Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Територія України як перехрестя Старого світу

Євген Синиця

Ландшафтно-кліматичні характеристики території України є, без жодного перебільшення, унікальними. Саме особливості ландшафту здебільшого визначали те, що цей простір був (із давніх давен) і залишається до сьогодні одним із найжвавіших культурних перехресть Старого світу. Варто, щоправда, зважати на те, що культурні контакти часто-густо мали зовсім не мирний характер. Тож культурне перехрестя в усі часи було не стільки «ярмарковим майданом», скільки театром воєнних дій.

Сучасні кордони України визначалися багатьма факторами, однак географічний серед них посідає чільне місце. Найбільш чітко окреслений південний кордон, що визначається лінією узбережжя Чорного та Азовського морів. Відносно чітким є й кордон західний, позначений Карпатами. Як моря, так і Карпатські гори не були абсолютно нездоланними перепонами вже у давнину, проте перетинання цих природних кордонів не було легким. Показово також, що в певні періоди культурні (а подекуди й державні) кордони проходили не Карпатами, а річищем найбільшої річки Прикарпаття — Дністра. Долина Дністра на багатьох ділянках має вигляд каньйону, течія стрімка, тож річка видавалася більш потужною природною перешкодою, аніж Карпатські хребти із чималою кількістю перевалів. Південні відроги Карпат відстоять на 150–200 км від морського узбережжя, тож природний кордон на південному заході утворюють пониззя Дунаю та нижня течія Пруту. Північний кордон помітно розмитіший, однак і тут його лінія значною мірою збігається із річищами найпотужніших приток Дніпра — Прип’яті на Правобережжі та системи Десна — Сейм на Лівобережжі. Ще менш визначеним є природний кордон на сході. Загалом його можна позначити лінією Сіверський Донець — Дон. Варто зазначити, що античні географи, судячи з усього, вважали середньою та верхньою течією Танаїсу-Дону саме Сіверський Донець, а не сучасне головне русло Дону.

Ріки відігравали не лише роль кордонів. Не менш важливою була, так би мовити, «логістична» функція розгалуженої гідромережі, що рясно вкриває українські обшири. Йдеться навіть не стільки про плавання річками, скільки про те, що в давнину та й у менш віддалені часи саме річкові долини слугували своєрідними дороговказами, визначали напрямки «магістральних шляхів» міграцій, торговельно-обмінних зв’язків, зрештою — військових походів. Переважна більшість річок, що протікають територією України, належать до стоку Чорного моря. Чи не єдине помітне виключення із ­цього правила — Західний Буг. Однак це практично не позначалося негативно на інтенсивності зв’язків із територіями, річкова система яких належить до стоку Балтійського моря.

Своєрідною віссю території України є Дніпро, що разом із притоками складає потужний транспортний вузол, який має виходи на основні річкові системи Східної та Центральної Європи. Зокрема, Прип’ять через свої праві притоки безпосередньо пов’язана з басейнами найбільших рік Право­бережжя — Південного Бугу та Дністра. Зв’язок із басейном Південного Бугу забезпечують й інші правобережні притоки Дніпра (Тетерів, Рось, Тясмин). Виток Прип’яті лежить лише за 12 км від русла Західного Бугу, що від найдавніших часів забезпечував сталу систему комунікацій із басейном Вісли. Зв’язок басейну Дніпра з Балтійським регіоном забезпечувався не лише Бузько-Вісленським шляхом. Численні праві притоки верхньої течії Дніпра, найпотужнішим серед яких є Березина, дозволяли досягати басейнів Західної Двіни (Даугави) та Німану (Немунаса). Загалом, на витоки Дніпра та його численні дрібні притоки у верхній течії «зав’язані» переходи у басейни рік Балтійського стоку (Західної Двіни та Ловаті) і Волги. Додатковими шляхами до останнього часу були також великі ліві притоки Дніпра — Сож і Десна. Остання забезпечувала сталі комунікації насамперед з Окським басейном. Надзвичайно важливою ланкою комунікації є Сейм. З одного боку, він «ув’язує» в цілісну систему басейни всіх найбільших лівих приток Дніпра (Сули, Псла, Ворскли), з іншого ж — єднає басейн Дніпра з річковою системою Сіверського Дінця — Дону.

Отже, Дніпро та його найбільші притоки створюють своєрідний замкнений контур всієї гідромережі території України і водночас забезпечують виходи на інші найбільші річкові системи Східноєвропейської рівнини та південної частини Балтійського регіону. Правобережна та лівобережна частини України в контексті гідромережі мають помітні відмінності. Для першої характерна наявність чималої кількості рік першого порядку (таких, що безпосередньо впадають у море). Найголовнішими серед них є вже неодноразово згадані Дністер і Південний Буг, що простягаються на сотні ­кіломет­рів у глиб суходолу і є певною мірою альтернативними Дніпру шляхами від чорноморського узбережжя на північ. Натомість на Лівобережжі всі великі та середні ріки (Орель, Самара, Ворскла, Псел, Сула, Трубіж) є притоками Дніпра.

Кілька слів слід окремо сказати про Дунай. Пониззя Дунаю є не лише ділянкою природного кордону за лінією Карпати — Прут — Дунай. Це ще й початок великої магістралі, що охоплювала Карпатську улоговину, Північні Балкани, через Саву та верхню течію мала виходи до Приальпійської зони, а у витоках з’єднувалася з найважливішою артерією Західної Європи — Рейном. Дунайським шляхом найчастіше користувалися народи, що переміщувалися зі сходу на захід, однак відомі і зворотні рухи.

