «взірцеві піддані», але розірвати попередній пакт короля і шляхти не спромоглися (хоча ситуаційна обопільно корисна узгодженість дій трап­лялася і далі).

А от претензії шляхетства на винятковість у суспільному проводі козацтво ефективно підважувало. Бо очевидність примата «заслуг» над «честю за народженням» мала усі переваги як стародавньої «святої простоти», так і нової ренесансної «природності». Зрештою Шляхетська революція сама почала використовувати демократичну риторику — тож не дивно, що часом вона виривалася за прийнятні для шляхти рамки на простір «всеосяжності». Довести, що козацька Річ Посполита більш «загальнопосполита» за шляхетську, було не складно (у тому числі і засобами популізму під гаслом «дешевої влади»). Але визнати, що «молодша братія» теж має рацію, шляхтичам виявилося ледь під силу.

Як досить молода суспільна верства, козаки не могли розраховувати і на міжнародну солідарність у християнському світі — хоч скільки-небудь порівняну зі шляхетсько-аристократичною. Та й світова релігійна солідарність православ’я на тлі католицької і протестантської виглядала надто вже скромно.

Але бути «з краю» також іноді вигідно — от і козацьким революціонерам пощастило мати свій невеличкий «фронтирний інтернаціонал»: Військо Донське, Кримський ханат, румунські князівства, Трансильванія, грецька та південнослов’янська діаспори. Звідси випливає те, що Козацька революція мала і союзників, і простір для «експорту революції». Особливе значення для її долі відігравав козацько-татарський союз, якому Б. Хмельницький знайшов навіть історичне обґрунтування у «кроніках», а вже наступне покоління козацьких інтелектуалів сприймало його як політичний заповіт «великого Богдана». Річ Посполита вважала цей союз державною зрадою («лігою пса з вовком на господаря»), але вже у 1650-х рр. саме вона «пере­хопила» цього союзника в козаків (і до кінця існування обох потуг їхнє союз­ництво звалося «традиційним»).

Однак «народна солідарність» залишалася на козацькому боці. Відкритість козацтва для простолюду набагато перевищувала всі «соціальні ліфти», санкціоновані Шляхетською революцією. Масове революційне покозачення українців 1648 р. призвело до того, що кільком відсоткам шляхти почали опонувати десятки відсотків «скозачілих» (згадки про «всенародну підтримку» — то вже, ясна річ, модерна риторика). І припинятися (як це швидко трапилося зі шляхетськими революціонерами) козацький рекрутинг не збирався. Зрештою, запорожці, знані претенденти на звання «ідеальних козаків», узагалі практикували безшлюбність, а отже цілковито відкидали ідею козацького статусу за народженням (Запорожжя було лише школою).

Утім, рівні підтримки Козацької революції українцями різнилися (на віртуальному референдумі Б. Хмельницький міг би і програти!). Як свідчив полонений 1653 р. син вінницького сотника, «усі б радо війну занехаяли, окрім самих лише старих козаків і тих, хто сторону Хмельницького тримають». Отже, маємо відразу три групи з різною мотивацією і завзяттям (і це не весь можливий перелік). Тому, матеріал для реалізації програми «поділяй і володарюй» був готовий.

Важливо також, що Речі Посполитій доволі швидко вдалося обмежити «простір» Козацької революції. Для того навіть найпопулярніший термін-­ідентифікатор «Русь» десь близько 1649 р. був підмінений на значно вужчий — «Україна». Далі, вже на шляху до Гадяцької унії 1658 р., вдалося змістити панівні інтерпретації Козацької революції — від «міжнаціонального конфлікту» (боротьби козаків-русинів із ляхами) до «громадянського» (війни домової). Козаків зупинили на Волині і Поділлі. А Галичина стала антикозацьким форпостом Речі Посполитої — базою коронної армії, де осідали вигнанці зі скозачілого сходу та велася «зачистка» православ’я.

