Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Наддніпрянські внутрішні фронтири в «довгому» ХІХ столітті

Ігор Гирич

Нова доба історії

Наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. у Європі розпочався Новий час. На зміну державам володарського типу приходить національна держава, що перетворювала владу правителів на владу всіх громадян, ставила права кожного громадянина на один щабель із правами землевласника, дворянина, шляхтича. Велика Французька революція принесла розуміння рівності, братерства, свободи для всіх громадян держави незалежно від їхнього по­ходження чи майнового цензу. Німецька класична філософія, і передусім Йоганн Гердер, за часів панування в німецьких землях наполеонівської влади утвердили примат німецької нації на етнічно заселених німцями землях та їхнє право порядкувати ними, скинувши владу Франції над Німеччиною. Й. Гердер висунув принцип: кожній нації — власна національна держава. Звільнення американських колоній від влади Британської монархії на Північноамериканському континенті сприяло заснуванню нового демократичного суспільства з виборною системою державної влади: президентом і Конгресом. Ці події мали вирішальний вплив на всі держави і нації Європи, у тому числі й на Україну.

Те, що українці стали частиною єдиного східноєвропейського проєкту звільнення народів із-під влади феодальних інонаціональних володарів, свідчило, що український народ належав до європейської цивілізації, а не російської євразійської. Всі нації на східному фронтирі, що визнавали свою належність до російського соціуму: мусульманські народи півдня, угро-фінські народи півночі, народи Уралу та Сибіру, слов’янські народи з автономістичними традиціями (козаки Дону, Сибіру й Уралу),— не виявили тенденції до національного визволення, визнавши першість Москви і московитів (росіян) на своїх етнічних теренах. Натомість українці — народ європейської цивілізації, яка мала на українців значний часовий вплив. На перебування у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої припадають ХІV–ХVІІ ст., Західна Україна числила своє перебування у складі європейської держави до ХХ ст. А от на вплив Московії на підросійську Україну припало два з половиною століття. Михайло Грушевський писав: «У порівнянні з народом великоросійським український являється народом західної культури — одним із найбільш багатих східними, орієнтальними впливами… тим часом як великоруський народ, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу і стихії».

Власне, маємо стверджувати, що саме зародження у 1830–1840-х рр. українського національно-визвольного руху свідчило про перемогу в су­спіль­ному житті українців західного вектору руху, що відтоді продовжує­ться і в наші дні.

Нова і Новітня доби історії України розвивалися на фронтирній межі. Західна Україна після поділів Польщі опинилася в межах європейської цивілізаційної території, Східна Україна — на євразійській (російській) території. Це мало свої плюси і мінуси. Значним негативом було те, що більша частина (п’ять шостих) етнічної території підпала під російський ментально-культурний вплив. Позитивом — те, що еліта мала можливість проводити соборну політику з-поза меж російського впливу, у європейському ментальному полі Галичини.

Національне відродження в Європі

На початок ХІХ ст. націй і народностей виявилося більше, ніж легітимних держав. Можна визначити три основні типи держав на Європейському континенті.

1. Історичні народи з державами імперського типу. У них головними представниками нації були володарі (король, цар), земельні власники і духовенство. Третій прошарок — буржуазія — теж стала національною з перемогою перших буржуазних революцій. Селянство було органічним продуктом розвитку національних взаємин від середньовічних часів. Саме такими державами були Англія, Франція, Іспанія, Польща, Швеція, Данія, Росія.

2. Народи, які мали кілька незначних за розмірами державних утворень. Німці на початок Нового часу жили у більш ніж трьохстах державах, що виникли в результаті роздроблення Священної Римської імперії німецької нації. Кілька державних утворень мали італійці. Для таких націй актуальним завданням було об’єднання багатьох державних утворень в єдиній національній державі.

3. Так звані «недержавні народи». Вони не мали власної національної держави і були частиною володінь державних націй — спочатку чужих володарів, а згодом і їхньої панівної нації. Панівний етнос і його правителі ставили за мету асиміляцію некорінного етносу. Іноді це вдавалося. Із карти Європи зникла цілком або майже повністю низка великих слов’янських і балтійських етносів: лужицькі серби, пруси, ободрити, ятвяги, хоч кількість деяких із них ще в ХІХ ст. доходила до мільйона осіб. Народам без власної держави доводилося витримувати національний визиск, заборони на національно-культурний розвиток, власну мову та літературу, вони могли розвивати економіку тільки в інтересах панівної нації. До таких народів в Європі належали не лише слов’яни (чехи, словаки, поляки, хорвати, серби, болгари), але і фіно-угорські, балтійські, германські, кельтські, скандинавські та романські народи: фламандці, ірландці, шотландці, бретонці, каталонці, баски, провансальці, угорці, фіни, норвежці, румуни. Всі вони входили до меж держав-імперій або великих королівств. Приміром, баски і провансальці мешкали у Франції, баски і каталонці — в Іспанії, фламандці — у Бельгії з панівним франкомовним валлонським населенням, фіни — у Швеції (із ХІХ ст.— в Росії), угорці були поділені між Австрійською та Османською імперіями. Хорвати і словенці були частиною імперії Габсбургів. Ірландці, валлійці, шотландці були підданими Британської імперії, румуни, болгари і серби — Османської імперії. Справжньою тюрмою народів була Російська імперія, у якій панівний російський етнос складав менше половини населення.

Серед цих народів вирізнялися ті, що мали в різні часи (передусім у середньовіччі) свою державу, а були і такі, що ніколи не мали її у класичному вигляді. Були народи, що мали достатньо розвинену національну культуру й літературу, і такі, що не встигли їх створити. Державними народами, що втратили державу на різних етапах історії, були поляки, які в Х–ХVІІІ ст. створили польське королівство, згодом Річ Посполиту; литовці, які у ХІІІ–ХVІ ст. мали потужну державу — Велике князівство Литовське, а згодом її асимільована провідна верства стала частиною польської державної нації. Свої держави мали Сербія, Чехія, Хорватія та Угорщина, території яких входили в Австрію. Середньовічну державу мали і болгари. Такі ж нації, як словаки, хорвати, румуни мали в минулому лише державні утворення в межах інших держав. А фіни взагалі ніколи не мали своїх державних утворень і почали боротьбу за незалежність лише в ХІХ столітті.

У перші десятиліття ХІХ ст. розпочався процес національного відродження народів Центрально-Східної Європи. Найбільш успішний перебіг цей процес мав у межах Австро-Угорщини завдяки її конституційному устрою і ставці можновладців на утворення багатонаціональної держави під скіпетром Габсбургів. Культурне відродження тривало у Чехії, де з’явилися національні культурні заклади, розвивалися література, середня і вища освіта. Успішно розвивалися ті спільноти і народи Російської імперії, які перебували під культурним впливом Швеції, остзейських німців і частково поляків: ідеться про фінів, естонців, латишів, литовців. Російська влада виявляла певну толерантність до таких рухів, бо сподівалася протиставити їх державним націям у боротьбі за витіснення останніх із цього регіону на користь російських державних інтересів.

Упродовж довгого ХІХ ст. через занепад Османської імперії постали не­залежні Румунія, Болгарія, Сербія. За рахунок виділення з Нідерландів Фландрії і Валлонії 1830 р. з’явилася Бельгія, 1912 р. зі складу Данії вийшла Норвегія. У 1859 р. об’єдналися італійські держави, а 1871 р. утворилася Німецька імперія як результат об’єднання королівською Пруссією німецьких королівств, князівств і вільних міст. Угорці добилися відновлення своєї державності в дуалістичній Австро-Угорській монархії 1867 р. Інші слов’янські народи залишалися під владою Німеччини та Австро-Угорщини.

Україна у цій типології обіймає межову позицію. У Середньовіччі вона мала власну державність у вигляді «Руської землі» та Великого князівства Київського (ІX–ХІІІ ст.), фактично будучи імперією для народів, що її населяли: предків білорусів і росіян, балтійських, тюркських й угро-­фінських народів. Але від часу входження України до меж Литви, Польщі, а особливо Росії, була затерта історична пам’ять про державність Русі-­України серед місцевого населення. Державну славу Києва перебирає на себе Московія-­Росія. Привласнивши ранній етап української державної історії, російські правителі наполегливо поширювали серед загалу Російської імперії уявлення про бездержавність української нації. На жаль, цю думку засвоїла й українська еліта — козацька старшина, що визнала себе частиною російської політичної нації.

Чи була Україна російською колонією?

Це питання не зовсім просте. Якщо на території країни нетитульного етносу існує адміністрація державної нації, то очевидним чином має бути розв’язана проблема існування колоніальних відносин між метропольним етносом й етносом, що є нетитульним у цій країні. Проте поняття колоніалізму передусім стосується територій країн, що не мають спільних суходільних кордонів — як, скажімо, заморські і заокеанські території великих мореплавних імперій: Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччини, Голландії, Бельгії. Як відомо, таких територій, окрім Аляски, Росія не мала.

Якщо шукати паралелі у відносинах між Україною і Росією, то напрошуються приклади Білорусі та Литви, Польщі та Литви, а також України і Білорусі як частин Речі Посполитої, або Австрії стосовно приєднаних Чехії, Польщі, Хорватії та Угорщини. У цих випадках проблема колоніалізму вже не є настільки очевидною, оскільки ні Чехія зі Словаччиною, ні інші території колишньої Австрійської імперії Габсбургів не вважали себе колоніями.

Ба більше, Угорщина за часів існування дуалістичної Австро-Угорської держави мала в управлінні найбільше територій, що не були етнічно угорськими. Під скіпетром Габсбургів Угорщина була мало не у чотири рази більшою, ніж сучасна незалежна Угорщина, та існувала як така собі «імперія всередині імперії». І все це при тому, що у XVII і на початку ХѴІІІ ст. ця країна вела безперервні війни з Габсбургами, її державний центр перебував у Трансільванії під захистом Оттоманської Порти, а сама вона підтримувала щільні зв’язки з Українською козацькою державою від часів Б. Хмельницького до гетьманства І. Мазепи. Та ж Австрія жорстоко придушила угорську революцію 1848 р., стративши її лідерів. А ще через 50 років на площі Ге­роїв у Будапешті з нагоди тисячоріччя перебування угорців у Паннонії серед скульптур героїв-угорців помістили фігури австрійських імператорів Марії Терезії і Франца Йосифа І.

Чехія (Богемія) за Люксембурзької династії у XVI ст. була ядром Австрійської імперії, а Прага — її столицею, важливішим за Відень містом. У Чехії, як і в Україні та у всій Центрально-Східній Європі, міста були етнічно німецькими, а села — автохтонно слов’янськими (чеськими).

Частиною Росії була етнічна Польща, та чи була вона колонією? Частиною Речі Посполитої були й Україна з Білоруссю і Литвою, але історики не вважають ці території колоніальними частинами Польської держави. І це зрозуміло, адже шляхетський стан Речі Посполитої не поділявся за націо­нальною ознакою. Уся шляхта була політичною нацією — поляками, залишаючись при цьому одночасно й русинами-православними. Костянтин Острозький і Адам Кисіль були «Gente Rutenus — natione Polonus». Така форма самоідентифікації була чинною аж до часів падіння Речі Посполитої за третім її поділом. Навіть козацька старшина за своєю ідентифікацією за інерцією почувалася продуктом польської політичної нації і мала подвійну національну ідентифікацію, і в цьому гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря та інші були так само дуалістами. Не випадково всі вони були легітимованими нобілітаріями-шляхтичами нарівні з іншими польськоетнічними шляхтичами. Тому й досить легко розв’язувалася проблема польської орієнтації, а ідея триєдиної Речі Посполитої (Гадяцька унія 1658 р.) була їм ближчою за підданську концепцію Переяславської ради 1654 року.

Ірландія від часів Олівера Кромвеля і до революціонерів-терористів Шинн-Фейн люто опиралася завойовницькому тиску Англії. Навіть ірландсько-англійські взаємини більше відповідали визначенню відносин метрополії з колонією. З Україною і в цьому випадку було складніше, оскільки не вся її територія потрапила під Російську імперію. Тож у нас є більше підстав говорити про цивілізаційний розлом та існування європейського і євразійського культурного середовищ, ніж про колоніальні стосунки.

А як оцінювати факт входження Північно-Східної Русі IX–XIII ст. до Київської держави? Невже землі в’ятичів були колонією Києва? Землі тодішньої Києворуської держави населяли хоч і відмінні етноси, але по суті ця держава була сукупністю східнослов’янських народностей із провідною роллю полян (протоукраїнців) і київських князів.

Литовсько-Руська держава XIV–XVI ст. за національною складовою була українсько-білоруською державою, де слов’янський землевласницький елемент значно переважав литовськоетнічний. А після низки польсько-­литовських уній провідною верствою Литви стали поляки за мовою і куль­турою. Отже, немає підстав говорити і про колоніалізм литовців щодо ук­раїнців.

