Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Ґеоґрафічне положення України та його наслідки [фрагменти]

‹…›

Коли приглянемося географічній карті Европи, то побачимо, що Україна лежить у полудневій частині східної Европи. Вона сусідує з Чорним морем, але, незважаючи на те, вона має континентальний характер, бо з трьох боків сусідує з континентом (сушею), а тільки з одного боку з морем. І відповідно до того усі наші держави, чи то Київська держава, чи Галицько-Волинська, чи то держава з козацької доби, чи врешті найновіші наші держави, що повстали в 1917–1918 роках, усі вони були «континентальними» (сухопутними) державами. Їх сила, їх інтереси, їх звязки лежали на континенті, а не на морю, і український народ був усе ж континентальним народом, а не морським. Його торговля відбувалася головно сушею, а не морем, а й війни провадив він теж головно на суші, а не на морю. Так було протягом цілої нашої історії, так воно є й тепер. Київська держава повстала далеко від Чорного моря, бо над середнім Дніпром, Галицько-Волинська теж в глибині суші, бо над середнім Дністром і над притоками Припяти. Так само українська держава козацької доби не була звязана з морем; вона була континентальною державою і ніколи не дійшла до моря. Так само найновіша українська держава, чи ся над Дніпром, чи ся над Дністром повстали в осередках, положених далеко від Чорного моря. А й нинішня Радянська Україна, хоч би вона була й незалежною державою, то вона не стояла би міцно на Чорному морю і не мала би обезпеченого фронту від сторони моря так довго, як довго вона не відбере від Росії Крим. Очевидячки, це дуже добре зрозуміли московські політики і через те вони насильно відорвали Крим від України і прилучили його до Росії. Те саме зробили вони і з нашою Кубанщиною, яка теж має велике значіння завдяки свому сусідству з Чорним морем та й з Каспійським.

Цей континентальний характер української території мав, очевидячки, свої наслідки. Першим і головним наслідком було те, що Україна все мала і має багато сусідів і то дуже ріжнородних. На заході таким сусідом була і є Польща. Аж до XIV століття вона зовсім не була небезпечним сусідом для України. Київська держава, хоч і поділена від XI століття, все ж таки мала настільки сили, що не потрібувала боятися Польщі. А хоч були випадки, що наприклад Володимир Великий ходив походом у глибину Польщі, так само провадив війну з Польщею Ярослав Мудрий, як з другого боку Болеслав Хоробрий на спілку з Святополком І провадив війну з Ярославом Мудрим, проте до якихось територіяльних змін не прийшло. А втім Червенські городи, які дісталися хвилево під польське панування, зісталися все ж таки при державі Руриковичів. Так само таких змін не було, відколи повстала могуча держава Галицько-Волинська. Все ж таки польського сусіда треба було мати на увазі, і це було завданням Галицько-Волинської держави протягом цілого її існування. Але далеко більшу вагу здобув собі наш західний сусід, почавши від XIV століття. З приходом Польщі на українські землі ціла наша історія звязана з історією Польщі; з одного боку польською політикою, що змагала до зміцнення польського панування на добутих землях, а з другого боку тим спротивом, який виявляв на цю політику український народ аж до найновіших часів.

Другим нашим сусідом була і є Московщина. Вона пізніше входить як чинник української політики, але вже в другій половині XII століття володимирсько-суздальські князі зачинають втручатися в українські справи, а почавши від XVI століття московські царі послідовно змагають до прилучення українських земель до своєї держави, і врешті це удається їм майже в цілости при кінці ХVIІІ століття. Та й і вислід нашої визвольної боротьби в найновіших часах став таким, що Україна таки зістала звязаною з Московщиною.

Про білорусів та про ромунів не буду тут говорити, бо оба ці сусіди не вимагали особливої уваги України. Останні щойно в XIX століттю стали для українців невигідним сусідом, з яким нам треба рахуватися.

Але за те дуже небезпечними сусідами були все ріжні степові народи на сході. Наша історія переповнена боротьбою зі степовиками і не даром тому названо Україну «заборолом культури й цивілізації перед степовиками». Але тут зайшли найбільші зміни. Давніх степовиків приборкано, і то головно українськими руками, і тепер тут на цьому фронті показуються ріжні корисні для нас можливости, зваживши, що українська кольонізація йде до Підкавказзя та до берегів Каспійського моря.

Таким робом видно, що Україна протягом цілої своєї історії мала до діла особливо з трьома сусідами: з поляками, з москалями та зі степовиками. Усе те було наслідком континентального характеру української території.

Але не тільки політичні відносини важні. Україна була звязана зі своїми сусідами культурними й цивілізаційними звязками. Україна мала культурний і цивілізаційний вплив на Польщу й на Москву. Це було так за часів розквіту за княжої доби, а почасти й за козацької доби. Київ був культурним і торговельним осередком не тільки для України, але й для цілої Східної Европи. А коли в нас зачався занепад, тоді на наших землях прийшли до значіння польські впливи, а потім, і то на Великій Україні, московські. Усе те знову показує, як історія України тісно звязана зі східноєвропейським континентом, як вона звязана з історією сусідів. Це не те, що Англія або Японія, обі положені на островах, і обі розвивалися самостійно, без таких міцних звязків зі сусідами.

