Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Фронтири Русі Х–ХІV століть

Мирослав Волощук

Русь від князя Володимира до хана Бату

Постання будь-якого династичного утворення за часів, відомих як Середньовіччя, неодмінно супроводжувалося великою кількістю взаємодій зі «своїми», «чужими», «іншими» чи «ворогами». Не було винятком формування упродовж ІХ–ХІ ст. велетенської за розмірами і поліетнічної (не лише численними літописними «племенами», а й археологічними культурами) за складом населення держави, знаної із джерел під назвою Русь (Руська земля). Очолював її рід, умовно іменований Рюриковичами. Умовність цього династичного окреслення, віддавна закріпленого в історіографії, пов’язана з відсутністю до XV ст. будь-яких рефлексій членів цієї спільноти щодо першопредка на ім’я Рюрик.

Політичний фронтир взаємодій представників згаданого сімейства за перших відомих із джерел князів та княгинь (Ігор, Ольга, Святослав) зі своїми сусідами в новоосвоєних землях, що в різні часи сягали від Ладоги і Новгорода на півночі до Тмуторокані на півдні, Карпат на заході та басейну Волги на сході, був складним і багаторівневим. Він проходив на рівні поєднання і конкурування військових, торговельних складників, іменослова, традиційних атрибутів матеріальної культури, властивої кожній із громад, яка входила у цю взаємодію.

Нове скандинавське сімейство поступово входило в матримоніальні зв’яз­ки із представниками місцевих еліт — слов’ян і не слов’ян, як видно не лише із залучення останніх до військових дій проти Східної Римської імперії (до прикладу, 944 р.), а й з іменослова народжених у таких шлюбах нових членів роду (Святослав, Ярополк). Внутрішній фронтир серйозно доповнювався взаємопроникненням із фронтиру зовнішнього, головним чином із теренів Великого Степу (печеніги, а від середини ХІ ст.— половці), із ближче та дальше розташованих країн латинського Заходу (землі на чолі з династіями Пястів, Пшемислідів, Арпадів та Священна імперія Оттонів) та з Ромейської імперії на чолі з Македонською династією.

Цивілізаційний вибір, зроблений наприкінці 80-х рр. Х ст. Володимиром Святославовичем із прийняттям християнства саме східного обряду на чолі з Вселенським патріархом Константинополя на століття визначив напрям руху та подальших взаємодій нащадків князя. З одного боку, володар, зберігаючи чимало скандинавських традицій, що також зазнали впливу христия­нізації на «малій батьківщині», спричинився до проникнення у свої землі провідних на той час впливів у:

— освіті (мова літургії, церковні школи, різножанрова література);

— культурі та мистецтві (фрески, мозаїка, одяг);

— придворних практиках (символи влади, сакралізація володаря і роль у цьому церкви — ромейська «теорія симфонії» духовної і світської влади);

— будівельних технологіях (храми Києва, Новгорода, Чернігова, Володимира) тощо.

Але з іншого, попри церковні заборони, що існували в середовищі прибулого грецького і болгарського духівництва, Володимир поставив своїх наступників перед потребою шукати розв’язання проблеми продовження роду за рахунок укладених на Заході матримоніальних союзів.

Міждинастичні контакти Рюриковичів зі своїми ромейськими сусідами, партнерами чи почасти союзниками в силу ієрархічних причин були не­зрівнянно скромнішим за мережу започаткованих за князя Володимира родинних зв’язків з Європою. Останні сягали земель Капетингів, Уессекської, Салічної династій, володінь охрещених сімейств Скандинавії, не кажучи вже про сусідні родини Арпадів, Пястів та Пшемислідів. Усі перелічені належали до спільноти адептів латинського обряду на чолі з єпископом Рима, почасти маючи серед підвладного населення адептів інших практик і релігій (останнє стосувалося головно євреїв і мусульман).

