Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Кримський юрт у 1648–1783 роках

Андрій Галушка

Участь кримського війська як союзника Богдана Хмельницького у битвах Визвольної війни середини XVII ст. відома достатньо широко. Без татарської допомоги доля повстання Хмельницького навряд чи відрізнялася би від долі попередніх козацьких повстань у Речі Посполитій. Цікаво, що раціо Хмельницького в пошуку союзника дуже нагадувало міркування Мехмеда ІІІ Ґерая, коли той шукав союзу із запорожцями. Обидва протистояли ворогу, що мав військо з піхоти, кінноти та артилерії. В обох випадках — як проти османського війська, так і проти війська Речі Посполитої — козацька піхота й артилерія добре доповнювали кримську кінноту, утворюючи повноцінну збалансовану військову силу, здатну перемагати ворога.

Платою за допомогу козакам у їхній війні з Річчю Посполитою був ясир — як полонені, захоплені в боях, так і мирні жителі. Наступні роки війн забезпечили масовий потік невільників через Крим і Кафу до Османської імперії. Але торгівля людьми була хоч і важливим, проте не єдиним елементом економіки ханства. Кількість невільників у Криму залишається питанням дискусійним. Часто дослідники згадують слова османського мандрівника Евлії Челебі про те, що 1666 р. (саме тоді він відвідав Крим) на 187 тис. вільних підданих хана приходилося 920 тис. невільників, але ця інформація вкрай сумнівна на тлі поширеної практики давати волю невільникам, які навіть могли вступати до татарських кланів і ставати частиною кримського народу.

Європейські мандрівники часто писали про відсталість господарства Криму. Ще в першій половині XVІ ст. татари були народом насамперед скотарським, і у зв’язку із цим кочовим, бо мусили невпинно переміщуватися в пошуках пасовиськ для своїх стад худоби. Михалон Литвин (цим псевдонімом міг користатися литовський посол у Криму в 1537–1539 рр.) із подивом писав, що «землю, навіть найбільш родючу, вони [татари] не оброб­ляють, задовольняючись тим, що вона сама їм дає, тобто травою для годівлі худоби». З іншого боку, наприкінці попереднього століття з’являються свідчення, що рільництво вже було важливим для ханства. Відбувався перехід до нього як до допоміжної галузі господарства. Продовжуючи кочувати, татари почали розорювати і засівати степові ділянки землі, щоби повернутися до них восени і зібрати врожай. Сіяли переважно ячмінь або просо, хоча подекуди і пшеницю, а також рис і сочевицю. Ісламське право сприяло переходу до рільництва, бо вважало, що «нічия» необроблювана земля стає власністю того, хто на ній починає працювати. На початку XVII ст. населення півострова переважно перейшло до осілого життя, тоді як землі за Перекопом залишалися кочівницькими. На перехід татар до осілості впливав спосіб життя інших народів Криму — греків і готів. Утворилася мережа сільських громад — джемаатів, зі спільними покосами і колодязями. Саме на такі поселення були спрямовані удари козацьких наїздів запорозького отамана Сірка у 1660-ті та 1670-ті роки.

Уздовж берегів кримських річок виникла система іригаційних каналів, розквітли садівництво й виноградарство. Виводилися власні сорти плодових дерев (груш, яблунь, слив, черешень, персиків), винограду, татари вирощували тютюн, у тому числі й на експорт. На експорт ішов і кримський мед, бо бджільництво було поширене по всьому півострову.

Скотарство все ж і далі утримувало першість, не в останню чергу тому, що кримська аристократія вважала його більш престижним, пов’язаним із «давніми славетними часами». Розводили передовсім коней. Коні кримської породи (бахмати) цінувалися за силу, витривалість і прудкість. Табуни були дуже значними: досить сказати, що у великі походи військо могло вести із собою багато десятків тисяч коней. Розводили також овець (овечі кожухи були незамінними взимку), і менше — корів, також кіз, верблюдів, а згодом і віслюків. Було поширене полювання на дичину, а також річкове та морське рибальство. Крим експортував сушену та солону рибу, а також і саму сіль із перекопських озер.

