Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Кримський фактор у ґенезі українського козацтва

Ярослава Верменич

І

Феномен українського козацтва — проблема, яку численні дослідники і на європейському, і на американському континентах виводять саме з порубіжності як специфічної ознаки життя на «цивілізаційних перехрестях». Здає­ться, найближче до розгадки його життєвої сили підійшов А. Тойнбі, ввівши аналіз козацтва у систему «викликів» і «стимулів». Дошукуючись глибинних причин генезису та занепадів цивілізацій, він звертав особливу увагу на фактор середовища. Порівнюючи життя кочівників, що його могли спостерігати еллінські мандрівники VIII чи VII ст. до н. е. у північних землях Причорномор’я і Приазов’я, зі способом життя населення Північної Африки, Тойнбі дійшов висновку про їхню подібність: в обох випадках домінування номадизму було легко пояснити, виходячи з особливостей довкілля. «Закон компенсації», сформульований ученим, спочатку був перевірений на прикладі «загальмованих цивілізацій», однією з яких є кочівницька. Кочівники спрямовували свої зусилля на подолання викликів степу, що прирікали їх на постійний рух відповідно до річних циклів. Вони пристосувалися до викликів степу, і це вже був певний прорив. Але зрештою вони виявилися не господарями, а рабами степу, бо, налагодивши контакт із ним, втратили зв’язок зі світом. Механічно підпорядковуючись викликам степу, кочівники час від часу вривалися у володіння сусідніх осілих цивілізацій і руйнували їхнє усталене життя. Однак вони так і лишилися «суспільством, у якого немає історії».

Імперії, створювані кочівниками — підкорювачами осілих народів, виявлялися ефемерними й недовговічними, хоч і демонстрували могутність на ранніх стадіях свого існування. Імперія Османів протрималася довше за інші, бо використовувала працю рабів. Але відповісти на грізний виклик із боку Заходу та Росії турецькі правителі не спромоглися. Козакам, за А. Тойнбі, вдалося у боротьбі з кочівниками не просто вистояти, але й виробити «деякі ознаки, що радше належали майбутньому, ніж минулому». Вони осідали на ріках, які являли собою природну перешкоду для номадів-­скотарів. Зрештою створений ними новий спосіб життя і нова соціальна організація надали змогу «вперше за всю історію цивілізації осілому суспільству не просто вистояти у боротьбі проти євразійських кочівників і навіть не просто побити їх (як колись побив Тимур), але й досягти справжньої перемоги, завоювавши номадичні землі, змінивши обличчя ландшафту й перетворивши кінець кінцем кочові пасовиська у селянські поля, а стійбища — в осілі села».

Проблема Дикого Поля і Степу виявилася в українській свідомості саме тим фундаментом «географії уявлень», що зазвичай контрастує з реальною географією. Збірним поняттям «Степ» переважно позначалися кочові держави — сусіди Русі, а також своєрідний коридор, що вів з Азії до Європи. Пізніше, з оформленням козацтва як стану, воно використовувалося для окреслення етноконтактної зони між кочовою і хліборобською цивілізаціями, освоєної, за визначенням Н. Яковенко, «відчайдушними авантюристами з обох сторін». «Нічиї люди на нічиїй землі» — ось головна суть «людей Поля». Їхні щільні контакти, на переконання дослідниці, не повинні дивувати — адже порубіжна степова смуга була не територією «між Сходом і Заходом», а органічною частиною «Сходу». Це не завадило, однак, своєрідній українській алергії на тюркський Схід як символ абсолютної ворожості.

Я. Дашкевич чітко позначив культурну межу між Сходом і Заходом — Великий Кордон. Це був не адміністративний кордон, радше це був «живий» кордон, що перебував у постійному русі протягом п’яти з половиною століть. Межа між руським (українським) і тюркськими етносами була придатною для взаємопроникнення. За баченням В. Брехуненка, козацтво формувалося на неспокійній еластичній межі між осілою цивілізацією і кочовим або напівкочовим світом, християнськими і мусульманськими ойкуменами, сповненими конфронтацій та взаємодій, фобій та запозичень у найрізноманітніших сферах. Козаки перетворилися на суб’єкт перехресних впливів, що не могли не бути тим оголеним нервом, який чутливо реагував на будь-які зміни поточної ситуації.

