Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Фронтир у фронтирі: Кримський півострів у ­V–XV століттях

Андрій Домановський

І

Місце Криму в історії України за доби Середніх віків залишається недостатньо осмисленим, не кажучи вже про практично цілковиту відсутність «кримського складника» навіть у найкращих комплексних нарисах української історії часів Середньовіччя. У тих випадках, коли окремі «кримські сюжети» намагаються «вмонтувати» до українського гранднаративу, робиться це суто механічно, залишаючи враження штучного допасовування зайвих непотрібних деталей і химерних прикрас до цілком справного механізму вкраїнського хронотопу. Навіть найкращі історії «земель і народів» України виявляються неспроможними виправити цей ґандж і подолати обмеженість традиційних бачень.

З огляду на це необхідною видається спроба запропонувати нові підходи, що допоможуть вписати Крим у контекст історії України. Для цього слід передусім загострити увагу на важливій відмінності між уявним Сходом (чи, радше, кількома Сходами) і реальним Півднем. З одного боку, Кримський півострів розташований майже строго на південь від того, що можна з певною мірою умовності назвати українським гартлендом. З іншого боку, Крим у межах традиційної метафори перебування України «між Сходом і Заходом» сприймається як частина «Сходу», хай би яким конкретно змістом це поняття «Сходу» було наповнене.

Якщо сперечатися з фізичною географією справа марна, то щодо «Сходу» уявного слід зробити важливі уточнення, зауважені вже попередніми дослідниками. Вони стосуються виділення в історії України щонайменше двох «Сходів» — Сходу візантійського, що визначається приналежністю до християнської ортодоксії, та Сходу кочового степу, який на певному етапі долучився ще й до Сходу мусульманського, злившись із ним і ставши його частиною.

Для обох цих Сходів Кримський півострів був важливою контактною зоною, особливим географічним регіоном взаємодії як між собою, так і з іншими історичними акторами. При цьому для Середземноморської цивілізації, породженням і продовженням якої була Візантія, південь Криму був своєрідною точкою входу в регіон Північного Причорномор’я, одним із найсхідніших і найпівнічніших володінь, крайньою північно-східною межею, куди сягав світ, що його ми звично вважаємо Заходом — світ античних Еллади і Рима. Лише впродовж І тис. н. е. цей цілісний колись Захід внаслідок політичних процесів у різних регіонах Європи і, ширше, Середземномор’я, поступово розділився на дві частини, одна з яких, регіонально обмежившись до Західної Європи, стала новим Заходом, а друга перетворилась на новий Схід. Найвиразніше це розділення єдиного колись Заходу знайшло вияв у розколі християнства на ортодоксальне візантійського зразка (православ’я) і західне латинське (католицизм).

Для другого Сходу — Сходу степових кочових племен — Кримський півострів був однією із крайніх точок на далекому заході світу Великого Євразійського степу. Північна частина півострова була природним продовженням степової зони, тож племена скотарів потрапляли у цей регіон ще від доби бронзи. Це була південно-західна межа їхніх розлогих володінь, де вони стикались не лише з місцевим осілим населенням, але і з Заходом — спочатку античними давньогрецькими державами, а згодом — із Римською імперією та, зрештою, Візантією. У контексті історії України зустріч степового Сходу з візантійським Сходом відіграла одну із ключових ролей, не менш важливу за своїм значенням, ніж скандинавська колонізація з Півночі. Відбулась ця зустріч за доби Раннього Середньовіччя саме на території Кримського півострова.

Географічне розташування зумовило унікальне значення та історичну роль Таврики як своєрідної контактної зони, що поєднувала море і степ. Воно проявилося вже у середині І тис. до н. е., коли на морському узбережжі виник­ли давньогрецькі колонії, а в степовому просторі кочували скіфи і сармати. Із приходом до регіону могутнього Риму, що еволюціонував потім у Візантію, ситуація залишилася на базовому рівні незмінною. Звичайно, колишні язичники-­елліни в містах стали християнами-ромеями, а замість аланів та язигів у степах з’явилися хозари, проте це не порушило взаємодії між степом і морем. Збереглося воно і з утворенням Кримського улусу Монгольської імперії. Більше того, значення Криму як «степового порту» у цей час зросло, оскільки простір від Монголії до Дунаю справді став єдиним «сухопутним океаном», об’єднаним у рамках єдиного політичного організму.

Засадничі особливості розташування Кримського півострова визначали його «зовнішню» історію, у межах якої Крим можна розглядати як фронтир між географічними Півднем та Північчю й історичними Заходом і Сходом. У межах такого підходу Крим умовно сприймається як певна цілісна контактна зона, «річ у собі», що, до того ж, мала власну специфіку географічного розташування між морем і суходолом. Крим як певна комплексна цілісність став межею великих природно-географічних світів, на які в різний час і в різний спосіб накладаються політичні утворення великого Чорноморського регіону.

Ще важливішими є обумовлені природно-географічними і похідними від них політичними чинниками внутрішні фронтири в межах самого Криму. Виокремивши морське узбережжя, гірську і степову частину, сама природа сформувала чинники для існування впродовж історії внутрішніх кримських погранич. Розглянути їх можна з різним рівнем конкретно-історичної деталізації — від трьох базових природно-географічних регіонів півострова як певних умовно цілісних одиниць аж до рівня мікрофронтирів між окремими півостровами, долинами річок, гірськими долинами тощо.

На цьому історичному тлі розгорталась історія Криму як за доби Антич­ності, так і за часів Раннього Середньовіччя, коли ключовим гравцем у ре­гіо­ні стала Візантійська імперія. Підлаштовуючись під особливості розташування, рельєфу і клімату півострова, візантійці водночас використовували їх для своїх потреб, закріплюючись на вигідних природних рубежах і посилюючи їх своєю діяльністю.

ІІ

Перехід від Античності до Середньовіччя відбувся на сході Римської імперії значно менш помітно, ніж на її заході. На відміну від італійського Риму, Константинополь не зазнав руйнувань від рук варварів, збереглася імператорська влада та імперська державність. Упродовж IV–VI ст. пізньоантична Східна Римська імперія поволі еволюціонувала, перетворюючись на середньовічну державу. Поступово витісняючи язичництво на світоглядному, побутовому, законодавчому рівнях, утверджувалося християнство, змінювалися економічні, ментальні, соціокультурні підвалини колишнього східноримського світу. Зміни відбувалися непомітно, помалу й неквапно, тяглість і спадкоємність на Сході колишнього римського світу виявилися важливішими, ніж розрив, притаманний Заходу. Однак зрештою на основі синтезу трьох коренів: давньогрецької культури, римської державності імперського типу і християнства,— постала нова держава, яку нині заведено називати Візантійською імперією, або Візантією.

Ще менш помітним, ніж злам Античності та Середньовіччя у центральних землях Ромейської імперії, став перехід від Античності до Середньовіччя на околицях колишньої античної цивілізації, що спромоглися вистояти за бурхливої доби Великого переселення народів IV–VII ст. Однією з таких периферійних околиць колишнього Pax Romana було Північне Причорномор’я і приналежний до нього географічно Кримський півострів.

У Криму зберіг свої позиції Херсонес, що наприкінці ІІІ — у середині ІV ст. контролював значну частину Південно-Західної Таврики. Місту вдалося щасливо пережити часи гунської навали, що прокотилася причорноморськими степами, витіснивши в гори Криму готів та аланів. Поступово посилювалася реальна військово-політична залежність Херсонеса від Східно-­­Римської імперії, яка із часом дедалі послідовніше утверджувала свій вплив у регіоні — зокрема, через християнізацію.

Перші достовірні свідчення про проникнення нової релігії до цього кримського міста описують події, датовані кінцем ІІІ ст. Згідно із «Житіями св. єпископів Херсонських», перші чотири єпископи, відряджені до Херсонесу єрусалимським патріархом, були вбиті язичниками. Тоді імператор Костянтин І, відрядивши до міста чергового єпископа, надав йому супровід із 500 вояків — і ця місія виявилася вдалою.