Варто сказати також про кримські ремесла. Майстри Бахчисарая і Карасубазара (сучасний Білогірськ) виготовляли добрі ножі та кинджали, часто багато оздоблені, що мали попит за межами Криму. Для оздоблення металевих виробів застосовували чеканку, філігрань, чорніння, ковку, інкрустацію. Виготовляли і власну вогнепальну зброю, у тому числі експортували кілька тисяч карабінів щорічно. Були у Криму власні порохові майстерні, що використовували карасубазарську селітру. Проте важливим був й експорт килимів, шкіри і виробів із неї, повсті, тканин. Тканини вироблялися переважно з місцевого льону, але було і шовківництво, зокрема, у Кафі. Популярною була вишивка різними стилями. Центрами шкіряної промисловості вважалися Ґезлев (нині Євпаторія) та Карасубазар, але оскільки навіть у селах було вдосталь дешевої сировини, працювало чимало сільських шкіряних виробництв. Вичинювалися дорогі сорти тонкої шкіри: юфть, сап’ян, шагрінь, вироби зі шкіри потрапляли як на домашній ринок (переважно взуття), так і на експорт. Дуже цінувалися легкі, зручні і гарні кримські сідла — ще одна важлива стаття експорту.

Проте у другій половині XVII ст. ханство практично не мало мирного часу. Коли Військо Запорозьке уклало угоду з Московською державою, Іслам ІІІ Ґерай опинився в ситуації, за якою загроза з боку Москви нависла не лише над кубанськими володіннями ханства, але й над його північними кордонами. Тому від конфронтації з Річчю Посполитою хан перейшов до союзу з нею проти Москви. Однак того ж 1654 р. він помер, а його наступником став Мехмед IV Ґерай, молодший брат покійного хана, який уже побував на троні в 1641–1644 роках.

Новий хан не мав потужної підтримки серед кримської аристократії, і не в останню чергу через те, що під час першого періоду свого правління наблизив до себе представників бічної гілки Ґераїв, так званих Чобан-­Ґераїв, начебто нащадків хана Фетха Ґерая (що короткий час правив 1596 р.). Утім, саме Мехмеду IV Ґераю належав один із найбільших тріумфів кримської зброї — перемога над московським військом під Конотопом 1659 р. за підтримки козаків гетьмана Івана Виговського. За два роки до того, 1657 р., кримське військо знищило під Скалатом біля Дністра армію трансильванського князя Дьєрдя Ракоці, який прагнув здобути польську корону. У 1658 р. кримське військо за бажанням султана зруйнувало Трансильванію, щоби покінчити з претензіями князівства на самостійність. А 1660 р. кримці допомогли війську Речі Посполитої розгромити московсько-­козацьку армію воєводи Василя Шереметєва під Чудновим. І все ж, коли хан відмовився послати своє військо проти Священної Римської імперії, 1666 р. його усунули з трону, і 1674 р. він помер у Дагестані.

Мехмеда IV змінив у ханському палаці єдиний із Чабан-Ґераїв, який там опинився: Аділь Ґерай. Те, що Стамбул призначив його всупереч бажанням кримської аристократії, свідчило про відновлення контролю над ханством. Коли клан Ширін підняв повстання проти Аділя, воно було жорстоко придушене з османською допомогою.

Саме Аділь Ґерай зробив крок, що визначив долю України на наступні кількадесят років. Союз із Річчю Посполитою було розірвано, натомість союзником Криму знову стало Військо Запорозьке (Правобережне) на чолі з гетьманом Петром Дорошенком. Участь татарських вояків у боях із поляками на боці гетьмана Дорошенка відома менше, ніж їхня допомога Хмельницькому, а вона також була надзвичайно важливою. У битві під Браїловом у грудні 1666 р. роль кримського війська стала вирішальною. Фактично польська військова присутність на Правобережжі була знищена одним ­ударом, як сталося після перемог Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем 1648 року.

Однак наступного року під Підгайцями на Тернопільщині козацько-кримське військо не спромоглося зламати оборону невеликої коронної армії на чолі з майбутнім королем Яном Собеським. Аділь Ґерай вирішив укласти мирну угоду з Річчю Посполитою і змусив Дорошенка визнати зверхність Речі Посполитої — своєрідне дежавю Зборова, Берестечка і Жванця. Дорошенко згодом вирішив напряму підпорядкуватися султанові, і коли коронне військо спробувало відновити контроль над Правобережжям, результатом став тридцятирічний період війн з Османською імперією.