Однак можна казати про існування євразійської (російської) моделі колоніалізму, згідно з якою приєднані території-держави стоять на вищому щаблі економічного та культурного розвитку за державу-метрополію. У Європі все чинилося навпаки: метропольна держава зазвичай була розвиненішою у всіх сенсах за підкорені території.

В аспекті ставлення до особистої свободи Російська держава була, за визначенням В. Липинського, монархією балканського типу. Індивід не мав громадянських свобод і перебував під деспотичною владою монарха, що неможливо було уявити в монархіях Західної Європи, де існувала повага до особистості.

Іншою великою відмінністю України від Ірландії було те, що її провідна політична і культурна верства брала активну участь у розбудові Російської імперії, потрапляла на вищі щаблі влади і цінувалася росіянами. Історик К. Харлампович наводить у своїй відомій праці «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» такі дані: майже всі єпископські посади в російській церкві у XVIII ст. обіймали українці; переважна більшість викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії. Мало не половина представників російської літератури до середини XVIII ст. були випускниками українських колегій і походили з українських етнічних територій: Олександр Безбородько був канцлером імперії за часів Катерини II, першим міністром освіти також був українець Петро Завадовський. Крім того, значним був вплив козацької старшини при дворі імператриці Єлизавети.

З іншого боку, царські намісники в Україні, за переконанням історика О. Оглоблина, після тривалого перебування на її теренах нарідко ставали автономістами. Обстоювання місцевих інтересів помітно в діяльності Петра Румянцева-Задунайського, Івана Гудовича та інших представників царської адміністрації.

Отже, Україну до середини XIX ст. у певному сенсі можна вважати колонією. Тож за часів становлення національного дискурсу в суспільно-політичній думці й усвідомлення себе осібною нацією, українська еліта опиняє­ться в колоніальному полоні російської і польської державних ідей.

Поглинання Росією «старої» України. Денаціоналізація козацької еліти

Від часів зміцнення російської держави у XVII ст. освічені кола українців брали активну участь у творенні спільної для українців і росіян російської культури. Церковнослов’янська мова і православ’я часто автоматично робили з українців росіян. Московська держава потребувала освічених діячів для своєї церкви, тому в першій половині XVII ст. починається стійкий відтік культурних кадрів з України до Росії. Спочатку московський патріарх Никон запросив до Москви українських учених-теологів Єпифанія Славинецького та Антонія Сатановського для проведення церковної реформи. Із відкриттям Московської (на зразок Київської) академії цей процес лише набрав обертів. Випускників Києво-Могилянської академії запрошували для підготовки перших російських медиків у Петербурзьку медичну академію, українці вчилися в Академії мистецтв як майбутні російські художники, архітектори і композитори. У Петербурзькій академії наук також працювало багато українців. Російська освіта ґрунтувалася на підручнику з історії київського митрополита Інокентія Гізеля «Синопсис».

Симеон Полоцький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський і Дмитро Туптало (Ростовський), перенісши українську книжність на північний схід, заклали фундамент російської книжності. Процес напівпримусового переселення освічених кадрів до Москви призводив до неможливості вироб­лення осібної від російської української культури. Якщо порівняти твори першої половини XVII ст., що писалися на народній мовній основі (тут промовисто виглядає, скажімо, «Лексикон словенороский и имен толкование» Памви Беринди 1627 р.), із книгами друкарні Києво-Печерської лаври після 1720 р., то зміни у бік російськомовної уніфікації стають очевидними. Книги XVIII ст. за лексичним складом уже є цілком російським продуктом.

Спільна держава, культурний простір, єдина літературна мова створювали ілюзію національної спільності росіян та українців. Розумовські, канц­лер Безбородько, сенатор Кочубей, письменники Василь Рубан, Василь Капніст, Семен Наріжний творили імперську культуру, залишаючись при тому українцями і прихильниками державної окремішності. Яскравий приклад — В. Капніст, який став класиком російської літератури, хоча це не завадило йому 1791 р. побувати у Пруссії з таємною місією, щоби домовитися про німецьку підтримку у випадку повстання Слобідської України проти Російської імперії.

Інший яскравий приклад — Микола Гоголь, який у приватних листах до Михайла Максимовича писав про неприйняття Московії і бажання стати професором щойно відкритого Київського університету, а з іншого боку — в офіційних зносинах з представниками російських сановних кіл він казав і писав про свою російсько-українську двоєдушність; під тиском безгрошів’я письменникові доводилося через підставних осіб брати кошти на перебування в Італії від Миколи І і переписувати на догоду росіянам «Тараса Бульбу» — у другому виданні повісті козаки рекомендують себе як «русские» люди, які б’ються «за царя и отечество».

У XVIII–XIX ст. подібним шляхом пішла козацька старшина, яка за визнання Росією її прав власності відмовилася від змагань за автономію і перейшла на позиції російського патріотизму. Меркантильний інтерес переміг ірраціональне бажання свободи і незалежності. У XIX ст. колишня Гетьманщина стала центром самодержавного сервілізму та «малоросійской само­отверженості». Колишні лицарі козацьких прав — родини Капністів, Скоропадських, Кочубеїв та ін.— стали першими російськими чорносотенцями.

Обмеженість козацького автономістського руху, що поширився серед дворянства майбутніх Чернігівської і Полтавської губерній за часів намісника Петра Румянцева та генерал-губернатора Миколи Рєпніна, полягала в апелюванні до прав «козацької нації», яка начебто складалася з колишньої козацької старшини, а не всього народу. Йшлося передовсім про земельні привілеї та особисте дворянство для меншості і кріпацтво для більшості. Дух автономізму, що підживлювався згадками про військову звитягу, не мав соціальної бази для націотворення в нових умовах. На початку ХІХ ст. в Україні був лише один центр вищої освіти — Харківський університет, відокремлений від традиційного автономізму Полтавсько-Чернігівської території.

Причини нелояльності землевласницької верстви до української держави варто шукати в неприйнятті демосом ідеї, що спольщений і зросійщений заможний клас може й мусить повернутися до рідної національності. Демократичній масі вигідніше було позбавити землевласників їхніх володінь і поділити ці землі між селянами. Страх утратити власність підштовхував землевласників шукати підтримки сусідніх держав і націй, ворожих до ідеї створення незалежної України.

Завдяки цьому великий землевласник на Гетьманщині апріорі був схильний мирно визнати російську державність за умов підтвердження царським урядом його прав на земельну власність. Так само й польський великий і навіть середній землевласник був готовий визнати владу Російської держави над Правобережжям, відмовившись від ідеї відновлення «Історичної Польщі». Натомість радикальної національно-демократичної ідеології дотримувалася дрібна шляхта, яка формувала польську національну культуру XIX ст. Але Гетьманщина на початку XIX ст. мала дуже тонкий прошарок дрібнопомісної інтелігенції, яку, до того ж, активно адсорбували російські столиці, незважаючи на бажання не відриватися від етнічного середовища.

Староукраїнська козацька еліта зберігала свою опозиційність русифікаторським впливам лише доти, доки мала право незалежного від петербурзької влади розподілу земельної власності в Гетьманщині. Втрата цієї можливості лише прискорила процес масової «дворянізації» козацької шляхти. Вона вимагала від російського уряду легітимації свого становища та маєтків. Щойно цей процес завершився, розпочалося масове розчинення колишньої старшини в російській дворянській верстві. Із джерела автономізму і фронди старшина дуже швидко перетворилася на джерело стабільності та опору московської влади в Україні.

Чи було це якоюсь особливою рисою української ситуації? І так, і ні. Великі польські землевласники на східних кордонах Правобережжя не були активними діячами польського національно-демократичного руху. Як засвідчила практика, землевласники цементували той режим, що існував на той час у країні, але за лояльності до них нового режиму були готові підтримати і його — звісно, отримавши гарантії збереження хоча б якихось прав на їхні маєтки.

Зі старого українського панства лише три родини великоземельної козацької шляхти заявили про свою прихильність до новітнього українства: Тарновські, Ґалаґани і Милорадовичі-Скоропадські. Власне, йдеться передусім про три визначальні фігури із цих родів: Василя Тарновського-молодшого, Григорія Ґалаґана та Єлизавету Скоропадську (Милорадович). Василь Тарновський у своєму родовому маєтку створив приватний український козацький музей і колекціонував рукописи та автографи Т. Шевченка і Пантелеймона Куліша. Єлизавета Скоропадська-Милорадович надала 20 тис. рублів на придбання обладнання друкарні для Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873 р.), що дало змогу заснувати найважливішу для ХІХ ст. українську культурно-наукову інституцію. Григорій Ґалаґан у Києві на Фундуклеївській вулиці (сучасна вул. Б. Хмельницького) 1871 р. збудував приміщення для першої української гімназії — Колегії Павла Ґалаґана — і допомагав у фінансуванні Південно-західного географічного товариства в Києві.

Але для українських умов такої кількості меценатів нової хвилі виявилося замало. Переважна ж більшість нащадків чернігівсько-полтавської козацької шляхти на цей час уже були вірнопідданими малоросами і російськими державниками, які боялися «україноманської мазепинської зарази». Хоча за часів існування Кирило-Мефодіївського братства деякі дідичі колишньої Гетьманщини (Маркевичі, Закревські, Репніни) підтримували поетичну творчість Т. Шевченка, а згодом передплачували перший суспільний журнал «Основа», з українським модерним рухом не був пов’язаний практично жоден землевласник українського походження. Передплата на «Основу» була мізерною, і журнал перестав виходити через брак коштів, які мали би надати передусім представники лівобережного панства. Георгій Скоропадський, ровесник і далекий родич майбутнього гетьмана Павла Скоропадського, заявив у своєму виступі на засіданні Державної думи, що українському народу не потрібна українська мова у сфері високої культури, а вимагають її використання лише «зрадники мазепинці».

Українська буржуазія та український рух

Заможні шари українського суспільства не могли похвалитися наявністю хоча б десятка представників, які за наперед визначеним планом бодай десяток років вкладали кошти в побудову української держави. Можна згадати хіба що окремих «оригіналів», які займалися такою діяльністю і витрачали власні гроші на подібні шляхетні цілі. Проте це були далеко не такі гроші, що могли би змінити ситуацію на користь української справи.

Українську самоідентифікацію мав один із найбагатших підприємців підросійської України Олексій Алчевський, статки якого сягали 12 млн руб­лів. Уродженець Слобідської України, Алчевський став творцем металургії в Донбаському краї. Водночас він був меценатом культури, виділяв кошти на заснування громадських бібліотек з українськими і російськими книжками. Завдяки йому отримувала фінансування українська громада Харкова.

Ще одним представником буржуазії, цілком відданим українській справі, був Василь Симиренко. Рід Симиренків мав козацьке походження. Друге покоління Симиренків підтримувало видання творів Т. Шевченка. А третьому — Василеві Федоровичу Симиренку — завдячували фінансуванням Київська громада, журнал «Киевская старина» та культурно-національна праця української еліти в Києві. У своїй діяльності він спирався на поради відомого історика і громадського діяча В. Антоновича.

Також підтримував модерний український рух Євген Чикаленко — землевласник із с. Перешори на Одещині (кол. Херсонська губернія) та с. Кононівка на Полтавщині. Він не був великим землевласником, як Тарновські або Кочубеї. Але статки, що Чикаленко одержував від продажу збіжжя, част­ково і на експорт, створювали можливість фінансувати культурних акцій суспільно-­політичного характеру. Полем його діяльності були спочатку Одеса, а згодом Київ (від 1900 р.). Він заснував премії за кращі історичні романи українською мовою, виділив кошти на український студентський гуртожиток при Львівському університеті, спонсорував журнал «Нова громада» і на свій кошт утримував першу щоденну газету Наддніпрянщини, що мала назву «Рада» (1906–1914 рр.).

Зовсім інакше йшли справи в економічно і культурно розвинутих слов’янських народів. Чеські підприємці та ремісники підтримали гасло чехізації Богемії, висунуте національною елітою — Ф. Палацьким, Ф. Ріґером і К. Гавлічеком-Боровським. Купці-чехи, які переселилися в межі Російської імперії, себто в Україну, були учасниками національно-визвольної акції чехів, антигабсбурзької за спрямуванням і проросійської з тактичних міркувань. Чеські бізнесмени віддавали десяту частину прибутків на національну справу. Попри економічні успіхи чеського бізнесу, керівництво чеською громадою в Києві зосереджувалося в руках не процвітаючого капіталіста Й. Криванека, а гуманітарія та політичного діяча, який лише зрідка бував у Києві — професора Віденського університету, слов’янознавця-філолога В. Вондрака. Останньому офіційно належав готель «Прага» на Володимирській, який і став осередком для чеської громади Києва. В. Вондрак керував узагалі усіма чеськими організаціями Російської імперії. Опікувався він і виданням газети «Чехослован», редакція якої містилася в київській «Празі».

