Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Що таке історія України [фрагменти]

Я вже згадував, що територія (територіалізований час) займає спеціальне місце в структурі науки історії. У відношенні до української історії критерій території відразу викликає запит: яка територія? Українські поселення до двох останніх століть, а спеціально українські держави різних часів, займали різні території. Київська Русь охоплювала увесь східно-европейський лісостеп і лісову смугу, але не обіймала Південної України з Кримом та Слобідської України.

Галицько-Волинська держава в основному обмежувалася Західною Україною включно з Холмщиною, Підляшшям, частиною Литви і цілим Поліссям, а також з територією поміж Дністром і Серетом, що після 1340 р. стала Молдавським князівством, а пізніше базою сучасної Румунії.

Гетьманська держава після 1667 р. простягалася до Києва і північної Лівобережної України, при тому знову без Слобідської України, яка від початку її колонізації українськими вихідцями у 30-х роках XVII ст. була безпосередньо пов’язана з Московським царством.

Справу тут мусить вирішити сьогоднішній державний критерій: українська територія як предмет історії це приблизно територія в межах теперішньої УРСР, що більш-менш також відповідає так званим етнографічним кордонам поселення українців. Тут може виникнути закид, що таке вирішення є телеологічним, бо теперішню державну територію проектується у минуле. Відповідь на це є проста: усі сьогоднішні держави-нації, наприклад, російська, проходили подібний розвиток. Етнічно неукраїнські політичні структури занепадали, наприклад, Половецька держава (1050–1240), Кримський ханат (1450–1783); їх бувші мешканці увійшли цілком або у великій мірі в український етнос, через те їх територія стала українською етнографічною територією протягом XVI–ХХ ст.

Тим-то українська історіографія має, як і кожна інша історіографія, за свій обов’язок вивчати минуле усіх людських історичних спільнот і держав, що проживали на теперішній своїй (українській) території, а не обмежуватися тільки до держав «свого», цебто сьогоднішнього, українського етно-­мовного кола. Це, як я згадував, зовсім не виняткова ситуація. Наприклад, як складові частини історії мовно-романської Іспанії входять історії чужих етнічно і культурно-релігійно держав — таких, як аріанська держава германських візиготів (475–711 із центром у Толедо, біля пізнішого Мадріду), арабський мусульманський халіфат Омейядів із центром у Кордові та його арабо-­берберійські спадкоємці — останнім був емірат зі столицею у Гранаді, який закінчив своє існування у році відкриття Америки (1492).

Це включення історіографія повинна робити при одній умові, дуже важливій, бо вона звільняє історичну науку від тавра телеології: усі процеси етнічно неукраїнських державних структур повинні вивчатися об’єктивно, нарівні з етнічно українськими державами, без тіні будь-якого «культурного месіанізму, теорії найменшого зла» або проектування «необхідності» української колонізації, або українізації етнічно не українського населення в минуле.

Тому дослідник княжої доби повинен трактувати безпристрасно і на тому самому рівні, притому з належним знанням усіх джерел україномовних і неукраїномовних, не тільки руську (на Україні етнічно українську) Київську державу, але також і тюрко-монгольсько-половецьку державу. Історик козацької доби повинен паралельно і безпристрасно трактувати як і державу Війська Запорозького, так і Кримський ханат. У такому підході татари — це не дикі зайди, грабіжники, а нарівні із запорожцями наші предки. Тут можу подати, що в половині XVI ст. єдиною українською княжою динас­тією, по вимиранні або вимандруванні Рюриковичів, були князі Ружинські-­Половці. Вони виводилися від половецького володаря Тугор-­таркана (помер у 1096 р.), тестя київського великого князя Святополка Ізяславича (1093–1113). Столиця Половецької держави Шарукань містилася на міській території пізнішого Харкова.

‹…›

Справа ясна, що громадяни України — мешканці Криму, харків’яни, мешканці Донеччини чи одесити — повинні мати можливість пізнати історію своєї ближчої батьківщини у системі, власне, історії України.

