Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Україна і Крим в історичних взаєминах [фрагменти]

Найближча до України східня країна, як у минулому так і натепер, є Крим (Таврида). Звичайно, східною країною він є не своєю географічною ситуа­цією, а через те, що з ХІІІ ст. тут посіли східні татарські племена, що опанували на той час також і український степ і навіть на сторіччя зробили від себе залежними деякі українські землі.

‹…›

Україна і Крим мають найліпші шляхи сполучення, які можна тільки собі уявити. Є добрий суходільний шлях, бо північна частина Криму є власне продовженням українського степу й сполучається з останнім смугою землі, т. зв. Перекопом.

Є також і водяний шлях — від вустів головніших українських річок — Дніпра, Буга, Дністра й Дону морським узбережжям дуже недалеко приплисти до важливіших осередків Криму. Над східною частиною України — басейном Дону й Азовським морем Крим цілком панує, а відносно басейну Дніпра — він має всі вигоди добре влаштованої й захищеної самою природою (вузька смуга Перекопу) стратегічної й торговельної бази.

Південна частина Криму з його захисною смугою й комплексом підтропічної природи, цілком відмінна від північної його частини, а тим самим і від України. Південна частина — це вже клапоть Малої Азії, що примхою геологічних сил приліпився до краю України. Тому ми бачимо, що в минулому через ці свої властивості Крим завжди був форпостом, для народів сходу й заходу, що вступали в зносини з Україною. З заходу сюди сунули антич­ні греки, римляни, середньовічні греки — візантійці, генуезці і т. ін. аж до Кримської кампанії 1854 р., коли цей півострів використало англо-франко-­італійське військо, та до західньоевропейської інтервенції 1918–1920 рр. з Денікінщиною та Врангельщиною.

Не менше Кримом користалися й східні народи, особливо тюрко-­татари, що мали тут свою державу під зверхністю Туреччини протягом трьох сторіччів (1475–1772 рр.). З часу заснування тут автономного Кримського ханства все політичне, економічне й побутово-культурне життя України ускладнюється цим новим чинником. Через кримського хана також про­вадяться здебільшого зносини наші з Туреччиною. Для останньої Крим також був базою для панування над південним українським степом та річковими виходами з нього (згадаємо Очаків та Азов). Можна гадати, що до знищення автономії України в значній мірі спричинилася оця безвихідність України у ХVII–XVIII ст. до моря. Знову ж таки — відкриття цих шляхів після російської окупації Криму у 1772 р. викликало надзвичайно швидкий господарчий зріст України й залюднення всього причорноморського півдня українським населенням.

З цього загального історично-географічного огляду вже накреслюється важливе значення Криму, як південного ключа до України, а також і татарського чинника зокрема для розуміння процесу української історії. Але ж досі ці україно-татарські історичні взаємини наша наукова традиція ­уявляла собі переважно під аспектом трьох моментів: 1) літописного оповідання про татарську навалу ХІІІ ст. як страшну кару Божу, коли несподівано на наші землі накинулися кочові татарські орди, які все нищили на своєму шляху, плюндрували міста, брали полон-ясир та грошову дань і т. ін.; 2) легендарно-епічної боротьби козаків з татарами у XVI–XVII ст., яка була в народніх думах, белетристиці й історичних дослідах опоетизована як героїчна боротьба авангарду українського суспільства зі степовими дикунами, ворогами християнської віри й людности, хоч під цими ідеологічними нашаруваннями яскраво видко економічний двигун цієї боротьби проти татарської держави, як незносної перешкоди для української колонізації степу; 3) традиційного погляду російської імперіалістичної думки про акт знищення Кримської держави, а саме: татари, як некультурний, нижчий за росіян, нарід мусили пасти перед тиском російської могутности й культури, що принесла на береги Понта Евксінського всі плоди цивілізації.

Очевидно, з такого погляду, що татари, після своєї поразки, як інородці, котрі долею призначені для угноєння грунту для російського імперіалізму, не заслуговували вже на більшу увагу, як одверте глузування й насмішку.

Отже, ці три моменти: страшенний переляк від ірраціональної перемоги татар XІІІ ст., романтика суходільної й морської боротьби ХVІ–XVII ст., що недалеко відходила від звичайного пирацтва й розбою, й нарешті, апофеоз побідного російського імперіялізму,— це три основних проміння в освітленні яких наша історіографія уявляла собі наші історичні взаємини з кримськими татарами.