Польське купецтво в Наддніпрянській Україні, на відміну від малоросійського, дбало про збереження в Києві польського стану. Національне питання воно ставило на чолі своєї громадської і суспільної роботи, намагаючись відновити тут «Історичну Польщу». Видатний київський книгар Л. Ідзиковський (уродженець Кракова) крім польськомовної книжкової продукції практично не видавав іншої (хіба ще трохи української). Ю. Анджейовський, власник керамічної фабрики, дбав про заснування і фінансування польських шкіл на Правобережній Україні.

Фінський рух спонсорували місцеві підприємці-фіни, серед яких вирізнявся А. Корделін. Естонський рух у боротьбі з німецьким впливом спирався на Росію. У 1871 р. було засновано естонську школу ім. царя Олександра-визволителя. Комітет фундаторів почав розбудову мережі естонських шкіл, яких в Естонії постало аж 72 (разом із філіями). Ці школи існували за фінансової допомоги естонських доброчинців, зокрема купців.

Розвиток національного руху поневолених народів у Європі в ХІХ — на початку ХХ ст. наочно продемонстрував, що лише в тих краях, де в національному русі активну участь брала підприємницька верства, що усвідомлювала своє чільне становище, вдавалося досягти успіху в національно-державному будівництві. Там, де цього не відбувалося, як, приміром, в Україні, національні змагання зазнавали поразки. Лічені представники буржуазії в Україні позитивно ставилися до ідеї української окремішності. ­Переважну більшість буржуазії в підросійській Україні становили прихильники російської національної ідеї, які були політичними росіянами, хоча їхнє національне походження було досить різноманітним. Із приходом на терени України іноземного капіталу, серед підприємців в Україні, крім росіян і поляків, з’явилося багато німців, французів, бельгійців, євреїв, австрійців, чехів тощо. Переважна більшість із них або сповідували власні національні ідеї, або були політичними росіянами.

Українська інтелігенція та український рух

Інтелігенція у будь-якій країні з поневоленою нацією є рушійною силою суспільного прогресу. Від неї залежить в остаточному підсумку перемога чи поразка національного проєкту. Існують три головні вимоги, що висуваються за таких обставин до еліти: по-перше, вона має бути позбавлена «комплексу провини» перед титульною імперською нацією через «зраду» імперській ідеї і повинна зробити остаточний вибір на користь політичного відокремлення від метрополії; по-друге — її має бути досить багато, щоби здійснити суспільний переворот усередині своєї етнічної території на користь титульної нації; і нарешті необхідно, щоби ідеєю відродження титульної нації настільки зацікавилася інонаціональна інтелігенція у краї, щоби наважитися на зміну власної ідентичності на користь гнобленої нації.

У 1830–1840-х рр. на авансцену історії виходять представники української інтелігенції, які не мали значних земельних статків. Саме вони і розпочали інтелектуальну (культурну) суперечку з російським суспільством і державою, що були вже серйозно вкорінені в Україні. Протягом тривалого часу через церкву, освіту й літературу поширювалися російські державні міфи. Перед новою українською елітою постало завдання пробудження приспаної національної пам’яті, продукування нових національних гасел, що спрямували би національну енергію до протидії активно функціонуючим російським і польським національним міфам. Необхідно було розвинути національну мову до рівня інших розвинених національних мов державних націй. Потрібно було визначити простір проживання українського етносу, а для того — вивчити етнографію і фольклор українців, аби провести майбутню межу між українцями, з одного боку, і росіянами, білорусами, поляками, мадярами, словаками і румунами — з іншого. Необхідно було вивчити минуле українців, аби витягти з небуття їхню історію. Для цього слід було проштудіювати архіви України, Росії, Польщі та інших країн і опублікувати для широкого загалу історичні документи (старовинні акти, де йшлося про славне й не дуже славне минуле пращурів українців). Конче потрібно було створити сучасну художню літературу, суголосну викликам доби, що виховувала би населення в дусі впевненості в успішному майбутньому модерної української нації. І лише після цього до порядку денного вже міг бути включений чинник створення політичних основ майбутньої української держави.

Поневолені нації скрізь починали з того, що виховували в межах чужонаціональних імперій свою національну інтелігенцію. У межах Австро-­Угорщини цьому процесу не перешкоджала імперська адміністрація, бо дотримувалася концепції багатонаціонального державного розвитку. У Німеччині, в Сілезії і Померанії, польське населення таких можливостей майже не мало. На Познаньщині польський суспільно-культурний рух мав дещо більші можливості. На підросійських теренах російська влада, як уже зазначалося, надавала певні послаблення балтійським народам і фінам, щоби протиставити їх культурно сильнішим за росіян німцям і шведам. В Україні таких можливостей майже зовсім не існувало. Діяли відомі заборони на українське слово (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.), чинилися поліційні переслідування національно свідомої інтелігенції. Її представників зазвичай засилали на велику відстань від українських територій — до Сибіру та на російську Північ. Українцям не було дозволено мати національні школи, вищу освіту, науку, публіцистику і «високу» літературу, за винятком розважальної белетристики.

Наддніпрянська інтелігенція і сама не продемонструвала достатньої наполегливості у відстоюванні своїх національних інтересів перед російським суспільством та його урядом. Вона була схильна до сервілізму та будівництва загальноросійських фахових кар’єр. Російська освіта виконувала функцію тотального русифікатора Наддніпрянщини. Євген Чикаленко писав, що Тарас Шевченко та Іван Карпенко-Карий тільки тому стали українцями, що не вчилися в російських гімназіях й університетах.

Інша ситуація склалася на Західній Україні у складі Австрії. Там була дозволена українська національна діяльність. Австрійська влада намагалася протиставити русинів (українців) полякам і була зацікавлена в поборенні москвофільських поглядів у середовищі українців. Тому й дозволялися початкові українські школи і навіть українські державні гімназії, практикувалася утраквістичність (двомовність) у польських школах. Окрема греко-­католицька церк­ва продукувала національну інтелігенцію. Більшість адвокатів, нотаріусів, учителів, дрібних службовців виходили з великих священ­ницьких родин. Із другої половини ХІХ ст. ця українсько-галицька інтелігенція усвідомлювала себе не представницею «великого русского» народу, розселеного від Камчатки до Карпат, а окремим українським народом.

Неукраїнці у формуванні української нації

Україна в економічному і суспільному аспектах розвивалася нерівномірно. Капіталізм у меншій мірі зачепив українське населення. Переважаючим було підприємництво інших націй в Україні: передусім росіян, поляків, німців, асимільованих євреїв, греків тощо. У результаті українська нація, як і раніше, переважно складалася із селянства. Робітництво, особливо у важкій промисловості, так само переважно було неукраїнським: російським і польським. Важка промисловість швидше розвивалася в регіонах відносно нової української колонізації: на сході та півдні України. Гірнича промисловість і видобуток вугілля почали розвиватися із середини ХІХ ст. на Донбасі. Металургія виникла на колишніх землях Січі, Катеринославщина (Січеславщина) стала центром металургійної промисловості. На Правобережній Україні отримали розвиток передусім види промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції. Великим поштовхом для господарського розвитку було те, що Правобережжя стало центром цукрової промислово­сті, продукція якої становила значну частину міжнародного експорту Росій­ської імперії.

У старих містах України домінувало неукраїнське населення: українці становили лише від 15 до 20 % населення міст. На Правобережній Украї­ні в містах і містечках переважало єврейське населення. У таких містах, як Бердичів, воно доходило до половини чисельності мешканців. У Луцьку, Кам’янці, Житомирі було багато поляків. Російська влада, щоби позбутися польського впливу, мусила перенести головне місто губернії з Луцька до Житомира, який раніше вважався не частиною Волині, а історичною Київщиною. Роздрібна торгівля в містах і містечках перебувала в руках євреїв. Поляки домінували серед землевласників «Південно-західного краю», як його перенарекли нові колонізатори. Із заснуванням центру губернії в Києві польськокультурним стає і саме місто над Дніпром. Автохтонним магдебурзьким українським містом можна було вважати хіба що Подол. Натомість землевласники та інтелігенція Києва були або поляками, або частково росіянами. Старе місто навколо Софії стало осердям російського чиновництва, Липки — районом, де селилася польська знать: Браницькі, Потоцькі, Ільницькі та ін. Печерськ перетворився на резиденцію російської військової адміністрації. Переважно польськими були Львів і численні провін­ційні галицькі міста. Австрійсько-німецького населення в Галичині було зовсім небагато — у більшості то були австрійські чиновники, а їхня кількість серед населення міст не перевищували 2 %.

Нові міста Південної України мали строкате етнічне населення. В Одесі серед підприємців переважали греки, французи, вірмени, німці, італійці, поляки, євреї. Навіть купців-росіян на перших порах у місті було дуже мало. Натомість такі міста, як Харків і Катеринослав, були переважно російськокультурними, процес русифікації великих міст і промислових центрів сходу відбувався значно швидшими темпами, ніж у тих регіонах, де в господарстві переважала переробка сільгосппродукції. Єлисаветград, наприклад, цілком зберіг свій сільський український характер. Саме тому тут у другій половині ХІХ ст. утворилася потужна українська громада, а в місцевому реальному училищі навчалися класики національного театру брати Тобілевичі та меценат і видавець Євген Чикаленко.

Єврейське населення складало понад третину населення міст Правобережної України, особливо Київщини, Поділля і Волині. Спочатку воно жило відособленим життям, але у другій половині ХІХ ст. почало активно асимілюватися: розвиток капіталізму призвів до розшарування кагалу (єврейської громади) і виділення з нього найактивнішого в економічному і культурному плані елементу. Як правило, єврейське населення мімікрувало в національному плані, орієнтуючись на панівні нації, тому на заході України воно полонізувалося, а на сході — русифікувалося.

З українським рухом у єврейського національно-культурного руху складалися непрості відносини. Інтернаціоналізовані євреї часто ставали активними обрусителями українського населення. Приміром, видавцями половини київських газет були зросійщені євреї. Кращі взаємини були в українців із євреями-сіоністами. Провідний діяч сіоністського руху одесит Володимир Зеєв-Жаботинський намагався знайти спільні точки перетину з українським національним рухом. З іншого боку, відбувалася й українізація українського єврейства. Серед українських діячів було чимало вихідців із єврейського етносу (М. Гехтер, О. Гермайзе та ін.).

Проблема національного визвольного руху полягала в тому, що найбільші українські міста ставали центрами національно-культурних рухів панівних націй. Львів із приєднанням до Австрії стає столицею краю Галичина і Лодомерія та поряд із Краковом — політико-культурним центром польського національного відродження і руху за відновлення польської держави. Чернівці, столичний центр Буковини, стає осередком румунського національно-­культурного руху. Тут вчилися і мешкали класики нової румунської літератури (приміром, Міхай Емінеску був чернівчанином), Мукачево та Ужгород культурно тяжіли до угорської метрополії — Будапешта. Київ як «мать городов русских» вважався третьою столицею Росії. Російські історіографи і політики доводили, що саме тут за київських князів постала російська державність. Ця ситуація створювала потужну й нерівноправну конкуренцію для українських інтелектуалів, які пропагували погляд на Україну як на осібну етнографічно-політичну територію, непідвладну Росії, Польщі, Румунії чи Угорщині. Село залишалося більш ніж на 90 % етнічно українським, проте саме міста мали би стати центрами модернізаційних суспільних рухів. Натомість сільське населення, потрапляючи в міста, русифікувалося, полонізувалося, мадяризувалося чи румунізувалося.

Оскільки соціальна структура суспільства залишалася головним чином домодерною, у ній переважало сільське населення, а міста розвивалися повільно, то й український національно-визвольний рух не мав тих стартових економічних можливостей, що мали інші провідні національно-визвольні рухи Центрально-Східної Європи. Національне відродження в Чехії підтримувала стара еліта й німецькі землевласники. Аристократія кількох визнач­них родин визнала себе чехами і приєдналася до чеського руху: то були графи Штернберги, Туни, Каспари. Франц Штернберг віддав свій празький палац для створення в ньому чеської Національної художньої галереї. За польським повстанням 1830 р. стояв князь Адам Чарторийський, який використав свої статки на формування нової польської культури (про це свідчила його діяльність у знаменитому готелі «Ламберт») і заснував у Парижі польську політичну еміграцію з періодичними виданнями, що поширювали в Європі думку про необхідність незалежності Польщі. Шведські магнати і дворянство підтримали фінське національне відродження. А в Естонії і Латвії на сторону латишів та естонців перейшли остзейські німці — 1200 німецьких миз (хуторів).