Скористалася Річ Посполита і жадібністю росіян, які погубили проєкт експорту козацького ладу на Західну Україну 1655 р., а також до ­Білорусі (цар вважав, що його нові васали мають завойовувати землі для нього, а не для себе). Так само Москва обмежила експансію Козацької революції і на землі Слобожанщини. І нарешті поділ України між Річчю Посполитою і Московським царством по Дніпру в 1660-х рр. став найбільшим ударом по революційному проєкту козаків. У відповідь українці ще спромоглися на загальнонаціональне повстання 1668 р. проти цього розшматування, але сили на той час були вже аж надто нерівні.

Загалом те, що Речі Посполитій бракувало власних сил для протистояння Козацькій революції, то, мабуть, головний мотив цілого періоду 1648–1713 рр. Союзи-угоди з татарами і росіянами, вичікування слушного моменту, а не нав’язування «свого» порядку денного — таким був уділ шляхетських патріотів. Ще й утрати на інших напрямках — поки шляхта пильнувала Україну, кудись зник статус європейської «великої держави»: відвалилася Пруссія, Швеція, Росія і Туреччина понадкушували Річ Посполиту з усіх боків. А зрештою чергова річпосполитська скупість зірвала небезперспективну Гадяцьку унію в 1658 р., бо сейм чомусь забув уроки Люблінської унії, коли поляки охоче пішли назустріч литвинам.

Тим часом Річ Посполита ставала для козаків символом альтернативи. Порівняльна рамка — «а як у ляхів?», «а як було за ляхів, де початок наших вольностей?» — тепер перетворилася на «міру всіх речей», точку відліку в осмисленні будь-якої суспільної проблеми.

Ключем для розуміння цього періоду української історії є торжество цивілізації Просвітництва, що тоді крокувала із Західної Європи по всьому світу. Воно тривало десь зі століття — із 1680 до 1780 р. Її сутністю визначають множник («множник зростання») — саме тоді стрімко, у рази, змінювалися напрацьовані в попередні часи параметри західної цивілізації. Населення Європи зростало нечуваними темпами (вдвічі за століття, причому в Україні цей темп був іще швидшим), тому колонізація світу європейцями з точкової стає масовою (українці, наприклад, наприкінці цього періоду здобули на Кубані перший стійкий анклав для розселення поза межами власної країни). Згуртовані державні центри отримують рішучу перевагу над розосередженою «варварською» периферією. Письменність, головний параметр інтелектуального розвитку цивілізації, взагалі зростає десятикратно (а культурний багаж, що поширювався у письмовій формі, навіть у двадцять разів). То був просто неймовірний показник.

XVIII ст.— це точка неповернення на шляху від традиційного до модерного суспільства, від сталості-застиглості до руху-течії. З іншого боку, це час останнього блиску традиції, її досконалості (майже штучної, адже, перш ніж вигадувати нові форми, розширений інтелектуалізм Просвітництва всебічно потренувався на «старих знайомих»). Історики навколишнього середовища говорять навіть про «атаку на останні резерви» XVIII ст. А Остергаммель у своїй книжці «Трансформація світу. Історія ХІХ століття» ще й робить наголос на відчутних успіхах людей Заходу у «самоспостереженні», що забезпечило їм конкурентні переваги на тривалий час.

Просвітницька «переповненість» вихлюпувалась у світ, отже, вестернізація — то ще одна барва епохи. Саме тоді відбувся перехід від малої Європи (Англія, Франція, Нідерланди, Рейнська область і Північна Італія), до Європи великої, у якій вже було місце і для України. Це час, коли Великий Кордон (християнської та ісламської цивілізацій) відступає, і прикордонна війна перестає визначати триб життя українця. В Україні успіхи просвіченої монархії (яка, до часу, повсюдно перемагає на європейській периферії) зробили з її поконаного локального суперника — старої козаччини — символ демократії (переможеної тут підступом-ґвалтом, а не правдою) і головне джерело майбутніх національних відроджень ХІХ–ХХ століть.