Сумарно лише за представників останніх трьох сімейств Рюриковичі зі свого середовища упродовж ХІ–ХІІІ ст. видали заміж близько 40 княжон. Шлюбування (хоча й рідко) відбувалися і з представниками невінценосних еліт різних країн латинського Заходу. Жіночий генофонд із кінця ХІ ст. поповнювався взятими заміж за руських князів представницями половецьких еліт, які у загальній статистиці укладених Рюриковичами шлюбів посідають третє після Пястів й Арпадів місце. Частота цих практик при надзвичайно тісній військовій і торговельній взаємодії розширювала східний фронтир руського впливу, що зберігав певну гнучкість залежно від агресивно­сті східного натиску. Можливо, не випадково саме цей «бойовий фронтир» спричинив 1187 р. перше зафіксоване на письмі означення «Оукраи­на», географія якого та означення її мешканців (оу|краинѧне) відтоді також не раз змінювалися. Зафіксовані на цьому східному фронтирі шлюби із представниками кавказьких вінценосних родин є радше винятками, хоча й доповнюють загальну картину.

Окреслена міждинастична взаємодія на півночі, заході, сході та півдні часто забезпечувала підстави для втручання у внутрішні родинні справи один одного, пошуку допомоги, притулку чи порятунку при дворі родичів. За життя Володимира Святославовича та його синів (головно Святополка, Ярослава, Мстислава) скандинавський фронтир зберігав своє провідне значення за рахунок активної міжродинної взаємодії, залучення варязьких найманців та, на загал,— широкого простору скандинавських впливів від Новгорода з Києвом на півночі та сході до Ісландії, Британії і Нормандії на заході.

Наступні ж покоління дітей та онуків Ярослава Володимировича (як і його самого) увійшли в набагато тісніший контакт зі своїми найближчими західними сусідами, безперечно, із церковного погляду, залишаючись у полі впливів Вселенського патріарха Константинополя й тамтешніх імператорських династій. Особливе скандинавське право і традиції припинили виходити за межі окремих практик двору — як-от, іноді, надання князям відповідних імен (Рюрик, Олег, Ігор), частина з яких перетворилися на династичні. Утім, із другої половини ХІ ст. пошук особистого політичного притулку, залучення на свій бік військ сусідів або родичів для вирішення внутрішніх династичних протиріч «малої батьківщини» був скерований Рюриковичами у бік західного фронтиру.

При цьому досвід особистих конфліктів Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославовичів, а також їхніх родин до початку ХІІ ст. не був винятковим (пам’ятаймо обставини боротьби за київський престол 1015–1019 рр.). Він лише актуалізував спільність мотивів різних поколінь керівної династії на Русі (у широкому сенсі) під час розв’язання власних проблем силою «­своїх», «чужих» чи «інших» — дуже часто представників латинської церковної традиції. Що цікаво, представники династій Арпадів і Пястів, попри найтіснішу родинну єдність зі своїми східними сусідами, лише зрідка вдавалися до пошуку аналогічної підпори з боку руської зброї заради владнання непорозумінь у себе вдома.

Сакралізацію влади володаря Русі та ієрархічність підпорядкованої йому спільноти у цілому гарантувала, з одного боку, його належність до певного роду, підсилена зброєю та військовими звитягами, що не викликали заперечень серед місцевих корінних слов’янських еліт (здебільшого ним же й упокорених і водночас підгодовуваних). А з іншого — це забезпечувала також і нова християнська ідеологія, що спиралася на ромейські практики, відповідне виховання і вишкіл вінценосних та, почасти, і невінценосних еліт Русі. Це безперечно вводило Рюриковичів до спільноти європейських охрещених родин, однак не дозволяло їм піднятися у загальновизнаній при всіх дворах ієрархії до чинних королів, хоча західне історіописання нерідко полюбляло називати руських князів rex, себто король. Утім, руські князі не страждали із цього приводу комплексом меншовартості, про що свідчить їхнє особисте неймовірне багатство (здобуте як на транзитній торгівлі домонгольської доби, так і за рахунок внутрішніх податкових спроможностей) та цілковита самодостатність (навіть попри системні кризи влади і регулярні міжкнязівські конфлікти) у межах контрольованих територій. Спроби набуття за не цілком зрозумілих обставин королівського титулу в ХІ ст. (1075 р.— Ярополк Ізяславович) мали епізодичний характер і з погляду розширення західної взаємодії не мали продовження в наступні 130 років.

Із географічного погляду, стандарт християнської держави, закладений Володимиром Святославовичем і розширений у правовому полі («Руська правда») його сином Ярославом та визнаний церквою у «Слові про закон і благодать» Іларіона непохитно закріпив межі Київської митрополії за контрольованими династією Рюриковичів теренами. Ці простори мусили постійно зазнавати внутрішньої колонізації (наприклад, землі Залісся — терени як слов’янських, так і неслов’янських племен), християнізації та одержавлення, а отже спричиняли подальшу внутрішньофронтирну взаємодію.