Однак зрозуміло, що мультиетнічність і багатоконфесійність були не вадами, а плюсами модерного національного руху, який прагнув до формування політичної моделі нації, відкритості та різноманітності. Коли людина, залишаючись представником свого етносу, добре ставиться до корінної нації, підтримує її, а та, своєю чергою, переборює в собі негативні упередження та ксенофобію і простягає руку дружби іншим етносам — це позитивне явище. Такий позитивний симбіоз краще вдається «успішним» націям. Складніше такі процеси відбуваються в середовищі колись упосліджених націй, якою була й українська.

У книжці, присвяченій національному руху у Фінляндії, наш ­видатний націолог Ольгерд Бочковський звернув увагу на те, що фінський рух за окремішність у другій половині XVIII ст. розпочав поляк за ­походженням, професор університету у шведському місті Або Г. Портан. Він став заснов­ником фінської етнографії, мовознавства, літературознавства та історіографії. Низка фінських культурних діячів 1840–1860-х рр. мали шведське походження, або були цілком шведізовані. Вони навіть прізвища мали шведські: Снельман, Стенвал, Інґельстром, Арвідсон. Були понімечені чехи і німці ­серед діячів чеського відродження, австрійці у хорватському національному відродженні тощо.

Отже немає нічого дивного в тому, що й українцями за політичним вибором у ХІХ — на початку ХХ ст. ставали представники інших «державних» і «недержавних» націй. Вони не лише обирали українську ідентичність, але і брали активну участь в українському русі. Грузинський князь Микола Церетелі, нащадок поселенців-грузин на Гетьманщині, став одним із перших збирачів українського фольклору на підросійській Україні. Поляк Зоріан Доленга-Ходаковський вів велику етнографічну збирацьку роботу на Правобережній Україні. Ці двоє діячів — поряд із Михайлом Максимовичем — вважаються батьками української фольклористики.

Колоніальний стан пригніченої культури часто-густо виразніше впадав у вічі інонаціональній людині, ніж українцеві-автохтону. Особливо, коли цей «иноплеменник» належав до імперськокультурної нації. Коли жандарми запитували Миколу Костомарова, чому той, росіянин, раптом вирішив стати на захист «малоросів», Микола Іванович це пояснив тим, що гостро відчув несправедливість загибелі визначного пласту цивілізації, що йому стала зрозумілою можливість відходу в небуття народної культури, і він намагався спинити процес її агонії. Тож не випадково український месіанський заклик прозвучав із вуст природного росіянина (чия мати була українкою), сина поміщика з-під теперішнього російського Вороніжа. Саме М. Костомаров став автором знаменитого маніфесту кирило-мефодіївців — «Книги буття українського народу». Пантелеймон Куліш завжди вважав Костомарова не українцем, відзначаю­чи, що Миколі Івановичу бракує відчуття українського суспільства, але саме Костомаров під псевдонімом «Єремія Галка» написав і видав перші українські вірші — за два роки до «Кобзаря» Тараса Шевченка (хоча, звісно, вони не відзначалися такою поетичною обдарованістю, як в останнього).

Політичне українство в національній думці розвивав також не українець, а чистокровний поляк Володимир Антонович. І теж не випадково. Ті самі міркування, що й у М. Костомарова, підштовхнули його стати справжнім українцем. Хіба не гріх залишатися «плантатором» серед вічно визискуваного селянства? Щоби почуватися сином цієї землі, на його думку, кожному належало стати таким самим українцем, як і пригноблений селянин. Саме «поляк» В. Антонович висунув дві теоретичні ідеї, на які спирався весь новочасний український рух, і закликав під український прапор українсько-­російську та польсько-російську інтелігенцію — і тим самим започаткував сепарацію національної еліти від еліти російської.

В. Антонович висунув ідею культурної сепарації всього українського від російського. На зміну парадигмі єдиного народу «від Камчатки до Карпат» прийшла інша парадигма — «український народ від Сяну до Дону». Тут варто зауважити, що інший український за походженням діяч другої половини ХІХ ст.— уродженець Чернігівщини Олександр Лазаревський (той самий, що перевозив тіло Т. Шевченка до Канева) — не лише був прихильником Великої Росії, але й відкидав ідеї «поляка» В. Антоновича та О. Кониського. Зокрема він не був прибічником заснування вогнища національної науки — НТШ — у підавстрійській Україні. Українською мовою О. Лазаревський не написав жодного рядка. Тож, схоже, що польський культурний вплив був кориснішим для українців, ніж російський.

Належність до пануючої нації надавала певні переваги тим, хто вирішував стати політичними українцями. До української справи вони при­вносили досвід своїх «історичних» націй, і намагалися прищепити його на українському ґрунті. Приміром, В’ячеслав Липинський, ще один поляк за походженням, сформулював для українців ідею повноструктурної нації. Не нації паріїв-селян, а нації розвиненого європейського народу, що має і своє панство, і свою національну буржуазію. Нехай такої фактично не існувало на рубежі ХІХ–ХХ ст., але вона мала постати через усвідомлення її необхідності російським і польським панством на українських землях. Замість ідеології протистояння багатого пана і бідного селянина пропонувалася ідея органічного суспільства зі спільним громадським інтересом. Липинському, вихованцю польської культури, було цілком зрозуміле гасло української самостійності, до того ж він не мав генетичного запобігання перед російською культурою з її гаслом про «триединый русский народ». Тому цей учений і став засновником самостійницької ідеології та державницької школи в українській історіографії.

Коли національний рух у частині будь-якої імперії набирає потужності, він поширює свій вплив на представників менш національно розвинених націй та осіб, що етнічно належать до титульної нації в імперському соціу­мі. Як це відбувалося у середовищі євреїв Центрально-Східної Європи на початку ХХ ст. дуже влучно описав З. Жаботинський. Євреї чутливо реагували на «малі націоналізми» і швидко ставали лідерами в середовищах, що прагнули збудувати національні держави поляків, чехів, угорців та інших народів, що мешкали східніше німецького світу. Український рух не міг похвалитися потужністю в порівнянні з національними рухами західних сусідів, але вже в Київській громаді одним зі спонсорів був єврейський банкір Всеволод Рубінштейн (його елімінував за межі українства українець за походженням М. Драгоманов, натомість шанував Рубінштейна поляк В. Антонович).

Гімназичний вчитель Вільгельм Беренштам, за спогадами Є. Чикаленка, був одним із найакуратніших відвідувачів засідань Громади, і найідейнішим українцем. За свої переконання він був висланий до Петербурга. На початку ХХ ст. єврейська частка діячів в українському русі значно зросла. Серед українських соціал-демократів були такі визначні діячі, як провідний публіцист «Ради» Максим Гехтер та історик українського визвольного руху й один із перших дослідників РУП Йосип Гермайзе. Серед соціалістів-­федералістів в урядах Директорії УНР чільними діячами були Соломон Гольдельман й Анольд Марголін. У їхніх українсько-національних почуттях годі сумніватися. Особливо це стосується Й. Гермайзе, який в 1920-х рр. був правою рукою Михайла Грушевського в Історичній секції ВУАН й опинився серед перших 45 жертв більшовицького режиму на сумнозвісному процесі СВУ.

Власне, Київська громада була досить інтернаціональною за своїм складом. Олександр Русов — один із засновників національної української статистики був росіянином. За українські переконання неодноразово втрачав місце вчителя в гімназії, арештовувався і висилався за межі України. Його вважали одним з організаторів масових селянських страйків на Потавщині 1902 р. Працюючи у земстві, він виховав низку діячів РУПу. Зокрема, натхненник першої самостійницької організації — Союзу визволення України — Андрій Жук вважав О. Русова своїм учителем. Його дружина Софія Русова походила із сім’ї осілих шведів Чернігівщини. Лідер чернігівської Громади Ілля Шраг, один із найпослідовніших борців за впровадження української мови в освіті і судочинстві, був із німців. На радикальних позиціях стояли в київській Громаді так звані хлопомани, які всі мали польське походження: В. Антонович, Т. Рильський, О. Юркевич, К. Михальчук, Б. Познанський. Саме в їхньому середовищі і зародився рух на здобуття української культурної окремішності від Росії.

Досить потужним в українському статечному соціалістичному русі, який протистояв радикальному крилу есдеків, був вплив польськоетнічних українців. Вони мали шляхетське походження, не сповідували крайніх поглядів на приватну власність, диктатуру пролетаріату та інші екстремальні теоретичні засади РСДРП(б), і починали свій шлях як революціонери в польських партіях. Більшість із них спочатку були членами ППС — польської соціалістичної партії. Одним із засновників РУП був харків’янин Боніфатій Камінський. У керівництві УСДРП були подільські поляки за походженням Олександр Скоропис-Йолтуховський та Маріан Меленевський. Обидва стали під час Першої світової війни членами президії Союзу визволення України, поширювали ідеї української самостійності серед широкого загалу, вважали себе речниками народу підросійської України перед Центральними державами Європи.

Так само подільський поляк Богдан Ярошевський став засновником Української соціалістичної партії, що спочатку існувала окремо, потім злилася з РУП, а потім знову пішла в окреме плавання, бо РУП перед перетворенням в УСДРП прибрав зі своєї програми пункт про здобуття Україною незалежності. Б. Ярошевський став одним із провідних українських публіцистів, редагував українські соціалістичні газети, був завідувачем відділу в «Раді». Але й радикальне крило УСДРП так само очолював поляк за походженням з Київщини — Лев Юркевич, син Осипа Юркевича — визначного мецената української культури. Ортодоксальну позицію в УСДРП займав і Микола Порш із Лубенщини, який мав німецьке коріння.

В особистому житті розрив зі звичним з дитинства національним середо­вищем мав тривалі, часто негативні і конфліктні наслідки. В. Антонович болісно порвав зі шляхетським середовищем. В університеті він спочатку належав до польської студентської ґміни, і заснування ним української громади було сприйнято польським середовищем як зраду станові та нації. Антоновича викликали на суд шляхетської честі у присутності єзуїтських священників. Ворогом «польськості» він став, відмовившись взяти участь у повстанні 1863 р. Сім’я його не підтримала. Мати була католичкою і фанатичною польською патріоткою. Натомість обидві дружини В. Антоновича мали російське виховання.

Серед дітей В. Антоновича лише син Дмитро брав участь в українському житті. Саме він не став «крапивним насінням» (за висловом В. Антоновича), а визначним українцем, засновником РУП і тим, хто замовив М. Міхновському брошуру «Самостійна Україна» — програмний документ РУП. Усі діти Д. Антоновича також були діяльними українцями. Михайло й Марко Антоновичи теж стали істориками, причому Михайло тяжів до школи Липинського, працював в Українському науковому інституті у Берліні, заснованому Павлом Скоропадським, і в Бреславському університеті. Був прихильником українського консерватизму. Вивезений червоними людоловами в СРСР, Михайло Антонович загинув у радянських концтаборах. Марко Антонович був членом ОУН (м), брав участь у похідних групах мельниківців під час Другої світової війни, товаришував з Олегом Ольжичів.

Подібну долю мав і В. Липинський. Рідні не схвалили його українського вибору. Усі вони лишилися поляками: і батьки, і брат Станіслав. Але рішення В’ячеслава Казимировича поважали. До кінця життя В. Липинський проводив свята і літо в рідних у волинських Затурцях. Його дружина так само залишилася полькою, можливо тому їхній шлюб і не склався. Натомість ідеї Липинського виявилися близькими брату його матері Адаму Рокицькому — дідичу з Уманщини. А. Рокицький був учасником консервативного руху — одним із творців українсько-шляхетської протопартії українських римо-­католиків (1908–1909 рр.), ідеологом якої став В. Липинський.

Родини хлопоманів 1860-х рр. Рильських та Юркевичів виховували своїх дітей в українській свідомості. Максим Тадейович став класиком української радянської літератури, прожив свій вік у «золоченій клітці» облудного комуністичного режиму, але до кінця життя залишався переконаним національним демократом старого загартування. Другий син Рильських — Богдан — був товаришем Липинського за часів видання останнім у Києві «Пшегляду Крайового» (1909 р.).

Єдиною альтернативою етноцентричності є існування політичної нації. Саме це поняття в українській суспільній думці сформулював «поляк» В. Липинський, коли писав про територіальний патріотизм. Сьогодні анти­українські сили експлуатують поняття політичної нації, розуміючи таку націю як російськокультурну, адаптовану для сучасної української держави. А втім, як сам В. Липинський наголошував на безперечній українсько­культурності політичного українця. Він закликав не просто поважати її основний інструмент — мову, але й свідомо любити і плекати її. Дуже мало можна було знайти природних українців, які би так блискучо володіли українською, як В. Липинський — справжній майстер слова, неперевершений публіцист. Неукраїнці за походженням часто-густо виявлялися навіть більш свідомими українцями, ніж українці за кров’ю. А деякі такі «неукраїнці» ставали «локомотивами» національної історії, просуваючи українську справу до нових рубежів.

