Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Історія України як історія Мультифронтиру: резюме

Сергій Громенко

Беруся стверджувати, що такою схемою історії України, що якнайкраще до­зволяє впорядкувати множину фактів її минулого в логічну послідовність, є саме мультифронтирність. А існування Мультифронтиру на території сучасної України упродовж тривалого часу може пояснити певні особливо­сті нашої держави — у ньому коріняться вади і чесноти, причини поразок і здобутків українського суспільства.

Першим Великим фронтиром на цих теренах була зона взаємодії ранніх кроманьйонців із неандертальцями у пізньому палеоліті. У Криму розташовані печери, що поперемінно (хоч і не одночасно) займали представники обох людських видів. Більшість мешканців Землі поза межами Африки несе в собі до 4 % неандертальських генів — отже, ця взаємодія була тісною і тривалою. У фінальному палеоліті й мезоліті в Україні вперше фіксуються конфлікти за ресурси на стику історичних зон Лісу і Степу в районі міста Дніпро.

Неоліт приніс фронтир поміж південними суспільствами, що зазнали часткової неолітизації, та північними — класичними збирачами і мисливцями. На пізньому етапі спостерігається поділ на «повноцінні» неолітичні громади на заході та «гібридні» неолітичні місцеві.

Нарешті в енеоліті виникає Мультифронтир. На південному заході розквітає землеробська культура Трипілля, на півночі залишаються «не вповні» неолітичні громади, а з південного сходу прибувають перші пастухи. Цікаво, що на схилі доби поміж трипільців краще почувалися ті, хто мешкав на фронтирі, а не населення «чистого» ядра.

У добу бронзи «кордони» політій починають суттєво відрізнятися від меж географічних зон, тож окремі ділянки фронтирів з’являються всередині цих структур. Наприклад, зрубна культура XVIII–XII ст. до н. е. охоплювала не лише Степ, але й Лісостеп.

Рання залізна доба посилила попередні тенденції і започаткувала нові. З одного боку, інтенсифікується степовий Великий фронтир, відколи пастухів на ньому змінює перший справжній «народ-вершник» — кіммерій­ці. А не пізніше 650 р. до н. е. на узбережжі Чорного та Азовського морів починається еллінська колонізація, що знаменувала відкриття Великого фронтиру між Степом і Морем (тобто культурами середземноморського кола).

Власна мультифронтирність сформувалася в Криму, який представляв собою Євразію в мініатюрі. Там у ті часи на основі автохтонів і прибульців із Кавказу виникла унікальна культура горців — таврів. Невдовзі по тому вони вступили у «фронтирні стосунки» зі скіфами та еллінами. Мешканці Херсонеса суворо берегли чистоту шлюбів, натомість запозичили в таврів їхню головну богиню — Діву, приписавши їй атрибути давньогрецької Артеміди. Із її культом пов’язаний виразно фронтирний сюжет античної міфології — «Іфігенія в Тавриді». Під впливом еллінів (і за допомогою їхніх архітекторів) пізні скіфи утворили у ІІІ ст. до н. е. осіле вождівство — Кримську Скіфію. Інша еллінська держава — Боспор — навпаки, через скіфів та племена Кубані політично та демографічно варваризувалася, а на чолі її постала династія, найвірогідніше, фракійського походження. Однак важливо розуміти, що влаштована ця перша євразійська імперія була геть інакше, ніж пізніші «класичні» елліністичні монархії. Нарешті пізні скіфи так асимілювали таврів у передгір’ях, що античні автори надали їм спільну назву тавроскіфів.

Ця модель виявилася надзвичайно стійкою. Упродовж тисячоліть у Степу кочівники змінювали кочівників — від кіммерійців (ІХ ст. до н. е.) аж до ногайців (ХІХ ст. н. е.), на Морі еллінів заступили візантійці (VI ст.), Кримські гори заселили готи й алани (ІІІ–ІV ст.), а в Лісі весь цей час прадавнє місцеве населення творило власні осілі культури. Іноді на перехресті цих світів виникали у буквальному сенсі фронтирні політії — наприклад, «країна Ойум», вона ж «держава Германаріха» (у ній разом мешкало германське, балто-слов’янське та іранське населення).