Щойно Стамбулу вдалося добитися переламу в ході війни з Венецією на свою користь, султанський уряд швидко відновив контроль над Кримським ханством; цьому сприяло й покращення управління імперією, пов’язане із приходом до влади великих візирів із роду Кепрюлю. В 1671 р., тобто через два роки після перемоги над Венецією, Аділь Ґерай був змушений зректися влади на користь Селіма І Ґерая, якому судилося побувати кримським ханом аж чотири рази. За свідченнями сучасників, Селім був розумним і добрим правителем, але позбавленим владолюбства, властивого багатьом його попередникам. Він цілком лояльно підтримував імперію в її війнах як із Річчю Посполитою, що почалися 1672 р., так і з Московською державою і Священною Римською імперією.

Але воєнне щастя мінливе, і невдачі могли викликати немилість османського султана. Вперше Селім Ґерай позбувся трону 1677 р. через невдалу для османського війська першу облогу Чигирина. Татарська орда на чолі із ханом, навіть підтримана османською піхотою та п’ятью десятками гармат, не змогла завадити козацько-московському корпусу князя Григорія Ромодановського й гетьмана Івана Самойловича пробитися до обложеної фортеці. Але вже наступного року під Чигирин знову підступило османське військо, у лавах якого був і новий хан Мурад Ґерай з татарською ордою. Цього разу татари і турки спромоглися у важких боях над річкою Тясмин достатньо затримати й виснажити козацько-московське військо, щоби забезпечити успішний штурм Чигирина.

Але Мурад також відчув на собі немилість Стамбула після поразки османського війська під Віднем 1683 р. у новій війні проти Священної Римської імперії, до якої долучилися Річ Посполита, Венеція, а пізніше й Московська держава. Під час турецької виправи на Відень татарська орда діяла лише як авангард, кінна розвідка османського війська, а також плюндрувала навколишній край, позбавляючи супротивника потрібних для ведення війни ресурсів; але саме Мурад Ґерай став цапом-відбувайлом після поразки османів і був позбавлений трону. Призначений на його місце Хаджі ІІ Ґерай протримався рік і був скинутий повстанням, спрямованим проти нього. На прохання кримської аристократії ханом знову став Селім І Ґерай. Згода Стамбула засвідчила, що імперія перебуває у складній ситуації, і Селімові знову довелося багато повоювати.

Татари нерідко добивалися успіхів проти польської армії, що більше п’ятнадцяти років тримала блокаду Кам’янця, захопленого турками 1672 р.,— як-от під Студеницею 1684 р. чи під Новоселкою через чотири роки. Ще через десять років, на початку вересня 1699 р., під час останньої великої битви тієї ж війни, кримське військо під проводом калги-султана Каплана Ґерая (якому тричі судилося займати ханський трон) під тими ж Підгайцями поставила польсько-саксонську армію в дуже скрутне становище, й орда змогла повернутися до Криму з усім ясиром, зірвавши водночас запланований польський похід на Молдавію. Ця битва сталася під час третього терміну Селіма І Ґерая на ханському троні: 1691 р. він зрікся ханства заради хаджу до Мекки, але через рік, протягом якого змінилися аж два хани, султан знову запросив Ельхадж-Селіма (так Селіма почали звати після хаджу) стати ханом.

Головною турботою Селіма ставала Московська держава, яка ось-ось мала перетворитися на Російську імперію і де царем вже став Петро Олексійович, майбутній перший імператор. Москва розпочала невпинний тиск на Кримське ханство, у чому їй допомагали калмики, які створили власне ханство на обох берегах Нижньої Волги і впритул межували з володіннями кримського хана. І хоча кримські походи московських воєвод, підтриманих козаками спочатку гетьмана Самойловича, а згодом гетьмана Мазепи у 1687 і 1689 рр., закінчилися невдачею (не в останню чергу через обрану Селімом тактику «випаленої землі»), а захоплення Азова 1696 р. виявилося нетривалим, після катастрофічного для царя Петра Прутського походу 1711 р. знищення Кримського ханства стало одним із пріоритетів російської зовнішньої політики.