Упродовж перехідної доби від пізньої античності до раннього середньо­віччя (кінець ІІІ — кінець V ст.) головну увагу імперської влади було зосереджено на утриманні контролю над ключовим форпостом регіону — Херсонесом (за візантійської доби його почали називати Херсоном). У цей час місто захищав гарнізон, ядром якого був підрозділ балістаріїв, яких можна вважати чимось на кшталт регулярного ополчення чи народної міліції, оскільки вони рекрутувалися з місцевих мешканців. Імперія частково фінансувала його утримання, а також неодноразово відновлювала, ремонтувала та розбудовувала різні ділянки фортифікаційних споруд Херсона, виділяючи для цього кошти і надсилаючи досвідчених майстрів під керівництвом фахових військових інженерів. Саме Херсону судилося стати головним опорним пунктом, образно кажучи — оком і щитом Візантійської імперії на Кримському півострові.

На чолі цього міста в середині VI ст., тобто в останні роки правління Юстиніана І чи вже за його наступника Юстина ІІ, стає дукс або дука — командир усіх візантійських збройних сил на півострові. Ймовірно, можна припустити створення у цей час Херсонського дуката, очільник якого був не лише командувачем місцевих військ Візантії, але і цивільним правителем таврійських володінь імперії. До цього часу херсонеські балістарії були вже замінені регулярними підрозділами візантійського війська.

Інакше складалася доля Боспора (античний Пантікапей, сучасна Керч) та сусідніх містечок. Спочатку Боспор у другій чверті ІІІ ст. постраждав від вторгнень готів і боранів, наприкінці ІІІ ст. воював із Римом, причому Херсонес виступив римським союзником. Згодом же, від другої половини 70-х рр. IV ст. і впродовж V ст. Боспорське царство перебувало під протекторатом військово-політичної верхівки гунів, перетворившись на конгломерат окремих територіально-господарських регіонів, суто номінально об’єднаних у межах однієї держави. Під кінець V ст. боспорська династія Тиберіїв Юліїв обірвалась, і гуни остаточно встановили контроль над містом. На відміну від Херсонеса, зв’язки Боспора з Візантією були менш інтенсивними, внаслідок чого залежність від імперії утверджувалася тут значно довше.

Лише у VI ст., за правління імператора Юстиніана І, володар боспорських гунів Горд (або Грод) прибув для прийняття християнства до Константинополя, де хрещеним батьком неофіта став сам василевс. Після повернення додому новонавернений правитель, спираючись на прибулі з ним загони візантійців, розпочав нищити місцеві поганські святині. Язичницька гунська знать і жерці організували заколот, унаслідок якого Горда було вбито, а візантійські загони знищено. Відплата з боку Юстиніана не забарилася — невдовзі до Боспора прибула каральна експедиція, гуни змушені були тікати, а саме місто увійшло до складу Візантії. Відбулося все це приблизно між 527 і 534 роками.

Подібно до Херсона Боспор також був важливим у військовому й економічному плані пунктом півострова, домінуючим над Керченською протокою. Тож не дивно, що візантійці прагнули встановити над ним контроль. Коли це вдалося зробити, візантійці розгорнули тут масштабне будівництво, оновивши укріплення не лише самого Боспора, але й інших міст регіону: Ілурата, Кітея, Німфея і Тірітаки. Головними завданнями у регіоні було убезпечення Боспора від нападів зі степу і встановлення надійного конт­ролю над мореплавством у Керченській протоці. Останнє засвідчується тим, що у Боспорі військове будівництво було зосереджене на узбережжі, у районі гавані, а також на укріпленні міст Фанагорії і Гермонасси, розташованих на східному, азійському березі протоки.

За правління Юстиніана І Візантійська імперія остаточно закріпилася не лише у Боспорі та Херсоні, але і вздовж усього південного узбережжя Кримського півострова, контролюючи, таким чином, каботажне плавання між двома цими містами. Із цією метою було споруджено фортеці в Алусті (сучасна Алушта) і Горзубитах (сучасний Гурзуф). Крім того, дрібні приморські укріплені пункти могли існувати і в інших вузлових точках узбережжя — у районі сучасного Судака, Партеніта, на мисі Лімен-Бурун та в Ласпінській бухті. Для захисту від північних варварів узбережжя і «країни Дорі», заселеної союзними імперії готами, за Юстиніана були споруджені так звані «довгі стіни». Ці укріплення, скоріше, перекривали найважливіші ущелини Південно-Західної Таврики.

Так упродовж IV–VI ст. формувалась зона візантійського панування на Кримському півострові — від форпостів на березі Чорного моря до лінії укріплень у Кримських горах, що стали фронтиром із кочовим степом.

ІІІ

Інші регіони Криму не були у цей час безпосередньо підконтрольні владі ранньої Візантії. Степова частина півострова перебувала під владою кочівників, передовсім гунів, а в горах Південно-Західної Таврики візантійці спиралися на сили готів-федератів, що не лише відігравали роль захисного буфера між Херсоном і неспокійним степом, але і забезпечували своєчасне надання інформації про плани номадів.

Ці германці вперше потрапили на територію Кримського півострова на самому початку 50-х рр. ІІІ ст., прийшовши сюди з Подунав’я. Після Готських війн третьої чверті ІІІ ст., під час яких готи, базуючись у захопленому ними Боспорі, здійснили низку морських набігів на римські провінції, упродовж останньої чверті ІІІ — на початку IV ст. тривало поступове оформлення системи їхніх взаємовідносин із римлянами. У загальноімперському масштабі ці зміни почались за правління імператора Авреліана й полягали вони в наданні варварам дозволу оселятись на підконтрольних імперії територіях уздовж її кордонів і перетворенні їх на союзників (федератів), які, виступаючи своєрідним прикордонним буфером, мали боронити Рим від зовнішніх ворогів. Ці варварські народи визнавали зверхність імператорської влади і водночас отримували від неї платню за військову службу.

Уже саме розташування варварського населення в горах Таврики і в найближчих околицях Херсонеса могло свідчити про узгодженість дій готів із римською адміністрацією. Не існує жодних згадок про якісь зіткнення гарнізону Херсонеса із сусідніми варварами. Натомість археологічні джерела засвідчують наявність тісних економічних контактів довколишнього варварського населення з містом.

Отже, від останньої чверті ІІІ — початку IV ст. готи та алани, підтримую­чи мирні стосунки з Херсонесом і перетворившись, радше, на союзників-­федератів Риму в регіоні, дедалі активніше опановували Південно-Західний Крим. У цей час вони, імовірно, жили територіальними общинами з окремим незалежним самоврядуванням. Ці громади не були об’єднані у цілісну територіальну державу та, відповідно, не мали розвиненої владної вертикалі. Водночас, завдяки спільності інтересів, вони утворювали щось на кшталт конфедерації, у межах якої могли узгоджуватися певні питання, важливі для спільноти в цілому. До таких питань могли належати, наприклад, ведення військових дій для захисту від зовнішнього ворога або ж встановлення договірних союзницьких стосунків із сусідами. Займалося поліетнічне гото-­аланське населення переважно землеробством і тваринництвом, активно торгувало із сусіднім Херсонесом, де купувало вино, прикраси, глиняний і скляний посуд.

Важливо зазначити, що саме у цей час відбулося також навернення готів у християнство. Найімовірніше, християнство поширилося в Південно-­Західному Криму із Херсонеса. Важливим фактором знайомства з новою релігією були також уже згадувані морські грабіжницькі походи до Малої Азії, із яких вояки поверталися із численними бранцями, серед яких було чимало християн. У побуті германців поступово з’являються речі із християнською символікою. Найбільш ранні з них, що нам відомі, датуються першою половиною VI cт.

Можна припустити, що саме з останньої чверті IV ст. і до V cт. відбулося остаточне виокремлення самобутньої кримської країни готів, відособленої як від кочового степу, так і від пост-античної візантійської цивілізації. Обґрунтовано вважається, що впродовж двох попередніх століть місцеві мешканці поступово інтегрувалися, внаслідок чого готами стали називати не лише германців, але й колишніх аланів, нащадків скіфів і сарматів. Наразі загальноприйнятою вважається локалізація країни Дорі в гірському Південно-­Західному Криму, регіоні, який згодом, у VIII–IX ст., буде називатися в офіційних візантійських джерелах Клімата, а в церковній літературі — «Готія».

