Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Кипчаки — винахідники «польової мережі»

Олексій Мустафін

Двісті років української історії цілком обґрунтовано можна йменувати «половецькою добою». Адже саме із середини XI до середини XIII ст. більша частина земель сучасної України була літописним «полем половецьким», або ж кипчацьким — «Дешт-і Кипчак» східних джерел. Кипчаки — самоназва тодішніх сусідів Русі, відомих нам із літописів як половці. Грекам вони були відомі як кумани — і саме так їх іменують у західноєвропейських джерелах. Угорці використовували назву «кун» — таким було прізвисько їхнього короля Ласло IV, сина половчанки, та і зараз у цій країні прізвище Кун є доволі поширеним.

Зазвичай кипчаків вважають тюрками, але насправді тюркським було лише «ядро» їхньої спільноти — група племен, яка ще в XI ст. ви­йшла з підпорядкування Кимацького каганату та відкочувала на захід. Із часом кипчаки і кимаки «помінялися місцями» — перші по суті поглинули других. Але при цьому продовжували просуватися у бік Європи, тиснучи на сусідів — печенігів і гузів. Залишки яких згодом вони теж інкорпорували до свого складу. Врешті-решт виник великий конгломерат народів, серед яких були і тюркські, і монгольські, й угро-фінські — ба навіть пізньосарматські (алани). І всіх «учасників» цієї спільноти також називали кипчаками — зокрема тому саме кипчацька мова стала засобом спілкування всередині об’єднання і поступово витіснила або ж «розчинила в собі» всі інші говірки.

Перша згадка про половців у придніпровських степах датована 1055 р. Сюди вони потрапили, переслідуючи вже згаданих гузів (у літописах їх іменують «торками»). Оскільки ж гузи перед цим дошкуляли своїми набігами і Русі, цілком логічним виглядало укладення мирної угоди між володарем прикордонного Переяславського князівства Всеволодом Ярославичем і кип­чацьким ханом Блушем. Проте вже за шість років той-таки Всеволод вже вою­вав з іншим ханом — Сокалом — і зазнав від нього поразки. А ­справжній розгром чекав об’єднане військо Ярославичів на річці Альті 1068 р. Поразка була настільки нищівною, що викликала чи не найглибшу внутрішню кризу в тогочасній Русі. Хоча в тому ж році чернігівський князь Святослав цілком самостійно здобув реванш над половцями на берегах Снова й навіть полонив їхнього хана Шуру (або Шарукана).

Навіть із цих повідомлень можна виснувати, що ханів у кипчаків було чимало. І між ними відбувалася постійна «ротація», подібної якій ми не спостерігаємо, скажімо, на Русі. Власне, цим Дешт-і Кипчак відрізнялася і від інших степових утворень — за всієї культурної і навіть мовної подібності до них. Кимацький, а тим більше Хозарський каганат були хоч і специфічними, але все ж державними, а відтак ієрархічними об’єднаннями. У печенізькому союзі також існувала внутрішня ієрархія, із руйнуванням якої, власне, завершилася не лише гегемонія печенігів у Причорномор’ї, а й саме існування цього союзу. Кипчацька спільнота радше нагадувала децентралізовану мережу.

Основою цієї структури було навіть не плем’я, а рід — курінь. Рід складався з кількох сімей, що господарювали самостійно, але користувалися спільними пасовиськами та іншими угіддями — кошем. Курені об’єднувалися у племена, а племена в союзи — зазвичай нетривкі та доволі умовні. Серед загальної кількості родів виділялися шляхетні — на чолі з беками і ханами. Але гегемонія цих лідерів не була безумовною. Якщо конкретному хану вистачало харизми, енергії і сил, він об’єднував навколо свого куреня близьких і далеких сусідів — як для війни, так і для мирного життя. Але варто було фортуні повернутися до ватажка спиною, створене ним об’єднання стрімко розсипалося на складові — племена та окремі курені. Із яких згодом інший харизматичний лідер міг, як із дитячого конструктора, зібрати нове утворення — уже під власним керівництвом.

Яскравою ілюстрацією «мінливості долі» кипчацьких ханів можна вважати життєпис найвідоміших ватажків кінця XI ст.— Боняка й Тугоркана. Їхня поява на політичному обрії була геть несподіваною — ніщо не свідчило про те, що вони успадкували свою владу. Відомими обидва хани стали завдяки походу до Візантії — на запрошення імператора Олексія I Комніна, якому дошкуляли і турки, і давні вороги кипчаків — печеніги. Прибули вони до імперії з військом, набраним з одноплемінників — ніякої загальної міграції половців за Дунай не відбулося.