Якщо повернутися до ранньомодерних революційних циклів, то побачимо, що і Шляхетська, і Козацька революції у цей час вже перебували на етапі занепаду-згортання. Причому перша, на позір позбувшись у Речі Посполитій конкуренції другої, поринула у відродження «золотого» для себе XVI ст. (тільки стримувати пожадливість магнатів шляхті без козаків уже було несила). Друга в обрізаних річпосполитських кордонах жорстоко мстилася за силовий спосіб її усунення-витіснення хвилями гайдамацького терору. Інші ж недогарки Козацької революції — лівобережна Гетьманщина, Запорожжя і Слобожанщина — змагалися за свої автономії з новим революційно-­модернізаційним проєктом — Царською революцією-­контрреволюцією.

Тим часом спадкоємці Козацької революції також мріяли про реванш. Його базою ставав найбільш автономний тоді осередок козаччини — Запорозька Січ. Із ним була пов’язана і перша європейська політична еміграція українців — небезталанні мазепинці. Крім того, тривалий час на їхньому боці була і спустошеність українського прикордоння — новоколонізований простір сприяв практиці винятків (нехай не вічних: «до часу»).

Хвилі гайдамацьких рухів також шукали опертя в таких внутрішніх розрухах (окрім турецьких війн і польських «безкоролів’їв», відігравали свою роль ще й голод і пошесті). Гайдамацтво взагалі було досить складним явищем — політична складова в ньому ще проглядається, але у вельми деградованих порівняно з Козацькою революцією формах (бо легальних джерел прибутків і визнаного суспільного статусу в гайдамаків, на відміну від старих козаків, не було). Причому, як Речі Посполитій, так і її державним сусідам було вигідно применшувати цю політичну складову і зводити новий рух до банального бандитизму (у XVI ст. те саме закидали і козацтву). Єдиним значним структурним елементом гайдамацтва лишалася Запорозька Січ, що саме тоді набула іміджу «хлопської школи» (уява про інтернаціональний військовий орден християн була відсунута на маргінес разом із постулатом про позастановість козаччини, що деградував разом зі зникненням річпосполитської «шляхти руської» як політичного явища).

Водночас згадана спроба Речі Посполитої відновити «золоте» ХVI ст. багато в чому викликала відчуття дежавю. «Старі граблі» і у ХVIІІ ст. працювали вправно. Магнатам були потрібні приватні армії (а надвірні козаки — це ще й недорого), тож з’являлися козацькі офіцери (українці з командним досвідом); шляхті були небхідні прибутки, а пільговий колоніальний фонд вичерпаний — і визиск селян зростав; утискувані маргінали — соціальні і релігійні (гайдамаки та останні православні) — об’єднуються, тож церковний фанатизм закликає до зброї, а заходи зі сприяння єврейським колоністам наштовхуються на конкуренцію з боку старожилів. А ще й регулярні шляхетські конфедерації повсюдно демонструють ефективність тиску на державу через повстання.

Новим порівняно із ХVI ст. у цьому багатошаровому протистоянні була сама його задавненість, досвідченість опонентів і значно нижча загальна лояльність до Речі Посполитої як політичного проєкту (адже альтернатив йому не бракувало). Будь-який український повстанець насамперед згадував про Хмельниччину і за цим взірцем вивіряв свої дії. Шляхта покладалася не на сталу законність, що цивілізувала нові просвітницько-орієнтовані державні проєкти в Європі, а на каральні експедиції. Кордон між привілейованими шляхетними громадянами і простолюдом виглядав усе менш проникним.

Утім, агенти нової просвітницької держави з’являлися і на річпосполитській Україні. Зокрема, Корона організувала масштабну торгівлю українською худобою, яку переганяли аж до Вроцлава. Підтримувалися окремі інфраструктурні проєкти — зокрема у сфері охорони здоров’я (проблема епідемій на Правобережній Україні була вельми гострою). Хоча коштовні плани запрошення на Україну західних колоністів — шотландців, ірландців, німців тощо — коронний уряд не потягнув (але польських колоністів — як селян, так і шляхти,— справді побільшало; також новими людьми в регіоні стали і переслідувані на батьківщині російські старообрядці). Західноєвропейські агенти міжнародного бізнесу давали нові імпульси місцевій економіці (хоча на українських землях Корони домінувала єврейська торгівля). Охоче користалися польські гранди і можливостями співпраці з підросійською Україною і татарсько-турецькими володіннями (недарма польська орієнталістика дала тоді кілька постатей світового масштабу).