Як уже згадувалося, за Юстиніана І у країні Дорі були збудовані «довгі стіни» — захисні споруди, що перекривали найбільш приступні для зов­нішнього вторгнення ущелини і балки цього регіону. Візантійці називали такі проходи до гірських долин клісурами. Ці укріплення перешкоджали проникненню кочівників зі степу в глиб області Дорі, до плато Мангупа, що було її центром, і далі в напрямку візантійського Херсона. Однак у другій половині VI — на початку VII ст., вже за правління наступників Юстиніана, зводилися захисні споруди на придатних до будівництва місцевих височинах: Ескі-Кермен, Мангуп, Чуфут-Кале, Каламіта, Бакла.

Імовірно, що перехід до спорудження цих фортечних укріплень свідчить про загалом невисоку ефективність попередньої системи захисту. «Довгі стіни» були дієвими в мирний час, коли в сусідніх степах кочували звичні і відносно нечисленні номади. У випадку ж появи в регіоні великих потужних кочових орд «довгі стіни» втрачали своє значення. І саме такі зовнішні вороги з’явились під цей час у Криму — півостровом прокотилась тюркська навала, під час якої 576 р. кочівники навіть захопили Боспор, а 581 р. з’я­ви­лися під стінами Херсона. Вочевидь, спорудження фортець у гірському Криму було реакцією на цю небезпеку.

І дійсно — у випадку загрози прориву ворога через «довгі стіни» мешканці навколишніх долин разом із худобою та майном могли знайти тимчасовий прихисток у межах цих захисних комплексів. Крім того, навіть у випадку захоплення клісур ворогом, збереження візантійцями та їхніми союзниками контролю над панівними висотами заважало нападникам безперешкодно рухатися далі в напрямку морського узбережжя або окупувати регіон, позаяк у їхньому тилу лишались укріплені ворожі пункти з потенційно значними військовими контингентами. Відтоді область Дорі була розділена на райони — за кількістю споруджених візантійцями фортець. Цими укріпленнями, скоріше, керували місцеві готські вожді, призначені за пого­дженням із дукою Херсона. Вони мали підкорятися його наказам, за що отри­мували відповідну платню.

Як бачимо, країна Дорі виконувала роль захисного буфера між степом із його неспокійними кочовими племенами і візантійськими володіннями на узбережжі Криму із центром у Херсоні. Країна Дорі була областю союзного імперії війська, вона не лише могла виставити три тисячі досвідчених вояків, але й була спроможна прикривати Херсон самим фактом свого існування на візантійському прикордонні. Так союзники, захищаючи себе, водночас боронили візантійців. Своєю чергою ромеї, споруджуючи укріплення для захисту гірських проходів від вторгнень кочівників, убезпечували не лише себе, але і союзних їм готів. Не випадково зведення захисних споруд у краї­ні Дорі відбувалося одночасно з укріпленням фортечних мурів форпосту Візантії у Тавриці — Херсона.

Загалом можна впевнено говорити про завершення наприкінці VI — на початку VII ст. формування у візантійському Криму контрольованого прикордонного округу з добре організованою системою оборони. Зовнішній захисний периметр у ньому становили опорні укріплення, якими спочатку намагалися зробити «довгі стіни» у балках, а потім, переконавшись у їхній невисокій ефективності — фортеці на гірських плато Південно-Західної Таврики. Другим рубежем оборони були добре укріплені міста і фортеці на морському узбережжі. Система військової присутності Візантії у Криму, попри політичні та економічні негаразди, що їх пережила імперія впродовж VII ст., довела свою ефективність. Імовірно, саме її військово-стратегічна гнучкість разом із географічними особливостями Південно-Західної Таврики, дозволили ромеям навіть за вкрай несприятливих умов утримувати конт­роль над приморськими центрами Криму.

ІV

Із другої половини — останньої чверті VII ст. у Криму з’явилися новоприбулі кочові варвари — хозари. Поступово вони встановили контроль не лише над степовою частиною півострова, а й навіть проникли у традиційно приналежні Візантії приморські міські центри — Боспор і Херсон. Джерела, принаймні, засвідчують існування наприкінці VII — на початку VIII ст. у цих містах, а також у Фанагорії, певних посадових осіб — тудунів — які діяли від імені хозарського кагана.

Із хозарами пов’язана історія жорстокого і мстивого візантійського імператора Юстиніана ІІ Ринотмета (Безносого). Засланий після позбавлення 695 р. влади до Херсона, колишній правитель чекав на можливість повернення трону, і дійсно почав здійснювати свій задум після повалення його кривдника імператора Леонтія. Однак жителі Херсона змовилися видати Юсти­ніана до Константинополя. Тоді той утік з міста до країни Дорі, домігся побачення з каганом, одружився з його сестрою і, зрештою, попри замах на його життя, спромігся повернути собі владу в Константинополі і помститися херсонітам за вчинену проти нього змову.

Військова стратегія імперії у цей час лишалася незмінною — триматися укріплень на узбережжі та, за можливості, зберігати військову присутність в укріпленнях гірського Криму. Попри занепад і навіть тимчасове припинення життя на кількох пам’ятках регіону, немає підстав вважати, що імперія повністю втратила контроль над фортецями Південно-Західної Таврики. Навпаки, на пам’ятках простежується тяглість і спадкоємність місцевих мешканців, тоді як усі нові поселення прибульців засновуються винятково на вільних, ніким не зайнятих землях. Не зафіксовано жодного випадку, коли б вони виганяли когось з обжитих місць. Випадки ж фіксації будівельної активності хозар на окремих візантійських пам’ятках Криму обумовлені або недосконалою методикою визначення культурної приналежності споруд, або запозиченнями будівельних прийомів чи частковою інфільтрацією прийшлого населення, або ж, нарешті, тимчасовою окупацією окремих укріп­лень хозарськими гарнізонами, як це було, наприклад, на Мангупі, Ескі-­Кермені чи Каламіті. Цікаво, що саме у цей час у VIII ст. джерела згадують «кіра Готії», у якому, судячи з контексту, можна вбачати візантійського ставленика, ймовірно, із місцевої варварської верхівки, що мав представляти візантійську владу в регіоні.

Хозари, на відміну від попередніх нападників — тюрків, які доволі швидко відхлинули з півострова, почали облаштовуватися в Тавриці всерйоз і надовго, і це змусило візантійців шукати нових форм взаємодії з ними. Хозар, через їхню численність неможливо було стримати укріпленнями країни Дорі-­Готії, і так само неможливо, з огляду на їхній спосіб господарювання і наявність у них власних державних структур, перетворити на напівзалежне від імперії союзницьке населення, подібне до готів. Водночас і хозари були неспроможні, а через те й не прагнули, встановити контроль над гірським і приморським Кримом. Це, разом із міжнародною ситуацією, у контексті якої візантійці та хозари були союзниками проти арабів, підштовхувало Візантію до підтримування з ними в Криму своєрідних і водночас доволі стабільних союзницько-данницьких відносин.

Упродовж середини — другої половини VIII ст. відбувається поступове заселення Таврики хозарами і залежними від них народами. У цей час прибульці засновують на вільних землях Криму, переважно на території Керченського півострова, близько 250 поселень. Найімовірніше, процес переселення і заснування поселень відбувався за певної взаємодії із представниками влади Візантійської імперії, чим може пояснюватися висока концентрація переселенців на Боспорі та їхня незначна кількість у Південно-Східному, Центральному та Південно-Західному Криму. Можна припускати, що Керченський півострів був першочерговою зоною розселення хозар з огляду на кілька причин, серед яких основними були близькість до регіону поперед­нього проживання переселенців й отриманий від Візантії дозвіл замешкати на незаселених землях саме цього регіону.

У цілому в Криму впродовж середини — третьої чверті VIII ст. склалася ситуація союзницької взаємодії Візантії із хозарами, коли міські центри півострова залишалися під владою імперії, а сільська округа між ними була заселена різноплемінним варварським населенням. Це населення, можливо, номінально мало бути підконтрольним Хозарському каганату, однак реально більшою мірою залежало у своєму повсякденному житті від найближчих візантійських міських центрів чи укріплень із військовими гарнізонами.