За умовами Карловицької та Константинопольської мирних угод 1699 та 1700 рр., що завершили війну, яка почалася 1683 р., Кримське ханство було позбавлене «упоминок» від Речі Посполитої і від Московської держави. Це завдало суттєвого удару по ханських фінансах.

Перелік правителів Криму від початку XVIII ст. нагадує калейдоскоп: один хан змінює іншого через кілька років чи навіть протягом року, хани призначаються і скидаються із трону по кілька разів поспіль, стають маріонетками в руках різних угруповань татарських мурз — але головне полягає в тому, що всі наступні хани були нащадками Селіма І Ґерая. І одним з останніх проявів самостійної зовнішньої політики Кримського ханства були плани сина Селіма — Девлета ІІ Ґерая — приєднатися до союзу гетьмана Івана Мазепи з королем Швеції Карлом ХІІ і королем Речі Посполитої Станіславом Лєщинським.

Після поразки шведського війська під Полтавою 1709 р. Девлет ІІ прийняв у своє підданство запорожців, що вціліли після зруйнування Січі московським військом, і дозволив їм заснувати Олешківську Січ на землях ханства. Наступного року наприкінці грудня хан на чолі свого війська вирушив на Слобідську Україну, захопив Новобогородицьку фортецю на річці Самарі, а також Зміїв, Водолагу, Мерефу та інші містечка Слобожанщини. Хан чекав на підкріплення з Кубані, щоб атакувати Харків, але не дочекався і в лютому 1711 р. повернувся до Криму. Кримське військо відіграло ключову роль в оточенні і блокаді московського війська на чолі із царем Пет­ром І у травні того ж року під час Прутського походу, але похід на Умань і Білу Церкву у березні 1711 р. разом із вірними новому гетьману Пилипу Орлику запорожцями завершився невдачею. За Адріанопольською мирною угодою Московська держава повернула Азов Османській імперії і віддала землі Запорозької Січі Османській імперії і Кримському ханству. Хан також став гарантом вольностей Війська Запорозького згідно з пактами Орлика («Бендер­ською конституцією»).

З утворенням Олешківської Січі почався новий етап взаємодії між українським козацтвом і Кримським ханством. Хан Девлет ІІ Ґерай призначив своїм новим підданим платню, а також дав право збирати мито з купців, що перетинали Дніпро поблизу Олешків, і дозволив видобувати сіль. Треба зазначити, що в умовах економічної блокади, накладеної російським урядом на запорожців, які спромоглися уникнути його тяжкої руки, ці привілеї були практично зведені нанівець і не могли компенсувати запорожцям бідність околиць Олешківської Січі порівняно із попередньою Чортомлицькою Січчю.

Мали місце й інші тертя між козаками та їхнім новим сюзереном. Козаки неохоче виконували накази брати участь у будівництві ханських укріплень. Складними були стосунки із сусідніми ногайськими улусами. Частина козаків приєдналася до збройного виступу проти хана Менглі ІІ Ґерая, піднятого його калгою-султаном, і була жорстоко покарана, коли цей виступ був придушений. Пізніше, 1730 р., османський уряд усунув Менглі ІІ із трону через незадоволення ним кримської аристократичної верхівки і замінив його братом Капланом І Ґераєм, який до того уже двічі побував на троні (він був замінений Девлетом ІІ 1709 р., а 1713 р. знову змінив його).

Із часом запорожців, що пережили знищення Січі московським військом 1709 р., заступило нове покоління, яке не мало особистого досвіду протистояння Російській державі. Проблеми, що виникали на новому місці, видавалися йому болючішими, ніж пам’ять про давні втрати. Повернення на колишні терени спадало на думку все більшій кількості запорожців, і невдала спроба такого переходу сталася 1728 р. Лише 1734 р., після смерті кошового отамана Костя Гордієнка, який очолив створення Олешківської Січі, козаки подякували Капланові ІІ Ґераю за гостинність і перейшли на територію Російської імперії, поставивши хрест на недовгому існуванні Січі на землях Кримського ханства.

