Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Фронтири доісторичної доби

Євген Синиця

І

Доісторія, себто період до появи перших зафіксованих у писемній традиції звісток про певні давні суспільства, вбачається вкрай проблемним полем для фронтирних студій. Єдиним джерелом інформації про такі суспільства є рештки їхньої матеріальної культури, досліджувані археологічно. Це чимало, адже аналіз археологічних матеріалів дозволяє реконструювати не лише системи господарювання і спосіб життя людей давнини. Порівняння предметного світу (археологічних культур) «мертвих» суспільств із предметним світом «живих» суспільств, які спостерігалися етнографічно, до певної міри уможливлює реконструкції соціального устрою, світогляду і решти нематеріального (чи пак — того, що залишає по собі вкрай непевні матеріальні сліди). Однак у будь-якому разі ключовим тут є слово «реконструкція», себто цілковита гіпотетичність бачення соціумів минулого крізь призму архео­логічного знання.

Фронтирні дослідження апріорно передбачають вивчення процесів взаємо­дії саме соціумів, і у випадку доісторії йдеться, відповідно, про моделювання взаємодії гіпотетично змодельованих соціальних організмів. Якщо дуже спрощено, то забагато логічних конструкцій, за допомогою яких з’єднують порівняно нечисленні твердо встановлені факти. На це слід зважати, коли йдеться про культурні (і тим більше — етнокультурні) процеси в доісторичну добу. В «перекладі з археологічної» культурний процес — це зміни в матеріальній культурі населення певної території, насамперед — на рівні простої констатації. Причини і механізми цих змін, за великим рахунком, поза межами пізнавальних можливостей археології. Тут уже йдеться про доволі складне моделювання із залученням даних природничих наук (що в цілому дають уявлення про екологію людських суспільств давнини), антропології (не лише фізичної, а й культурної, у найширшому розумінні), лінгвістики тощо. Тож твердження щодо наявності фронтирів на певних територіях або ж саме фронтирного характеру певних спільнот, базовані на інтерпретації археологічних матеріалів, практично завжди матимуть радше умоглядний характер.

ІІ

Останнє зледеніння і поява перших неоантропів (кроманьйонців) на теренах України — це перший епізод, коли із певними застереженнями можна говорити про фронтир як про культурне та соціальне явище. Неоантропи з’являються на «кондовій» території палеоантропів (неандертальців) напередодні піку похолодання, себто палеоантропи, у ґрунті речі, мали суто біологічні переваги, а ще і кращу обізнаність з особливостями тутешньої екологічної ніші. Певний час обидва види співіснували, причому громади по черзі навіть експлуатували ті самі території (прямі археологічні підтвердження тому є в Криму й Надпоріжжі), однак саме під час найбільшого похолодання палеоантропи остаточно зникають, а неоантропи — продовжу­ють жити, зокрема — чи не по кромці льодовика. Навряд чи йшлося про прямий конфлікт між видами, внаслідок якого неоантропи винищили палеоантропів (принаймні, жодних археологічних підтверджень тому немає), радше система господарювання неоантропів виявилася більш ефективною, тобто більш висока культура перемогла більш пристосовану фізіологію.

ІІІ

Утім, після цього утворення фронтирів протягом левової частки доісторичного періоду було майже неможливим. Базовою передумовою постання фронтиру є контрастні відмінності між соціумами, що на ньому взаємо­діють. Між тим, відшукати такі відмінності між громадами мобільних мисливців-­збирачів, що були єдиною формою людських спільнот протягом практично всієї кам’яної доби, навряд чи можливо. Такі соціуми дійсно експлуатували різні екологічні ніші, що позначалося на мисливських стратегіях та ступені використання інших харчових ресурсів, а отже — і на наборах знарядь та інших складових матеріальної культури. Та ці відмінності навряд чи маркують якісь принципові розбіжності у технологічному рівні чи соціальних інститутах подібних громад.