Зі свідчень письмових джерел неможливо однозначно визначити, як саме були юридично оформлені відносини Хозарського каганату та Візантійської імперії у своєрідній фронтирній зоні Таврики і ким саме були згадані посадовці, що діяли від імені кагана в містах Криму. Чи перебували Херсонес і Боспор у повній залежності від каганату, чи ж вони були підвладні Візантії, а згадані хозарські чиновники були кимось на кшталт голів дипломатичних представництв, консулів у візантійських міських центрах? Або чи можна говорити про оригінальну систему двовладдя-кондомініуму, коли Таврика перебувала в одночасному подвійному підпорядкуванні як Візантійській імперії, так і Хозарському каганатові? Визначити реальний політичний статус Готії у цей час, як видається, практично неможливо, хоча дослідники продовжують сперечатися щодо цього питання.

Звичне повсякденне життя Кримської Готії навряд чи зазнало суттєвих змін під час хозарської навали, коли країна Дорі не тільки опинилась на вістрі візантійсько-хозарського протистояння, а і стала осердям візантійсько-хозарської взаємодії, оскільки, внаслідок мінливості політичного життя Хозарський каганат був то суперником, то партнером Візантійської імперії. Південно-Західний Крим — Готія — мав напівнезалежний статус, перебуваю­чи між двох державних потуг, які, поборюючи одна одну, то посилювали тут свою присутність, то слабшали, поступаючись першістю суперникові. Це була надзвичайно цікава і своєрідна фронтирна спільнота, сформована місцевим, переважно готським і значної мірою візантинізованим, населенням.

Найвірогідніше, реальну владу в регіоні, спираючись на мережу фортець, зберігала Візантія, хозарське ж втручання обмежувалося відносно регулярним збором данини з місцевого населення, що було своєрідною платнею візантійців за мир на кордоні. У будь-якому разі хозари мало втручалися в повсякденний побут своїх данників, що продовжували перебувати під одностороннім впливом візантійської культури. Якщо у військовій сфері в регіоні каганат і міг потягатися з імперією, то культурне поле бою однозначно виборола Візантія — хозари просто були не в змозі запропонувати щось рівноцінне і конкурентоспроможне. Беззаперечною залишається християнська приналежність населення Кримської Готії, та й у політичній сфері місцеві архонти якщо і не завжди були підвладні, то у більшості тяжіли до Візантії.

Така хитка система не могла підтримувати рівновагу між інтересами двох держав у регіоні довше кількох десятиліть чи навіть кільканадцяти років. Якби вона існувала довше, то, найвірогідніше, її було би закріплено в певних угодах, згадки про які мали би зберегтися в якихось із візантійських джерел. Утім, варто згадати, що стосунки Візантійської імперії та Хозарського каганату в середині VIII ст. були союзницькими, з огляду на спільну для обох держав арабську загрозу, і зовсім не випадково імператор Лев ІІІ одружив свого сина Костянтина V з донькою хозарського кагана.

Зміна моделі стосунків між Візантією і Хозарією відбулася наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. VIII ст., коли хозари захопили Дорос — розташовану на Мангупі головну фортецю номінально підконтрольної імперії кримської Готії — і розмістили там озброєний загін. У відповідь — приблизно у 784–785 чи 786 р. місцеві мешканці, очолювані єпископом Іоанном Готським, кіром Готії та іншими представниками місцевої влади підняли повстання проти загарбників, вигнали хозар із Дороса і заволоділи клісурами. Повстання, втім, зазнало поразки: місцеві мешканці одного з поселень видали єпископа хозарам, кір Готії та підвладні йому чиновники перекинулися на бік кагана й були ним помилувані. Самого ж повсталого Іоанна Готського було ув’язнено у кримському містечку Фули, звідки він невдовзі втік до малоазійської Амастриди.

Як бачимо, події завершилися перемогою хозар, які запанували над час­тиною Готії, розмістивши військовий гарнізон на Мангупі, а також, імовірно, зайнявши Каламіту та Ескі-Кермен, не кажучи вже про навколишні сільські поселення. Отже, Хозарський каганат утвердив свою владу в тих регіонах півострова, що раніше були для нього переважно недосяжними. Колишня хитка рівновага візантійсько-хозарських стосунків була порушена, однак надовго встановити свою владу на території Південно-Західного Криму хозарам не вдалося. Щонайбільше через 15–20 років каганат утратив контроль над Готією, а згодом і над усією Таврикою.

Посилення імперської присутності в регіоні, здійснене у відповідь на хозарські претензії, призвело до створення у середині ІХ ст. нової візантійської військово-територіальної одиниці — феми Кліматів. Здійснити ці перетворення без спротиву з боку хозарів візантійцям удалося, ймовірно, завдяки угорській навалі, яка у середині 830-х рр. відрізала каганат від Таврики. Це означало посилення присутності центральної візантійської влади не лише у Херсоні, що став центром феми, але також у Готії та, ймовірно, у Боспорі. На чолі новоутвореної наприкінці 830-х рр. феми було поставлено Петрону Каматира, надісланого з Константинополя воєначальника. Невдовзі ця імперська область була перейменована за назвою свого центрального міста на фему Херсон.

Поширення на Кримський півострів фемного устрою, що уже добре зарекомендував себе у військовому плані, засвідчує наявність там умов, необхідних для функціонування такої одиниці. Як можна припустити, серед них, зокрема, була й можливість організації захисту феми силами місцевого війська, що комплектувалося з вільних селян-общинників. Судячи з усього, до середини ІХ ст. процес християнізації та візантинізації гото-аланської спільноти Південно-Західної Таврики зайшов доволі далеко, і, зберігаючи певну етнічну специфіку й мовні особливості, колишні варвари вже цілком могли підпадати під визначення провінційних ромеїв. За своїм же майновим і соціальним становищем вони і раніше, у VI–VII ст., цілком нагадували візантійських селян-общинників VIII–ΙΧ ст. Саме у цей час, до Х ст., в окре­мих укріпленнях гірського Криму — таких, як Ескі-Кермен, Тепе-­Кермен, Бакла відбувалася щільна забудова городищ садибами, а самі пам’ятки набували рис «малих міст». Археологічні дослідження засвідчують, що матеріальна культура місцевих мешканців була одним із варіантів тогочасної провінційно-візантійської культури.

За таких умов створення феми виглядає цілком логічним кроком, позаяк відтепер уже можна було завершити перехід від союзницької системи стосунків із мешканцями Кримської Готії до інкорпорації їх до складу візантійської спільноти на правах вільних прикордонних селян-стратіотів. Візантія впродовж кількох століть окультурювала місцеве населення і, зрештою, витворила з варварів прикордонну візантинізовану спільноту, придатну для подальшої інтеграції з імперією.

Можливо, про збереження певних елементів специфіки Готії свідчить здійснена згодом відмова від назви «фема Кліматів» і, ймовірно, від розміщення її центру в гірському Криму на користь більш надійної дислокації стратига у Херсоні та, відповідно, обрання назви «фема Херсон». Можна припустити, що створення феми із центром, наприклад, у Доросі, було по­в’я­за­не з низкою логістичних складнощів і потенційних проблем, зокрема й у стосунках із місцевими мешканцями. Це могло позбавити імперію можливості відповідного маневру у випадку їхньої нелояльності.

Створена таким чином система виявилась цілком ефективною, дозволивши Візантії вирішувати у цей час ті самі військово-стратегічні задачі, що й раніше, а саме — захист міських центрів південного узбережжя від степових кочівників. Гірська Південно-Західна Таврика, перетворена на турму (підрозділ) Готії у складі феми Херсон, ефективно виконувала в такій захисній системі ті самі функції, що і країна готів Дорі у VI ст.

V

Новий період в історії Кримського півострова починається від кінця ІХ — початку Х ст. Він пов’язаний із пануванням у степах Північного Причорномор’я печенігів та виходом на історичну арену русі, яка зробила на той час Київ своїм головним осередком на східнослов’янських землях. Нова доба в історії регіону, що розпочалася в той час, триватиме аж до появи в регіоні монгольських завойовників і включення Таврики до військово-політичної системи держави Джучі в середині ХІІІ століття.