Це сталося саме напередодні найсуворішого до того часу випробування, що випало на долю Кримського ханства. Війна 1711 р. не поклала край експансії Російської імперії в напрямку Чорного моря і Криму. Через рік після того, як запорожці повернулися під владу царя (точніше, цариці, племінниці Петра І імператриці Анни Іоаннівни), Російська імперія уклала угоду з Персією, зобов’язавшись зв’язати воєнними діями сили Османської імперії на сході в обмін на узбережжя Каспійського моря, захоплене Росією у Персії в попередньому десятилітті, а також був створений воєнний союз з імперією Габсбургів. Габсбурги не припинили свій тиск на Османську імперію після укладення Карловицького миру. У війні 1717–1718 рр. вони відсунули кордон з османами далі на південь і розраховували відвоювати балканські володіння османського султана. Що ж до Російської імперії, то у війні, що тривала з 1735 до 1739 р., основний удар її армії прийшовся на Кримське ханство.

Не оголошуючи війни ані Османській імперії, ані ханству, російське військо вдерлося на його територію восени 1735 р. Формальним приводом став перехід кримського війська для участі у війні з Персією через території Північного Кавказу, що Росія оголосила своїми. Цей перший похід через погану логістичну підготовку скінчився такою ж невдачею, як і кримські походи московського війська наприкінці попереднього століття, тож хан був змушений повернутися разом зі своїми загонами із Закавказзя, театру воєнних дій проти Персії, для захисту власних володінь.

Треба сказати, що у XVIII ст. бойова цінність татарського війська суттєво знизилася порівняно з військовою силою його традиційних супротивників. Татарські війська не винайшли способу протистояти стійкій і масово озброє­ній вогнепальною зброєю російській або австрійській піхоті. Російська армія під командуванням фельдмаршала Бурхарда Крістофа Мініха та Петра Лассі двічі вдерлася на територію півострова: через Перекоп у квітні 1736 р. і через Арабатську стрілку 1737 р. Під час першої із цих виправ був захоп­лений Бахчисарай і спалений ханський палац. То був потужний удар по авторитету хана — Каплан ІІ Ґерай був змушений тікати у Кримські гори від ворога, тому не дивно, що того ж року він утратив свій трон.

Окрім захоплення Бахчисарая та Перекопа, російська армія захопила Ґезлев, Ак-Месджид, Очаків, Кінбурн, Азов. Тому на мирних переговорах з Османською імперією, що проходили в Немирові на території Речі Поспо­литої, Росія висунула надзвичайно агресивні умови: приєднання до Росії Криму й Кубані, вільне плавання російських кораблів по Чорному морю, встановлення російського протекторату над Молдовою і Валахією. Це було занадто навіть для союзної Росії імперії Габсбургів. Але кампанії 1737 і 1738 рр. виявилися невдалими для Росії, російський корпус, що вдерся до Криму, був змушений відступити, жорстоко потерпаючи від спеки та нестачі фуражу і продовольства. Росія залишила Кінбурн й Очаков, у Криму її армії втратили за три роки до ста тисяч вояків (переважно від хвороб, ніж від стріл ворога). Водночас татарські загони здійснили кілька вдалих набігів на Гетьманщину і Слобожанщину.

Союзникові Росії, Австрії, також не пощастило у війні, її армія зазнала кілька поразок. Тому мирна угода, укладена у Бєлграді 1739 р., зафіксувала територіальні втрати імперії Габсбургів на користь Стамбула. Росія отримала назад Азов (без права укріплювати фортецю), Таганрог і землі Запорожжя, а також право торгівлі на Чорному морі, хай і виключно на кораблях османських підданих. Кримське ханство й Османська імперія зобов’язалися не приймати переселенців із Російської імперії.

Імперія не забарилася із затягуванням зашморгу на шиї Кримського ханства. Вже 1742 р. була завершена так звана Українська лінія — 18 нових фортець, з’єднаних мережею зі 140 редутів. Її почали споруджувати за десять років до того, а 1759 р. уряд імператриці Єлизавети Петрівни, доньки Петра І, взяв курс на відрив Кримського ханства від Османської імперії та встановлення над ним російського протекторату. Почалося втручання у внутрішні справи ханства — наприклад, підбурювання ногайців до повстання проти ханського уряду 1758 р., що призвело до усунення хана Халіма Ґерая.