Із появою козацького етнокультурного комплексу В. Балушок пов’язує найбільші трансформації в історії як українського етносу, так й України як соціально-політичного організму. В Україні він бачить не просто прикордонну смугу, а особливу країну, яка являла собою кордон європейської цивілізації, відмежовуючи її від Великого Степу. Подібно до того, як у Північній Америці часів її завоювання європейцями кордон відмежовував уже цивілізовані краї від Дикого Заходу, Україна перебувала на передньому краї у боротьбі європейського світу з Диким Полем. І хоч козаки навіть у регіоні, що вважали своїм, складали не більше чверті населення, сформоване ними «своєвольне» суспільство не тільки вибороло право на існування, але й інституціоналізувалося у створеній Богданом Хмельницьким Гетьманській державі.

Сама поява козаків була специфічним компромісом із Полем, «де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навики виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу». Аверс і реверс од­нієї медалі — цією вдало знайденою метафорою Н. Яковенко позначила складну взаємодію козаків із татарами, у якій Кримський ханат виступає водночас і як каталізатор козаччини та її союзник, і як запеклий ворог. «В Україні,— зауважує дослідниця,— limes проходить не лише по території, а й у головах», і тому Україна є тереном, «на якому однаково присутні Схід і Захід». При цьому приватне, західне, завжди присутнє на рівні еліт, а східне, колективне, здатне призводити до катастроф,— на рівні низів. «Окреслене розмаїття переплетень західної (“європейської”) і східної (“азійської”) цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким строкатим багатоголоссям, що в ньому інколи навряд чи можна відокремити “власне” від “набутого”».

На наш погляд, однак, у дослідженні українських погранич не так важливо розрізняти власне й набуте, як простежувати витоки культурного синтезу, з одного боку, і культурного регіоналізму та сепаратизму, з іншого. Із цього погляду продуктивними уявляються міркування В. Горського, який зазначав, що у зв’язці «Схід — Захід» обидва ці поняття слід вживати не в географічному, а в культурологічному, типологічному сенсі. «Захід» у цьому баченні уособлює такий тип культурного розвитку, що втілює специфіку менталітету техногенної цивілізації — із культурною матрицею, орієнтованою на швидкі зміни і домінування наукової раціональності. У межах такого типу культури рушієм змін виступає автономний індивід, який керує­ться етикою відповідальності. Водночас термін «Схід» позначає культуру традиційних суспільств із перевагою «етики переконань», що спирається на відданість певній ідеології, віруванням, філософській чи естетичній системі.

Важливим уявляється висновок авторів колективної праці «Історія українського козацтва» стосовно того, що степовий кордон України був одночасно і східним кордоном європейської цивілізації, а козацтво відігравало роль оборонця не лише власного народу, але і землеробської християнської Європи. Цей кордон на його українській ділянці накладався на новий християнсько-мусульманський кордон і залишався незмінним до кінця ХVІІІ ст. Історичними аналогами українських козаків можна вважати піо­нерів американського Заходу; легко знайти відповідні аналогії і в середовищі рицарських орденів, що утворювалися в епоху хрестових походів на лінії християнсько-­мусульманського протистояння в Європі. У таких порів­няльних дослідженнях автори вбачають додаткові можливості зрозуміти, як у схожих історичних умовах формуються подібні форми організації населення. Н. Яковенко зафіксувала цікаву закономірність, притаманну порубіжжям: станові відмінності тьмяніли на тлі фахової солідарності «збройного люду». Це сприяло утворенню своєрідної соціальної мікроструктури з розмежуванням переважно за етнічним і конфесійним принципами.