На межі ІХ–Х ст. русь лише розпочинала свій шлях до повноцінного опанування Середнім Подніпров’ям. Натомість печеніги зробилися впливовою військово-політичною силою в регіоні відразу після вигнання ними угорців, які рушили далі на захід і знайшли нову батьківщину в середній течії Дунаю. Також поява печенігів не дозволила повернутися у степову частину Кримського півострова хозарам, які прагнули реваншу з моменту мадярської навали. Так кочові народи і протодержавні утворення різного рівня розвитку змінювали одні одних у степах Північного Причорномор’я — спочатку угорці змусили хозар покинути Крим, а потім і самі мадяри були витіснені звідти печенігами.

Попри суттєві зміни в етнічній мозаїці регіону, константою залишалися військово-політичні інтереси і завдання Візантійської імперії в Тавриці. Спираючись на Херсон як головний опорний пункт свого володарювання і контролюючи територію однойменної з містом феми, Візантія прагнула забезпечити надійний контроль над підвладною їй частиною півострова.

Для цього слід було порозумітися як зі старими, так і з новоприбулими войовничими сусідами, вдаючись до традиційних методів візантійської зовнішньої політики — передусім багатошарової та розгалуженої системи дипломатичних стосунків, що її можна образно порівняти як із багатовимірною шаховою дошкою, так і з павутиною. Складна мережа зв’язків уряду Візантії із представниками військово-політичної еліти сусідніх з імперією країн і народів була накинута на весь простір Центрально-Східної Європи.

Трактат імператора Костянтина VІІ Багрянородного «Про управління імперією» є надзвичайно цінним джерелом унікальної інформації про історію, географію, економіку, етнічний склад населення Кримського півострова від доби пізньої Античності та раннього Середньовіччя аж до середини Х ст. включно. Імператор зазначав, що місто Херсон і візантійська фема в ­Тавриці можуть насолоджуватися тривалим миром завдяки добросусідським відносинам Візантії та кавказької Аланії, позаяк хозари не насміляться напасти на Таврику тоді, коли їм загрожує ударом із тилу правитель аланів.

Ще важливішу роль, особливо від першої третини Х ст., відігравали в регіоні печеніги. На самісінькому початку трактату імператор наполегливо радить своєму наступникові докладати якомога більше зусиль задля того, щоби підтримувати мирні союзницькі відносини з печенігами, оскільки саме вони були на той час найближчими сусідами Херсона. У випадку війни ці кочівники були би спроможні не лише спустошувати найближчі околиці міста, але й остаточно зруйнувати головний візантійський форпост на Кримському півострові.

Херсоніти купували в печенігів продукцію кочового скотарства: коней, корів, овець, шкіри, сири, м’ясо тощо. Ці товари були важливими для власного споживання містян, але переважно призначалися для подальшого пере­продажу на внутрішньому візантійському ринку — насамперед у столиці імперії Константинополі та ромейських містах Малої Азії. Посередницька торговельна роль Херсона з перепродажу придбаних у печенігів товарів була настільки значною, що, за словами Костянтина Багрянородного, херсоніти не змогли би навіть нормально існувати, якби раптом втратили функції перекупників. Головним товаром, що його отримували натомість містяни Херсона з візантійських володінь у Малій Азії, було зерно, без регулярного постачання якого місту загрожував голод.

Печеніги, своєю чергою, також були зацікавлені в регулярній торгівлі Херсона з Константинополем та Малою Азією, оскільки саме звідти надходили до міста ті товари престижного споживання, що вабили варварську еліту, ласу до всього пишного, яскравого і незвичного в повсякденному побуті. Печеніги купували у херсонітів дорогоцінні візантійські шовкові тканини, так звані влаттії (їхнім аналогом у русько-візантійських торговельних договорах Х ст. є «паволоки»), прандії (покривала, стрічки, хустки та пов’язки на голову) і харерії (так називався різновид тканин сирійського походження). Так само цінувався готовий парадний одяг, східні («парфянські») пурпурові шкіряні вироби, а також привезений із далекої Індії перець, що самі візантійці, а за їхнім прикладом і сусіди Візантії, використовували не лише як спецію до м’ясних страв, але й додавали у вино.

Усі ці дорогоцінні та екзотичні товари печеніги могли отримувати не лише через торговельні оборудки, але і завдяки тому, що виконували найрізноманітніші доручення офіційних візантійських посадовців чи приватних осіб у Хозарії, у Зихії (заселена адигами область на узбережжі Чорного моря між Кубанню і Нікопсисом), а також у Рóсії — області у Середньому Подніпров’ї, де на той час запанувала русь. Імператор зазначав, що печеніги не виконують жодного доручення без належної платні. Можна стверджувати, що дипломатичні та розвідницькі функції цих сусідів Візантії в Тавриці були для імперії не менш важливими, ніж військова міць у Північному Причорномор’ї.

VІ

Окрім печенігів, вагомою військово-політичною силою в регіоні продовжували залишатися хозари. Вони, звісно, втратили контроль над підвладною їм колись частиною Кримського півострова, однак, судячи з усього, не полишали надій якщо не повернути втрачене, то, принаймні, суттєво попсувати життя тим, через кого ті володіння були втрачені. Так, наприклад, сталося в період між 920 і 940 роками. Хозарсько-єврейський Кембриджський анонім повідомляє, що за правління імператора Романа І Лакапіна Візантія підбурила русів на чолі з якимось князем Гелгу (Олегом?) до нападу на підвладну на той час хозарам Тмуторокань (Таматарху). Олегу вдалось захопити і розорити Тмуторокань, оскільки на той час у місті не було полководця, спроможного організувати оборону. У відповідь хозарський воєначальник на ім’я Песах напав на землі Візантійської Таврики, зруйнувавши три ромейські міста і численні селища. Захопити Херсон Песаху, судячи з усього, не вдалося, хоча він і спромігся перемогти візантійців у битві під міськими стінами, убивши дев’яносто вояків.

Перемоги Песаха, судячи з усього, не дозволили хозарам повернути собі Таврику або хоч її частину. Те саме засвідчує і збережений у тексті «Повісті минулих літ» русько-візантійський мирний торговельний договір 944 р., згідно з яким Корсунська сторона (Корсунем у літопису назва­ний візантійський Херсон) визнавалася володінням Візантійської імперії, тож нападати на неї і воювати в її межах Русі суворо заборонялося. Зрештою, мине трохи більше двох десятиліть, і переможні походи війська князя Святослава у другій половині 960-х рр. покладуть край існуванню Хозар­ського каганату.

Остаточне знищення Хозарії матиме різноманітні далекосяжні наслідки, із яких для візантійської Таврики найважливішим стане переорієнтування Русі на південний напрям політики. Наочними проявами уваги Русі до Візантії стали походи на Константинополь і налагодження системи збуту полюддя на тамтешніх ринках. Херсон при цьому лишався осторонь освою­ваного Руссю торговельного шляху, продовжуючи в торговельному плані відігравати роль посередника передусім у печенізько-візантійській, а не русько-візантійській торгівлі.

Візантія у цей час розв’язувала на Кримському півострові ті самі військово-­стратегічні завдання, що й раніше — захист міських центрів південного узбережжя і підвладної сільської округи. У середині 970-х рр. із феми ­Херсона були виділені фема Боспор і фема Сугдея (сучасний Судак). Із високим ступенем імовірності можна припустити, що реорганізація була пов’язана зі спробою Візантійської імперії посилити свої позиції в Тавриці і, можливо, навіть спробувати підкорити весь Кримський півострів, скориставшись вдалою військово-політичною ситуацією у регіоні після знищення Хозарського каганату і загибелі Святослава від рук печенігів. Створення нових фем також могло бути обумовлене потребою розукрупнення збройних формувань із метою запобігти надмірній концентрації військової влади в руках стратига Херсона.