Регіональний поділ України

У ХІХ ст. Україна поділялася на кілька історико-етнографічних територій. Підросійськими територіями були Правобережна Україна (Волинь, Поділ­ля, Київщина), Лівобережна Україна (Гетьманщина), Центральна Україна (Січеславщина), Слобожанщина, Південь України, або Степова Україна, і Крим. Підавстрійськими територіями залишалися Галичина, Буковина, Закарпаття. У Новий час остаточно склалося те регіональне розмежування, що і сьогодні характеризує українську територію. Вирішальними для Украї­ни були три поділи Речі Посполитої, що фактично виокремили ті області, де українське населення переважало.

Центральну Україну представляв Правобережний регіон, що остаточно утворився 1796 р. Три губернії — Київська, Подільська і Волинська,— об’єднувалися в одне генерал-губернаторство. Південний кордон Київщини, Волині та Поділля припадав на історичні кордони Речі Посполитої у ХVІ–ХVІІІ ст. Історично й етнічно близькою до Правобережної України була Берестейщина (переважно заселена українцями). Природним продовженням Волині були Забузькі землі (лівий берег річки Західний Буг). Там розташовувалися українські етнічні території Холмщина й Підляшшя (нині частини Підляського, Підкарпатського і Люблінського воєводств республіки Польща). Прикордонними містами українського сільського заселення були Ряшів (Жешув) і Люблін.

Колишня Гетьманщина (Лівобережна Україна) складалася із двох губерній: Чернігівської і Полтавської. Щоби знищити пам’ять про колишню козацьку державу, російський уряд перейменував Малоросійську губернію на Полтавську, розділивши врешті останню із Чернігівською губернією. Проте не всі колишні землі Гетьманщини потрапили в українські губернії Лівобережжя. Був відрізаний від України колись найбагатший Стародубський полк, що потрапив у російську Брянщину. Історичною Чернігівщиною були також Гомельщина і Мглинщина (нині Білорусь і РФ).

Слобожанщина була питомим продовженням історичної Гетьманщини. Її утворювала Харківська губернія разом із Вороніжчиною і Білгородщиною, де колись розташовувався Острогозький слобідський полк.

Центральну Україну утворювали колишні землі Запорозької Січі, що увійшли до Катеринославської губернії та Нової Сербії і розташовувалися навколо фортеці Єлисаветград (нині Кропивницький). Частиною Катерино­славщини стали і східні степові регіони, де пізніше виник Донецький ка­м’я­но­вугільний басейн.

За Катеринославом простягалися землі Півдня України, або Степової України, що сьогодні включають Запорізьку, Одеську, Херсонську та Миколаївську області. У XVIII ст. це були землі так званого Низу — Війська Запорозького Низового, що поділялися на паланки. У ХІХ ст. царський уряд створив тут Новоросійську губернію (згодом Херсонська і частина Таврійської губернії).

Українські козацькі поселення після ліквідації Запорозької Січі були перенесені на річку Кубань. Кубанська Україна на кінець ХІХ ст. мала більше мільйона населення (сьогодні це частина РФ).

Галичина потрапила після поділу Польщі під Австрію. Галицьке Поділля утворювали землі історичного Руського воєводства і галицького Поділля з містами Львів, Дрогобич, Тернопіль, Станіславів. Окремими регіонами були Буковина і Закарпаття. У першому українське населення сусідило з румунами, у другому — з угорцями. Питомим продовженням Галичини були засяноцькі території з містом Перемишль (саме там М. Вербицький написав музику українського гімну «Ще не вмерла Україна»). Місто Ярослав — володіння Острозьких — так само було одним із центрів українського відродження на Галичині. Великими населеними пунктами українського заселення були Сянок і Криниця. До Закарпаття примикала і Пряшівщина. Пряшів до початку ХХ ст. був одним із центрів українського відродження (Адольф Добрянський). Найбільшими закарпатськими містами зі змішаним угорським, єврейським та українським населенням були Ужгород (Унгвар), Мукачево (Мункач) і Хуст.

Крим теж був визначений як особливий український регіон, де крім кримських татар мешкали й українці, а також значне російське населення, караїми, греки, вірмени. Крим спочатку вважався частиною Новоросійського краю, а згодом став осердям Таврійської губернії із центром у Сімферополі. Російська влада використовувала півострів як плацдарм для нападів на Османську імперію, а тому мілітаризувала й русифікувала населення краю. Новозаснований поблизу руїн Херсонеса Севастополь став базою Чорноморської ескадри. Натомість кримськотатарське населення почало зменшуватися, а його еліта продовжувала емігрувати до Туреччини.

Національний етап української історії

Коли на зміну володарському типу держави в результаті Великої французької революції прийшли держави національні, нова українська еліта у своїх поглядах на українську державу цілком природно обрали національний вимір. Мислителі Й. Гердер, Й. Фіхте і Ф. Шеллінг проголосили початок доби національних держав та сформулювали ідею національного духу, що керує історією. Правителів і стани — одвічні рушійні сили історії — заступили нові «альфа й омега» історичного процесу — народ-нація. Набула поширення думка, що народ сам написав власну правдиву історію у створених ним думах, билинах, історичних піснях тощо. Тож науковцям лишається тільки деконструювати голос народу, ретельно вивчивши його фольклор. Із такої постановки проблеми випливало, що верхній прошарок суспільства не знає свого народу, відірвався від нього і живе іншим, неправедним життям.

Ця ідея відкривала цілком нові перспективи для інтелектуалів, які мрія­ли про збереження України як етнотериторіальної спільноти в майбутньому. Народ — це не гурт православних вірян або козацької старшини. Народ — це спільнота на певній території, де говорять однією мовою, і до народу належать усі, хто спілкується цією мовою. Отже, Україна — це не лише Гетьманщина, а обшир великої території від Сяну до Дону та Кубані.

Таке, здавалося б, нехитре відкриття породило справжній бум у справі збирання зразків фольклорної творчості. Мало не кожен український діяч XIX ст. або починав свою діяльність, або присвячував значну частину життя етнографічно-фольклорним студіям, збирав пісні, казки, прислів’я тощо. Представники вищого суспільного стану пішли «в народ», записуючи пісні як вищий прояв правди минулого, як своєрідну «біблію» українського народного життя. Якщо раніше, попри спільне проживання у селі, між селянином та імущим станом стояла непереборна стіна, то тепер ознакою хорошого тону для інтелігенції стала цікавість до народного життя. Ґуральницький інтерес дідича свідчив про перебування у старій системі координат, натомість землевласник із живим громадським інтересом мав цікавитися фольк­лором, етнографією, давніми рукописними текстами.

Національний етап української історії розпочався зі з’ясування меж розселення етносів на теренах Східної Європи. Тому про етнографію ми можемо казати як про політичну науку XIX ст. Україна була найбільш зацікавлена в дослідженні народу, бо не могла спиратися на еліту, яка би мислила категоріями своєї політичної нації. Тому праці з етнографії, фольклору, вивчення побуту в Україні набули куди більш серйозних масштабів, ніж у Росії чи Польщі. Для державного буття Росії етнографія не відігравала важливої ролі. Лише слов’янофіли спонукали до фольклорно-етнографічних досліджень. У Росії все визначала вертикаль на чолі із царем. Для українців же фольклор став ключем до виявлення месіанської суті українського народу, джерелом наснаги до політичного відокремлення в майбутньому.

У містах Наддніпрянщини навіть костюмоване хлопоманство було викликом неукраїнському громадському життю. Від початку це був виклик системі міжнаціональних взаємин у державі, що міг негайно спровокувати поліційні переслідування. Кожен випадок появи в публічних місцях в українському народному вбранні фіксувався жандармами, а майже всі фігуранти «перевдягання» проходили через жандармське дізнання, що зазвичай закінчувалося різними варіантами покарань, часто навіть кількарічним засланням за межами України.

Народолюбство було потрібне новій українській еліті, щоби: 1) через народну творчість поглянути на українське минуле й побачити образ історії України, написаний самим народом; 2) з’ясувати психологічно-ментальний тип українця, те, що відрізняє його від інших сусідніх слов’янських народів; 3) окреслити кордони проживання українців; 4) провести за допомогою освіти і пропаганди мобілізацію української людності заради здобуття політичних прав.

Періодизація новітнього українського національного руху

Періодизація не лише українського, але й усіх національно-визвольних рухів поділяється (згідно з відомою «тричленкою» чеського соціолога Мирослава Гроха) на три головні періоди: 1) романтичний (літературно-­культурний); 2) академічний (та громадський); 3) політичний. Різні нації проходили цей шлях із різною швидкістю. Першість мали чехи, балтійські народи і фіни — вони випереджали українців у цьому контексті на 30–50 років (польська нація утворилася вже на час утрати Польщею незалежності, тому стосовно поляків правомірно говорити не про національне відродження, а про боротьбу за відновлення власної держави).

На першому етапі, у добу романтизму, еліта починає підносити значення свого народу, вбачаючи в ньому колективного творця історії на даній території. Бо народ, а не окремі його індивідууми, є творцем історичного шляху нації. Література виконує завдання створення спонукальних закликів до народного загалу на боротьбу з поневолювачами (як правило, присутні соціальний і національний контексти). Починається збирання розкиданого по старих записах та ще живого в народі фольклору (пісень, легенд, прислів’їв, приказок), збираються артефакти народної культури, що свідчать про зовнішню інакшість конкретного народу у порівнянні із сусідніми (народний одяг, побутові особливості, народні звичаї, традиційне право тощо).

На другому етапі збирається і видається істориками документальна база національного буття — компендіум на основі актового матеріалу з історії народу. На цій підставі починається писання історії народу як безперервного, спрямованого з минулого до сьогодення, шляху його руху від ранніх державних форм до новітніх. Починають з’являтися громадські організації, що займаються пропагандою знань про націю серед широкого загалу. Організовуються школи з викладанням національної мови, співочі товариства, господарчі об’єднання, кооперативи на національній основі.

На третьому етапі з’являються перші національні партії, що намагаю­ться в практичній площині реалізувати гасло «кожній нації — власну національну державу». Свої вимоги вони адресують центральній владі, яка намагається за будь-яких обставин зберегти імперську політичну цілісність.

Предтечею модерного руху в Україні був вихід у світ «Енеїди» Івана Котляревського (1798), написаної живою українською мовою, далі тривав збір фольклорного матеріалу М. Цертелєвим, М. Максимовичем, Зє Доленга-­Ходаковським. У 1827 р. вийшла збірка М. Максимовича «Малороссійские песни…», яку М. Грушевський вважав початком наукового українознавства.

Український рух характеризується такими явищами і хронологічними ме­жами:

1. Перший період: 1830–1840 рр.— кінець 1850 років. Знаковими подіями були поява «Кобзаря» Т. Шевченка 1840 р. у Петербурзі і заснування першої суспільно-політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства при університеті Св. Володимира у Києві в 1846–1847 рр. М. Костомаров створює першу українську месіанську «Книгу буття українського народу» — програму братчиків, у якій вперше викристалізовується український національний міф на противагу імперським російському і польському міфам. Братчики поширювали ідеї українського слов’янофільства і федералізму, запалюючи ними наступні покоління. Не випадково М. Грушевський називав Кирило-Мефодіївське братство «лабораторією української суспільної думки». У цей же час П. Куліш намагається самостійно створити український модерний правопис, що пізніше був покладений в основу сучасного українського літературного правопису.

2. Другий період в академічній площині ознаменований заснуванням 1843 р. Київської археографічної комісії («Тимчасової комісії для розгляду давніх актів»). Наприкінці 1850-х рр. із постанням центральної Петербурзької української громади та, головно, Київської громади при Київському університеті розпочинається громадівський період національно-визвольного руху. Вже серед кирило-мефодіївців були люди, пов’язані діяльністю з університетом Св. Володимира (М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко). Але то були переважно викладачі або співробітники археографічної комісії. На другому ж етапі лідерство переходить до студентства — молодих людей 1830–1840-х рр. народження. Цей етап можна назвати «громадівським».

Громадівський рух проходить три фази. Перша ніби завершує культурницький етап першого періоду. Його віхами були заснування Київської громади (1859 р.) та Емський циркуляр (1876 р.) про заборону української мови. Найвищим злетом цього руху була діяльність Південно-західного відділення Російського географічного товариства та Київський археологічний з’їзд 1874 р., що засвідчив успіхи українознавства як сили, здатної започаткувати національну науку.

Знаковою подією було приєднання В. Антоновича і нащадків польської шляхти Правобережжя 1861 р. до «хлопоманського руху». Антонович на чотири десятиліття стає ідеологом українського національно-визвольного руху. Із 1864 р. він очолює як головний редактор Київську археографічну комісію, видає «Архив Юго-Западной России» і до 1880 р. залишається лідером інтелектуальної та історіософської думки в Україні.

