Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Загальні основи української історії [фрагменти]

‹…›

Україна була визначним тереном культурної боротьби. Вже самі физичні умови краю — поділ його на полоси: лісову, лугову і степову, з яких довгий час тілько перша надавалася під осіле життє — містили в собі жерело безупин­ної боротьби культури з варварством. Се останнє, займаючи се­реди­ну краю, довгий час переважало культурні сили, які ішли з північного заходу і з полудня, доки полуднева не лягла цілком в руїнах, оставляючи першій весь тягар боротьби.

Отся північно-західна культурна область обнимала первісно тілько малий простір краю, який означений висше як найстарша сцена політичного розвитку України. Вона лежала осторонь історичних осередків культурного світа, зокрема українське море не могло бути використане для культурного розвитку, тому що його відтинали орди кочовиків, з яких тілько Хозари причинилися подекуди до культурного поступу, сполучаючи східних Словян із західно-азийськими культурними краями, одначе зруйнуваннє Хозарії Русю зірвало й сей міст. З таких самих причин навіть грецькі осади над Чорним морем не віддали українській земли такої прислуги, якої в инших обставинах можна було б сподіватися.

Приняттє християнства з Царгороду, майже одночасно з розвалом Хозарії й опануваннєм лугів та степів турецькими номадами, рішило про дальший культурний розвиток України, одначе й сей вплив византийсько-сирийського християнства був підтятий у самих починах. Наперед нова культура ішла на Україну не в ориґинальній византийській формі, лише у болгарській переробці. До того в тім самім часі, по упадку Хозарії, турецькі номади ще більше залили луги і степи й перервали сю звязь. Від коли ж Угорщина приняла християнство з Риму, була Україна майже відрізана від постійної стичности з Балканом. А Византія ніколи не виявляла інтересу в тім, щоби покласти кінець чорноморським номадам, противно користувалася ними радо для ослаблення сусідів. Ще менше можна було сього сподіватися опісля, коли по упадку Царгороду панами Чорного моря стали магометанські Турки. Як хто й не думав би про культурну вартість византийсько-сирийської церкви, годі заперечити, що поневоленнє її Османами було катастрофою для руської церкви й тих народів, які до неї належали.

Культурний вплив Риму через західну і середню Европу був у X в. у нас ще дуже невеликий, в кождім разі слабший як вплив Византії. Від XI в. він кріпшав щораз більше, одначе приналежність України до византийської церкви поклала таку тяжку перепону західним впливам, що вони заходили до нас тілько в дуже обмеженій скількости і формі аж до кінця XVI в. лише у тих сферах, що були поза церквою, себто матеріяльній (техника, оселі, будівлі, одяги і т. п.), менше в політичній, а найменше в духовій области. Сей факт, побіч згаданого висше упадку східної церкви, був жерелом культурної відсталости українського народу до самих новіших часів та причиною, що України майже не діткнули такі животворні думки й ідеї, як боротьба папства з цісарством, хрестоносні походи, відродженнє, реформація, які таке важне займають місце в історії римської Европи у сфері її ідейного і громадського життя. Натомість ніде не було тілько боротьби за зверхні культурні форми: обряд, календар, азбуку, слова — як саме у вірних східної церкви.

Не диво отже, що на межах, де стикалися оба типи християнської культури, східний постійно тратив терен і людей, однаково чи у церковній чи національній сфері життя. Се приводило до масового винародовлення висших станів і до виїмкового становища консервативного селянства в національно-культурнім життю українського народу, який дуже рано стратив власну державну охорону. В таких обставинах життя мусіло йти до витворювання посереднього культурного типу. Релігійна основа задля нього знайшлася вже у XIII в., а се церковна унія. Боротьба із-за неї грає дуже визначну ролю в історії нашого культурного життя, яке у загальнім висліді розвивається по середній линії між Заходом і Сходом.

‹…›

Оглядаючи історію України від її початків, можемо легко доглянути три провідні ідеї в її розвитку. Вони діють одночасно від найдавніших часів, одначе не з однаковою енергією у всіх моментах; раз перемагає один напрям, та знов инший. Перша ідея випливає з відвічного контрасту між культурно-лісовою і степово-луговою полосою нашої землі й має на меті з одного боку охорону від степових хижаків, із другого здобуваннє землі. Вона прослідковується однаково, коли культурне життє обмежалося на сам тілько чорноморський беріг й коли осередок культурної енергії був на північнім заході. Боротьба зі степом переходить ріжні фази. До XIV в. вона, загалом беручи, дефензивна, опісля переважає офензива, у XVIII в. закінчується вона перемогою над степом. Історична трагедія України в сьому, що сей великий перелам в історії східної Европи доконався вже після упадку державної самостійности України. У сій драматичній боротьбі бачимо два методи: воєнний і колонізаційний; перший був переважно уживаний в часах державного життя і виявив повну безуспішність своїх змагань, що тілько підпертий масовою колонизацією рішив остаточно довговікову боротьбу в користь культурного життя. В низовім козацтві маємо перехідний метод в отсій боротьбі.

Друга ідея української історії випливає із політично-культурної суперечности Заходу і Сходу, якого підкладом церковні окремішности католицтва і православя; на них побудовані окремі культурні типи, західний — латинський, і східний — византийський, із окремими зверхніми формами (азбука, календар і т. ін.). Політичний вислів сього контрасту маємо в національній боротьбі між народністю польською й українською. Боротьба сих двох народів виповняє цілі доби української історії, зокрема після упадку державного життя. Довговікова приналежність України до польської держави помагала, щоправда, відокремленню й індивидуалізації українського народу від инших східно-словянських племен, та, з другого боку, боротьба із польсько-католицькою ассимилацією розбуджувала і скріпляла культурні спільности зі Сходом. Синтеза в сім змаганню супротивних течій виявилася у витворенню окремого національно-культурного і політичного характеру Українців, який сполучає в собі поодинокі прикмети обох основних типів в одну орґаничну цілість.

В основі третьої історичної ідеї України лежить політично-господарський контраст Півночи і Полудня, скріплений окремішністю расовою і культурною. Ся суперечність слідна від найдавніших часів, одначе до національної самосвідомости прийшла вона найпізніше з усіх, бо що тілько у XIX в., після переходу більшості українських земель під пануваннє Московщини. Так пізно — тому що вона лагодилася чималим засобом обєднюючих сил, найбільше церковної орґанізації. Бо злука з Московщиною викликала противні течії, як було у Польщі. Політичне обєднаннє вело за собою й національно-культурне, натомість боротьба з сим останнім пособляла остаточному відокремленню від Московщини і зруйнуванню т. зв. загально-руського національного типу.

Степ, Польща, Московщина — оте є трикутник історично-політичного розвитку України; та вартість його не тілько історична, а й сучасна та ще мабуть на довшу мету у будущині. Тілько що характер першого доволі змінений: Українцям полишається уже лише велике завданнє мирної ассимилації тих елементів, що в ріжних часах встигли в більшій або меншій мірі здобути свою пайку на українських землях.

Томашівський С. Українська історія. Львів, 1919. С. 8–12