З утворенням Кримського ханства фахівці пов’язують поглиблення порубіжної ролі українства в європейській цивілізації. Із погляду Г. Абдулаєвої, Україна і Крим тісно пов’язані між собою історичним минулим. Війна й політика, економіка та культура, та ж сама система відносин: широке самоврядування, повна релігійна свобода, схожа господарська структура, спільність переконань з основних питань майнового і міжнародного права — усе це сприяло досить тісним козацько-кримським зв’язкам. Ментально козаки ввібрали у себе чимало параметрів, що ріднили їх із кочівниками — насам­перед рухливість та елементи військової стратегії. Отже, цивілізаційний процес у регіоні зазнав нової орієнталізації. Проте, за С. Мостяєвим, «козаки, без сумніву, були типовою фронтирною європейською спільнотою».

Протиріччя і конфлікти у цьому регіоні можна розглядати як такі, що ставали джерелом розвитку за зразком інших його компонентів, у тому числі й Запорозької Січі як структури, полярної Кримському ханству. Ханство не ставило перед собою за мету анексію території Дикого Поля, вважаючи ці землі нічийними. Але воно провокувало своїми нападами воєнну активність Московії, яка неухильно просувалася на південь, поступово позбавляючи Великий Кордон його території і ставлячи в такий спосіб під загрозу доцільність його існування.

ІІ

Проблема татарських набігів на українські землі посідає центральне місце в історії степового пограниччя ХV–ХVІІ ст. Татарські вторгнення зумовлювали тривалу необжитість Степу, спричиняли значні переміщення населення і таким чином безпосередньо впливали на економічну та демографічну ситуацію в регіоні. Як реакцію на них прийнято розглядати постання козацтва як специфічної суспільної верстви. Зрештою проблема мотивації набігів є найважливішою для розуміння сутності Кримського ханату як державного утворення, що було частиною України. Очевидно, що при розгляді цієї проблеми важко уникнути її політизації та ідеологізації, на що доречно звертав увагу О. Галенко: «Здається, українознавці комфортно почували себе в ролі суддів, а не дослідників, повторюючи звинувачення, висунуті проти татар істориками минулих поколінь».

У непримиренному двобої стикалися російська версія орієнталізму, базована на романтичній ідеї одвічної боротьби лісу зі степом (В. Смирнов), татарофільський підхід зі спробою перенести тягар відповідальності за набіги на ногайців (Ф. Хартахай) та українофільська версія зі спробою цю ж таки відповідальність перекласти на турків-османів (М. Драгоманов, В. Антонович). На існуючі розбіжності в підходах накладався виразний вплив політичної кон’юнктури (татари після депортації розглядалися як поневолювачі, іноземні загарбники, а після репатріації — як союзники і навіть родичі українців). Україноцентричному підходу були притаманні акценти, найвиразніше сформульовані Ю. Кочубеєм: «На нас немає гріха торгівлі невільниками. Ми своїх визволяли, а мусульман просто вбивали». Той самий стереотип міцно утвердився і в художній літературі.

О. Галенко виразно окреслив обставини, які поки що стають на заваді об’єктивному висвітленню цієї складної проблеми: це й недостатня вивченість стану середземноморської работоргівлі у Середньовіччі, і чорно-білий оціночний фон, і відсутність початкових даних щодо мотивації набігів і про сприйняття їх суспільствами Кримського ханату й Османської імперії. Однак істотного просування у цьому напрямі поки що немає, і не в останню чергу тому, що органічно вписати історію Південної України в «кордонний простір» Східної Європи можна лише в руслі популярних нині на Заході «перехресних» історій із використанням джерельної бази та історіографічних напрацювань кількох заінтересованих держав.

Українське козацтво виступало в ролі головної військово-політичної сили, що протистояла турецько-татарським набігам. Однак часті зображення українських козаків у вигляді своєрідного «захисного щита» хибують на однобічність. Набагато продуктивніше розглядати непрості стосунки українських козаків із Кримом крізь призму функціонування інших спільнот на Кордоні в руслі «фронтирних» підходів Ф. Тернера. У будь-якому разі, цікава спроба В. Брехуненка вписати історію українського козацтва в так званий «кордонний дискурс» заслуговує на увагу. Адже паралельно з військовими конфліктами Кордон стимулював активні етнічні, культурні, господарські контакти. Козаки, за В. Брехуненком, «були приречені стати найактивнішими поглиначами тогочасних тюркських впливів», зробившись як своєрідним першим оборонним валом християнського світу, так і «вістрям наступальної християнської стріли».