Цю доволі гомогенну археологічну (та цілком ймовірно — і соціальну) картину не похитнули навіть радикальні зміни клімату, що позначені завершенням геологічної епохи плейстоцену і початком голоцену, себто формуванням сучасного ландшафту та близького до сучасного кліматичного зонування. Переорієнтація на іншу дичину, притаманну певній ­екологічній ніші, поширення рибальства і прибережного збиральництва як засобу компенсувати нестачу мисливської здобичі, більш економні технології використання кам’яної сировини і тому подібне — все це загальні тенденції, що відносно швидко (в археологічному вимірі слова «швидко», звісно ж) поширюються на велетенських територіях. Тобто навряд чи можна ставити питання про контрастні відмінності між суспільствами навіть несуміжних ландшафтно-кліматичних зон.

Хоча для епіпалеоліту — мезоліту (15–10 тис. р. тому) наявні археологічні свідчення конкуренції за певні території, аж до збройних конфліктів включно (підстави твердити про них вбачають у матеріалах могильників Василівсько-Волоського типу в Надпоріжжі), але навряд чи ішлося саме про зіткнення на певних «культурних кордонах». Навряд чи йшлося і про «культурний синтез», притаманний фронтирним спільнотам. Групи, що опановували більш продуктивну екологічну нішу, витісняючи з неї попередніх мешканців (а можливо асимілюючи бодай почасти субстратне населення), не потребувала засвоєння культурних навичок попереднього населення. Вже наявні знаряддя, пристрої та способи їхнього використання були доволі ефективними для експлуатації дещо відмінних ресурсів щойно опанованих територій.

ІV

Питомі принципові відмінності між людськими суспільствами поволі почали формуватися лише в самому кінці кам’яної доби, у період неоліту, коли на історичну арену вийшли перші аграрні суспільства. Неолітична революція, сутність якої зводиться до радикальної зміни харчових стратегій, докорінним чином змінила спосіб життя. Запровадження відтворювального господарства, культивація рослин (насамперед злаків) та розведення тварин одночасно і потребували, і уможливлювали більш осілий спосіб життя, ніж його вели мисливці-збирачі.

Утім, термін «революція» є доволі неоднозначним щодо революції неолітичної. Зміни і справді були значними, але йдеться аж ніяк не про вибуховий швидкоплинний процес — укорінення нових господарських моделей та сформованого ними способу життя було розтягнуте на кілька тисячоліть. До того ж далеко не всюди поза межами первинних вогнищ неолітизації ця «революція» переможно завершилася саме протягом доби неоліту.

Обшири сучасної України, зокрема, є одним із прикладів такої собі «формальної» неолітизації. Населення цих територій охоче опановувало технологічні новації, як-от виготовлення та використання керамічного посуду або ж все ширше використання шліфованих та свердлених кам’яних знарядь. Ба більше, носії неолітичних культур були знайомі із землеробством та скотарством. Однак аналіз археозоологічних та археоботанічних знахідок з пам’яток України засвідчив, що відтворювальні галузі відігравали у видобутку харчів хіба що допоміжну роль, а провідна зберігалася за традиційними мисливством, рибальством і збиральництвом.

Аналіз крем’яного інвентарю неолітичних культур України дозволив дослідникам доволі впевнено стверджувати, що цей сегмент матеріальної культури є продуктом еволюції кам’яних індустрій, що були притаманні попередньому етапу. Це дозволило припустити, що якихось значних змін населення під час переходу від мезоліту до неоліту, найімовірніше, не відбувалося. Звідси випливає, що поширення власне неолітичних технологій навряд було пов’язане із прямою інвазією носіїв цих технологій ззовні, і ми маємо справу радше з «експортом ідей». Утім, ознайомлення із цими ідеями передбачало контакти з їхніми носіями десь на периферії ареалів мешкання носіїв мезолітичних культур південного заходу Східноєвропейської рівнини. Такими контактними зонами були насамперед Приазов’я і Крим, а вже звідти новації поширилися далі на північ — північний захід.