Зовнішні межі фронтирних контактів залишалися відносно стабільними, бо навіть перемоги над печенігами в першій третині ХІ ст. і над половцями на початку ХІІ і ХІІІ ст. не поширили контроль Рюриковичів на степові території номадів. Маркування половцями своїх кочовищ (так звані «половецькі баби») практично ніколи не виходило за межі лівобережжя Дніпра, проте й освоєння руськими князями південної частини правобережжя ключової річкової артерії практично не спостерігалося.

Західна межа земель держави Рюриковичів проходила вздовж гірського пасма Карпат (із кількома магістральними переходами до угорських земель, що активно функціонували в різних цілях і мали непогано розвинену логістику по інший бік гір) і межиріччям рік Вісли, Сян і Буг. Гірська фронтирна межа залишалася геть погано освоєною через природні причини (вона була вкрита непрохідними лісами, що використовувалися елітами переважно як мисливські угіддя), до того ж, там переважно мешкало не знайоме із князівськими порядками населення, яке не знало над собою не лише світської влади Рюриковичів, а й їхньої церковної організації.

Однак сусідні князівські (Ростиславовичі, Романовичі) та королівські династії (Арпади) активно взаємодіяли на всьому цьому просторі. Втім, фронтирна взаємодія пересічного населення (до прикладу, лѧхове-оу|краинѧне), вінценосної (Пясти і сусідні їм родини волинських і галицьких князів) та невінценосної знаті межиріччя вище згаданих річок була набагато активнішою, адже річкові перепони легко долалися. Це почасти впливало на зміни контрольованих династіями кордонів важливих у торговельному і транзитному відношенні розташованих тут міст (Перемишль, Червен, Белз, Дорогочин тощо). Фронтирний «людський ресурс» цієї зони нерідко ставав заручником міжкнязівських суперечностей, насамперед — через примусове переселення в глиб династичних володінь задля забезпечення потреб внут­рішньої колонізації.

Звісно, господарський розвиток держави Рюриковичів залежав як від технологій освоєння старих і нових земель, так і від демографічної спроможності «внутрішнього проникнення», що часто впиралося у заболочені, майже непрохідні лісисті та гірські місцевості. Більшість міст, що постали на місцях зведених у різні роки городищ, тяжіли до річкових берегів, поряд із якими розташовувалися різноманітні угіддя (орна та неорна земля, пасовиська, ліси, луги, закриті водойми тощо). Руські еліти у процесі господарського розвитку зрідка виходили за межі знайомої їм лісостепової зони, де контроль над вирощеним збіжжям та худобою здійснювався переважно водними артеріями, а із часом — і сухопутними шляхами.

Господарські переваги, транзитне розташування, що приносило вищі при­бутки, часом перетворювали окремі міста на князівські резиденції, кількість яких з ХІ ст. весь час зростала. Окрім традиційних столичних Києва, Новгорода, Чернігова та Переяслава, князівськими центрами стали також Володимир, Луцьк, Пересопниця, Белз, Берестя, Дорогочин, Овруч, Новгород-­Сіверський, Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовля, Холм та ін. Чимало їх постало й на заліських землях, де від середини ХІІ ст. розросталося відгалуження нащадків сина Володимира Всеволодовича — Юрія, прозваного Долгоруким.

Примноження центрів князівського впливу не лише додавало клопотів у внутрішні родинні стосунки, а й стимулювало дію внутрішніх (із місцевими міськими елітами) та зовнішніх фронтирних зон (із західними сусідами, які претендували на ці міста та їхні околиці, традиційними номадами Степу або ж державними утвореннями басейну Волги). Це також утворювало глибинну, географічно детерміновану різницю між окремими частинами єдиного церковного тіла (на чолі з митрополитом Києва) та династичними володіннями, формувало відмінну ментальність наступних поколінь вінценосної знаті та нобілітету в неї на службі.

Перше бачимо у землях Залісся, що на початку ХІІ ст. почало активно освоюватися Володимиром Всеволодовичем, прозваним Мономахом, та його нащадками, які через матримоніальні зв’язки зберігали певну дотичність до західного фронтиру руських володінь (у широкому сенсі поняття). Прикладом слугують хоча б однотипні для Галича і Суздаля пам’ятки сакральної архітектури, зведені представниками однієї будівельної артілі, що, з огляду на використовувані технології, мала, безперечно, західну ґенезу.