‹…›

Татарофобія чи татарофілія стають головним чинником в житті українського степу. Татарське питання домінує над всіма иншими. Нищучи міську культуру пануючих верств України, татарщина щось давала для нижчого загалу людности. Але ж що саме? Історична традиція з часів київського Сіноп­сіса, захоплюючися літописними звістками про руйнацьку діяльність татар і перебільшуючи їх, не бачила жодної позитивної риси в їх впливові на нашу культуру. Українська історіографія новіших часів, захоплюючися захистом тези про те, що Україна не була цілком спустошеною татарами, обминула все ж таки це основне питання мовчки. Може забуття цеї важливої проблеми трапилося від того, що пізніші події, а особливо повне усунення державного Криму з політичного обрію у к. ХVIII ст. (коли якраз почала розгортатися наша історіографія), затушевали, принизили значення цього моменту.

Але ж це значіння яскраво видко хоч би з констатацій ак. М. Грушевського, який вважаючи татарство руїнницьким, шкідливим чинником, все ж таки відзначає: «...Для нижчих верств людности татарська зверхність сама по собі не була страшна... татари мали охоту опікуватися в своїх інтересах сею людністю... татари, змагаючи до ослаблення сили князів, підтримували рух громад проти князівської власти та переводили їх в безпосередню залежність від себе... Таким чином до початків анархії в Орді, до останньої чверти ХVIII cт. обставини життя на Подніпров’ї для людности селянської, та й маломіської, під татарською зверхністю могли бути в дечім ще ліпші, ніж де инде».

Ось цей факт революційного звороту під впливом татарської інтервенції, їх жорстокий терор щодо українських князів та бояр і, навпаки, приязні відносини між ними та поспільством мусило чимсь пояснюватися і мати певні великі наслідки. Це головний момент у взаєминах між Україною і кримсько-­золотоординськими татарами за перший період історії останніх. На жаль, він розроблений і освітлений ще зовсім недостатньо.

‹…›

Ні в якій мірі все ж таки ми не можемо сказати, що в цей період боротьба України з Кримом (що була одним з окремих пунктів загальноевропейської боротьби з турецько-мусульманським сходом) призвела до взаємної озброє­ної ізоляції. Навпаки, зміцнення кримськотатарської держави й залюднення України викликає між ними постійний і дуже жвавий економічний обмін. На деякий час головний транзитний шлях з Европи на Близький Схід і навпаки, проходить через Україну і Крим. Наявно усталюються такі артерії сполучення: 1-ша, кримсько-дніпровська,— через Перекіп, Таванський брід, Олеш’є, Черкаси, Канів, Київ; 2-га, Муравським шляхом від Перекопу через верхов’є р. Самари до Путивля й Брянську; 3-я, з Києва до Білгорода (Акерману), що на вусті Дністра. Останній шлях в’язав з турецько-татарським Причорномор’ям переважно західню Україну, де від цього сполучення значно зростають такі міста як Львів та Кам’янець. Міцна й досить численна вірменська колонія в середньовічному Кам’янці — найліпший доказ того, що це був визначний пункт торгівлі з Близьким Сходом.

Далі на захід ці шляхи зв’язали Київ і Львів через Люблін і Краків з Західньою Европою, а на схід через Подесенне з Москвою. Протекційна політика литовсько-польської влади що до охорони інтересів свого купецтва надавала останньому можливість таким чином бути посередником між сходом і заходом. Цьому, без сумніву, дуже сприяло замкнення в ХV ст. Чорного моря для безпосередньої західньоевропейської торгівлі. Україна — в літеральному сенсі — заповнюється ріжним крамом східнього походження: шовкові тканини — оксамит ріжних кольорів і золототканий, камка, бурска, кухтерь, тафта, ріжне коріння, килими, вироби: шкіряні, метальові, бавовняні; черевики, саф’ян, сідла, узди, шафран, перець, імбир, цинамон, мушкатний горіх, ладан, мигдаль, рихі, сіль, вино і т. ін. Наш письменник середини XVI ст. Михайло Литвин каже, що найзвичайніший шлях з чорноморської Кафи є на Київ через Перекоп і Тавань і що ним везуть всякий східній крам «з Азії, Персії, Індії, Арабії, Сирії на північ в Москівщину, Псков, Новгород, Швецію і Данію».