На відміну від річок, море набуло комунікативної функції порівняно пізно, на межі доби бронзи та раннього залізного віку (на початку І тис. до н. е.). Тут ідеться про специфіку саме Чорноморського басейну, а не світову практику взагалі. У Середземному морі добре відомі кораблі значно старшого віку, що здійснювали тривалі подорожі, а морський розбій був одним із традиційних промислів. Проте, попри пізній старт, значення контактів саме морським шляхом було непересічним, їхня питома вага в історичній перспективі тільки зростала, а намагання контролювати узбережжя, порти і ділянки морських маршрутів часто-густо ставали причиною запек­лих конфліктів. Зазначимо, що в давнину та за часів Середньовіччя північне узбережжя Чорного моря виступало радше об’єктом експансії, лише епізодично слугуючи базою для військово-морських експедицій на Балкани, до Малої Азії та, в одиничних випадках, далі на південь, до Егейського моря. Злам ситуації стався лише в Новий час, однак і відтоді стратегічною проблемою залишалося питання чорноморських проток, що значно обмежувало значення чорноморських флотів.

Надзвичайно важливим фактором у всі часи було різноманіття ландшафт­но-кліматичних зон, притаманне території України. Твердження про таке різноманіття виглядає на перший погляд дещо перебільшеним. Адже 95 % площі України характеризується одноманітним рівнинним рельєфом, що не має значних перепадів висот. Відносно одноманітним є і клімат, оскільки територія України практично повністю лежить у межах помірного клімату, і лише південне узбережжя Криму належить до субтропіків середземноморського типу. Однак, попри порівняно незначну протяжність із півночі на південь (близько 700 км), у ландшафтах України представлені три євразійські зони: лісова на півночі, лісостепова в центральних регіонах і степова на півдні. Порівняно незначною є й меридіональна протяжність — близько 1300 км (з урахуванням Українського Закарпаття, що географічно належить до Центральної, а не Східної Європи і має специфічний мікроклімат). Проте ця протяжність помітно дається взнаки у зростанні ступеня континентальності клімату. У напрямку з північного заходу на південний схід значно зменшується річна кількість опадів і збільшується амплітуда річних температур.

Зазначені особливості ландшафтно-кліматичного зонування відіграли чи не найбільшу роль в історичних процесах на території України. Різноманіття приваблювало населення із різними системами господарювання. З одного боку, це спричиняло достатньо регулярні міграції ззовні та провокувало конфліктні ситуації між аборигенами і прибульцями. З іншого — у певних ситуаціях народи з різними системами господарювання (а відповідно, й різними соціальними системами, ідеологіями, принципами організації війська та ведення бойових дій тощо) співіснували поруч один з одним у межах досить компактної території. Таке сусідство часто-густо було аж ніяк не симбіозом, а приводом для постійної напруги і збройного протистояння.

Найбільш тривала та запекла «сусідська війна» на тлі ландшафтно-­географічного різноманіття добре відома читачам. Ідеться про конфлікт осілого населення з кочовиками, що майже беззастережно можна назвати «війною Степу та Лісостепу». Підкреслення запеклості протистояння зі Степом, притаманне вітчизняній (і не тільки) історіографії, не є виключно гіпер­трофованою героїзацією однієї зі сторін конфлікту. Саме на українських обширах цей конфлікт дійсно набував найзапекліших форм (принаймні, у Європі, бо інше потужне вогнище подібного «конфлікту цивілізацій» було розмежоване Великою Китайською стіною), і визначав цю запеклість саме географічний фактор. Річ у тім, що Північнопричорноморський Степ є, власне, західною окраїною так званого Євразійського степового коридору. Далі на захід існують лише невеличкі степові ділянки в Добруджі (лівобережжя пониззя Дунаю) та в Середньодунайській/Паннонській низині (Альфьольд, Угорська пушта), що можуть забезпечити ведення кочового господарства лише для порівняно нечисленних орд.

Отже степи півдня України перетворювалися на кінцеву зупинку для численних міграційних хвиль, що періодично просувалися згаданим степовим коридором зі сходу на захід і, за принципом доміно, спричиняли рух степових племен у західному напрямку. Чергові прибульці зі сходу на першому етапі конфліктували за землю і воду з попередніми номадами, які опинилися в «українському степовому тупику». Згодом, зорієнтувавшись в обстановці та переконавшись, що можливості для подальшої експансії вичерпані, такі мігранти у більшості випадків спрямовували агресію на найближчих осілих сусідів — мешканців українського Лісостепу. Періодичність міграцій кочовиків перетворювала «конфлікт Степу та Лісостепу» на чи не одвічний, із піками загострення, що припадали на час проходження Євразійським степовим коридором чергової хвилі міграцій кочовиків.

Утім, у зазначеному перманентному конфлікті не варто вбачати виключно негативні аспекти. Приміром, протистояння з номадами спонукало осіле населення українського Лісостепу до консолідації заради спротиву набігам. Величними пам’ятками такої самоорганізації є велетенські укріплення лісостепових городищ скіфського часу або ж система так званих Змієвих валів часів Русі. Зазначимо також, що мобільні кочовики мимоволі часто-густо ставали такими собі культуртрегерами, адже саме номади приносили до регіону нові технології, зокрема військового або подвійного призначення.

Отже, територія України, з огляду на ландшафтне різноманіття, а також розгалужену систему комунікацій, являла собою арену постійних міграцій народів із різними господарчими укладами (а отже, й соціальними системами). Саме тому, як і в більшості контактних зон, історія цих обширів позначена як постійними збройними протистояннями, так і безперервною культурною взаємодією.