Важливим завданням державної модернізації було упорядкування новочасно-поліційного кордону за європейськими стандартами (бо здавна на прикордонні заправляли місцеві міліарні формування, і лише тоді, коли проблема ставала завеликою — набіг, повстання чи щось подібне, із глибини країни на кордон висувалася армія). Ця справа була вирішена лише в 1781 р.— розставили прикордонні стовпчики, намалювали карти, побудували митні пункти, домовилися про взаємодію з російськими прикордонниками. А така взаємодія була справою непересічною, бо через кордони тоді «гуляли» сотнями-тисячами — як із кримінальними цілями (під гайдамака міг «косити» хто завгодно), так і з меркантильною метою ухилення від податків, оскільки по обидва боки кордону новим поселенцям надавали пільги — кілька років безподаткового існування.

Таке децентралізоване зростання Речі Посполитої не виглядало ефектно з точки зору просвітницької теорії з її закоханістю в державу-механізм. Але і звалити систему — панську мережу — одним ударом не дозволяло, а «гоїти рани» спадкоємцям Шляхетської революції було справою радше звичною.

Також важливо зазначити, що тоді своєрідним чином було винагоро­джено тривалу лояльність євреїв до Речі Посполитої. Саме у цей час з’являються згадки про «шляхту єврейської нації», і серед еліти цієї примітної національної меншості дійсно побільшало офіційно нобілітованих (таких, які навіть і села із кріпаками мали). Додавали динамізму єврейським громадам України і нові ідейні рухи — хасидизм (що відігравав для єврейства роль, схожу із протестантизмом у західному християнстві) і Гаскала (світське єврейське просвітництво).

А от із польсько-українським порозумінням було складніше. Навіть із греко-католиками, які все більше усвідомлювали себе «національною» церк­вою українців і білорусів, виникали тертя (ще 1751 р. греко-католицькі ієрар­хи зверталися до Папи Римського з петицією про повернення до грецького обряду тих, хто перейшов на латинський, і 1774 р. вони таки домоглися заборони переходів греко-католиків у католицизм). Останнім успіхом греко-католицької церкви було здобуття 1790 р. крісла в сенаті Речі Посполитої для її митрополита (боротьба за це тривала аж два століття).

А третього травня 1791 р. була прийнята Конституція Речі Посполитої (Ustawa rządowa) — документ справді революційного значення. Для України особливо важливими були пункти про унітарність держави (з курсом на єдність польської нації) та обмеження всевладдя шляхти (шляхтичі втрачали статус неоподаткованої верстви, тепер і вони мали сплачувати десятивід­сотковий податок). Конституція надавала нові шанси міщанам-буржуа (відтоді вони могли становитися армійськими офіцерами і цивільними чиновниками, а також отримали виборчі громадянські права); був зроблений крок у бік секуляризації церкви (духовенство обкладалося двадцявідсотковим податком); нарешті, фактично скасовувалося кріпацтво (селяни переходили під державну опіку).

Не дивно, що опір прихильників старих порядків був шаленим. І саме в Україні магнати проголосили Торговицьку конфедерацію 1792 р. і закликали на допомогу російські війська. 1793 р. дійшло до Другого поділу Польщі. Саме цей поділ віддав практично всю річпосполитську Україну під російську владу (яка поспішила накарбувати медалей із девізом «Отторженная возвратих», посилаючись на історичні права царів на землі Київської Русі). Цікаво, що 1792 р. розпочався масовий вихід-переселення запорожців на Кубань — очевидно, що в підросійських Малоросіях-Новоросіях місця ані для шляхти, ані для козаків уже не було.