В свою чергу Західня Европа через Україну транспортувала на схід: мануфактуру (ріжні сукна, бархат, парча і атлас), полотна, покривала вовняні; взуття, папір, вироби з криці та заліза, шкла, оселедці, вино і т. ін. До цього треба додати товари й місцевого похоження: риба, воли, шкіри, лій, віск, мед, лісовий крам, збіжжя, невільники, а з Москівщини хутра тощо. Волоська торгівля не могла робити великої конкуренції, бо вона йшла також через західньоукраїнські міста, московський же безпосередній обмін зі сходом, що йшов через Волгу й Каспійське море, природньо, не зачіпав торгівлі через Україну з Близьким Сходом. Отже в цей період економічні зв’язки України з Кримом були найтіснішими, а це відповідним робом відбивалося в політиці й культурі цих двох країн.

‹…›

Для нас зовсім не цікаво, хто перший нападав, чи хто від кого боронився, а також хто був дикуном, а хто культурним чинником (ми відкинемо ці застарілі підходи нашої історіографії). Ця збройна-грабіжницька постійна боротьба козаків з татарами цілком була в дусі авантурно-розбишацьких особливостей життя того часу, коли розкладається феодальне суспільство, але ж централізовані торговельні монархії не настільки ще міцні, щоб приборкати своє неслухняне рицарство, особливо на своїх околицях. Можна нагадати, що за тих часів Європа теж не далеко пішла від «диких» татар та козаків, маючи свої кадри Raub-Ritter’ства. Звернімо лише увагу на той факт, що активна боротьба татар з українцями припадає на момент найбільшої активности, агресивности Турецької імперії й Польського королівства, які поширювали свої кордони, втягуючи у свій економічний коловорот нові країни, нові шляхи, нові маси людности. Природньо, що в своїх конкурентних сутичках Польща використовувала, як могла, своїх підданців — українських козаків, а Порта — свого васала — кримського хана. Самі ж вони — Туреччина і Польща — розпочинали безпосередню боротьбу лише в моменти особливого загострення відносин, бо вважали за ліпше використовувати для цього сили своїх колоній.

‹…›

Нас можуть цікавити не тільки й не стільки факти й зміни військово-політичної боротьби, як також і переважно культурні взаємини України й Криму за цей час. Не лише запозичення маси слів й побутових особливостей, а навіть значніші у важливіших сферах подобенства між устрієм татарського Криму і козацької України давно вже впадали дослідникам у вічі, але мало досліджувалися. Досить міцною в свій час була теорія про татарське походження козаків навіть з боку племінного (Сенковський, Хартахай, Костомаров, Куліш, Любавський, Яблоновський). М. Грушевський цілком справедливо заперечуючи думці, що всі козаки крові татарського походження, не може все ж таки одкинути подобенств цих двох народів в їх політичному устрої й культурному житті.

Справді, військово-територіяльний устрій козаків і татар дуже подібний, що не дивно, бо на Вкраїну цей устрій прийшов з Запоріжжя, яке військовій техниці природньо вчилося в татар. Чи досить нами вивчено й ураховано вплив турецько-татарської культури на Вкраїну через Запоріжже? Чи вивчено, наскільки наша система посад — гетьман, обозний (арабаджи), бунчужний, осавул, писар (дефтердар), суддя (валі), і їх функції відповідають таким же у турків та татар? Якраз нерозробленість цього питання щодо останніх заважають встановити тут щось остаточно певне. Між тим це подобенство не випадкове і свідчить про велике значіння туркофільської орієнтації України за тих часів. Справді, чому ці важливі посади не називалися по московському (воєводи і т. д.), по німецькому (генерали і т. д.) польському і т. ін., а саме за татарсько-турецьким взірцем? Отже, значить у ХVII ст. татарський вплив на Вкраїні переважав, наші предки були у сфері міцного впливу культури Криму.