Якщо пропонована модель правильна, то вона дозволяє розглядати принаймні ранні етапи побутування неолітичних культур території України як своєрідний фронтир між аграрними суспільствами Родючого Півмісяця та традиційними мисливсько-збиральницькими суспільствами решти Східноєвропейської рівнини. Фронтир цей важко назвати класичним, адже йдеться про доволі значні обшири, а не порівняно вузьку смугу. До того ж просування «прогресивних ідей» все далі на північ аж ніяк не означало, що на півдні переходили до наступного етапу. З одного боку, носії цих культур у цілому зберігали традиційний господарський уклад і відповідний до нього комплекс матеріальної культури, але з іншого — поволі вводили корисні технологічні новації, хоча найсуттєвіші з них, технології відтворювального господарства, поки що й не відігравали для цих суспільств настільки значної ролі, як у неолітичних суспільствах Родючого Півмісяця. Згаданий «традиціоналізм», слід думати, мав підґрунтям достатню кількість ресурсів та порівняно незначну щільність населення у Північному Причорномор’ї, тому аж надто інтенсифікувати видобуток харчів просто не виникало необхідності.

Тут варто зазначити, що ситуація в Балкано-Дунайському регіоні доволі суттєво відрізнялась. Археологічні й антропологічні спостереження дозволяють твердити, що неолітизація цих земель сталася насамперед унаслідок прямої експансії населення східної частини Родючого Півмісяця. Технологічні та економічні переваги мігрантів були беззаперечними, а крім того забезпечували їм демографічне (а отже — і військове) переважання над аборигенами. Тож досить швидко тут сформувалися «класичні» аграрні суспільства, а регіон перетворився на фактично самостійний осередок неолітизації суміжних та більш віддалених територій Європи. Одним з напрямків просування із цього осередку був східний, і на ньому модель прямої експансії теж проявилася як цілком дієва. Прикладом цього може слугувати те, як носії культури лінійно-стрічкової кераміки достатньо швидко в історичному вимірі опанували північно-західну частину земель сучасної України. «Гібридні» неолітичні суспільства, все ще орієнтовані здебільшого на привласнювальні галузі, не витримували прямого зіткнення із суспільствами вже сталої відтворювальної економіки.

V

Ще одним продуктом периферії Балкано-Дунайського регіону можна без особливих застережень вважати культурну спільність Кукутень-Трипілля. Зона формування цієї спільноти розташовувалася в передгір’ях обабіч Східних Карпат. У ранній фазі побутування цих старожитностей їхні носії перебували на стадії переходу від неоліту до енеоліту, а розквіт цієї спільноти припадає вже на власне енеолітичну добу, коли все ширше застосовувалися вироби з кольорових металів (хоча традиційні матеріали, камінь та кістка, все ж таки залишалися основними для виготовлення знарядь). Основою економіки цього суспільства (чи пак суспільств, про що докладніше нижче) було базоване на землеробстві сільське господарство.

Власне, специфіка агрикультури і визначала специфіку способу життя «трипільців». З одного боку, врожаї були достатніми, аби відбувалося стабільне демографічне зростання, формувалися доволі великі громади (й об’єд­нан­ня таких громад). З іншого ж, спосіб господарювання «трипільців» відносно швидко виснажував ресурси певних територій, насамперед втрачала родючість рілля, а також зменшувалися запаси лісу, необхідного для спорудження доволі великих та складних будівель, що були притаманні цьому культурному колу. І згаданий демографічний фактор лише підсилював антропогенний тиск на довкілля. Це спонукало до пошуку та опанування нових угідь.

На ранньому етапі переселенці долали порівняно незначні відстані, однак археологічні матеріали періоду розквіту суспільств «трипільців» дозволяють твердити, що великі маси людей вже мусили доволі регулярно здійснювати мандрівки за сотні кілометрів. При цьому йшлося про перенесення на нове місце сталого культурного зразка, що й дозволяє фіксувати ці пе­реміщення. Попереднє населення областей, до яких прибували мігранти, у більшості випадків вичавлювалося (хоча якась-то незначна частина аборигенів іноді й могла входити до громади прибульців). Примітно, що єдиним вектором цих експансивних мандрівок був східний. Скидається, що «трипільці» були неспроможні конкурувати з рівними за рівнем розвитку суспільствами Карпатської улоговини та пониззя Дунаю. Натомість мешканці Правобережжя, порівняно нечисленні носії «гібридних» неолітичних культур, були нездатні чинити спротив прибульцям. Щоправда, експансія «трипільців» мала таке собі екологічне обмеження: їхня система господарювання була ефективною лише в умовах лісостепу, тож за межі цієї ландшафт­но-­кліматичної зони вона не поширювалася. Менше з тим, вже на початку енеоліту ареал Кукутень-­Трипілля простягався практично всім лісостепом між Карпатами і Дніпром.