Київська громада створила перший академічний осередок у Києві — Південно-західний відділ Російського географічного товариства (1873–1876 рр.) — фактично першу українську академію наук, що здійснила найвидатніші фольклорно-етнографічні видання у своїх «Трудах» за редакцією Павла Чу­бинського і почала збирати матеріал для тлумачного словника української мови. Археологічний з’їзд у Києві 1874 р. засвідчив створення прото­ук­раїнської наукової історичної школи з низкою першокласних історико-документальних видань, що продемонстрували «українську присутність» у до­бі між ХІ і ХVІІІ століттями.

Друга фаза цього періоду (1876–1885 рр.) розпочалася з місії М. Драгоманова зі створення українського політичного еміграційного центру у Швейцарії (1876–1889 рр.). Це була перша політична еміграція українців модерного часу. Фаза характеризувалася першими кроками з політизації українського руху та його лівим спрямуванням. Колись єдина Київська громада розкололася на два напрями: політичний і культурницький. Кияни намагалися діяти в цензурних рамках Російської імперії. Українські радикальні сили активізували боротьбу з російським царизмом за збручанським кордоном. У цій фазі зміцнюється зв’язок Наддніпрянської (Великої) Украї­ни з Україною під австрійською — Наддністрянською.

Третя фаза тривала від 1885 до 1891 р. Національні еліти Східної і Західної України створюють ідейний тріумвірат діячів у складі В. Антоновича, О. Кониського та О. Барвінського, які від 1885 р. почали здійснювати політику, спрямовану на «зшивання» двох Україн. Натомість М. Драгоманов працює на радикалізацію українського руху в Галицькій Україні. Він нама­гає­ться створити зі студентської молоді нову партію, що від 1890 р. отримала назву Радикальної партії.

Народовці спільно із громадівцями започаткували політичний рух під гаслом «Галичина — український П’ємонт». Мозковим центром були ідеологи Київської громади. А діючими кадрами — партія галицьких народовців. Кінцевою віхою другого етапу стала промова депутата Ю. Романчука 1890 р. в галицькому сеймі про укладання українсько-польської угоди (проголошення «Нової ери») та рішення про відкриття кафедри української історії при Львівському університеті (1894 р.).

Із настанням політичного етапу українського руху на початку 1890-х років Київська громада перестає бути флагманом українства, перетворившись на Стару громаду. Провідні місця в ній відтоді посідають люди проросійської культурної орієнтації. Натомість активістами стають молоді українці, що згуртувалися навколо Братства тарасівців (1891 р.) та Загальноукраїнської безпартійної демократичної організації (ЗУБДО), що виникла 1897 р. Стара громада проіснувала до революції 1917 р., однак помітного впливу на суспільне життя більше не мала.

Разом із Київською громадою в інших великих містах Наддніпрянщини на початку 1860-х років виникли місцеві регіональні громади. Найбільшими кількісно і за впливом на суспільне життя були громади в Одесі, Полтаві, Харкові, Чернігові, Єлисаветграді, Херсоні, Катеринославі, Житомирі. Провідники громад підтримували зв’язок зі столичною Київською громадою та узгоджували з нею свою діяльність. Лідерами місцевих громад були знані науковці, культурні та освітні діячі. В Одесі це були учень В. Антоновича, педагог Л. Смоленський, лексикограф і бібліограф М. Комаров, майбутній діяч Братства тарасівців І. Липа, меценат Є. Чикаленко; у Полтаві — шевченкознавець О. Кониський і громадський діяч і педагог Дм. Пильчиков; у Чернігові — адвокат І. Шраг і письменник М. Коцюбинський; у Харкові — видатний мовознавець, професор Харківського університету О. Потебня.

Діяльність громад була нелегальною. Відбувалася вона у формі зборів на квартирах у наперед визначених членів. Ці збори зазвичай мали вигляд родинних святкувань або відзначення релігійних свят. Обговорювалися завдання громадського характеру, читалися щойно написані художні твори і приватні лекції з історії, народознавства, української філології, адже ці теми були заборонені для викладання в державних університетах і гімназіях. Зокрема, приватні курси українознавства, джерелознавства, історії Ірландії та історії козацтва читав у себе вдома професор В. Антонович. Про високі моральні чесноти членів громад свідчить той факт, що ніхто із них не був поліцейським провокатором і не писав доносів. Тому про діяльність громад ми знаємо переважно не з поліційних донесень, а з мемуарів самих учасників. Висока суспільна свідомість ідеалізм і відчуття посвячення приваблювали у громади не лише українців, а й представників інших народів. Стати членом громади — то була честь.

3. Третій період. Повстання Братства тарасівців 1891 р. та поява твору «Україна irredenta» («Україна уярмлена») Ю. Бачинського 1895 р. свідчили про політичне спрямування розвитку України. Знаковим стало також зайняття М. Грушевським катедри української історії у Львівському університеті. Ці події фактично стають початком третього етапу визвольного руху.

Справа продовжилася заснуванням Національно-демократичної партії Галичини (1899 р.) та Революційної української партії (РУП) 1900 р. Визначною подією стала поява брошури «Самостійна Україна» М. Міхновського, що аж до 1904 р. була програмою РУП. У Львові виникає літературно-політична група «Молода Україна». Український рух почав перехід від федералізму на рейки незалежності. У Галичині перемагає курс на створення окремого українського коронного краю на теренах Східної Галичини. Визначальними для цього курсу були події Першої російської революції 1905–1907 рр., коли були скасовані заборони 1876 р. на українське слово та з’явилося націо­нальне газетярство на Наддніпрянщині (газета «Рада»). У 1905 р. виникають УСДРП та національно-демократичні партії в Києві (УДП, УРП, УРДП). Завершенням цього періоду став початок Української революції у березні 1917 р. Однак деякі дослідники вважають його кінцем початок Першої світової війни, коли західні українці зробили ставку на побудову самостійної України і соборність українських земель.

«Українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк»

Найбільше непорозуміння виникає, коли ми автоматично визначаємо як українця будь-яку особу, що мешкає на території України. Із точки зору сьогодення, це може бути виправдано поняттям громадянства, але часом ми екстраполюємо його політичне розуміння на події XIX — початку XX ст., що є принципово помилковим.

Поняття «українець» — це продукт останнього десятиліття XIX ст., тобто часу вступу України у третій, політичний, етап національного розвитку. Це не означає, що нашої етнічної спільноти, народу до цього не було, проте питання його самоназви за різних часів залишається нагальним. На академічному етапі українського відродження вживалися різні визначення для людей, які ставали провідниками нового народницького напряму. Причому й В. Антонович, й інші діячі не надавали принципового значення самому визначенню. Поляки називали їх «малоросіянами» і «хлопоманами», росія­ни — «україноманами» або «українофілами». Останню назву приймали і самі українці. Політичних діячів 1860-х — початку 1890-х рр. цілком ­логічно визначати як українофілів. То були цілком лояльні російські ­піддані, які вільний від служби час присвячували дослідженню різноманітних украї­нознавчих проблем. У політичному або громадському житті помітної участі вони не брали.

Ключовим завданням другого періоду визвольного руху було вирішення концептуальної проблеми розрізнення на рівні понять відмінностей між росіянином й українцем. М. Максимович і його генерація українофілів неприхильно дивилися на відмову українців від давньоруської спадщини. Бо саме поняття «українець» увійшло до активного вжитку в усній народній творчості XVI–XVII ст. і знаменувало постання нації за козацьких часів. Києвоцентристу і шанувальнику князівської Русі було ближчим поняття «малорос» у середньовічній трактовці, що Мала Русь — це та територія, із якої з часом виросла Русь Велика і Русь Біла. Так само як із Малої Польщі навколо Кракова зростала в напрямі до Балтійського моря Велика Польща.

Але М. Максимовичу протистояла більша група козакофілів, які виводили українське національне ім’я від доби українсько-польського протиборства. Крім того, однакове звучання з великоросійським племенем вводило в оману широкий загал, підкреслюючи приналежність обох гілок етносу до єдиного народу, на чому наполягала великодержавна суспільна думка.

Київська громада вирішила відмовитися від однотипного звучання націо­нального імені на користь терміна «українець», що, на думку академіка Я. Пеленського, мало негативні наслідки для боротьби української і російської національних ідей за маси. Новий термін вимагав складного пояснення, розривав на лексичній основі генетичний зв’язок із князівською Руссю. Навіть сьогодні для незаангажованої, далекої від політики людності зали­шає­ться важко зрозумілою різниця між «руським», «росіянином» та «україн­цем» (особливо в далекій історичній перспективі). На противагу російській концепції триєдиної Русі українці запропонували триступеневу концепцію України. Замість Київської, Московської і Петербурзької Русі постали поняття князівська Русь-Україна, її польсько-литовська доба, Козацька Україна та Україна Нового часу.

За спостереженням сучасного історика І. Чорновола, термін «Україна-­Русь» запропонував уживати О. Барвінський — автор перших шкільних підручників з історії в галицьких школах, лідер народовської партії. Мова теж називалася не руською, а українсько-руською. Цей прикметник-етнонім уживав М. Грушевський у виданнях Наукового товариства Шевченка аж до початку XX ст., коли його друга частина остаточно відпала.

Спільне національне ім’я для обох частин України одночасно свідчило про протиставлення його тим людям українського походження, які орієнтувалися на «единую и неделимую» Росію і галицьким москвофілам. Офіційні кола Росії та Польщі не визнавали нової назви народу аж до часів розпаду імперії. Росіяни по-старому визначали українців як малоросів, а поляки — як русинів. Російські жандарми кваліфікували українські партії та сам рух як «мазепинські»; Петро Столипін закрив київську «Просвіту» 1910 р. як «инородческую» установу. Влада логічно трактувала тих, хто називав себе українцями, як неросіян, австрійці ж уживали ще й термін «рутенці», проти чого за часів першої російської революції різко виступав М. Грушевський у статті «Геть рутенство».

Коли перед революцією людина заявляла, що вона українець, це автоматично визначало її політичне ставлення до цієї назви — тобто визнання мовно-культурної осібності. В. Вернадський, коли потрапив до Києва під час революції, тікаючи з Петербурга від більшовиків, у своєму щоденнику називав українцями лише тих людей, які підтримували УНР. Усіх інших, навіть не зважаючи походження, він називав «общеросами». «Общеросом», а не українцем В. Вернадський вважав і себе.

Тому, вживаючи сьогодні поняття «українець» у вузькому сенсі, ми повинні враховувати політичні симпатії тієї чи іншої людини, інакше можна потрапити в парадоксальну ситуацію. В. Шульгін, Д. Піхно й А. Савенко — лідери російських націоналістів у Києві — мали українське походження, але в політичному сенсі були росіянами. Два рідні брати Микола й Андрій Стороженки походили з козацької старшини й мали ледве не трьохсотрічний український родовід, але Микола був прихильником Старої громади, а його брат Андрій очолював у Києві монархістсько-чорносотенний «Союз русского народа» й у політичному сенсі українцем не був.

На першому і другому етапах визвольного руху побутувало етнографічне розуміння поняття «нація». Відомий випадок, коли П. Куліш, критикуючи наприкінці життя наукові твори свого приятеля М. Костомарова, дорікав йому нерозумінням місцевої історії, бо за походженням той був великоросом. Колеги теж докоряли В. Антоновичу його польським походженням. Наприклад, О. Лазаревський казав: «Антонович занадто поляк».

Український вибір замість російського чи польського робила низка діячів українського руху від самого його початку, але політичне, а не етнографічне тлумачення української нації вперше запропонував на початку XX ст. В. Липинський, теж людина польського походження. Він зробив основним у визначенні цього поняття територіальний підхід: земля, а не кров, є визначальним чинником нації.

Подвійна лояльність та ідентичність

Росія не знала такого поняття, як вільний третій стан. Різночинська верства перебувала в імперії Романових під постійним контролем. Людина не могла займатися вільними професіями, перебуваючи поза полем зору недремного державного ока. Централізація і державний диктат постійно висіли над інтелігенцією як дамоклів меч. Кожна культурна одиниця в євразійській імперії мала бути чиновником якогось із відомств. У XIX ст. діяв «Табель о рангах», запроваджений ще Петром І. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський і, власне, всі діячі національного руху перебували на службі «царю-батюшке». Сама тільки ця обставина формувала стан подвійної лояльності, схиляла до національного роздвоєння, двоєдушності. Вона вимагала від людини бути на службі російським державником, а у вільний від служби час, неофіційно, тишком-нишком, ставати українцем, а отже — нищителем російської держави.