Однак надовго закріпити досягнуті успіхи на Кримському півострові Візантії не вдалося. Київська держава почала впевнено посилювати свої позиції від моменту утвердження на престолі князя Володимира. Серед різно­манітних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики цього правителя візантійській Тавриці було відведено одну із ключових ролей. Корсунська сторона стала тим гордієвим вузлом, рішуче розрубавши який Володимир спромігся розв’язати одразу кілька засадничих проблем. Досягнення київського правителя в Тавриці визначили розвиток Руської держави на кілька наступних десятиліть, а в контексті хрещення Русі з Корсуня — навіть на тисячоліття.

Торговельно-економічні причини і наслідки походу Володимира на Херсон слід розглядати в контексті боротьби Русі з печенігами і херсонітами за утвердження дніпровського шляху «з варягів у греки» як головного, а ще ліпше — єдиного каналу торгівлі Візантії з Північним Причорномор’ям. Своїми діями Володимир, по суті, ліквідував посередників, і якщо не монополізував торговельний обмін із Константинополем, то вже точно впевнено змістив центр його ваги на свою користь. Ударивши по Херсону, Русь, яка за два десятиліття перед тим позбулася конкурента — Хозарського каганату, тепер так само кардинально підривала позиції печенігів.

Херсон, скоріше, не був надто поруйнований під час руської облоги і захоплення, однак із міста було вивезено до Києва чимало трофеїв, передусім коштовностей, книг і речей церковного вжитку, необхідних для хрещення Русі. Втім, набагато болючішими для міста стали не найближчі, а середньо- і навіть довготривалі наслідки, а саме суттєве зменшення економічної ваги Херсона в системі візантійської торгівлі у басейні Чорного моря. Не змогли остаточно оправитися від завданого удару й печеніги, вага яких у степовій зоні Таврики та в Північному Причорномор’ї у цілому почала неухильно зменшуватись саме з кінця Х століття.

Показово також, що приблизно від цього ж часу можна говорити про перші спроби закріплення Русі у Криму, принаймні в його східній частині, де з кінця Х — початку ХІ ст. з’являється Тмутороканське князівство, володіння якого, щоправда, розташовувалися на азійському боці Боспора Кіммерійського. Це також можна розглядати в контексті спроби Русі вийти на узбережжя Чорного моря якщо не в самій Тавриці, то якомога ближче до неї, і тим самим додатково підважити позиції Візантійської імперії в регіоні. Тож, повернувши Херсон Візантії, Русь закріпилась на інших, близьких до Кримського півострова рубежах.

Тмутороканське князівство стало вагомим фактором впливу на ситуацію в межах візантійської Таврики. Найближчий за географічним розташуванням до Тмуторокані кримський Боспор був найменш стабільною частиною візантійських володінь у Тавриці. Невипадково саме тут, вочевидь, вибухнуло повстання проти Візантійської імперії стратига Георгія Цули, який потім утік до кавказької Хозарії. Дослідники припускають, що руський фактор, а саме смерть київського князя Володимира Великого 1015 р. та початок боротьби за владу в Русі слугували поштовхом до повстання Цули. Натомість позиції імперії в Південно-Західному Криму — фемі Херсон і Готії — були істотно міцнішими.

Ще одне переконливе свідчення впливу руського Тмутороканського кня­зівства принаймні на східну частину візантійських володінь у Тавриці — Боспор — датується третьою чвертю ХІ ст. На той час Тмуторокань опинилася під протекторатом чернігівських князів і, цілком імовірно, навіть спромоглася на короткий термін у межах середини 1050-х — середини ­1060-х рр. установити контроль над візантійським Боспором. Саме цим часом датується виникнення руської назви Боспора — Корчев, уперше зафіксованої в написі на славнозвісному Тмутороканському камені. Напис повідомляє про вимірювання Керченської протоки, здійснене князем Глібом Святославичем у грудні 1067 або у січні 1068 р., коли протока замерзла та її ширину можна було виміряти, рухаючись по льоду. Встановлена за наказом князя ширина протоки склала 14 тис. сажнів (рівно 23 км). Ці виміри точно збігаю­ться з відстанню між церквою Пресвятої Богородиці у Тмуторокані і церк­вою Іоанна Предтечі в Корчеві. Вочевидь, здійснене вимірювання можна трактувати як підтвердження встановлення тісних контактів, можливо, навіть підкорення Боспора-Корчева Тмутороканню. Отже, саме напис є головним підтвердженням залежності Боспора від Тмуторокані станом на зиму 1067–1068 рр., оскільки за інших політичних умов здійснити вимірювання було би, скоріше, неможливо.

Можна припустити, що відповіддю на підкорення Боспора Тмутороканню, а також на зростання загрози з боку кочового степу (у цей час на пів­ост­рові з’являються половці), стало згадане «Повістю минулих літ» отруєння тмутороканського князя Ростислава херсонським катепаном — намісником створеного між 1059 і 1066 рр. катепанату, що об’єднав усі візантійські володіння в Тавриці під проводом одного високопосадовця. Катепанат у цей час намагався реалізовувати традиційні стратегічні прагнення Візантії у регіоні — захист міст узбережжя, передусім Херсона, від зовнішньої загрози шляхом утримання контролю над фортецями гірського Криму.

У контекст поступової концентрації імперської влади в Тавриці в єдиному центрі добре вписується також інформація про спорудження залізних воріт преторія (адміністративна будівля — резиденція стратига), розташованого в межах цитаделі Херсона, що було здійснене стратигом Херсона і Сугдеї Левом Аталіатом 1059 р. Очевидно, об’єднання фем візантійської Таврики передувало створенню катепанату й відбулось незадовго ­перед тим.

Отже, Херсон, а заразом Сугдея і Боспор залишалися головними міськими центрами імперії на узбережжі візантійської Таврики впродовж Х–ХІ ст. Найбільшим і найважливішим із цих міст аж до ХІІІ ст. залишався Херсон. Кількість його мешканців коливалася впродовж цього тривалого періоду і при цьому незмінно зменшувалася. Але попри це можна припустити, що чисельність херсонітів упродовж Х–ХІ ст. стабільно утримувалася біля позначки у 5 тис. осіб. Рівень добробуту мешканців цього провінційного ромейського центру був типовим і навіть скромним за візантійськими мірками, але недосяжним для сусідніх варварів. Він продовжував справляти глибоке враження на навколишнє варварське оточення і залишатися взірцем для наслідування. Кам’яні, нерідко двоповерхові житлові будинки, зручне водопостачання і водовідведення, наявність каналізації і міських лазень, налагоджений побут забезпечували відносно високий, особливо за мірками Таврики, рівень життя. А завдяки стабільному та різноманітному харчуванню, наявності лікарів, певному загальному рівню освіти і забезпеченості предметами побуту й одягом (як місцевого виробництва, так і «імпортованими») Херсон був привабливим для варварської знаті.

Потрапляючи під вплив високої побутової культури провінційного ромейського міста, різноплеменні мешканці візантійської Таврики поступово, але неухильно інтегрувалися, перетворюючись на середньовічну народність, яку єднали не лише спільні риси матеріального побуту, але й релігія і культура, що визначали формування схожого за базовими параметрами світогляду. Завдяки цьому населення підвладної візантійцям Таврики набу­вало рис, типових для ромейської провінційної спільноти в межах усієї імперії. Звісно ж, при цьому зберігалася певна етнічна специфіка і своє­рідність, однак уже не вони були визначальними для самоідентифікації місцевих мешканців. Судячи з усього, описані вище процеси ­знайшли свій вияв у появі топоніма «Херсакея» — «країна херсаків» і збірного поняття «готоалани».

VІІ

Суттєво меншою мірою, а то і майже зовсім не потрапляли під вплив високої візантійської культури кочівники степової зони Таврики і Північного Причорномор’я, які в різні часи з’являлися на Кримському півострові: тюрки, хозари, угорці, печеніги. На зміну останнім у середині ХІ ст. степи Північного Причорномор’я заселяють половці, яких джерела називають також кипчаками або куманами. Згодом увесь степовий Крим стає частиною великого половецького степу — Дешт-і Кипчак. При цьому стосунки новоприбулих степовиків із Херсоном доволі швидко починають відтворювати традиційну модель торговельних контактів візантійської Таврики. У цій торгівлі одні кочові варвари могли приходити на зміну іншим — хозари, мадяри, печеніги, половці — однак це не впливало на саму її природу. Коли на зміну печенігам з’явилися кумани-половці, то, як зазначає в «Алексіаді» Анна Комніна, вони так само приходили до Херсона «торгувати і купувати потрібні їм товари».