Друге відбувалося перманентно від початку ХІ ст. на фронтирному прикордонні межиріччя Вісли, Сяну та Бугу. Якщо у цьому випадку фронтирну взаємодію нам дозволяють оцінити різнопланові джерела — як літописного характеру, так і ті, що виникли в землях Пястів, то в попередньому внут­рішня колонізація радше була прерогативою офіційного, наближеного до князівських сімейств, історіописання, а відтак у ньому складно визначити роль і значення місцевих еліт, що потрапляли у зону династійних інтересів Рюриковичів.

Інший фронтир подібного проникнення Рюриковичів у чужі володіння — Болохівська земля ХІІІ ст., що перебувала поза полем руського як світського, так і церковного впливів. Географія розташування і матеріальна культура місцевих мешканців — яскравий приклад фронтирної взаємодії Степу та освоєного династією «умовних Рюриковичів» лісостепу. Еліти Болохівської землі (узагальнено називані літописанням «князями») активно взаємодіяли з половецькими групами родів, які кочували по сусідству, а також брали участь у внутрішніх князівських усобицях першої третини ХІІІ ст. Світ релігійних уявлень жителів цієї розлогої території коливався від християнських практик до політеїзму. Згода прислуговувати монголам у середині ХІІІ ст. і постачати, зокрема, їм зерно стала наслідком не тільки військового домінування нової кочової спільноти на розлогих просторах Степу і Лісостепу, а радше природним станом справ, властивим не лише мешканцям Болохівської землі.

У результаті активної взаємодії еліт Русі (у широкому сенсі цього терміну) із навколишнім світом, помічаємо, з одного боку, тяжіння до матри­моніальних стосунків із династіями латинського Заходу, а з іншого — торговельну взаємодію із завжди багатшим Сходом (теж у широкому сенсі терміну) і наслідування певних традицій моди. Втрата в ХІ — на початку ХІІ ст. динаміки укладання двосторонніх шлюбів зі скандинавськими (головним чином норвезькими і шведськими) династіями спричинилися і до зникнення раніше активної культурно-фронтирної взаємодії в північному та північно-західному напрямі. Рюриковичі сповна усвідомили фінансові переваги інших фронтирних зон, зосереджених переважно південніше, що приносили неабиякі прибутки до князівських скарбниць. Прабатьківщина керівної руської родини таких запитів задовольнити вже не могла. Так звана «епоха вікінгів» із другої половини ХІ ст. відходила в небуття, а дотримання королівських традицій Скандинавії виглядало з київських пагорбів надто скромним і позбавленим потреби в тіснішій взаємодії.

Геть іншим здавався широкий східний фронтир із його поєднанням потужного впливу світу номадів і не менш географічно розлогих імперських амбіцій імперії ромеїв — визначальних для Рюриковичів із погляду престижу та цивілізаційної належності. Цей широкий світ фронтирного співіснування, що простягнувся вздовж «оукраинных» володінь князів на тисячі кілометрів із північного сходу на південний захід, дозволяв вінценосним і невінценосним елітам Русі прямо чи опосередковано долучитися від кінця ХІ ст. до хрестових походів і паломництва до Святої землі. Масштаб цього явища, звісна річ, неможливо порівняти із участю латинського Заходу, але й він дозволяв розширити кругозір його учасників, відчути себе частиною властивих християнському світові практик — політичних і військових.

Нерідко на «малу батьківщину» паломників проникали як релігійна символіка й культові речі цілком східного походження (Сирія, Палестина), так і зброя (шаблі, шоломи, елементи обладунків), облогова техніка (метальні машини, що використовували запалювальні суміші, та знання про таємні компоненти останніх), одяг тощо. Відтак не дивно, що так звана «універсальна східна загроза», окреслена літописанням кінця ХІ — початку ХІІ ст. у термінах біблійних есхатологічних уявлень, мала активізувати боротьбу князів із «невірними» степової фронтирної зони, залучаючи в різний спосіб деяку частку з них до світу християнських цінностей.