Правила державної служби жорстоко карали будь-якого симпатика українства. І коли його прихильність українству виявлялася, це ставало достатнім приводом для звільнення зі служби і навіть тривалих поліційних переслідувань. Людина опинялася поза межами суспільного життя — із так званим «волчьим билетом». І знову потрапити на державну службу було дуже нелегкою, часто взагалі неможливою річчю. Відмовитися від служби і цілком віддатися улюбленій українознавчій справі теж було практично неможливо. Людина втрачала джерело матеріального життя і родинного добробуту. А на такі жертви ладен був погодитися далеко не кожний. Тоді треба було ставати або політичним емігрантом, як М. Драгоманов, або жити ізгоєм, годуючись випадковими підробітками, як це робив Б. Грінченко. Але останнє стало можливим лише після ліберальних реформ російського устрою 1860–1870-х рр., коли з’явилися земські установи.

Російська держава вміла цінувати чиновника. Він отримував жалування, що значно перевищувало середній заробіток у сфері приватного бізнесу і, що найголовніше, міг покращувати своє матеріальне становище, працюючи на одному місці та в одній галузі. На відміну від наших часів, фах (приміром, учителя середнього навчального закладу) був досить престижним і матеріально вигідним. Оскільки потрапити на професорську посаду в університеті було непросто, люди з науковими схильностями ішли працювати до гімназій викладачами й не полишали цієї праці до кінця життя. Вчителями були такі знані вчені, як О. Андрієвський, В. Науменко, П. Житецький, О. Левицький, В. Ляскоронський, В. Модзалевський, В. Щербина, П. Тутковський та ін. Саме відносно високий рівень оплати дозволяв їм весь вільний час приділяти українознавчим штудіям, відмовлятися від гонорарів у «Киевской старине» і працювати там безкоштовно. Учительський фах надавав високе громадське становище. Педагог гімназії, який пропрацював 25 років, міг мати цивільний генеральський чин і кожні три-п’ять років отри­мувати ордени за вислугу літ і додаткові гроші.

Чи готовий був український інтелігент відмовитися від гарантованого доброту заради примарного й непевного життя публічного українофіла? У 99 % випадків — ні. У цьому полягала психологічно-матеріальна причина подвійної лояльності. Коли М. Грушевський визначився зі своїм життєвим вибором, присвятивши себе українській справі, то облишив перспективну кар’єру службовця російського освітнього відомства й перебрався за кордон — професорувати у Львівському університеті. Громадську кар’єру в Австро-Угорщині він не планував, тому залишився в російському підданстві. Але цей свідомий вибір Грушевський міг собі дозволити через матеріальну незалежність. А отримав він її завдяки більш ніж тридцятилітній службі директором народних шкіл Терської області його батька — Сергія Грушевського, який був типовим представником української інтелігенції з подвійною лояльністю, мав прихильність до української культури, але вірою і правдою служив Російській імперії в справі просування її культурного впливу на Північному Кавказі (однак це не заважало йому поповнювати шкільні та громадські бібліотеки Ставропольщини українськими виданнями).

Так само як і С. Грушевський, його сучасники Ф. Лебединцев (майбутній засновник «Киевской старины»), ректор Київського університету М. Іванишев (перший дослідник автентичного українського звичаєвого права та голова Археографічної комісії), П. Куліш (творець нового українського правопису) працювали на російський уряд у галузі освіти на Холмщині. Разом із москвофілами-галичанами, на чолі з першим будителем західних українців Я. Головацьким, вони фактично сприяли першому етапу русифікації українського Забузького краю. Царату потрібна була сила, здатна здійснити деполонізацію краю, і краще за українців ніхто для цього не підходив.

Чи маємо ми засуджувати нашу інтелігенцію, або маємо зрозуміти її вибір? Радше друге, адже їхній вибір був умотивованим рішенням. Будучи представниками російської влади, вони сподівалися принести користь корінному українському населенню. Вимушене «колаборантство» — це доля інтелектуалів недержавної нації. Якщо навіть майбутній лідер польської політичної еміграції Адам Чорторийський був «близьким приятелем» імператора Олександра II, то що вже говорити про українців. Саме за часів варшавської служби П. Куліша почалися його активні контакти із західно­українським національним рухом і спроби видання журналу «Правда» — першого політичного всеукраїнського часопису у Львові. Однак сподівання українців на переваги від державної служби в Королівстві Польському не виправдалися, і всі вони за один-два роки повернулися в Україну.

З іншого боку, чи не через працю українців на Холмщині, за висловом М. Грушевського, «український маслак» холмщака виявився твердішим, ніж в інших, навіть сусідніх волинських землях. Тож акція «Вісла» — етнічна чистка 1947 р.— передусім охопила саме ці українські терени.

Разом із подвійною лояльністю постала і проблема подвійної ідентично­сті. Що міцнішою була залежність від державної посади, то швидше людина визнавала себе «теж малоросом» і політичним росіянином.

Водночас неправомірно робити висновки щодо неминучості згасання українських симпатій із просуванням людини по щаблях чиновницької ка­р’єри. Більше того, міцні у своїй національній свідомості люди використовували адміністративні можливості для просування української справи. Так, В. Антонович, як ординарний, а згодом і заслужений професор університету Св. Володимира, виховав цілу плеяду українських істориків, підготував три генерації працівників на українознавчій ниві. Централісти неодноразово закидали Антоновичу дворушництво, «валенродизм», неморальність. Бо, отри­муючи від російського царя гроші, той робив не російську, а українську національну справу.

Член Старої громади Н. Молчановський був водночас і чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі. Свою посаду він використовував не лише для інформування українців щодо планованих російською владою утисків, а і для створення позитивних контактів між представниками влади і впливовими українцями. Саме він сприяв налагоджуванню добрих взаємин між О. Кониським і В. Антоновичем, з одного боку, і генералом М. Драгомировим, керівником «Юго-Западного краю»,— з іншого. Як історик й учень В. Антоновича Молчановський використав можливості чиновника для проникнення в генерал-губернаторський архів, де через посередників скопіював справу Кирило-Мефодіївського братства. Також він домігся відрядження до шведських архівів, де відкрив для української науки документи про союз І. Мазепи з Карлом XII.

Батько Лесі Українки Петро Косач був високопосадовцем, мировим суддею Волинської губернії. Не маючи можливості відкрито й активно займатися українською пропагандою, він створював матеріальні підстави для виявлення себе українцями членів його родини: жінки О. Пчілки, доньок і синів. Його служба надала родині фінансову базу, що дозволила інтелектуально працювати всім її членам на українському культурному полі.

Подвійна лояльність — доля еліти будь-якої приєднаної території. Генерал Карл Маннергейм, швед за походженням, до 1917 р. перебував на службі в російській армії і був напередодні Першої світової війни активним учасником приєднання Монголії до Російської імперії. Прийнявши запрошення очолити військо незалежної Фінляндії, він невдовзі став уособленням фінського патріотизму та національної звитяги.

Українська мова як головний засіб сепарування від російської та польської політичних націй

Діячі українського відродження першої половини XIX ст. створювали свої політичні трактати, робили публіцистичні виступи і навіть листувалися російською або польською мовами. Питання мови не стояло на порядку денному, коли йшлося про романтичний (етнографічний) період визвольного руху. I цей факт не є унікальним феноменом. Подібні речі відбувалися у чеському національному русі. Його будителі теж писали перші твори з обґрунтуванням необхідності національно-культурної окремішності мовою панівної нації — німецькою.

Т. Шевченко писав свої повісті російською, і навіть щоденник вів тією ж мовою. П. Куліш теж писав російською повісті і листувався нею ж. Практично не мали наукових публікацій українською М. Максимович, М. Костомаров, О. Бодянський і В. Антонович. І. Вагилевич більшість наукових праць публікував польською. Старогромадівці між собою і на зборах спілкувалися головним чином російською мовою. Ідеологи громади В. Антонович і Ф. Вовк, навіть перебуваючи за межами Російської імперії, коли можна було не боятися перлюстрації, листувалися російською. Головний твір українофільського періоду — «Моя сповідь» В. Антоновича, у якому автор обґрунтовував ідею служіння спольщеної інтелігентської верстви українському народові, так само був написаний російською.

Українізуючий вплив нової літературної мови на політизацію українського руху розуміли всі діячі, які обирали українську самоідентифікацію. Проте шлях цей був тернистим і непростим. У 1880-х рр. М. Костомаров — володар дум українофілів — писав, що українська мова може не бути засобом культурного цивілізування українців і що для вищих потреб культури можна й надалі використовувати російську. Українська мова, на його погляд, мала залишатися мовою хатнього вжитку і красного письменства, а не засобом створення наукових робіт і публіцистики. Сам М. Костомаров, будучи до кінця життя переконаним українцем, жодного слова в науці не написав українською, що давало підстави росіянам вважати його російським істориком.

Саме мова розмежовує відмінні національні культури. А отже її розвиток свідчив, по-перше, про поширення національної української самоідентифікації, а по-друге, ставив кордон для агресивних сусідніх культур, що своєю мовою залучали українців до власної культури і політичних аспірацій інших націй. Передусім це стосувалося російського чинника в Наддніпрянській Україні. Друга генерація національно-визвольного руху вже намагалася створити українську суспільно-політичну лексику й розвинути наукову мову. Перші кроки в українській публіцистиці зробили В. Білозерський, П. Куліш, В. Барвінський, коли в 1860-х рр. почали виходити такі українські журнали, як «Основа» (в ній публікувалося обмаль україномовної есеїстики), «Мета» і «Правда».

Прорив у мовній сфері зробив М. Драгоманов, який від 1876 р. почав видавати у Женеві журнал «Громада». А переважати в журналістиці українська мова почала лише 1881 р., коли розпочалося видання львівського «Діла». Із появою західноукраїнської преси наддніпрянці подавали свої пуб­ліцистичні дописи в «Діло», «Зорю», «Правду», «Народ» та інші видання. У другій половині 1880-х рр. В. Антонович і В. Барвінський почали вида­вати «Русько-українську історичну бібліотеку» у 24 томах. Для цього видання твори українських істориків М. Костомарова, О. Левицького, В. Антоновича, Д. Багалія, О. Єфименко, І. Линниченка та інших перекладалися з російської на тогочасну наукову українську мову.

Швидко починає складатися лексичний ряд української наукової мови, розвинутий М. Грушевським у виданнях НТШ, і передусім у «Записках НТШ». У школах Галичини формується канон освітньо-наукової мови. Пишуться українською підручники з історії, мови, літератури і природничих дисциплін. Завдяки М. Грушевському правопис Галичини — «желехівка» — стає загальноукраїнським правописом. Починається мовне вирівнювання західноукраїнської і східноукраїнської мов. Завдяки І. Франку галицькі вирази проникали в Наддніпрянщину, а через М. Старицького та О. Пчілку — зі Східної у Західну Україну. Два варіанти мови поволі ставали єдиною соборною літературною мовою.

У 1890-х рр. з’являється потреба користуватися літературною українською під час публічних заходів. Багато у цьому плані було зроблено молодими українськими (вже не українофільськими) діячами. Вони просили корифеїв українського театру вживати українську на репетиціях спектак­лів, у репліках театральних акторів, намагалися виступати нею на публічних зібраннях, спілкувалися на вулицях. «Флагманами» українського слововжитку в публічній сфері були О. Кониський та його учні. С. Єфремов, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Доманицький та І. Стешенко першими почали публічно маніфестувати себе українцями і говорити виключно українською.

Причини досить тривалого пристосування мови до виконання суспільно-політичних функцій треба бачити не лише у заборонах з боку царської влади в Росії, але й, по-перше, у неготовності самої інтелігенції в Україні до використання мови для розв’язання завдань вищої культури, а по-друге — у бажанні українців спершу довести право на таке вживання діячам російської інтелігенції, із якою українці до середини XIX ст. мали ідеологічну та культурну спільність. П. Куліш у листах до свого покровителя, попечителя московського навчального округу Ф. Плетньова писав про необхідність росіянам збагачуватися за рахунок культурних здобутків українців, як українці це роблять стосовно російської культури. Українцям ішлося про те, щоби російська наука визнала легітимність українських претензій на розвиток національної культури. Тому основна частина цієї полемічної літератури була написана російською і для російських видань.

На відміну від провансальської літератури, що була складовою великої імперської французької літератури, а самі провансальські письменники були політичними французами, українські діячі розглядали мову й літературу як окрему, відмінну від російської, слов’янську культуру. А отже ставили питання про політичне відокремлення в далекій перспективі. Це найкращим чином усвідомлювали каральні органи царату, коли забороняли окремий український правопис та оригінальну інтелектуальну продукцію — публіцистику й науку (проти красного письменства спеціальних заборон не вводилося). Виправдання українських діячів перед царатом, що окрема література ще не свідчить про політичну сепарацію території, треба сприймати як спробу завуалювати справжню мету.