При цьому як османський, так і ханський уряд усіляко намагалися стабілізувати стосунки з Російською імперією. Відчуваючи свою слабкість, хан погодився на будівництво османських фортець Єнікале й Арабат на території ханства та на розміщення османських гарнізонів у своїх фортецях. Був облаштований сухопутний кордон із російськими володіннями і створена комісія із врегулювання взаємних прикордонних претензій. У Бахчисараї відкрилося представництво гетьманського, а згодом і російського урядів.

У 1758 р. ханом став Кирим Ґерай, син Девлета ІІ. Він мав суттєвий політичний досвід як сераскер Буджацької орди (османський уряд вимагав, щоби за ногайськими улусами наглядали представники ханства, сераскери з роду Ґераїв, аби ногайці не порушували кордон із Російською імперією і не спровокували нову війну). Кирим виявився видатною особою, освіченим і розумним володарем. У своїй зовнішній політиці він намагався знайти впливових союзників, аби протистояти нестримно зростаючій могутності Російської імперії.

У 1761 р. відбулися переговори про можливий воєнний союз із прусським королем Фрідріхом ІІ, який саме в той час вів війну проти Росії. Фрід­ріх планував найняти 60 тис. кримського війська (кількість видається не надто реалістичною), але смерть імператриці Єлизавети призвела до переходу Росії зі стану ворогів Пруссії до стану її союзників, тож кримсько-­прусський союз виявився непотрібним. Кирим також підтримував ті сили в Речі Посполитій, що намагалися скинути фактично нав’язаний Російською імперією протекторат. То була розумна й далекоглядна політика, але їй не судилося стати успішною.

Натомість справжнім досягненням Кирима Ґерая стали його зусилля із впровадження реформ усередині ханства. Він намагався розвинути товарне рільництво в таврійських степах, мав плани з пошуку корисних копалин у північнокавказьких володіннях, будівництва нового порту в Ґази-Кермені, а також грошової реформи. За його наказом був відбудований ханський палац у Бахчисараї та інші зруйновані росіянами міста. Відновлений ханський палац демонстрував значний османський архітектурний вплив, що поширився у Криму починаючи від XVII ст., тоді як кримська архітектура більш раннього періоду мала на собі відчутний вплив архітектури Центральної Азії. У Ак-Месджиді запрацювали водогін і каналізація (що були відновлені росіянами лише у ХХ ст.), а також міський театр, де ставили, зокрема, «Тартюфа» Мольєра. Голландські мандрівники писали, що порт Ґезлев нагадує їм рідний Роттердам, а Бахчисарай перевершує красою і чистотою своїх вулиць деякі європейські столиці.

Колоніальні підкорювачі Криму багато зробили, щоби знищити пам’ять про багату культуру Кримського ханства. А до неї, окрім усної народної творчості кримськотатарськими діалектами та мовами інших народів Криму, належала також і висока література. Вона створювалася під значним османсько-­перським впливом, тому частина її ввійшла до скарбниці османської літературної спадщини. Багато хто із кримських ханів мав літературні здібності, починаючи з Менглі Ґерая. Великий поетичний доробок залишив хан Ґази ІІ Ґерай. Серед поетів XVII ст. можна згадати Ашика Умера, Афіфеддіна Абдуллу, Абдулазіза. Дуже популярними були героїчні поеми (ґаза-наме), у тому числі про участь Кримського ханства у війнах Хмельниччини: поема Мехмеда Сенаї про походи Іслама ІІІ Ґерая чи поема Джан-Мухамеда про Тугай-бея, який першим привів свій загін на допомогу Богдану Хмельницькому. Історичні твори також зосереджувалися на описах діянь правителів ханства. У середині XVI ст. Реммаль Ходжа створив «Історію хана Сахіба Ґерая», у першій половині наступного століття з’явилася анонімна «Історія Дешт-і Кипчак». А напередодні того, як ханом став Кирим Ґерай, Сеїд Мухаммед Риза створив свій історичний твір «Сім планет у звістках про татарських царів».