Частина еліт прифронтирних теренів (переважно з найвпливовішої Чернігівської землі, почасти — Київської та Переяславської), що перебували в дуже тісній взаємодії зі своїми степовими сусідами, сприймалися на Заході радше як представники східної, а не західної цивілізаційних моделей. Хрестоматійним є випадок, що мав місце на початку квітня 1241 р. з колишнім чернігівським князем Михайлом Всеволодовичем та його родиною, які рятувалися втечею від монгольської небезпеки і були атаковані жителями сілезького міста Середа, які прийняли чернігівських втікачів за номадів. Не слід забувати і про «татарські» елементи портрету князя Данила Романовича під час зустрічі 1252 р. з королем Белою IV у Братиславі. При цьому й сусіднє до земель Рюриковичів Угорське королівство було ще одним прикладом фронтирного поєднання західного і східного цивілізаційних впливів, де останній репрезентувався не тільки мадярським сегментом державотворення, а й систематичним поповненням демографічних втрат країни осілими в Дунайській низовині в Х — першої третини ХІІІ ст. номадами.

Руські шлюбні практики, що склалися на основі взаємодії з мешканцями Степу як модель компромісного і взаємовигідного співіснування, а також долучення чергових хвиль номадів (печенігів, торків, берендеїв, ковуїв, половців) до господарського розвитку прифронтирних теренів, очолюваних руською керівною династією, завдяки асиміляційним процесам додавали специфіки етнічному складу населення і здійснювали подальшу фронтирну взаємодію вже на побутовому рівні, у повсякденному житті, що призводило до поступової зміни індивідуального світогляду. У будь-якому разі не було проблеми співіснування в межах міст Русі (у широкому сенсі терміну) не тільки членів сімейств виданих заміж за князів половецьких наречених, а й непоодиноких єврейських громад, торговельної діяльності арабів, караї­мів чи інших представників східного світу. Тому й інтелектуальний світ уявлень книжників на Русі сягав меж знаної на той час ойкумени.

Вплив західного фронтиру, яскраво представлений впродовж ХІІ — першої третини ХІІІ ст. переважно в Галицькій і Волинській землях (меншою мірою у Полоцькій, Смоленській, але вельми поважно — у Новгороді), створював інші ефекти і різнив згадані території як між собою, так і з розташованими далі на схід, північний схід та північ землями. Волинське відгалуження носіїв київських князівських прав і традицій розглядало підкорені наприкінці Х ст. князем Володимиром Святославовичем прикарпатські території як частину власного доменіального і церковного спадку.

Проблеми, які ще від ХІ ст. перманентно відбивалися в сутичках за цю землю, із середини ХІІ ст. відомої під назвою «Галицька», з Арпадами чи Пястами, підкреслювали складність фронтирного співжиття в політичному і церковному сенсах. Здавалось би, що для руської керівної династії цю напругу могло частково зняти утвердження 1084 р. в Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі позбавлених прав на столичний престол Володаря і Василька Ростиславовичів — правнуків київського князя Ярослава Володимировича. Вони «за кужелем» (за жіночою лінією) належали до угорських еліт, а «за мечем» (за чоловічою) — до Рюриковичів і впровадженої ними церковної традиції — так званого «київського християнства». Утвердження їх у згаданих землях мало, вочевидь, на меті династично закріпити тут вплив Арпадів, а єпархіально — кирило-мефодіївську версію християнства (поширену серед слов’янського населення басейну Дунаю і Тиси із другої половини ІХ — початку Х ст.).

Утім такі династичні зрушення на межі ХІ–ХІІ ст. актуалізували та — як наслідок — активізували фронтир протистояння поміж Рюриковичами за право подальшого контролю над прикарпатськими теренами, так і поміж київсько-­волинських князів (а почасти й інших членів розгалуженого руського вінценосного сімейства) із сусідніми родинами угорських королів і князів із династії Пястів. Місцеві мешканці, відомі щонайменше з 1138 р. як «галичани», ментально і з господарського погляду відрізнялися від еліт решти підконтрольних князям земель Русі (у широкому сенсі). Сталість проживання місцевої знаті на окресленій території, практика успадкування землі, активна взаємодія — у тому числі і шлюбна — із сусідами з-за Карпат, глибока, як нам видається, релігійність громад нерідко породжували чимало проблем у стосунках із князями так званої «київсько-волинської традиції».