На різних етапах (а зазначене культурне явище існувало протягом щонайменше двох тисяч років) географічний кордон цього ареалу зміщувався із заходу на схід (Дністер, потім вододіл Південного Бугу і Дніпра, зрештою — Дніпро). Дніпро та межа Лісостепу і Степу на Правобережжі на цьому етапі є доволі чітким рубежем між землеробами-«трипільцями» і пастухами (конгломератом культур, найбільш дослідженою з яких є середньостогівська). Також доволі оформленою виглядає межа Лісостепу та Лісу — на півночі, у лісі, все ще триває неоліт, представлений, насамперед, т. зв. культурами ямково-гребінцевої кераміки (причому це все ще той самий «недонеоліт» із керамікою та шліфованими знаряддями, але з господарством, у якому провідну роль і надалі відіграють мисливство та збиральництво).

Цікаво, що розширення ареалу на схід не вирішило проблеми відносного перенаселення західних областей, замешканих носіями Кукутень-Трипілля. Тож групи мігрантів звідти продовжували й надалі шукати щастя на сході. Щоправда, «ущільнювати» доводилось вже нащадків попередніх хвиль міграцій у цьому напрямку, тобто «західні трипільці» тепер конкурували зі «східними» на території останніх.

Саме у цей час постає феномен мегапоселень. На найбільших серед них, що мали площу в кілька сотень гектарів, на думку дослідників, одночасно могло жити до 10–15 тисяч мешканців. Аж настільки значна концентрація населення була вкрай проблематичною з економічної точки зору, елементарно прогодувати таку кількість людей за наявного рівня агрикультури та логістики було неабияким завданням. Тож слушною вбачається гіпотеза, що головним мотивом постання мегапоселень був військовий: численніші громади мали потужніший мобілізаційний потенціал, а в разі компактного мешкання мобілізація відбувалася значно швидше. Це дозволяло ефективніше захищати не лише «кормову територію», а й зібраний врожай та худобу, зосереджені в одному населеному пункті. Зайвий раз підкреслимо, що у більшості випадків йшлося, вірогідно, не стільки про протидію зайдам з-поза меж трипільського ареалу, скільки про війни сусідніх племен самих «трипільців».

Щоправда, немає підстав відкидати і те, що «трипільці» (зрозуміло, що в кожному випадку йшлося про окремі племена чи союзи племен, а не всіх «трипільців» одразу) принаймні спорадично мали необхідності боронитися від іншокультурних агресорів, насамперед — мешканців степової зони.

VІ

Енеолітична доба в Степу (як правобережному, так і лівобережному) залишила по собі доволі строкату археологічну картину. Протягом V–ІV тис. до н. е. у Степу мешкали носії кількох культурних традицій. Взаємодія цих груп населення між собою, як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах, є предметом жвавих дискусій.

Складність археологічної картини насамперед визначається способом життя, що мали степовики. Основу господарства складало відгінне скотарство, найбільш продуктивна форма господарювання для умов відкритих степових просторів. Воно поєднувалося із землеробством, осередки якого тяжіли до долин великих рік. Вважається, що основна маса населення проводила у степу теплий період року, а на зимівлю зосереджувалася саме в зонах осілості, де землеробський сегмент цих суспільств накопичував не лише рослинну їжу для людей, а й корми для худоби. Конкуренція за найбільш продуктивні пасовиська та осередки осілості призводила до того, що в одному мікрорегіоні носії різних культур могли змінювати одне одних відносно швидко, причому контроль певних територій міг втрачатися та знов відновлюватися по кілька разів. Тож не дивно, що сучасним дослідникам доволі складно достеменно розібратися у цій калейдоскопічній картині.