Поява Русі ускладнила й без того непросту структуру Мультифронтиру («Русь» — це назва вождівства, пізніше — державності, а також географічного простору, що вони обіймали. У широкому сенсі — це вся територія, підконтрольна київським князям, у вузькому — землі Середнього Подніпров’я. Натомість «русь» — ім’я етносоціальної спільноти на основі скандинавських вихідців, що склалася на східноєвропейському фронтирі і шляхом завоювань утворила Русь. Утім, уже з межі Х–ХІ ст. підвладні київському князю «люди роуські» протиставляються «заморським» варягам).

Удаючись до певного спрощення можна сказати, що сама Русь була «дитям Мультифронтиру» — контактної зони русі, візантійців і хозарів. Пізніше прийняття християнства консолідувало одні східноєвропейські спільноти, але поглибило розколи між іншими. Перетворення Русі на повноцінну (хоч і ранню) державність означало виникнення ментального фронтиру між візантійськими та європейськими впливами. А в пізню добу «конфедерації» руських князівств із половецькими ордами настільки переплелися, що годі було провести чітку межу між цими спільнотами. І шлюби укладалися, й альянси утворювалися з огляду на поточну ситуацію безвідносно до «лісового» чи «степового» походження. Так само церковний розкол 1054 р. не став на заваді інтенсивним родинним зв’язкам Рюриковичей із європейськими династіями.

Монгольський час не так розколов Русь, як закріпив уже наявні розлами. Західні й північні князівства рухалися у бік зближення з латинською Європою (підвищення ролі боярства, почате ще до монголів, коронація Данила), східні інтегрувалися в євразійський авторитарний простір Каракорума та Сарая. Навіть православ’я в регіоні згодом зазнало такої диференціації (два, а то і три київські митрополити одночасно в різних політіях). Тож після цього слід говорити не про єдину зону Лісу, а радше про західний (литовський/європейський) та східний (московський/євразійський) Ліси, у яких виникли протилежні за своїм устроєм держави.

У Ранній Новий час український Мультифронтир виглядав так: один Великий фронтир пролягав між Європою та Південним Сходом (Лісом і Степом, християнством та ісламом тощо), другий — між Європою та Північним Сходом (західним Лісом і східним Лісом, західним і східним християнством, силою права і правом сили тощо), третій — між Лісом зі Степом і Морем у Північному Причорномор’ї, де православних візантійців змінили католики — венеційці й генуезці (ХІІІ ст.), а тих — мусульмани турки-­османи (1475 р.), а кримські татари здійснювали власний транзит від степового світу до середземноморського («від юрт до палацу-саду»). Крім того, свій фронтир простягався між московськими землями і Великим Степом. І глибина взаємопроникнення на ньому була такою, що саму появу Росії євразійці ХХ ст. трактували як «заміну ординського хана московським царем із перенесенням ханської ставки до Москви».

Не дивно, що у самому серці Мультифронтиру виникла найпотужніша фронтирна спільнота Західної Євразії — українське козацтво (дещо «східного» вигляду, але із «західними» цінностями). І саме від позиції українського «народу-війська» залежали геополітичні комбінації у Східній Європі впродовж трьох століть. Доти, доки козацтво віддано билося за Річ Посполиту, та залишалася найсильнішою державою регіону, раз у раз завдаючи поразок шведам, росіянам і туркам. Однак перехід частини козаків на бік царів призвів до піднесення Москви і перетворення Росії на європейського гегемона.

Кінець XVIII і чи не все ХІХ ст. були часом активного «закриття» фронтирів централізованими бюрократизованими імперіями, передовсім Російською. Першими впали політичні і правові фронтири: знищення козацтва й поневолення Криму, розділи Речі Посполитої та витіснення османів за Прут, закріпачення селян, скасування місцевих прав (Литовських статутів, Магдебурзького права) і запровадження загальноросійського законодавства. За допомогою російських поміщиків та іноземних колоністів був майже освоєний з економічної точки зору степ — уніфікований для товарного зерновиробництва. Зрештою почалася активна русифікація культури і наступ російської версії православ’я.