Ті ж, матримоніально орієнтуючись радше на країни латинського Заходу, інституційно і церковно, як відомо, тяжіли до ромейських традицій, адже, як свідчать пам’ятки сфрагістики, вважалися «архонтами всієї Русі». Окреслене міжфронтирне поєднання в лоні певного династичного відгалуження при реалізації князівських амбіцій у Галичі та Галицькій землі ХІІ — першої третини ХІІІ ст. призводило до дуже серйозних наслідків різного штибу. Нащадки Святополка Ізяславовича і Володимира, прозваного Мономахом, на престолах волинських міст поступово змирилися із фактом втрати контро­лю над опанованими князями Ростиславовичами землями, що все одно входили до складу Київської митрополії, а відтак — зберігали церковне підпорядкування архієрейському центру Руської землі. Однак при цьому не втрачали жодної нагоди зменшити вплив галицьких князів, нерідко прямо чи опосередковано перетворюючи підвладні їм терени на фронтир протистояння з Арпадами — із притаманними церковними сюжетами.

Найгостріший міжфронтирний (за участі як внутрішніх, так і зовнішніх áкторів) контакт відбувався впродовж 1149–1152 і 1189–1192 рр., коли подальша належність Галицької землі Ростиславовичам була поставлена під сумнів і виникла реальна можливість встановлення подвійної (за участі представників інших родів і династій) юрисдикції над окремими центрами. Аналогічно у середині — другій половині ХІІ ст. гостро фронтирним зробилося протистояння за право успадкування київського престолу, де зіткнулися нащадки кількох відгалужень (переважно волинського, смоленського і заліського) колись впливової сім’ї Володимира, прозваного Мономахом. Це протистояння було репрезентоване поєднанням та взаємопроникненням одразу кількох культурних — читай фронтирних, межових,— архетипів (слов’янського, половецького, фіно-угорського та ін.).

Взяття і жорстоке розграбування формально політичної і де-юре церковної столиці Русі Києва (1169 р.) коаліцією князів переважно північних і північно-­східних земель промовисто продемонструвало фронтирні розколи, що пролягали на рівні обумовленої географічним детермінізмом ментальності. Це протистояння оголило давню суперечку очільників найбільших міст на Дніпрі і Десні — Києва і Чернігова, із яких другі, попри власні «київські амбіції», тяжіли до контактів і контролю над північно-східними теренами освоєних Рюриковичами земель, а також Степу. Отже, термінологічна різниця між визначеннями «русь» та деякими локальними («галичанинъ», «смольнянинъ» та ін.) набула іншого сенсу, підкреслюючи рівень гостроти стосунків їхніх носіїв.

Окреслені міжфронтирні зіткнення середини — другої половини ХІІ ст. визначали зміни на політичній мапі і в церковному житті наступних десятиліть домонгольської доби. Природно, найгостріше фронтир пройшов теренами Галицької і частково Волинської земель у першій третині ХІІІ ст. завдяки результатам чергового тривалого протистояння київсько-­волинських представників умовної династії Рюриковичів як носіїв специфічних імперських традицій («цесарь в Рускои земли» Роман Мстиславович та його сини Данило та Василько), князівських сімейств Чернігівської землі (про орієнтири яких ішлося вище), угорських королів, мазовецьких, краківсько-­сандомирських, почасти литовських і ятвязьких князів. Спектр різно­пла­нового джерельного матеріалу дозволяє у цьому розмаїтті визначити фронтирні відмінності політичних практик, господарських, культурних і конфесійних традицій. Географічний вимір фронтирного протистояння між династіями і родами в окреслений проміжок часу, що умовно обмежує­ться 1205–1245 рр., демонструє лабільність вінценосних політичних впливів і складність міжконфесійного діалогу, що нерідко призводив до затяжних протистоянь.

Актуальність проходження широкого фронтирного «вододілу» саме через Галицьку землю, а не західніше — хребтом Карпат, продемонстрували події кінця ХІ ст., коли за правління королів Володислава І та Коломана угорці двічі — у 1091–1092 і в 1099 рр.— здійснювали військові вторгнення у щойно освоєні Ростиславовичами землі, однак у другому випадку — із трагічними для себе наслідками. Правління Володимирка Володаревича й Володимира Ярославовича проходили під знаком непростих стосунків із королями Ґейзою ІІ і Белою ІІІ за реальної загрози втрати князями не лише престолу, а і життя. Утім жоден з угорських володарів не набув права титулу стосовно Галицької землі, тобто на рівні юридичних і політичних практик не розширив фронтир власного впливу, а якщо й розширював — то лише тимчасово, без істотних наслідків. Казус титулування dux Galaciae Белою ІІІ у 1189–1190 рр. був настільки ж короткотривалим, наскільки і загадковим, однак отримане 1205 р. Андрієм ІІ в місті Сянок, вочевидь із рук удови Романа Мстиславовича, право титулуватися Galitiae Lodomeriaeque Rex мало абсолютно інші сенси.