Попри згадану культурну строкатість, відбиту насамперед у керамічних традиціях та деталях поховального ритуалу, мешканці степів мали чимало спільних рис. Найбільш яскравою з них є традиція будівництва курганів, що ствердилася у Степу саме протягом енеолітичної доби. Всі «степовики» широко використовували колісний транспорт, що не дивно з огляду на мобільний спосіб життя. Для всіх цих суспільств характерною була підкреслена вищість воїнської верстви. Найяскравіші поховання цього культурного кола — це кургани складної конструкції, часто з використанням елементів із каменю (кромлехи, кам’яні скрині, намогильні стели), із вміщенням у могили розібраних возів і зі зброєю в поховальному інвентарі.

Уявлення, що «степовики» постійно конфліктували насамперед з «орачами» Лісостепу, є радше стереотипом. Військова міць була аж ніяк не менше потрібна задля захисту своїх гуртів та пасовиськ від сусідів-«степовиків». Дуже малоймовірно, що городища в «зонах осілості» доволі глибокого Степу, як-от знамените Михайлівське на Херсонщині, будувалися для захисту від агресії з Лісостепу. Менше з тим, епізодичні набіги на околиці «землеробського світу», імовірно були не такою вже й рідкістю. Доволі показово, що пам’ятки лісостепових і степових культур на Правобережжі вже від енео­літу розділяла своєрідна «санітарна зона», «орачі» воліли не оселятися на самому кордоні Лісостепу та Степу.

VІІ

У контексті взаємин Лісу і Степу надзвичайно цікавим явищем є так звані пам’ятки усатівського типу, що презентують фінальну стадію розвитку культури Кукутень-Трипілля. Вони маркують проникнення «трипільців» у Степ (здебільшого в межах сучасних Одещини та Миколаївщини), що сталося, імовірно, через остаточне виснаження угідь в Лісостепу. Носії цих пам’яток значною мірою зберегли традиції домобудівництва та виробництва керамічного посуду, однак в їхньому господарстві помітно більше значення відігравало скотарство. Та найголовніше — «усатівці» практикували підкурганний обряд поховання, причому найбагатші могили зазвичай мають кам’яні конструкції, а в їхньому інвентарі рясно присутня зброя. Тож цілком припустимо розглядати це суспільство як фронтирне, з органічним поєднанням рис двох достатньо відмінних культурних традицій, кожна з яких представлена найкращими (чи пак — найтехнологічнішими) елементами. Це дозволило опанувати вихідцям з Лісостепу доволі вороже для них степове середовище. При цьому знадобилася перебудова не лише способу господарювання за зразком «інших», а й засвоєння елементів їхніх соціальних інституцій (підкреслене виокремлення воїнської верстви) та, імовірно, певних ідеологічних настанов (про що свідчить поховальний обряд).

Не менш цікавий фронтирний досвід демонструють і пам’ятки фінальної фази Кукутень-Трипілля на діаметрально протилежному кінці трипільського ареалу, в Київському Подніпров’ї. Тут цей період представлений старожитностями софіївсько-лукашівського типу. Ці пам’ятки демонструють значне спрощення будівельної традиції, помітно спрощується і керамічний набір. Поселення стають меншими за площею, тобто зменшується розмір громад, а відповідно — менш вибагливими стають вимоги до ресурсів. За всієї позірної деградації, порівняно з «класичним Трипіллям», не можна не відзначити такий факт: саме носії софіївсько-лукашівських пам’яток перетнули Дніпро, який за часів «класики» був таким собі нездоланним «культурним кордоном». Натомість «фінальні трипільці» просунулися на кілька десятків кілометрів в глиб Лівобережжя, а також проникли в південну частину лісової зони на Київщині та Житомирщині. Тож примітивізація господарювання та способу життя, найвірогідніше — під впливом східних та північних сусідів, була радше позитивним явищем, що дозволила цим громадам не лише виживати в умовах кризи, а й навіть здійснювати експансію. Примітно, що на північному сході ці трансформації, скидається, супроводжувалися певною кризою ідеології, як і на південному заході. Ця криза так само відбита в поховальних пам’ятках: однією з найяскравіших рис пам’яток софіївсько-­лукашівського типу є кремаційні могильники, абсолютно непритаманні решті ареалу спільності Кукутень-Трипілля.