Зберігся такий характер торгівлі і тоді, коли у ХІІ ст. Херсон втратив провідну роль у посередницькій торгівлі, і його місце заступила Сугдея, що впродовж ХІІ–ХІІІ ст. перетворилася на головний економічний центр Криму. Не зазнала при цьому суттєвих змін і номенклатура товарів, що їх продавали і купували ці контрагенти візантійських міст Криму, позаяк «варвари» вели таке саме господарське життя, перебували на схожому етапі суспільно-політичного розвитку і прагнули отримати ті самі привозні речі, що і їхні попередники.

Отже, у ХІІ ст. у візантійській Тавриці суттєво зменшується значення Херсона, натомість зростає роль Судака як важливого торговельного центру, який арабські письменники називали «містом кипчаків», себто половців. Через Судак, за свідченнями джерел, відбувалася активна торгівля хут­рами і рабами. Безпосередньо поблизу фортечних мурів Судака архео­логи дослідили великий могильник, у межах якого померлих ховали винятково за кочівницькими звичаями. Імовірно там знаходили останній притулок ті з половців, які помирали під час перебування поблизу міста, прибувши сюди в торговельних справах. Цікаво, що використовуваний поховальний інвентар, на відміну від поховального обряду, мав також і християнські риси.

Упродовж ХІІ ст. половецька присутність у Криму посилюється, натомість візантійська послаблюється. Втім, на думку низки дослідників, станом приблизно на 1103–1115 рр. засновник Комнинівської династії оволодів Тмутороканню, а імперія, відповідно, контролювала землі на обох берегах Боспора Кіммерійського. Не доводиться сумніватись, що у 60-х рр. ХІІ ст. імперія все ще впевнено контролювала Південно-Західну, і, певно, Східну Таврику (принаймні наприкінці ХІІ ст. Микита Пігоніт збирав від імені імперії податки у Боспорі).

Отже, влада імперії у Криму впродовж ХІІ ст. дедалі слабшала. Половці впевнено панували в той час у степовій зоні півострова, тоді як Візантія тулилася до морського узбережжя і почасти зберігала не так політико-­адміністративне, як культурно-світоглядне домінування над гірським Південно-Західним Кримом. У військово-політичному плані місцеве населення опинилося у своєрідній сірій зоні між половцями і ромеями, і жило відносно спокійно завдяки географічній специфіці регіону, ландшафт якого дозволяв у разі ворожої загрози легко знаходити прихисток на узвишшях. Облаштовані на гірських плато поселення зі щільною міською забудовою було відносно легко боронити від суттєво переважаючих ворожих сил за умови спорудження і підтримки в належному стані мінімально необхідних фортифікаційних споруд на тих ділянках, де поселення не були захищені самою природою.

Цікаво, що якщо в культурному плані місцеве населення Південно-­Західної Таврики тяжіло до Візантії, то за економічною діяльністю воно все більше зближувалося з половцями. Здійснений науковцями статистичний аналіз печерних споруд регіону, датованих ХІІ–XIV ст., засвідчує, що будівлі господарського призначення становили близько 85 % від усіх вирубаних у скелях приміщень. Своєю чергою, з усіх внутрішньоскельних господарських споруд регіону близько 86 % були приміщеннями для худоби.

Тяжіння місцевого населення Південно-Західної Таврики до скотарства легко пояснити навіть не стільки половецьким впливом, як зручністю утримання і збереження худоби за нестабільних умов життя в межах суворої прикордонної зони. Масштабна ворожа навала чи, ще ймовірніше, ­дрібний грабіжницький набіг могли заскочити мешканців Ескі-Кермена, Тепе-­Кер­мена чи Бакли у будь-який момент. Під час неочікуваного нападу порятувати від ворогів можна було лише рухоме майно, що вдавалося швидко підняти у гори і прихистити до моменту відходу нападників. Незібраний же врожай у долинах неминуче витолочувався копитами половецьких коней, нищився і гинув.

У цілому впродовж Х–ХІІІ ст. населені пункти Готії — Мангуп, Ескі-­Кермен, Тепе-Кермен, Бакла — перетворились за характером матеріальної і духовної культури місцевих мешканців на типові дрібні візантійські провінційні міста. Звичайно, зберігалась обумовлена природно-географічними умовами (клімат, рельєф), етнічним складом населення і політичними умовами регіону господарсько-побутова специфіка, однак майже в усіх інших аспектах жителі Готії практично перетворилися на типових ромеїв. Їх цілком можна було порівняти з іншими підданцями імперії із провінційної глибинки та околиць ромейської Ойкумени, які мешкали, наприклад, у різних регіонах Малої Азії чи Балканського півострова.

VІІІ

Рубіжним в історії візантійської Таврики став 1204 рік. Після падіння під ударами хрестоносців Константинополя візантійські володіння у Криму пере­йшли до одного з уламків ромейської держави — Трапезундської імперії. Імовірно, саме трапезундські імператори — Великі Комніни, які гордо називали себе володарями «Замор’я», себто кримських земель, контролювали у цей час Херсон і, можливо, окремі фортеці гірського Криму. Про непросту ситуацію в Тавриці впродовж першої половини ХІІІ ст. свідчить «Аланське послання єпископа Феодора», надісланого з метою проповіді християнства до кавказької Аланії. Шлях цього священника пролягав через Херсон, де його переслідували якісь недоброзичливці. Звідти втікачі перебралися до аланського поселення, мешканці якого, за словами автора тексту, жили поблизу Херсона як із власної волі, так і за бажанням херсонітів, захищаючи місто від зовнішніх ворогів. Кримські алани прихистили єпископа від гонителів, і зрештою він щасливо рушив далі — до Аланії на Кавказі.

На цей же час припадає також проникнення у Крим венеційців, які за підсумками Четвертого хрестового походу здобули монопольне право колонізації і торгівлі в Північному Причорномор’ї. Невдовзі спритні громадяни Республіки св. Марка заснували в Тавриці кілька торговельних колоній, найважливішою із яких стала Солдайя (візантійська Сугдея або Сурож руських літописів). Успіхи венеційців заздрісно споглядали їхні головні торговельні конкуренти генуезці, які були позбавлені можливості експлуатувати такий ласий і прибутковий торговельний шлях. Утім, невдовзі громадянам Республіки св. Георгія випав шанс відібрати у венеційців кримські володіння, і вони ним блискавично скористалися.

У березні 1261 р. між генуезцями і Михаїлом Палеологом, імператором Нікейської імперії, був укладений договір, що проголошував вічний мир між Генуєю і Візантією, а у випадку повернення під владу візантійців Константинополя надавав генуезцям виняткові права на торгівлю у басейні Чорного моря. Тоді здавалося, що шанси на відвоювання візантійської столиці цілком примарні, однак історичний випадок вирішив долю міста на користь нікейського імператора, і вже у липні того самого року Константинополь буквально впав до його рук. Відтоді карт-бланш на освоєння чорноморських торговельних шляхів і заснування колоній у Криму опинився в генуезців. Додатковим фактором, що посприяв посиленню активності громадян Республіки св. Георгія у Північному Причорномор’ї, стало утвердження у степах нової політичної сили — Монгольської держави, що розкинула свої крила над усім Великим Євразійським степом.

Уперше монголи з’явилися в Тавриці 1223 р., коли загони під командуванням темників Субедея и Джебе, переслідуючи одну з половецьких орд, увірвались до степової зони півострова. При цьому у джерелах того часу етнонім «монголи» щодо завойовників практично не використовувався — їх позначали як татар, і з часом усіх різноплеменних степовиків, зрушених у завойовницький похід на Захід пасіонарною енергією монголів, стали називати татарами. Пройшовши весь Кримський півострів із півночі на південь, завойовники розграбували багатий Судак, після чого квітуче місто на певний час занепало.