Річ Посполита на чолі зі своїм героєм — генералом Тадеушем Костюшко, 1794 р. спромоглася на війну-повстання. Але повторити подвиг французької революційної армії, що відбилася від усіх сусідів, їй не вдалося. Хоча існує думка, що саме «останній бій» Речі Посполитої врятував Францію, відволікши на себе сили антифранцузької коаліції. Розгром повстанців призвів до останнього — Третього поділу Польщі, що ліквідував цю державу на мапі Європи. Саме тоді залишковий український шматочок Речі Посполитої — Холмщина й Південне Підляшшя — став трофеєм Австрії.

Отже, ранньомодерні шляхетський і козацький проєкти добігли кінця і могли спокійно поступитися місцем модерно-національним (польському та українському) проєктам. У цьому їхня головна відмінність від царського революційно-модернізаційного циклу, що зберігав ознаки старого порядку щонайменше до середини ХІХ ст. і суттєво загальмував становлення російської нації (та й сусідів тягнув назад).

ІІІ

Недогарки Козацької революції стали першим викликом для царського модернізаційного проєкту. Але Козацька Україна з її маніфестом вільного підданства царям змушувала частіше оглядатися на західні норми державобудування. Імперська методика «поділяй і владарюй» виявилася лише частково успішною. Попри виокремлення Слобідських полків і Запорозької Січі, лівобережна Гетьманщина з її десятьма територіальними полками була ще доволі сильним гравцем. До гетьманства І. Мазепи включно козаки-гетьманці були здатні на збройний опір Москві (на Слобожанщині ця доба завершилася раніше — із виступами проти гетьмана Брюховецького (1668 р.) та з антимосковським Острогозьким повстанням під керівництвом полковника І. Дзиньковського (1670 р.), проте Запорожжя «воювало» до 1730-х років — і це якщо не враховувати Задунайську Січ).

Слобожанщина (Слобідська Україна) — пізно утворений український історичний регіон, що остаточно сформувався лише внаслідок Козацької революції. Специфікою Слобожанщини була крайня зацікавленість Росії в її існуванні — бо саме слобідські полки надійно перекривали Муравський шлях, що ним кримські татари ходили на Москву. Варто згадати, що за доби Руїни існувало кілька планів козацько-татарського союзу, що передбачали переселення слобідських козаків на Гетьманщину — заради відкриття вільного проходу кримцям у напрямку царської столиці. Через це контроль за слобожанцями з боку російської влади був завжди жорсткішим. Однак на тлі наддніпрянців вони вважалися за особливо вірних царям.

Слобожани відразу стали складовою російської армії і не чинили самостійних виправ (отже, мали менше прав казати, що їхня земля «през шаблю здобута»). Нерідко їх використовували і проти інших козацьких військ (українських і донського). Слобідські старшини, які рано втратили статус виборних, швидко почали отримувати російські чини і дворянські права. Гетьманці закидали їм через недостатній український патріотизм, утрату войовничості та дії на зразок «моя хата скраю».

Великим здобутком слобожан була успішна колонізація українського Сходу. Краєзнавці досі схильні надмірно вихваляти запорозьких «колоні­заторів» краю (працює стереотип «запорожець — ідеальний козак», використовуваний ще в народницьких ідеологічних практиках ХІХ ст.), але слобожани у цьому були значно вправніші і ґрунтовніші. Щоправда, коли держава (російська) приходила «на готове», українець Слобожанщини рідко обирав опір — адже завжди мав куди ще й «далі посунутися». Тому погляд на місцеве козацтво як на тимчасового власника, а не повноправного господаря краю, мав певне поширення і негативні для українства наслідки. Цікавим слобідським явищем був Чугуївський козацький полк XVIII ст. Сформований переважно з охрещених калмиків він став утіленням історії осадження в Україні останніх кочівників Східної Європи.