‹…›

Найвищою досі відомою в історії людською спільнотою є суверенна національна держава, в минулому протодержава або й залежна держава. Тому історія і є, в основному, історією держав та державно-подібних суспільних одиниць чи інституцій, а також ідей, що ведуть до їх створення. Історія знає різного типу держави: кочові союзи (pax), осілі імперії, міста-поліси та патримоніальні (наприклад, Московська держава), династичні (наприклад, держава Габсбургів, XVI–ХХ ст.), станові (наприклад, Польсько-­Литовська Річ Посполита, XV–XVIIІ ст.), національні (французька держава після 1789 р.), теократичні (папська держава, арабський халіфат) і под.

На українській території протодержавне життя почалося приблизно у VII ст. перед Христом. Тоді там паралельно з’явилися три типи держав, які всі є невід’ємною частиною передісторії України. На північному побережжі Чорного і Озівського морів і в Криму маємо грецькі держави-міста (поліси, наприклад, Ольвія). Одна група полісів об’єдналася біля 480 р. перед Христом у патримоніальну державу — Боспорське царство, що проіснувало під різними династіями (грецько-фракійського, готського та протоболгарського походження) аж до хозарських та руських часів у Х ст. по Христі: тодішня староруська назва того бувшого царства була Тмуторокань.

У степовій Україні (обабіч Дніпра) створили свій кочовий «пакс» іранські скіфи. Це перший відомий в протоісторії (завдяки Геродотові: V ст. до Христа) такий «пакс» (якщо не рахувати Гомерових кіммерійців, про яких ми нічого докладніше не знаємо). Скіфів, як провідників «паксу», замінили сармати, останніх аляни: усіх їх панівні верстви були мовно іранцями. Після готського intermezzo володарями «паксу» ставали народи алтайської мовної групи: гунни, (псевдо) авари, болгари, хозари, печеніги і, врешті, половці й татари.

У ІX–X ст. із лісової смуги вздовж нових торговельних шляхів постала руська Київська держава, яка до ХІІІ ст. займала панівне становище теж у лісостеповій смузі, як також і в деяких частинах чорноморсько-озівського побережжя.

Паралельно з нею співіснували на цілій південній половині сьогоднішньої української території степові кочові «пакси» печенігів (898–1050 р.) і половців (від 1050 до 1223 р.). Дослідження джерел, історії та взаємин між собою і сусідами усіх отих державних утворень, осілих та кочових, і є завданням історії України.

Зв’язувало усі державні утворення України, осілі і степові, те, що всі вони в основі були патримоніального типу. Це значить, що державна влада, економічні ресурси, торгівля, культура — усе було монополією володаря (князя, кагана) та династії (патримоніальна держава) і ними ж контролювалися. Тому, що джерело української християнської культури, Візантія, була також патримоніальною державою, у таких обставинах неможливо було в княжу добу витворити провідну верству — співучасника влади із володарем та політичну культуру еліт. Із вимертям династії або внаслідок мілітарної поразки майже безслідно і без ірреденти переставала існувати сама держава.

Станові концепції, база для виникнення еліт, що могла зародитися тільки у непатримоніальній католицькій Західній Європі між Х та ХІІІ ст., почала доходити на Україну вже у другій половині ХІІ ст. через суміжні католицькі країни — Угорщину (до 1387 р.) та Польщу (1387–1795). Продуктом тієї культурної інтеграції з Заходу були — Галицьке князівство, західноукраїнська «гербова» шляхта, козацька майже станова держава XVІІ–XVIIІ ст. (своєрідна копія польської Речі Посполитої), та незалежна від даної держави грекокатолицька структура — унікальні явища у патримоніальній православній Східній Європі. Тут можна додати, що друга тодішня держава Украї­ни, Кримський ханат, виробляв собі структуру, подібну до гетьманської держави Війська Запорозького. Цікаво, що рік 1783 був датою кінця обох структур — козацької та кримської.