На жаль, османський уряд дав Кириму Ґераю лише шість років для проведення реформ, а цього часу виявилося замало, щоби отримати помітні результати. Тож його заступив племінник Селім ІІІ Ґерай. Кирим удруге зійшов на ханський трон, коли султанський уряд наважився ризикнути і знову піти на збройну конфронтацію з Російською імперією, щоби запобігти остаточному поглинанню нею Речі Посполитої, де 1764 р. королем став колишній коханець нової російської імператриці Катерини ІІ Станіслав Понятовський. У країні розгорнувся широкий патріотичний рух проти російського панування — Барська конфедерація. Для боротьби з нею Росія використала не лише пряме збройне втручання, але й гібридні методи, підбуривши до збройного виступу православне населення Правобережжя. Один із загонів гайдамаків, переслідуючи конфедератів, удерся до османського міста Балта, у відповідь на що Стамбул висунув ультиматум Росії з вимогою вивести війська з Речі Посполитої. Ультиматум був відхилений — і почалася війна.

Кирим Ґерай очолив останній похід кримського війська на українські землі. У січні 1769 р. татарські загони за підтримки польських конфедератів атакували володіння Російської імперії, дійшовши до Бахмута, а заразом і контрольовані російськими військами землі Правобережжя (околиці Чигирина і Черкас). Однак великих успіхів досягнути не вдалося. Невдовзі Кирим помер, і його заступив на троні племінник Девлет ІV Ґерай.

Наступного року основні бойові дії велися на території Молдавського князівства — васала османів. Девлет ІV очолював кримську армію у цій нещасливій для Османської імперії кампанії і був позбавлений трону після тяжких поразок від росіян. Великі втрати кримського війська 1770 р. полегшили росіянам захоплення Кримського півострова у наступному році. Ногайські клани, із якими Росія довго налагоджувала контакти, почали посилено проявляти симпатії до неї. У червні 1771 р. російське військо під коман­дою генерала Василя Долгорукова оволоділо Перекопом і завдало пораз­ки війську хана Селіма ІІІ Ґерая, який на той час ізнову опинився на троні. Долгоруков захопив Ґезлев та Ак-Месджид і чекав, що хан капітулює. Інший російський загін зайшов на півострів по Арабатській стрілці і зайняв Єнікале й Керч. В останні дні червня росіяни завдали ще однієї поразки османсько-кримському війську і взяли Кафу. Османський військовий контингент разом із Селімом ІІІ і верхівкою кримської аристократії залишили півострів на османських кораблях.

Генерал Долгоруков призначив нового хана — Сахіба ІІ Ґерая, двоюрідного брата хана. Стамбул, ясна річ, його не визнав, проте імператриця Катерина ІІ не тільки визнала, а і призначила до нового хана офіційного російського посла. У листопаді 1772 р. Сахіб ІІ уклав угоду про дружбу і союз із Російською імперією, оголосивши ханство незалежною державою. Незалежність Криму була визнана Османською імперією в Кучук-Кайнарджійській мирній угоді, укладеній у липні 1774 р. і затвердженій султаном у січні наступного року. Згідно з нею до Кримського ханства прилучалися території колишнього Кафинського еялету, натомість Росія отримала фортеці Керч, Кінбурн і Єникале, що забезпечувало їй контроль над півостровом (подібно до того, як раніше контролював Крим османський гарнізон Кафи). Росія також здобула право будувати власний військовий флот на Чорному морі, а її торгові кораблі дістали дозвіл на прохід через протоки Босфор і Дарданелли до Середземного моря.

У 1775 р. російські війська були виведені з території незалежного Кримського ханства (у самій Російській імперії у цей час палало повстання під проводом донського козака Пугачова, що видавав себе за імператора Пет­ра ІІІ, насправді вбитого коханцями його жінки — імператриці Катерини ІІ). Одразу по цьому ханом знову проголосив себе Девлет ІV Ґерай. Він відмовився визнавати угоду з Росією, укладену Сахібом ІІ 1772 р., висунув претензії на Кабарду й почав готуватися до відновлення контролю над Керчю та Єнікале. Султан визнав його за володаря Криму й надіслав йому ханські інсигнії. Для підготовки війська, здатного чинити опір російській армії, до Крима прибули французькі офіцери. Османська імперія, своєю чергою, 1776 р. офіційно висунула до Росії вимогу відмовитися від підтримки незалежності ханства та повернути Керч, Єнікале й Тамань під контроль Стамбула. У Криму висадився турецький десант.