Лівобережна Гетьманщина на початку Козацької революції була «тилом» Українського гетьманату. Найближчий місцевий фронт розташовувався на Сіверщині — проти досить обмежених збройних сил ВКЛ. Після 1654 р. у зв’язку з козацьким союзом із Московським царством ситуація змінилася. Найбільшою небезпекою для регіону стала татарська загроза, тому особливо цінною визнавалася взаємодія із Запорожжям. Лівобережжя також почало сприйматися як задніпровська «остання фортеця» гетьманату, а Гадяч того ж таки 1654 р. був визначений за другу резиденцію гетьмана — своєрідний «клон» правобережного Чигирина (хоча першим центром лівобережців був радше Переяслав — ще «дореволюційне» регіональне місто-метрополія, а також надрегіональний Київ). Згодом виникло і протиставлення царській Слобожанщині.

За часів Руїни дніпровський берег з осердя козаччини перетворився на «лінію фронту», і це підірвало столичні позиції Переяслава (уславленого гетьманством Я. Сомка 1660–1663 рр.), а правобережний Київ став таким собі «островом». Домінування Гадяча завершилося із втратою булави гетьманом І. Брюховецьким 1668 р., і далі протягом досить тривалого часу гетьманською столицею був глибинно-сіверський Батурин (а після погрому 1708 р. його змінив сусідній Глухів). Важливою рисою лівобережної Гетьманщини було те, що їй вдалося на свій копил «закінчити війну» (та Козацьку революцію загалом) і побудувати версію «мирного гетьманату» — здатного функціонувати без постійної військової мобілізації суспільства. Правобережжя дало зразок «бою до останнього», Слобожанщина — переходу у статус підсусідка, Запоріжжя — втечі «в пустелю».

Для такої козацької України московський цар чи інший монарх — просто союзники, українська державність може існувати і без них. У своєму державобудівництві українці використали «енергію спрощення-ентропії», цілком у межах «консервативної природи революцій» та духу «залізного століття». Проста бінарна модель суспільного поділу — військові (козаки) + цивільні (посполиті) — стала повсюдною. Міщани майже розчинилися між козаків і селян (зрештою занепад урбанізації відчувався у другій половині ХVII — першій половині XVIII ст. на всьому старому річпосполитському просторі). Купці були радше державними агентами, аніж звичайними бізнесменами.

Опікуватися «спеціалістами» — то був особливий інтерес гетьманської влади, що, поза сумнівом, мала першість як чинник суспільної модернізації (тому послаблення гетьманства було стратегічною метою Москви, для якої модерний державний «Левіафан» мав бути лише її власним). Держава також набула нового досвіду масштабних мобілізацій населення і ресурсів, що суттєво позначилося на рівні згуртованості суспільства Гетьманщини.

Природним було і звернення до архаїчних родинних зв’язків і мереж. Подібне «кланобудівництво» козацьких старшин пізніше озветься проявами корупційної олігархії, утім, геть не всевладної — управу на неї доволі часто (хоч і не завжди швидко) вдавалося знаходити аж до царської ліквідації Гетьманщини. Мало значення для розвитку країни і призвичаєння до «міжнародних» контактів. Причому з обох боків — і українці знайомилися із чужиною, і чужинці цікавилися Україною (тут найбільш популярною була тема давньої антитурецької солідарності християн). Хоча найбільш «знайомими іноземцями» для українського суспільства лишалися давно відомі ляхи і греки, з’являлися і нові контакти зі світом (так у ХVIII ст. новими «вікнами» українського експорту стають балтійські Рига та Петербург).

Стосунки з Москвою були непростими, але автономію Гетьманщини вдавалося зберігати в доволі широких межах. Мазепа спромігся зупинити попередній (що спирався на підробний Переяслав-2 1659 р.) царський юридичний наступ на українські права і укласти Московські статті 1689 р. Вони суттєво обмежили можливості російського втручання у справи гетьманської України. І лише погром 1709 р. вже не вдалося «відіграти назад» — далі, до кінця ХVIII ст., українські автономісти перебували у глухій обороні, здійснюючи хіба локальні за значенням контратаки.