Вакуум політичної — тобто династичної — влади в Галицькій землі, обумовлений несподіваною загибеллю 19 червня 1205 р. князя Романа й не­однозначним статусом сім’ї покійного як серед місцевих, так і немісцевих вінценосних та невінценосних еліт, відкрив «коридор можливостей» для сусідніх володарів. Окрім отримання і постійного декларування титулярного права на Галич (збереженого за посередництва наступників Арпадів аж до завершення Першої світової війни в листопаді 1918 р.), а відтак із систематичними перешкодами подальшому впровадженню цих земель до орбіти впливу династій угорських королів, Андрій ІІ намагався закласти у знову набутих (після першої спроби 1188–1189 рр.) землях окрему королівську традицію шляхом зведення 1215 р. на місцевий престол свого другого сина Коломана. Regnum Galitiae інституційно оформитися не встигло, бо через втрату Коломаном Галича на початку квітня 1221 р. на користь князя Мстислава Мстиславовича та подальшого його перебування в ув’язненні до кінця року в Торчеську, Коломанове королівство залишалося ефемерним термінологічним казусом аж до його смерті 1241 р. Але з погляду фронтирної взаємодії, ці події початку ХІІІ ст. найяскравіше продемонстрували правову й політичну орієнтацію частини галицького нобілітету насамперед до Угорського королівства. Це не було ситуативне явище. Воно мусило мати вікове історичне коріння.

Чимала кількість еліт під тиском нових для себе різнопланових практик князів-прибульців волинсько-київської або чернігівської традицій залишала «малу батьківщину», оселяючись у сусідніх володіннях Арпадів. Частина з них ішла на службу до Пястів. Нерідко бачимо званих «руськими» поселенців у землях Пшемислідів, Священної Римської імперії, Пруссії, на Балканах. Початок міграційних процесів фіксується джерелами ще в ХІ ст., але зростання їх масштабів припадає на першу третину ХІІІ ст. Фронтирне протистояння домонгольської доби за Галицьку землю (порівняно із іншими тогочасними конфліктами) було найбільш яскравим і спричиняло вплив на демографічні, а відтак і на господарські процеси в розвитку краю до середини ХІІІ ст. Розселені, наприклад, в Угорщині прибульці (нам відомі деякі їхні імена — Володислав, Судислав, Жирослав, Микола, Федір, Стефан, Лев та ін.), попри чітку попередню належність переважно до Галицької (рідше Волинської або Чернігівської) землі і за наявності місцевого означення «галичане», втім ідентифікувалися угорським актовим матеріалом як Rutheni — визначенням належності до володінь Рюриковичів.

Локальні означення малих чи більших груп населення, відомі не лише на прикладі Галицької землі (Смоленська чи Новгорода, наприклад), на чужині не застосовувалися, а відтак переселенці ставали носіями традиції руської політичної ідентичності із характерними конфесійними характеристиками. Відтак фронтир руського впливу завдяки міграційним процесам і паломництву (не слід забувати і торгівлю) кінця ХІІ — першої третини ХІІІ ст. поширився далеко за межі династичного впливу Рюриковичів, часом сягаю­чи не тільки сусідніх, уже визначених прифронтирних теренів, а й суттєво дальших володінь династії Капетингів, християнських земель Піренейського півострова, Італії тощо.