Однак, з іншого боку, на той самий час припадають і польські повстання, і «похід у Таврію за волею»; починається індустріалізація, що перетворює Донбас на осередок нового соціально-економічного фронтиру; зберігається «межа осілості» для євреїв, і починається розквіт штетлів, нарешті, в інтелектуально-духовній борні російських чиновників із польською аристократією отримує свій шанс українська інтелігенція. Баланс на внутрішньому малоросійсько-українському ментальному ­фронтирі ви­значав долю всього українського національного руху. Австрійська вла­да в Галичині, хоч також рухалася в напрямку уніфікації, але менш ефективно,— дозволила, зокрема, зберегти греко-католицьку (фронтирну) церк­ву. Під час Першої світової війни Росія спробувала «закрити» ­залишки фронтирів (окупація і спроба русифікації Галичини та Буковини), але без­успішно.

Українська революція, міжвоєнний час та, почасти, Друга світова стали добою відродження Мультифронтиру в різних конфігураціях — примхливе мереживо фронтів, кордонів, соціально-економічних устроїв та релігійних ареалів перебувало в постійному русі від 1917 до 1945–1955 року.

Під час революції українці створили кілька республік та «республік» (і ще намір створити власну задекларували кримські татари), що були уражені всіма вадами фронтирних держав: схід не завжди розумів захід, столиця — регіони, а місто — село. Абсолютно мультифронтирним був феномен «отаманщини», особливо — Махновії. Але й російські ліві не відставали — сама наявність цілого грона «радянських республік» на українських теренах свідчила про відчутну різницю між фронтиром (Україною) та гартлендом (Радянською Росією). Українізація і татаризація 1920-х рр. теж свідчили про намагання більшовиків підлаштуватися під мультифронтирну ситуацію: контакти і конфлікти між українським селом і зросійщеним містом, українською культурою і російським великодержавним шовінізмом, інтернаціонал-більшовиками і націонал-комуністами. Колективізація і нова хвиля індустріалізації та урбанізації тільки посилили напруження на внутрішньому соціально-економічному фронтирі.

По інший бік західного фронтиру опинилися українці в Польщі, Чехословаччині та Румунії. І влади цих країн у різний спосіб давали собі раду із цим викликом: відповідно амбівалентний, демократичний та репресивний. Але найболючішим виявилося «закриття» українського фронтиру за східним кордоном УРСР: на Кубані та Далекому Сході.

Під час Другої світової війни відбулося максимальне розширення Мультифронтиру як «вшир» (у суто географічному сенсі), так і «вглиб» (лісові масиви як аналог Дикого Поля, партизанський рух й УПА як типово фронтирні спільноти).

А от Голокост, масові радянські депортації і перемога комуністів над нацистами, а потім над українськими повстанцями мали одним із наслідків зникнення будь-яких Великих фронтирів узагалі. Залишився хіба лише російсько-український етнічний, що внаслідок русифікації розширився до максимуму. Між 1945–1955 і 1991 рр. Україна вперше за всю свою історію не була прифронтирною територією, а перетворилася на радянський гінтерланд. Великий фронтир змістився на захід — до східноєвропейських «народних республік».

1991 рік приніс завершення радянської уніфікації, але й не відродив Мультифронтир у повноті. До 2014 р. Україна була єдиною з політичної, правової та (відносно) економічної точки зору, а етнічний російсько-­український фронтир у Криму, на Донбасі та в мегаполісах Півдня і Сходу почав стискатися та й узагалі швидко би зник, якби не діяльність певних політичних сил. Дещо складнішою була ситуація на півострові після повернення кримських татар із депортації, але й вона мала шанс на досить швидке розв’язання.

Головним східноєвропейським фронтиром залишався ментальний, що проходив і крізь Україну (із відділенням держави від церкви на початку ХХ ст. його релігійна складова втратила практичне значення, зате набула важливості ціннісна). Однак, як видно з результатів виборів, він повільно, але неухильно пересувався із заходу на схід — усе більше людей віддавали голоси за європейське майбутнє, а не радянське минуле. Із плином часу наша держава мала мирно подолати всі негативні наслідки фронтиризації, зберігши всі позитивні.

Російська агресія 2014-го та, особливо, 2022 р. перезапустила цей процес, укотре довівши, що Україна — це фронтир. Точніше — Мультифронтир.