Проблемою для прихильників автономії Гетьманщини була непублічність і волюнтаризм правових процедур російського самодержавства. Наприклад, статті Гадяцької унії 1658 р. відразу вийшли друком у Речі Посполитій, тож ознайомитися з ними наступним поколінням було не складно. А на теренах Російської імперії друковане слово перебувало під жорстким контролем, рукописні ж українські архіви доби Руїни дуже постраждали, тож нові покоління гетьманських правників часто-густо мали «винаходити велосипед» (хоч у ХVIII ст. подібних «розривів спадковості» поменшало) і відбиватися від підозр у фальсифікації.

Наріжні камені ранньомодерних ідентичностей — церква і школа — в умовах автономії не могли стати цілком «козацькими». Але в «ієрархію лояльностей» Україна, нехай і в політкоректній формі Малої Росії, потрапила і закріпилася міцно, попри тиск імперської «общерусской» уніфікації і відтік українських інтелектуалів до столиць імперії. Загалом національне відродження ХІХ ст. мало на що опертися в культурному плані (навіть без «приватизованої» імперцями києворуської доби культура Козацької України лишалася тоді цілком конкурентоспроможною).

Запорожжя, як уже згадувалося, було типовим випадком «втечі-відступу в пустелю», із певним упаданням в архаїку. Причім саме відтоді остання осмислюється не як вимушена (і радше тимчасова), а як природна, одвічна і сенсоважлива. Дореволюційне Запорожжя мало вигляд зони сезонної експлуатації. Хоча про повний річний цикл «запорозького кочування» відомо з кінця ХVI ст., навіть воно мало допоміжний характер — більшість козаків на зиму поверталися «на волость», до внутрішніх осілих районів України. Запорозька зимівля сприймалася як «подвиг», а не як нормальне життя. А для традиційного українського суспільства питання «прописки» було важливим — неосіла людина не визнавалася за «добру й віри гідну» і в правах повсюдно утискалася. Ще наприкінці 1650-х років прихильники Виговського заявляли, що на Запорожжі перебувають «люди малі» (за суспільним значенням), тож їхню думку слід враховувати в останню чергу.

Але саме Козацька революція змінила такий стан речей. Татарсько-­козацький союз зробив із Запорожжя тилову зону, де з’явилися можливості для мирного господарювання. Риба (річкова та морська), сіль, скотарство, митні збори із проїжджаючих — це вже новий ресурс запорожців, що дозволяв якось прожити і без війни (ба більше, у разі грабіжницького набігу супротивник міг тепер вдатися до відшкодувань шляхом конфіскації запорозьких товарів та іншого майна на своїй території). До того ж і з суперприбутковим чорноморським піратством після розбудови турками у 1665–1666 рр. системи Кизикерменських укріплень січовикам при­йшлося «зав’язати» (якщо не рахувати його нетривалого відродження у середині 1690-х рр.).

Отже, пореволюційне Запорожжя стає місцем згаданої вище «прописки» і починає формувати свій історичний міф про Січ як «столицю козаччини». Воно також претендує на «золоту акцію» під час виборів гетьманів Козацької України (числом запорожці не могли перемогти — їхня загальна кількість дорівнювала одному-двом територіальним полкам на Гетьманщині) і вже 1663 р. добивається перемоги «свого» кандидата на гетьманство — Івана Брюховецького. Зрештою Запорожжя претендувало й на успадкування знищених-­знесилених козацьких структур Правобережжя. І навіть намагалося привласнити деякі гетьманські прерогативи.

Тісне спілкування запорожців із кочовими сусідами-ногайцями добре відоме — саме вони ставали взірцем для найбільш оригінальних, проте архаїчних із точки зору внутрішньої осілої України суспільних практик січовиків (зокрема, колективної власності і соціальної солідарності — коли, так би мовити, «всі з одного котла сьорбають»). Імовірно, що й пам’ятна Сіркова різанина «своїх», відполонених із Криму,— то наслідування кримсько-ногайської безкомпромісної ворожнечі 1665 р. (та й нові союзники Запорожжя — калмики, які не брали полонених, могли додати прикладів кочової жорстокості).