Тут нічого нема дивного, бо за тих часів ціла низка дрібних держав була під турецько-татарським впливом — навіть християнських і не тюркського походження (Семіградьє, Молдавія, Валахія). Всі вони разом з Кримом, Запоріжжям, Гетьманщиною, Донським військом, Калмицькою ордою, Кубанським військом тощо — утворювали буферну прослойку між Турецькою імперією та її супротивниками — Австрією, Польщею і Росією. Вони були, так би мовити, не ізольованими одне від одного, а разом стояли на самому фронті боротьби Европи з Близьким Сходом і тому були під впливом двох цих культур. Міжнародня ситуація України від цих держав трохи ріжниться лише її більшою географічною зв’язаністю з Польщею й Росією, а тому, природньо, й більшою залежністю. Поки переважала сила турецька, а татари глибоко проходили по Україні і вглиб Польщі й Московії, очевидно, татарський вплив мусив формувати життя українське. Коли ж турецька державна система занепала, а Росія рішуче перейшла на німецьку виучку й зв’язалася економічно з Західньою Европою, остаточна перемога її над татаризованою Україною, Кримом і навіть Туреччиною була вже передрішеною. Замісць бунчужних у нас й Криму мусили стати на команду генерал-майори, а замісць писарів — керувати управлінням почали статські совітники.

‹…›

Стосунки України з Кримом, за період поневолення останнього Росією, звичайно, не могли мати державно-політичних форм. Дві однаково пригноб­лені російським імперіялізмом національності й країни були позбавлені цього. Проте господарчі, побутові й культурні стосунки тривають й навіть кріпнуть. Заселення українською людністю в кінці ХVIII ст.— початку ХІХ ст. причорноморських і приозівських степів, колонізація нею навіть північної степової частини Криму ще щільніше стулило український і татарський народи географічно, економічно й побутово. Українські чумаки везли в кінці ХVIII ст. і на поч. ХІХ ст. (аж до побудування залізниць) рибу, сіль і інші продукти безпосередньо з Криму. Останній вживав український хліб, залізо, ліс тощо. Хоч це питання мало досліджене, можна гадати, що ініціятива в цьому економічному звороті належала українцям, які використовували для цього сухопутні й річні шляхи.

‹…›

Історія кримськотатарського народу має багацько спільних рис з історією українського народу: це не лише в збіганню хронологічному періодів життя й розвитку двох народів, а й по соціяльно-політичних формах їх існування:

1) І той і другий нарід довгий час не знав зовсім незалежного існування; форми ж залежності були подібні — кримській орді, залежній від Золотої, відповідає розпорошена Україна, підлегла Литві; розбійно-кочовому побуту татарів відповідає такий же побут українських козаків; автономії кримського хана під протекторатом Оттоманської імперії відповідає автономія української Гетьманщини під зверхністю Російської імперії, автономія їх касується одночасно; одночасно й однаково вони перебувають під тиском Рос. імперії й, одночасно переживши майже однакову соц.-політичну еволюцію, вони приходять після періоду визвольних змагань до окупації большевиками і до сучасних форм совєтських республік; різниця між ними лише в територіяльних масштабах подій і кількости учасників.

2) Не лише зовнішні, але й внутрішні аналогії соціяльно-економічних форм можна було б навести: бачимо, як тут і там напівнатуральне господарство ускладнюється просякненням торговельного капіталу з Москви, Польщі, Туреччини, як народжуються феодальні форми, найкращим виразником яких є подобенство військово-ториторіяльного поділу Кримської орди й козацької Гетьманщини, як, нарешті, слабий національний український капітал падає під тиском могутнього московського, як майже одночасно зростають нові народні сили, народжується новонаціональна інтелігенція й починається культурно-освітній і національний рух, як він перетворюється в революційний і як, нарешті, зворушуються й повстають народні маси.

Отже Европейська країна — Україна й східня країна — Крим жили й живуть як два близнеці, один біля одного, бо їх зв’язала географічна й історична доля. Але притім роля їх взаємно була відмінною: якщо для турецько-татарських орд Україна була форпостом Европи, то для України — татарський Крим був і є форпостом Ближнього Сходу. Від зміцнення й поліпшення культурних і економічних взаємин між ними залежав й залежить в значній мірі успіх обох країн, їх народів і розвиток наших зв’язків зі Сходом.

Дубровський В. Україна і Крим в історичних взаєминах. Женева, 1946. 46 с.