Перемоги над печенігами, а потім і над Руссю піднесли авторитет обох ханів. Тугоркан навіть наважився кинути виклик недавньому союзникові — Олексію I, підтримавши претензії на візантійський престол авантюриста, який видавав себе за сина василевса Романа IV Костянтина. Щоправда, новий похід закінчився невдало, а руські князі скористалися нагодою, щоби перейти в контрнаступ. Під час нової війни Тугоркан загинув. Роль лідера майже одразу перейшла до Боняка. Жодних спадкоємців у загиблого не виявилося. Це, знову ж таки, контрастувало із традиціями Русі, чиї князі «за інерцією» продовжували одружувати своїх синів на дочках загиблого Тугорокана, вочевидь, сподіваючись таким чином залучити половців на свій бік. Та марно. Боняк й об’єднані ним кипчацькі племена продовжували війну з Руссю більше десяти років. Доти, доки об’єднання не розпалося.

Сусідам, звісно, могло здаватися, що серед кипчаків взагалі панує анархія. Але насправді децентралізація забезпечувала спільноті надзвичайну гнучкість й адаптивність. Саме завдяки цій гнучкості до кипчацької «польової мережі» входили поряд із власне кипчацькими племенами інші тюркські та навіть зовсім не-тюркські спільноти осілих землеробів та навіть міста. Серед яких були і кипчацькі (але із суттєвою присутністю, якщо не переважанням аланського населення) містечка Шарукань і Сугров (що ототожнюються, відповідно, із Харковом та Змієвом). Але водночас ханам були підпорядковані і колишні візантійські поселення кримського узбережжя — та ж Сугдея (Судак) чи Ялта. Обов’язки містян зводилися до своєчасної сплати данини — в обмін на це вони могли розраховувати на захист з боку кочівників. У внутрішні справи міст кипчаки намагалися не втручатися, тож їхні мешканці могли керувати своїм життям на власний розсуд.

Більшість кипчаків при цьому залишалися кочовими скотарями, які випасали величезні череди коней, корів, вівців і навіть верблюдів. Аби забезпечити худобу пашею, влітку вони кочували на півночі, ближче до лісостепу, а взимку на півдні, біля морського узбережжя. Жили кипчаки в юртах — великих наметах, але були в них і намети меншого розміру (їх називали «кібит»), що ставили на вози і таким чином могли швидко перевозити сім’ї разом із нехитрим скарбом. Саме пасовиська були головною цінністю для степовиків, і за них вони готові були битися з усіма сусідами — і з Руссю, і з тюркськими племенами, яким князі надавали для поселення свої прикордонні землі, насамперед у Пороссі. Ці території кипчаки вважали своїми і намагалися відвоювати. Але принагідно брали у полон із місцевих мешканців, переважно селян, бо міста Русі кипчаки здобувати так і не навчилися (та й навряд чи мали у цьому потребу).

На відміну від тих же печенігів, кипчаки не мали спільних торговельних інтересів із Руссю. І тому в перші десятиліття сусідства здебільшого воювали з нею. Лише згодом вони почали укладати угоди з руськими князями і навіть родичатися. Серед «піонерів» такого зближення був саме Тугоркан — попри те, що в українських переказах він має репутацію жорстокого й небезпечного ворога, а подекуди і прізвисько «Тугарин Змієвич». Князі, своєю чергою, навчилися використовувати степовиків у боротьбі між собою. Найвправнішими у цьому вважали чернігівських князів із родини Свято­славичів, через що в Києві вони отримали прізвисько «Гореславичі».

Можна сперечатися щодо того, чи є «Слово о полку Ігоревім» насправді давньою пам’яткою чи пізнішою літературною підробкою, але безумовно саме в ньому сформований образ кипчака. Ігор — цілком пересічний представник все тієї ж династії Святославичів. Але, попри нещасливий похід до Степу, він точно не був непримиренним ворогом її мешканців. Хоча би тому, що сам він був онуком кипчацького хана Аепи. А його союзниками у боротьбі із численними родичами були хани Гза та Кончак. Той самий Кончак, у полон до якого князь згодом і потрапив.

Звісно, у всіх цих сутичках кипчаки брали гору не завжди. Володимир Мономах увійшов до історії саме як переможець половців — хоча в його біо­графії траплялися і поразки. Але піар-супровід його походів у Степ на початку XII ст. і справді вражає. За літописами вони нагадували справжні хрестові походи — хай навіть похід до Святої землі на той час відбувся лише один. Утім, кипчаки були не мусульманами, а язичниками-­тенгріанцями, а деякі з них — навіть християнами, але це не завадило оголосити їх «невірними агарянами», а перемоги над ними — перемогою божого світла над темрявою. Щодо практичних результатів походів, то вони також були — русинам вдалося захопити згадані вище степові містечка у басейні Сіверського Дінця, а частина кипчаків, що гуртувалися навколо хана Шарукана (як бачимо, ім’я це серед степовиків було популярним), відкочували аж на Кавказ.