Підводячи риску, акцентуємо ще раз, що насамперед периферійні групи населення фінального етапу культурної спільності Кукутень-Трипілля, які запозичили господарські та побутові елементи з культур сусідів, проіснували чи не найдовше, а нащадки цієї людності згодом стали одним із компонентів формування населення, яке було носієм культур доби бронзи.

VІІІ

Власне, за формальною ознакою пам’ятки пізнього етапу існування трипільської культури та раннього етапу ямної культурно-історичної спільності належали вже до доби бронзи, чи пак — до періоду плавного переходу від енеоліту до доби бронзи. Носії цих культур все ширше використовували саме бронзові, а не мідні вироби.

Доба бронзи в межах сучасної України протривала в цілому понад дві тисячі років, від зламу ІV–ІІІ тис. до н. е. аж до перших століть І тис. до н. е. Слід зважати, що початок і фінал цього періоду були не такими собі стрибками з однієї сходинки періодизації на іншу, а доволі довгими перехідними періодами, тривалістю чи не в пів тисячі років кожен.

Опозиція «Степ vs Лісостеп», що доволі виразно проявлялася ще в по­перед­ню енеолітичну добу, у цілому зберігала актуальність і надалі. Щоправда, за доби бронзи ця опозиція далеко не завжди дорівнювала протиставленню «пастухи vs орачі» — багато що залежало від конкретних умов певного відтинку часу.

По-перше, категорії Лісу, Лісостепу і Степу територіально були доволі мінливими. Впродовж доби бронзи (а це понад дві тисячі років на загал) відбулося кілька суттєвих кліматичних криз, а кордони між ландшафтно-­кліматичними зонами мали не звичну для сучасного читача «здебільшого широтну протяжність», а більш складну конфігурацію. На ранньому та середньому етапах доби бронзи «пастухи» дійсно суцільно домінували в степах. Однак близько середини ІІ тис. до н. е. настав так званий кліматичний оптимум доби бронзи, тож теплий і, головне, вологий клімат робив землеробство доцільнішим.

Відтак усе Правобережжя (із приморськими регіонами включно) та весь лівобережний басейн нижньої течії Дніпра стали Лісостепом, і там запанували носії цілком «хліборобської» сабатинівської культури. При цьому «сабатинівці» походять насамперед від носіїв бабинської (багатопружкової кераміки) культури, які були «пастухами» з усіма атрибутами цього способу життя (романтична назва — «культура бойових колісниць»). Змінилися природні умови — були забуті «правікові традиції».

По-друге, це було не «чисте» протистояння «хлібороби vs пастухи» за регіональною ознакою. Протягом усієї доби бронзи скотарство продовжувало відігравати надзвичайно важливу роль для населення Лісостепу та навіть Лісу, хоча там і навряд чи практикували саме пастушество (випас був радше придомовим, а не відгінним). Зокрема, доволі мобільними скотарями були навіть мешканці лісової зони — носії культур шнурової кераміки (знову-­таки, з усіма рисами такого способу життя, романтична назва — «культура бойових сокир»).

Археологічні дані не дозволяють робити однозначні висновки щодо співвідношення продуктів рослинного і тваринного походження в раціоні мешканців Лісостепу та Лісу за доби бронзи. Однак примітно, що для цієї епохи порівняно нечастими є знахідки споруд для збереження врожаю навіть на пам’ятках, для насельників яких заняття землеробством є незаперечним з огляду на знахідки інструментів для обробки ґрунту, збирання та переробки врожаю, а також археоботанічні дані. Відсутність комор, отже, свідчить радше про те, що землеробської продукції було порівняно небагато і значних запасів з неї не формували. Втім, ці міркування однаково не дозволяють однозначно трактувати мешканців Лісостепу та Лісу як радше скотарів, а не землеробів, тоді як для переважної більшості суспільств «степовиків» домінування саме скотарства сумнівів не викликає.