У відповідь російський корпус під проводом генерала Олександра Суворова в листопаді 1776 р. заволодів Перекопом, а навесні наступного року ввійшов на півострів. Воєнних дій не відбувалося, оскільки османські війська та Девлет ІV Ґерай евакуювалися морем до османських володінь. Ханом став прихильний до Росії Шахін Ґерай. Новий хан був добре освіченим, розмовляв кількома європейськими мовами, провів тривалий час у подорожах Європою. Він спробував здійснити модернізацію держави, продовживши зусилля Кирима Ґерая (і тут можна впевнено казати про наявність в історії Крима саме західноєвропейських впливів), але, на відміну від свого дядька, не вбачав у Росії загрози існуванню Кримського ханства — навпаки, зневажав традиції свого народу і мріяв стати офіцером російської армії. Він також прагнув посилити ханську владу, і діяв у цьому напрямку жорстоко і самочинно.

Шахін переніс столицю з Бахчисарая до Кафи, створив уряд у складі дванадцяти міністрів, набрав шеститисячне наймане військо за європейським зразком, налагодив карбування якісної срібної монети і почав упорядковувати державний бюджет й податкову справу. Це нагадувало ті реформи, що проводилися в Речі Посполитій під час правління останнього короля Станіслава Понятовського, але, так само, як і в північно-західного сусіда, Кримському ханству просто не вистачило історичного часу, щоби реформи дали відчутний результат, перш ніж усе загарбає хижа північна імперія.

Піддані хана справедливо вбачали в ньому російську маріонетку, і у жовтні 1777 р. проти його влади почалося повстання. Ханом було ­проголошено Селіма ІІІ Ґерая, що висадився в Кафі з турецького корабля. Потужний османський флот наблизився до берегів півострова, готуючись до висадки десанту. Однак висадки не відбулося через дії російських військ. Наймана армія Шахіна Ґерая оволоділа Кафою, Селім ІІІ був змушений тікати. Хоча російську маріонетку повернули на трон, Росія вирішила, що настав час «остаточного розв’язання кримського питання».

Перший удар було завдано по економіці і демографії ханства. У 1778 р. із Криму під тиском Росії було переселено понад 30 тисяч християн, які відігравали значну роль у господарстві краю. Їх розселили на північному узбережжі Азовського моря. Маріуполь, чия героїчна оборона від нової російської навали 2022 р. привернула до себе увагу всього світу, був заснований саме цими вигнанцями із Криму.

Фінансові, економічні та демографічні втрати швидко дестабілізували ханську державу. У 1781 р. знову повстали підбурювані Росією ногайці, і того ж року підняв бунт брат хана Бахадур ІІ Ґерай. Навесні 1782 р. Шахін був змушений шукати захисту в російського гарнізону Керчі. Але Бахадур ІІ пробув ханом недовго — його скинули російські війська. Катерина ІІ вирішила, що більше немає сенсу гратися в «незалежність» Криму, і у грудні 1782 р. прийняла рішення анексувати ханство. У лютому наступного року Шахін зрікся трону, а 8 квітня 1783 р. Катерина ІІ підписала маніфест про інкорпорацію земель Кримського ханства до складу Російської імперії. Османська імперія визнала цю втрату у червні, і ті татари, що не схотіли жити під владою загарбника, почали емігрувати до Османської імперії, де і сьогодні мешкає кількамільйонна кримськотатарська діаспора.

Улітку 1783 р. коханець Катерини ІІ, він же намісник «Новоросії» Григорій Потьомкін прийняв від кримської верхівки присягу на вірність Росії. Шахін Ґерай вирушив у заслання до Калуги, а пізніше переїхав до Османської імперії, де його 1787 р. за наказом султана стратили на острові Родос. Османська імперія остаточно визнала втрату Крима лише після закінчення нової війни з Росією (1787–1791 рр.), під час якої двоє номінальних кримських ханів командували загонами буджацьких татар. Із загибеллю Кримського ханства завершилася ця надзвичайно яскрава сторінка в історії українського Мультифронтиру.