Тут можна на маргінесі вказати на цікавий історичний парадокс: у часах визвольних змагань 1917–1920 рр. виникли на Україні знов дві держави: одна Українська Народна Республіка зі столицею у Києві, друга — Українська Радянська Республіка зі столицею в Харкові, цілком як за княжих часів: Рюриковичі (Київ) versus половці (Харків).

‹…›

До якої культури входить Україна? Звичайно приймається як аксіома, що це візантійсько-православна цивілізація. Але як з тим погодити український католицизм-унію, не говорячи вже про інші не християнські (наприклад, ісламська) цивілізації. Розв’язку подає саме наше національне ім’я — гранична смуга — Україна. Якраз Україна являється цікавою для світового історика територією, яка була перехрестям багатьох культур і релігій, продуктом як циклічного, так і лінеарного думання, що, як сказано вище, по сьогоднішній день співіснують паралельно побіч себе, хоч часто на різних рівнях. Дослідження та аналіз взаємного проникнення отих вищих і нижчих цивілізацій — це завдання майбутнього. Але вже тепер можна бути певним, що такі дослідження дадуть дуже цікаві результати.

Назва Україна — «пограниччя». Як кожне пограниччя, ця територія вагітна з одної сторони злиттям багатств різних міфічних та релігійно-культурних традицій, а з другого боку — протиріччями, які оці різні складники приносять із собою: осіла і кочова державність, християнство та іслам, католицизм і православіє, патримоніальна і конституційна системи (наприклад, конституція Пилипа Орлика вже у 1710 p. поруч патримоніального деспотизму Івана Мазепи).

Україна — це східний форпост Європи, який можна порівняти із західним форпостом Європи — Іспанією. Назва Іспаніс (старого фінікійського походження) залишалася до походу Наполеона тільки географічною. ­Місцеві і чужі політичні та станові організми продовжували існувати паралельно до нових часів (Кастилія, Арагон, Каталонія, Наварра і т. д.). Немає і сьогодні однієї загальноіспанської мови і літератури. Є дві основні — кастильська і каталонська. Як поняття «українець», так само поняття Espanol, «іспанець» (до речі, запозичене з провансальської мови) стало загальновживаним в Іспанії тільки після подій 1808–1814 p.

А дуже плодотворна іспанська культура переосмислювалася із багатьох дуже суперечливих елементів: карфагенських, римських, візиготських, арабських, єврейських, романо-християнських, а також цікавих мішаних культур: Mozarabes — аріанські християни в арабському культурному крузі. Mudejares — мусульмани в християнському культурному крузі, Muladies — християни, що стали мусульманами (їх називали ще Renegados), Moriscos — мусульмани, що стали християнами, Marranos — євреї, що перейшли на християнство і т. д.

Тепер пора підсумувати.

Історія України — це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому, і їх носіїв (еліт), політично свідомих («політичних українців») та перейнятих ними розвинутих цивілізацій.

Цей досвід подається у структуральному трактуванні основних історичних циклів — перспектив на базі встановлених дихотомним аналізом історичних фактів. Є шість таких основних історичних циклів: політичний, економічний, релігійний, суспільний, культурний та психологічний.

Деякі державні утворення України, їх носії та цивілізації зійшли зі сцени історії у різні часи. Одна із них, власне цивілізація українська par excellence стала протягом двох останніх століть головною, а то й панівною на всій теперішній українській території. Власне, безпристрасна візія історичних процесів, що довели, з одного боку, до знику цілої низки цивілізацій, а з другого — до їх інтеграції в українській національній спільнотній цивілізації-державі і є як предметом історії України, так і, через неї, підметом — предметом всесвітньої історії на даному ареалі.

Пріцак О. Що таке історія України? [Доповідь, виголошена 28 серпня 1990 р.] // Вісник Міжнародної асоціації україністів. К., 1991. Вип. 1. С. 44–54