Отже, для доби бронзи не надто натягнутим буде твердження «фронтир був усюди». Як у всі попередні епохи, його насамперед визначали ландшафт­но-­кліматичні умови, але спосіб життя/господарювання стає все більш значущим маркером «свій/чужий», а належність до певної політії, як можна припускати, все чіткіше маркувала «своїх» і «чужих» на додачу до «світогляд­них розбіжностей».

ІХ

Прикметною особливістю доби бронзи є феномен, що його сучасні дослідники визначають як культурно-історичні спільності, або ж культурні комплекси (ямна, катакомбна, зрубна, культур шнурової кераміки, тшинецько-­комарівська культура тощо). На археологічному рівні це явище виглядає як фіксація спільних рис матеріальної культури для населення велетенських територій. При цьому не йдеться про повну тотожність всіх ­компонентів — подібність мали окремі блоки матеріальної культури. Приміром, для вже згаданої вище ямної культурно-історичної спільності об’єднавчими елементами є насамперед риси поховальних пам’яток (власне, ця спільнота навіть названа за найхарактернішою формою могильної споруди). Натомість керамічний посуд, знаряддя, другорядні деталі поховального обряду тощо дозво­лили дослідникам розрізнити в межах цієї історико-культурної області, що розкинулася в Степу від Північного Казахстану до Подунав’я, понад пів десятка археологічних культур, що мають порівняно компактні ареали. Назва культур шнурової кераміки (вони ж — «культури бойових сокир» у літературі позаминулого — минулого століть) говорить сама за себе: манера декорування посуду (або широке використання зброї певних типів) дозволяє вбачати спорідненість культурних традицій населення, що замешкувало Ліс та Лісостеп від Рейну до Волги протягом середнього періоду доби бронзи.

На початковому етапі вивчення феномену культурно-історичних спільностей (кінець ХІХ — середина ХХ ст.) панувала думка, що вони утворилися внаслідок міграцій, причому найчастіше йшлося про завойовницькі походи і витіснення, знищення або асиміляцію субстратного населення мігрантами-агресорами. Однак аналіз археологічних матеріалів, кількість яких протягом останніх 50–70 років зросла на порядок, а також вивчення антропологічних решток (зокрема, палеогенетичні дослідження останніх років), продемонстрували значно складнішу картину. У чималій кількості регіонів зміна одного культурного комплексу іншим відбувалася без суттєвих змін попередньої популяції. Простіше кажучи, населення цих регіонів засвоювало культурні новації, однак припливу населення, яке потенційно було би носіями таких новацій, або не спостерігається взагалі, або ж ідеться про невеликі групи, що були не здатні суттєво змінити склад населення регіону.

Осмислення цієї картини сформувало думку, яку наразі можна вважати пануючою: провідну роль у формуванні культурно-історичних спільностей доби бронзи відігравала радше циркуляція певних ідей як таких, а не масові переміщення носіїв цих ідей. Таку собі «інфраструктуру», що забезпечувала зазначену циркуляцію ідей, убачають насамперед у шляхах, якими переміщувалася сировина для металургії та металообробки або ж і готові металеві вироби.

Саме специфіка кольорової металургії спонукала до створення ланцюжків зв’язків, що єднали віддалені на сотні, а то й тисячі кілометрів регіони. Поклади кольорових металів є порівняно рідкісним явищем, до того ж чимало родовищ давні люди були нездатні експлуатувати з огляду на рівень тогочасних гірничих технологій. Натомість рівень розвитку транспортних засобів уможливлював переміщення відносно компактного (і високоліквід­ного!) товару на значні відстані. Можна припускати, що цими шляхами переміщувалися не лише сировина й технології (що досить впевнено «читає­ться» археологічно), а й більш абстракті ідеї, аж до певних світоглядних ідеологем, матеріалізованих у пануванні на велетенських просторах певних рис поховальних пам’яток або сталих орнаментальних систем у декорі керамічних виробів.

Провідна роль, що її відігравали у цій моделі торговці та/або мандрівні майстри, спонукала деяких дослідників вбачати в культурно-історичних спільностях доби бронзи відображення явища економічного фронтиру. Ця думка щонайменше заслуговує на увагу, коли йдеться про етапи формування периферійних областей таких культурно-історичних спільностей.