Створений П. Кулішем правопис був не лише філологічною вправою, але й актом політичної ваги. Перехід на фонетичний український правопис («кулішівку» й «желехівку» в Галичині) мав визначні суспільно-політичні наслідки. У підросійській Україні осоружна «ярижка» (передавання української фонетики російськими літерами) проіснувала аж до революції 1905 р., а фактично фонетичний правопис перебував під забороною аж до самої української революції 1917–1921 рр. У цьому зв’язку всі українські правописи варто розглядати під кутом зору їхнього ідеологічного наповнення. Етимологічний правопис М. Максимовича й москвофільських видань Західної України сприяв збереженню ілюзії спільності двох літератур — російської та української. Освічена людина могла, залежно від етнічного походження, той самий текст читати з російською або українською фонетичною вимовою. Лише окрема літературна мова, що обслуговує всі галузі знань — від гуманітарних до точних наук, могла засвідчити існування окремого народу й бути цивілізаційною підставою для політичного відокремлення.

Не випадково російські націоналісти висунули контр-теорію про загальноросійську культурну імперську мову й окремі наріччя всередині неї: великоросійське, малоросійське (українське), білоруське. І пристрасно пропагували ідею спільної культурної мови для росіян та українців, цитуючи, наприклад, такого генія, як Микола Гоголь,— російськомовний малорос. Ставлення до української мови того чи іншого українського діяча беззаперечно свідчить про його політичну орієнтацію. Тому боротьба російського централізму з українським рухом від царських до радянських часів велася передусім у сфері обмеження вживання української мови, витіснення її на культурні задвірки чи до використання лише у сфері красного письменства.

Польське повстання 1863–1864 років

Польське повстання 1863 р. остаточно розмежувало польський та український національні рухи. Польська суспільна думка орієнтувала польське населення на відновлення Польщі в історичних кордонах 1772 р. (так званої «Історичної Польщі»). Інтереси українського, білоруського й литовського населення не враховувалося. Польське суспільство не визнавало їх політичними націями, а їхні назви сприймалися в географічному, а не в національному плані. «Литва», приміром, у розумінні поляка була не тереном, де замешкують етнічні литовці, а польська земля, де колись було Велике князівство Литовське. «Україна» — це лише Київщина. Окремо сприймалися як інші території «Волинь», «Поділля» і «Русь» (Галичина).

Польська шляхта колишньої Речі Посполитої висунула пропагандистське гасло «За нашу і вашу свободу», намагаючись зацікавити непольське селянство України, Білорусі та Литви у підтримці повстанців. Проте посутньо про політичну свободу для неполяків не йшлося. І хоч велися розмови про федерацію, але вона більше нагадувала обласну, а зовсім не національну федерацію. Селянство України повстання не підтримало, зберігаючи старий козацько-польський антагонізм часів козацьких воєн ХVІІ ст. Ця несправедливість польського повстання, його демагогічність щодо корінного населення краю мобілізаційно вплинули на інтелігенцію краю. Тому серед польської шляхти, що мешкала в межах етнічної України, виник рух за повернення до української національності, що сприймалося як робота на користь селянської верстви, яка була в Україні кількісно панівною.

Частина студентства польського походження підтримала повстання і з часом опинилася на еміграції. Передусім то були люди, що залишилися при польській ідентичності, але прихильні ідеї українського культурного відродження. Серед них був і співавтор українського гімну «Ще не вмерла Україна» Павлин Свєнцицький, який почав видавати у Львові газету для українських селян «Siolo» латиною. Польське студентство Києва і населення міста створили при університеті кавалерійський ескадрон, що мав приєднатися до польського війська в Польщі. Проте він був розбитий самими селянами на півночі Київщини. Окремі військові дії відбувалися і в інших місцевостях Правобережної України. Відомі випадки, коли українці підтримували польських повстанців. Приміром, молодший брат професора Олександра Потебні — Андрій, будучи офіцером російської армії, перейшов на бік повстанців і загинув у боях за польську незалежність. Об’єктивно війна за відновлення польської державності 1863–1864 рр. справила на українців позитивний вплив, бо вивела українське питання із кола внутрішніх проблем Росії на поле європейської політики, активізувала й революціонізувала українських громадян. На порядку денному опинилася українська відповідь на сусідні національні ідеї — польську та російську, з їхнім зазіханням на українські землі.

Наслідком польського повстання було те, що польське шляхетське землеволодіння на Правобережній Україні значно скоротилося. Царський уряд забирав землі в поляків, засилав повстанців до Сибіру. Натомість ці землі потрапляли до російських дворян, що переселялися в Україну, а також і до самих селян. Економічна влада поляків у краї занепала, а з нею зменшився їхній політичний вплив. Поразка повстання збільшила кількість тієї польської шляхти, яка починала визнавати себе представниками української нації. Опосередкованим наслідком польського повстання був і трагічний для українців Валуєвський циркуляр 1863 р. Російський уряд побачив, що українці на Правобережній Україні становлять більшу небезпеку для царату, ніж поляки.

Валуєвський циркуляр та Емський указ

Ці два документи відокремили цілий період в історії ставлення царату до українського руху — від доби, коли царська влада запідозрила цей рух у замаху на єдність імперії, і до часів тотальної заборони культурного розвитку українців як найбільших ворогів російського централізму. Між 1863 і 1876 рр. уряд і російське ліберальне суспільство ще поблажливо дивилися на культурний розвій українства: на друк книжок, публічні виступи у столичному Петербурзі, на спроби отримати університетську кафедру в Києві, на деякі інші громадські ініціативи.

До появи обох антиукраїнських документів був причетний колишній помічник попечителя Київського навчального округу, ініціатор і голова Київської археографічної комісії М. Юзефович, який подав записку російському імператору про небезпеку українофільства. Вона й послужила підставою для Емського указу. Безпосереднім приводом для Валуєвського циркуляру 1863 р. став переклад сучасною українською мовою Євангелія, здійснений колишнім інспектором гімназій, вихованцем Харківського університету П. Морачевським. Переклад Морачевського був визнаний РАН і, зокрема, академіком І. Срезневським, гідним для друку як зразкове передання змісту Нового Заповіту. Але проти виступили Російська православна церква і царський уряд, який несподівано усвідомив, що зневажена і нецивілізована народна українська мова цілком придатна для передання тонких релігійних почувань, а отже може придатися і для вищих сфер літератури, публіцистики і науки. А оскільки існує осібна мова, слушно метикували владці, то в майбутньому може постати питання про викладання нею у школі, університетах, а згодом дійде й до вимог державного існування.

У ті часи українська мова ще не мала виробленої власної правописної системи — книжки друкувалися російським правописом за фонетичним звучанням, так званою «ярижкою». «Кулішівка» опановувала лише інтелектуальний простір. Книжкової продукції випускалося небагато. Фактично широко знаними були тільки твори І. Котляревського й Т. Шевченка, і це давало царату можливість апріорі стверджувати, що української мови «нет, не было и быть не может». Сказати так про польську мову царські функціо­нери не могли, бо нею розмовляла вся польська інтелігенція. Це викликало би шквал суспільного обурення.

Різні анонімні дописувачі в листах до шефа жандармів у Петербурзі вказували, що факт перекладу Святого Письма українською є значно небезпечнішим за польське повстання — мовляв, польське повстання стосується лише західних слов’ян, які ніколи не були частиною «русского народа». А українська мова нищить єдність російського народу і веде до розпаду імперії. Провести тотальну заборону всього українського у 1860-х рр. царат ще міг. Тому і був виданий сумнозвісний циркуляр, підписаний міністром внутрішніх справ Петром Валуєвим.

Лякало владу (і про це йшлося у циркулярі) те, що літературу активісти намагалися популяризувати серед широких верств населення,— і це вже скидалося на політику. Якби книжки призначалися лише для інтелігенції, із цим ще можна було би змиритися. Тому П. Валуєв наказав, щоби до друку дозволялись тільки такі твори цією («малоросійською») мовою, що належать до красного письменства; заборонялися книжки українською мовою духовного змісту, навчальні і призначені для початкового народного читання. Видавати твори белетристики не заборонялося, але жорстко заборонявся самостійний український правопис із літерами, що не входять до російської абетки.

Емський указ імператора Олександра ІІ розширював обмеження щодо української мови порівняно із циркуляром 1863 р. У ньому заборонялося ввезення з-за кордону — себто з Галичини — українських книжок без спеціального дозволу. Отже, уряд убачав небезпеку в політиці соборності, що її здійснювала Київська громада. Не дозволялося видання українських оригінальних творів і перекладів українською з інших мов (Валуєвський циркуляр дозволяв твори красного письменства). Заборонявся окремий від російського український правопис, театральні вистави, влаштування концертів з українськими (навіть народними) піснями. Те саме стосувалося і друку історичних документів, а передусім творів народної поезії. Доходило до абсурду: українофілам доводилося перекладати народні пісні французькою мовою, залишаючи непорушною лише мелодію. Суворо заборонялося викладання українською в початкових і середніх навчальних закладах.

Деякі із заборон були частково скасовані 1881 р.— тоді дозволили теат­ральні вистави українською. Художні твори вдавалося друкувати «ярижкою» на сторінках «Киевской старины» та в нечисленних літературних аль­манахах. Були змушені залишити Україну лідери Київської громади М. Драгоманов і П. Чубинський. Такого поліційного вандалізму в переслідуванні спорідненої слов’янської культури не знало світове співтовариство. Навіть німці були толерантнішими стосовно негерманців — чехів і поляків, і їхньої мови не переслідували, що дало можливість цим народам розпочати своє культурне відродження та вдало опиратися німецькому культурному засиллю.

Демократизм і федералізм на противагу консерватизму та державництву

В. Антонович у статті «Три національні типи народні» підкреслює основну різницю народних характерів росіян, поляків та українців, що виявляє­ться в політичному ідеалі. Для росіян, вважав дослідник, провідним ідеалом є авторитаризм, для поляків — аристократизм, для українців — рівноправність або демократизм. На демократизм як найхарактернішу рису українців указували Т. Шевченко, М. Костомаров і П. Куліш.

Але чому цей апріорний висновок так педалювався в українській суспільній думці XIX ст.? Йшлося про відокремлення України від Польщі і Росії та створення окремої культурно-цивілізаційної української спільності, що мала б перешкоджати українцям розчинитися серед поляків і росіян. Культурний розвиток народності не завжди вимагає політичного протиставлення панівній національній силі. Провансальський культурний рух у Франції, кельтські рухи у Бретані та Великій Британії, баскський рух в Іспанії в XIX ст. маніфестували відданість ідеї французької, англійської та іспанської нації відповідно. Ф. Містраль та інші поети малих «неісторичних» народностей діяли згідно з гаслом: «Спочатку маленька батьківщина. Потім — велика», «Головна річ — це бути французом, ніколи не припиняю­чи бути бретонцем», «Каталонія — наша сестра, Іспанія — приятелька, Франція — мати». Проте наявність лише культурного, без політичного, сепаратизму все одно веде до загибелі будь-яку культуру, як-от, скажімо, провансальську. Теза українських культурників про сестринські відносини Малої Росії до Росії Великої так само неминуче штовхала українську культуру до загибелі. Якщо українець залишався політичним росіянином або поляком, то вже у другому поколінні його діти ставали стовідсотковими росіянами при цілковитій відсутності якогось помітного сентименту до всього українського.

Український рух на початку 1890-х рр. поєднував у собі і культурництво, і політичне відокремлення. Із кінця XIX ст. нове покоління українців остаточно пориває з українофільством і стає на шлях політичного українства. Сам факт перемоги політичного над культурним баченням української проблеми свідчить про існування величезної історичної і цивілізаційної традиції сприйняття українського та російського етносів як геть відмінних. Брутальний поліційно-жандармський тиск у Російській імперії, політика міграційного перемішування націй, «політика пряника», коли українця заохочували робити кар’єру російського службовця і ставати російським інтелігентом, усе ж не змогли завадити відцентровим тенденціям у ментальності пересічного українця, який обирав окремішність, а не «вигідну» російську національність.

Цікаво, що жоден визначний український діяч, володар дум українця XIX ст., не був чистим «культурником». Не був «культурником», природна річ, Т. Шевченко. Але не були ними і його побратими по Кирило-Мефодіїв­ському товариству М. Костомаров і П. Куліш. Щодо другого це видається парадоксальним, бо саме П. Куліш висунув гасло культурного розвитку України й опертя у боротьбі за окремішність на Слово. Але в його «культурництві» просвічувала ідея культурної інакшості українського й російського. Поява «Книги буття українського народу» припала на час окремішницьких переконань М. Костомарова, а останні роки його життя, коли він відстоював думку про українську культуру «для домашнього вжитку», були періодом старечого розчарування в ідеалах молодості (хоча й тоді він продовжував вважати Богдана Хмельницького творцем незалежної козацької держави).