Формула Степу як ворожої стихії, першоджерела всіх українських трагедій тиражувалася десятки, якщо не сотні разів. Відчуття постійної небезпеки, що її несли кочівники, насамперед кримські татари, стало альфою та омегою місцевого світосприйняття, а відтак і провідною ідеєю національних наративів. Ця небезпека усвідомлювалася як зовнішня — і була такою, завдаючи українському етносу, що перебував у процесі становлення, непоправних втрат. Феномен перетворення на пустку величезних територій із родючими чорноземами — небачене в історії явище, що заслуговує на всебічний аналіз. Додаткові складності при цьому створюються двома обставинами: тим, що історія Кримського ханату — це також історія України, і тим, що у світовій науці триває процес суцільного переосмислення феномена номадизму, що руйнує усталені стереотипи взаємовідносин «осілих» і «кочових» людських спільнот.

Варто зазначити, що цей процес почався — під виразним впливом пост­колоніалізму — майже одночасно на європейському, американському та азійському континентах. Спільними зусиллями істориків, філософів і географів переконливо доведено, що стійка культурна ідіома, яка ототожнює номадизм виключно з архаїкою, варварством, примітивністю смаків та устремлінь, являє собою ідеологічний конструкт, призначенням якого було обґрунтування «цивілізаційної місії» колоніалізму. Нині світ кочівництва прийнято розглядати під іншим кутом зору, з акцентом на специфічність особливих скотарських цивілізацій — із їхнім відносно автономним, багато у чому специфічним способом ведення господарства, із власними соціо­культурними цінностями і звичаями. Номади створили особливі, засновані на близькості до природи, засоби соціальної адаптації, власні моделі контактів із сусідами, специфічні зразки поведінкових реакцій і моральних норм. Кочівницький спосіб життя був би немислимим без розвинутої інтуї­ції, аскетичного самообмеження потреб, фізичної витривалості, особливого самовладання. Новітній соціальний портрет феномена номадизму, що будується на відмові від застарілих, європоцентристських парадигм зіткнення цивілізації з варварством, є значною мірою психологічним і базується на уважному дослідженні місцевих культурно-історичних традицій.

ІІІ

Якщо конкретно говорити про специфіку вітчизняного варіанту номадизму, не можна не брати до уваги відмінності між номадичними ареалами та їхніми маргінальними зонами. Кримське ханство щодо Золотої Орди було саме такою маргінальною зоною — із власними містами, високим рівнем ремесел, іригаційного мистецтва, своєрідною архітектурою. Тому формальне віднесення запорозького козацтва до осілої, а кримських татар — до кочової культури, є очевидним спрощенням, і це, своєю чергою, вагомий аргумент на користь порівняльного аналізу відповідних культур саме в «кордонному» контексті. Безліч запозичень у мові, топоніміці, звичаєвій культурі свідчать про те, що умовний кордон між Запорожжям і Кримським ханством був не лише зоною постійних конфліктів, але і ­простором найрізноманітніших контактів. Загалом же осмислення на новому теоретико-­методологічному рівні потребує вся система відносин на порубіжжях. Особливо це стосується ранньої історії відносин між правителями Криму та Великого князівства Литовського, Великої Орди, Московії, Османської імперії, Молдавії, генуезьких колоній тощо.

Сучасна наука надає змогу характеризувати відносини між запорожцями і кримськими татарами як хоча і складні, але, у принципі, «дзеркальні», продиктовані як тяжінням до мілітаризації всіх сфер життя «на кордоні», так і своєрідним розумінням здобичництва як прийнятної форми життєзабезпечення. Із погляду Т. Чухліба, опинившись на перехресті міжнародного військового й дипломатичного протистояння, у своєрідній соціальній «нічийній зоні», козаки обрали чи не єдиний дієвий засіб оборони — здійснення превентивних військових походів на територію ворога з метою розгрому турецьких фортець і татарських населених пунктів. «Разом із цим ці походи носили також і здобичницький характер (що з боку Османів та їхніх васалів трактувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття так званого “козацького хліба” — грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо».