Але успіхи Мономаха не варто й перебільшувати. Найблискучіші перемоги врешті-решт виявилися тимчасовими. Здолати суперника, організованого за мережевим принципом, можна лише в окремих битвах, але, зберігаючи власне мережу, він залишається непереможним, бо швидко відновлюється — і недарма у казкового Змія Горинича на місці відрубаної голови виростає кілька нових. Залишити своїх вояків у степах, аби не дозволити такої «регенерації» не міг собі дозволити навіть Мономах, і що вже казати про інших князів. Тож волею-неволею володарі Русі дійшли висновку, що з кипчаками краще бути заодно. Тим більше, що в потенційних союзників була по-­справжньому чудова кіннота, про яку на Русі могли хіба мріяти, до того ж одразу двох типів — легка, озброєна луками і шаблями, і важка, закута в кольчуги, із шоломами і масками-заборолами, що жахали супротивників своїм «незворушним виразом».

До схожих висновків, зрештою, дійшли і картлійські володарі. Давид IV запросив до своєї країни одразу 40 тис. кипчацьких родин, надавши їм землі для поселення і випасу худоби. І отримав вишколену і вправну армію, що дозволила впоратися не лише із бунтівливими васалами, а й із турками — теж, між іншим, вправними і дисциплінованими вершниками.

Із турками кипчаки, втім, стикалися не лише на Кавказі, а й у Криму. У 1222 р. вони навіть відібрали в них Сугдею. А вже за рік з’явився інший ворог — монголи під проводом Джебе і Субедея. Кипчаки — цього разу в союзі із князями Русі — були розгромлені ними у битві на Калці. Щоправда, у Причорномор’ї полководці Чингісхана не затрималися і невдовзі повернулися додому. Але, навчені гірким досвідом, кипчацькі ватажки з великою частиною одноплемінників вирішили не чекати, поки ті «зможуть повторити», і відкочували далі на захід — до Галичини і навіть до Угорщини. Хан Котян видав свою доньку за угорського короля, а хан Тігак став свояком князя Данила Романовича. Втім, чимало степовиків залишилися на батьківщині і після походу Бату погодилися платити данину монголам, як до того платили її кипчацьким ханам.

Звісно, нові володарі були зацікавлені в максимальному розширенні «податкової бази». Тож після встановлення своєї влади над Причорномор’ям, заохочували утікачів повернутися. За кілька десятиріч «камбек» здійснили навіть деякі хани — той самий Тігак, наприклад. Дослідники цілком обґрунтовано вважають, що саме він був похований у Чингульському кургані.

Ханами у підкорених монголами землях могли, щоправда, бути лише прямі нащадки Чингісхана. Із часом Чингізиди і шляхетні роди завойовників витіснили кипчацьку еліту, але водночас значною мірою змішалися з нею. Що ж стосується адміністраторів — то їх від самого початку набирали з тубільців, добре знайомих із місцевими звичаями. І вже точно кипчаки складали абсолютну більшість підданих монгольських ханів у Причор­номор’ї.

Так кипчацька «польова мережа», що витримала удари Русі, дозволила їм перемогти і монголів — якщо не політично, то в соціальному і тим паче культурному сенсі. Не дивно, що відомий словник, укладений вже після створення улусу Джучі, отримав назву «Кодекс Куманікус», тобто «кипчацький», хоча сама мова мешканців Причорномор’я іменується в ньому «татарською». І кримський уділ Великого улусу, і Кримське ханство, що постало з нього, були, по суті, кипчацькими. Ба більше — офіційна титулатура Ґераїв проголошувала їх володарями не лише Криму, а й Дешт-і Кипчак. Хай навіть мешканці степу іменували себе вже по-іншому — ногаями, киримли або кримськими татарами.

Кипчацький вплив, утім, не обмежувався лише тюркським чи тюркізованим середовищем. Адже навіть українське слово «козак», що спочатку означало людину поза суспільством, вільну й водночас таку, що може найматися на службу, є кипчацьким запозиченням. Цілком можливо, що й козакувати першими почали якщо не кипчаки, то ті ж самі кримці або ногаї. А вже потім їхній досвід підхопили і «творчо розвинули» українці. Та й не лише українці були на Січі. Що вже казати про особливості козацького ладу — у якому також були кіш і курені, потяг до самоорганізації і водночас гуртування навколо харизматичних лідерів — отаманів (деякі дослідники і тут бачать тюркський корінь «ата», тобто «батько», хоча не менш ­популярною є версія походження цього терміну від слова зі значенням «чабан», «пастух»). У цьому сенсі створена кипчаками «польова мережа» пережила своїх винахідників, а в дечому збереглася і до нашого часу, коли більшість українців про «половецьке поле» дізнаються хіба що з підручників.