Показова зневага до елітарної та, зрештою, і просто «нормальної» культури (підкреслена неписьменність, братство замість родини, ритуальні приниження старшин) вимагала дивацької поведінки, що вирізняла запорожця серед загалу «звичайних людей». Чернеча практика безшлюбності підкреслювала «неприродність» Запорожжя і робила з нього начебто прояв «дива». І без такого яскравого піару вербування нових поколінь запорожців на теренах осілої України навряд чи був би успішним. І хоча січовики як військові фахівці легко знаходили собі місце на Гетьманщині (навіть в «елітних» компанійських полках), спроби поширити Запорожжя на всю Україну регулярно провалювалися.

З іншого боку, архаїка та ексцентризм не завжди безневинні, бо часто відгонять ще й охлократією з її потягом до зрівнялівки та збиткування з «успішних» або «не своїх». Тому часом межа між лицарем-запорожцем і розбійником-гайдамакою майже зникала (відома яскрава історія 1748 р., коли богомольні запорожці, повертаючись із прощі до Києва, дорогою зайнялися грабунками) — тому й контактували з ними «з оглядкою». Не дивно, що найвідоміший «Робін Гуд» Гетьманщини другої половини ХVIII ст. Семен Гаркуша також був із запорожців. Характерна і наявність купців-­агентів у запорозьких старшин поза кордонами Війська Запорозького Низового, оскільки тримати особисті статки на Січі — то лише дражнити завжди готову «відняти і все поділити» сірому.

Утім, поза всіма вадами, Запорожжя (укупі із Задунайською Січчю та Кубанським Військом) проіснувало найдовше серед недогарків Козацької революції. Власне, доти, доки існував український фронтир (тому й ліквідація Катериною ІІ Запорозької Січі 1775 р. не стала остаточною — ніякої внутрішньої кризи запорожці не переживали, економічно були цілком конкурентні на тлі сусідніх імперських проєктів, а останній кошовий П. Калнишевський був широко відомий як «ефективний менеджер»). Припало до душі Запорожжя і Модерну, що жадав ширшої демократії і волів спиратися на народ-простолюд. Тому «свята простота» зовсім не таких уже численних ранньомодерних запорожців стала одним із вагомих національних символів для мільйонів модерних українців (отих, що «від Сяну до Дону»).

Новоросія (1764–1874), у яку Російська імперія так ревно вкладалася, програла Малоросії (1764–1856), тому що малоросійська історія змогла народити-відродити національну ідентичність, а новоросійська — ні. Остання залишилася уламком Старого Порядку та пережитком домодерного імперіа­лізму та архаїчного фронтиру (Великого Кордону християнської та ісламської цивілізацій). Без імперського колоніалізму Новоросія нежиттєздатна, новоросійський народ — то цілковита фантазія (позірні збіги із креолами лише додають цьому явищу колоніального присмаку). Унікальний випадок для статистики Російської імперії: в останній третині ХVIII ст. в Новоросії проводилися підрахунки національного складу населення, й українська («малоросійська») нація складала там понад 80 % жителів краю (це більше, ніж відсоток етнічних українців у сучасній Україні), а жодних «новоросів» не було зафіксовано. Там, де фронтир народив «націю» (американців, українців), він виступав антитезою старих імперій.

Зрештою участь українців у річпосполитському універсалістському проєкті і здатність на його базі сформулювати свій власний (козацький) зробила їх вельми вправними помічниками в розбудові пізнішої Російської імперії. І хоча для росіян вона була «оригіналом» всякої імперіальності, для їхніх українських співвітчизників залишалася епігоном, що постійно порівнювався з іншими альтернативами (і чи не найбільше саме з Річчю Посполитою). Отже, якщо перші щиро любили імперське «отєчєство», то другі радше утилітарно мирилися з ним. Тому і цензурні спроби російських «переможців» (які не допускали і думки про тимчасовість свого стану) представити історичних конкурентів — Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, Козацьку Україну чи Кримський ханат — як fail states ніколи не були сприйняті в Україні щиро й остаточно.