Небажання багатьох дослідників козацької спадщини рахуватися із цим очевидним фактом зумовило певні перекоси у висвітленні історії козацтва, на які ще наприкінці ХХ ст. звертав увагу публіцист В. Базилевський. Для характеристики татар в українській літературі обиралися, як правило, най­образливіші ярлики: «скіфи», «сарацини», «агаряни», «татарин обридливий, хижий, прагнучий крові, хитрий, безсоромний». «Дике плем’я татарське, що звикло розбоєм живитись», змушує селянина засівати ниви, «не лишаючи зброї, завжди його сагайдак з стрілами муляє бік». Уособленням дикості і варварства татари постають, як правило, і в тих працях, у яких ідеться про союзні відносини Запорожжя із Кримом на певних історичних етапах.

Тенденція зображення турок і кримських татар, констатує С. Плохій, виключно у вигляді агресорів, у боротьбі із якими і народилася українська нація, навіть сьогодні накладає виразний відбиток на інтерпретацію у віт­чизняних наративах історії запорозького козацтва. «Проте в межах національного наративу української історії лишається непроясненим, чому козаки обрали собі тюркську назву, носили широкі шаровари, як і їхні вороги з Османської імперії, голили голови як їхні кримськотатарські супротивники, і чому їх найвідоміший образ утілено на картинах у вигляді козака Мамая, який сидить у позі Будди». Від мусульман козаки запозичили довгі люльки, криві шаблі, інтонаційно орієнтальний спів під бандуру (пандоур) чи кобзу (кабиз).

Т. Чухліб доречно акцентує увагу на тому, що відсутність в Україні впродовж 1940–1990-х рр. власної тюркологічної школи сприяла своєрідній аберації зору: в аналізі українсько-кримських політичних взаємин ХVІ–ХVІІІ ст. науковці зверталися головним чином до висвітлення конфронтаційних сторінок. Але ж для об’єктивного висвітлення історії не менше важать і ті сторінки, що свідчать про взаємовпливи, дипломатичні зносини, спільні походи. «Політичні відносини із Кримським ханством відігравали досить важливу роль у становленні та еволюції Українського гетьманату у ранньомодерну добу світової історії». Вихід Українського гетьманату на міжнародну арену чималою мірою забезпечував посередництво Кримського ханства у мирних переговорах з іншими державами.

Україна чимало втратила, некритично сприйнявши винятково негативні стереотипи щодо кримських татар та їхніх взаємин з українцями. Як зазначає О. Майборода, людоловство зображувалося через протиставлення людей християнської і мусульманської віри, а тому приписувалося «виключно татарам, а слов’янське середовище змальовувалося антиподом, вільним від цієї потворної практики… А втім, козацтво ходило до Криму не так визволяти одновірців-невільників, як за здобиччю, і у цьому сенсі, за своїми сутнісними настановами, вони мало чим відрізнялися від своїх візаві. За­хоп­ленням невільників козаки також не гребували».

Сьогодні концепціям степу-прокляття виразно протистоять теорії степу як зони контакту, причім намітилася тенденція розглядати його особливості в контексті не лише вітчизняної, але і світової історії. В. Брехуненко вважає, що інтеграція до конкурентного соціуму вихідців із козацького середовища є важливим елементом цивілізаційної взаємодії на степовому кордоні і додає до образу цього кордону нових барв. Звідси ним виводиться актуальне дослідницьке завдання: «проникнення в особливості інтеграції/реінтеграції на Кордоні».

Усе це дає підстави, за П. Кралюком, говорити про значний тюркський чинник у формуванні українського козацтва. Останнє можна розглядати як своєрідний синтез переважно слов’янських і тюркських елементів. І хоча слов’яни тут взяли гору над турками, це не означає, що тюркська складова безслідно зникла. Вона впливала на різні сторони життя українського козацтва, певним чином визначало його обличчя. І саме тюркські елементи надали українцям своєрідного східного «шарму», який відрізняє нас від «традиційних» слов’янських народів.