Однак завойовники швидко залишили Крим — хвиля степовиків відкотилася, дозволивши Тавриці на деякий час повернутись до звичного мирного життя. Новий спустошливий удар відбувся п’ятнадцять років по тому, 1239 р., під час Батиєвої навали на Русь. Три військові загони огланів-чингізидів Шибана (Шайбана), Бучека і Бурі протягом 1237–1238 рр. витіснили половецькі орди зі степів Північного Причорномор’я на Кримський півострів. Після цього почалося вторгнення у степовий Крим, унаслідок якого кип­чаки, що мешкали тут, були розгромлені і розпорошені, а міста й поселення на морському узбережжі та в передгір’ях пограбовані і спалені. Встоя­ли лише окремі твердині, розташовані у глибині гірських масивів — затопивши степ, татарська повінь не встигла піднятися так високо і на певний час відступила, спрямувавши свою руйнівну ходу на Захід.

Починаючи з 1240-х рр. татари остаточно закріпилися у степах Північ­ного Причорномор’я та у степовому Криму. На 1240–1260 рр. припадає перший етап освоєння Таврики джучидами. Впродовж третьої чверті ХІІІ ст. Кримський півострів (принаймні його степова зона) став частиною дніпро-­донського улусу так званого правого крила держави Джучі. Це крило було виділене в окремий адміністративно-територіальний регіон згідно традиції кочовиків ділити підвладні їм території по великих річках. Півострів ­уві­йшов до складу цього великого улусу й навіть отримав назву від імені головного міста, у якому розташовувалась ставка улусбека — Крим (він же Сол­хат, сучасний Старий Крим). Історик Абу-л-Газі свідчить, що з ­1260-х рр. півостровом володів онук Джучі Уран-Тимур, син молодшого брата Бату-­хана Токай-Тимура.

У другій половині ХІІІ ст. опанований монголами Кримський півострів було розділено на три військово-адміністративні округи — тумани, кожен із яких міг виставити десятитисячний кавалерійський корпус із воєначальником-темником на чолі. На південному заході розташовувався тумен «краї­на Ас», на Керченському півострові — «Азовський тумен», а південний схід і степову зону займав тумен «Крим». Херсон і Судак при цьому не входили до складу Джучидської держави, але сплачували їй данину. За свідченням монаха-мінорита Вільгельма Рубрука, який проїжджав 1253 р. із Судака до Перекопу, представники міста їздили до правителів Орди, імовірно, для підтвердження своїх прав і повноважень на правління, подібно до того, як це робили руські князі, отримуючи у ставці хана ярлики на княжіння. Вже 1263 р. в Солхаті тримав свою ставку представник влади джучидів кипчак Табук (Таюк). Улусбеку Криму підпорядковувались тисячники, сотники і десятники, кожен із яких, своєю чергою, отримував за вірну службу власні володіння.

Із середини ХІІІ ст. почалось активне проникнення до Таврики ісламу, пов’язане з діяльністю джучидського хана Берке, третього сина Джучі та, відповідно, молодшого брата Бату. Здобувши владу після смерті брата 1257 р., Берке прийняв нову релігію від суфійського проповідника Сайфетдіна-ал-­Бохарізі і почав активно насаджувати іслам у межах своєї держави. Зокрема, вже 1263 р. у Солхаті була збудована квартальна мечеть, а в 1287–1288 рр. споруджена нова п’ятнична мечеть, кошти на будівництво якої — 2000 динарів — виділив єгипетський султан Ель-Мелі ель-Мансур Калавунал-Альфі на знак дружби з монгольськими ханами. Навернення хана Берке до ісламу зробило його праведником в очах арабських істориків доби Середньовіччя, які не шкодували красномовства, описуючи його відносини з єгипетськими правителями і допомогу мусульманам у Малій Азії. Слід, однак, зауважити, що насправді навернення татар до ісламу довгий час мало нетривкий і переважно формальний характер, а традиційні культи, зокрема тенгризм, доволі міцно утримували свої позиції в кочовому суспільстві.

Отже, у степовій зоні Кримського півострова впродовж другої половини ХІІІ ст. міцно утвердилися татари. Натомість за торговельні центри кримського узбережжя точилась боротьба між венеційцями і генуезцями. Попри договір 1261 р., швидко утвердитися в Тавриці генуезцям не вдалося. Візантійці, які невдовзі оговталися і зрозуміли, що укладений договір ставить їх у повну залежність від Генуї, вже 1265 р. надали право на торгівлю у Чорному морі також і венеційцям. Розпочалося тривале співіснування і боротьба двох італійських республік на чорноморських торговельних шляхах, що точилася з перемінним успіхом аж до 60-х рр. XIV ст. При цьому головним центром венеційських володінь у Криму залишалася Солдайя, а центром генуезьких стала Кафа (сучасна Феодосія), де вони облаштувалися з дозволу місцевих золотоординських володарів із 1266 року.

Чорноморська торгівля була неймовірно прибутковою і вигідною для обох італійських республік, бо саме Кримський півострів вдало сполучав Схід і Захід, а сухопутні караванні шляхи — із морськими маршрутами. Європа постачала на ці ринки вино, сукна, масло, Азія — коштовності, дорогоцінні камені, пахощі, прянощі, прилегле Північне Причорномор’я — місцеву продукцію, як-от хутра, шкіру, мед, віск, сіль, зерно, рибу тощо. Важливу роль відігравала також работоргівля.

1296 року венеційський флот захопив Кафу і частину кораблів генуезців, однак уже наступного року Генуї вдалося повернути контроль над містом. Зрештою 1299 р. між республіками був підписаний «вічний мир», однак переважні права на колонізацію Північного Причорномор’я при цьому вже були в руках генуезців. Поступово вони остаточно витіснили венеційців із Криму.

1357 року генуезці захопили Чембало (сучасна Балаклава), а 1365 р. відібрали у Венеції Солдайю, а також заснували нову колонію Воспоро, або Черкіо (сучасна Керч). Солдайя із прилеглою до неї сільськогосподарською округою і поселеннями утворила Солдайське консульство. Головним же центром генуезьких володінь при цьому залишалася Кафа, якій підкорялися інші генуезькі колонії Криму — Чембало, консульство Горзоні (Херсонес), Джаліта (сучасна Ялта), Горзурум (Гурзуф), Партеніто (Партеніт), Луста (Алушта) і Воспоро.

Останнім же уламком величної колись будови імперської візантійської Таврики стало православне князівство Феодоро. Виникло воно ще в середи­ні ХІІІ ст. у гірському Криму, на нейтральних землях між володіннями Золотої Орди та італійськими колоніями. Центром князівства стало місто на горі Мангуп, колишній Дорос, а у цілому його володіння охоплювали західну частину гірського Криму від р. Кача на півночі до південного узбережжя з містами Ямболі (Балаклава) та Алустон (Алушта). Князівство виступало одним із головних конкурентів генуезців у Криму і вело з ними тривалі війни. У 1427 р. з метою забезпечення виходу до моря тодішній правитель Фео­доро Алексій І заснував фортецю Каламіта (нинішній Інкерман), а на початку 1430-х рр., скориставшись підтримкою повсталого православного населення, відібрав у генуезців Чембало. Однак утримати місто феодоритам не вдалося — 1434 р. надіслана сенатом Генуї і банком Св. Георгія ескадра під командуванням Карла Ломелліно повернула Чембало генуезцям.

Затятих ворогів — феодоритів і генуезців — примирила лише поява в акваторії Чорного моря спільного для них обох ворога — османів. У 1471 р. між князівством Феодоро і Кафою був укладений союзний договір, який, однак, не зміг урятувати ситуацію. Після розгрому на початку літа 1475 р. генуезьких колоній Криму, турки підійшли до гори Мангуп і взяли столицю князівства в облогу. Незважаючи на передові для того часу облогові механізми і вогнепальну зброю, турки пів року не могли подолати спротив феодоритів, і лише військова хитрість допомогла загарбникам здобути перемогу. Удавши відступ, вони виманили захисників за стіни міста, щоби влаштувати несподівану контратаку і увірватися на їхніх плечах до неприступної твердині. Підступний задум удався, і квітуче місто загинуло у вогні, залите потоками крові через улаштовану османами різанину.

Із загибеллю князівства Феодоро завершилась історія візантійського Криму.