При континентальнім характері нашої історії не багато зісталося місця для впливів Чорного моря на нашу історію. Тільки дуже короткий час українська політика була звернена в сторону Чорного моря — це було за часів князів Олега, Ігоря та Святослава Хороброго,— а цілий час наша політика займалася континентальними справами. І тепер також так справа представляється, і вона буде такою і в майбутності, коли Україна стане незалежною, і взявши в своє посідання Кримський півостров, стане міцно на берегах Чорного моря. Ми зістанемося континентальним народом, так само, як москалі, поляки чи ромуни. І це є один такий вплив природи на нашу історію і на нашу майбутність.

Але не можна заперечити, що Чорне море мало теж вплив, хоч не такий великий, на нашу історію. Туди йшли торговельні шляхи з України до візантійських країв, до найбільшого тоді міста в Европі, Царгороду, і звідси на Середземне море і до арабських країв. Морський шлях є найвигіднішим і найдешевшим торговельним шляхом, і тому морські торговельні шляхи мають велике значіння в світовій торгівлі. Так було також і за княжої доби, тим більше, що тоді не було ні залізниць, ні битих шляхів. Завдяки Чорному морю торговельні відносини між Україною і Візантією були дуже оживлені. У звязку з торговлею йшла з Візантії культура й цивілізація на Україну, і тим поясняється, що Україна в XI століттю стояла під цим оглядом на переді між європейськими народами, а Київ побіч Царгороду і Венеції був найбільшим містом в Европі.

В тих часах багато кораблів київських купців їздило по Чорному морю, і показувалася на цьому морю від часу до часу і воєнна фльота Київської держави. Князі Олег і Ігор відбували свої походи на Царгород з великим числом кораблів. Тоді називано Чорне море «Руським морем». І коли степовики відтяли Київську державу від Чорного моря, то це мало зараз лихі наслідки. Оживлена колись торговля з Візантією підупала, а Київ та й взагалі Київська держава зачала бідніти.

За козацької доби Чорне море не мало такого великого значіння для України через те, що Україна була відтята татарами від моря, і через те, що тоді вже не було багатої і культурної Візантії, а на руїнах її стояла турецька держава, яка замість культури принесла знищення. І тому всі краї, що дісталися під турецьке панування, дуже збідніли, не було що вивозити з краю, і не було за що привозити товарів із заграниці. Через те Україна, хоч би була й мала добрий доступ до Чорного моря, не могла рахувати на таку оживлену торговлю, як це було давніше. Але український народ не відчужився від Чорного моря навіть і тоді, а памятав усі геройства козаків, які вони показували в боротьбі з турками на Чорному морю.

В новіших часах, відколи знищено кримську орду, зачало знову збільшатися значіння Чорного моря. Не було вже перешкоди в торговлі, і вона збільшилася, особливо тоді, як чорноморські степи покрилися українською пшеничкою. Одеса й Херсон стали головними пристанями, звідки вивожено українське збіжжя Чорним морем, Босфором і Дарданелями на Середземне море і далі до країв полудневої Европи.

Росія вміла оцінити значіння Чорного моря, і тому російське правительство стояло на тому, що треба Україну разом з її морськими берегами за всяку ціну як найтісніше звязати з російською державою. Тому для нас є зрозумілим, чому царська Росія так боялася самостійницьких змагань на Україні, чому вона наказала проклинати по церквах великого гетьмана Івана Мазепу, та переслідувала український дух. Указ з 1876 року, яким заборонено друкувати на Україні і в Росії українські книжки, непризнавання окремішности українського народу та голошення підплаченими агентами російського правительства про «єдинство русскаво народа», все те було наслідком такого погляду російських політиків, що Росія без берегів Чорного моря не могла би розвинути своєї могучости. Тим належить також пояснити й те, чому й сьогодні московські большевицькі політичні круги не хочуть виректися за ніяку ціну України і, змінивши тільки методу, держать Україну під своїм пануванням та нищать усякі змагання, що йдуть по шляху до політичної незалежности України. А доказом того є те, що Крим получено з Росією, а не з Україною, бо йшло про те, щоби могти заатакувати на всякий випадок Україну не тільки від півночі і сходу, але також і від полудня, від сторони моря.

Але нам українцям треба мати на увазі Крим! Чорне море завсіди буде мати значіння для України, а значіння його збільшиться дуже, як турецькі краї і взагалі краї Передньої Азії зачнуть загосподарюватися та підноситися економічно. Поступ під цим оглядом видно на наших очах, передусім в Туреччині, а також у Палестині. А коли матеріяльний добробут збільшиться, то тоді пригадаються часи, як Україна за княжої доби провадила торговлю з багатими візантійськими і арабськими краями.

Терлецький О. Вплив природи на історію України. Львів, 1930. С. 9–14