При цьому конфесійний компонент міжфронтирного протистояння здавався ще складнішим, додаючи делікатності і гостроти династичному, господарському, суспільно-демографічному аспектам тощо. Знайомство мешканців прикарпатських земель із християнством відбулося ще до приходу сюди військ Володимира Святославовича. Це не викликає сумнівів, хоча це знайомство й не мало системного характеру. Однак лише долучення цієї землі до володінь князів Русі спричинило її інституційне воцерковлення. Безперечно Ростиславовичі, попри будь-які реальні чи приховані наміри угорських королів, репрезентували київську версію християнства на чолі з митрополитом Києва. Натомість володарі Угорського королівства, тісно взаємодіючи з папством, були, з одного боку, східним форпостом ­латинського впливу, а з іншого — управляли великою кількістю населення, яке ще з Х ст. зберігало і практикувало слов’янську мову літургії, грецький обряд, відповідні парафіяльні практики, започатковані у другій половині ІХ ст. солунськими місіонерами Костянтином і ­Мефодієм та ­їхніми ­учнями, але істотно занедбані після занепаду велиморавської династії Мой­мировичів.

Завдяки спробам Арпадів розширити династичні впливи за ­Карпатами, фронтир конфесійного протистояння завжди доповнював політичний фрон­тир — і навпаки. Однак, на наш погляд, ішлося не про спробу підпо­ряд­кування місцевих парафій Перемишльської чи Галицької земель кот­ро­мусь із латинських єпископів, а, радше, про підпорядкування парафій східного обряду Угорського королівства єпископам Перемишля чи Галича, якби ті визнали владу Папи Римського. Вочевидь, спроби конфесійного перепідпорядкування місцевих єпархіальних центрів чи хоча би якогось із них, не­одноразово мали місце, починаючи з 1188 р. Формальне виникнення 1215 р. королівства Галичини на чолі з Коломаном чи утвердження згодом у Галичі його молодшого брата Андрія, титулованого як dux Galitiae, мало остаточно закріпити цей процес. Принаймні на такий результат розраховували при дворі Андрія ІІ.

Це завдало би неабияких моральних і матеріальних збитків Київській митрополії, очільники якої не могли ігнорувати подібних змін і завжди апелювали до світської влади із проханнями вигнати чужинців із канонічної території Руської церкви. Наклали свій відбиток на позицію руських архієреїв і падіння 1204 р. під ударами учасників Четвертого Хрестового походу тогочасної «столиці світу» Константинополя, кількаденне жорстоке пограбування міста, перенесення центру патріархії до Нікеї і затяжна кількадесятилітня боротьба з володарями латинської Романії. Однак «латинські мотиви» начебто міжконфесійної боротьби наприкінці ХІІ — у першій третині ХІІІ ст. з’явилися в писемних джерелах набагато пізніше — як наслідок унійних погоджень на соборах у Феррарі та Флоренції (1431–1449 рр.) і неприйняття їх елітами Московської землі.

Династичний, господарський, культурний і конфесійний фронтири Волинської землі у першій половині ХІІІ ст. мали інший вигляд. Загибель 1205 р. князя Романа Мстиславовича спричинила ослаблення удільних князів Волині перед зовнішніми викликами, однак не призвела до настільки жорсткого міждинастичного протистояння, як це в наступні 40 років мало місце в Галицькій землі. Розширення фронтиру політичного впливу Пястів (передусім — володарів Кракова, Сандомира, Плоцька) на ці землі чи окре­мі міста (Володимир, Берестя, Дорогочин, Белз та ін.) носило ситуативний, несистемний характер без будь-яких конфесійних, однак із господарськими й демографічними наслідками.

Контроль за окремими транзитними річковими центрами, як, скажімо, Дорогочин на Бузі, залишався принциповим для обох сторін упродовж століть — з огляду на прибутки від торговельних операцій та збору мита. Чимала кількість прифронтирних зіткнень, частина яких, природно, не потра­пила на сторінки джерел, поширившись із часом і на Галицьку землю, супроводжувалися переселенням у глиб територій найбільш працездатного сільського населення. Саме знелюднення завдавало найбільш нищівних господарських збитків. Утім, після 1238 р. сюзеренітет згаданих теренів остаточно закріпився за родиною Романовичів, яка й далі продовжувала домагатися прав на галицький престол.

Отже, Волинська й Галицька землі ХІІ — першої третини ХІІІ ст.— складові династичного тіла Рюриковичів — були яскравим прикладом поєднання різних фронтирних традицій із відповідними наслідками такого штибу взаємодій. Із господарського погляду та спроможності наповнення князівських скарбниць Галич, розташований на перехресті торговельних шляхів (друга за величиною річкова артерія Дністер сполучала столичні центри з басейном Чорного моря) у зоні прикарпатської взаємодії сільського господарства і відгінного тваринництва, був набагато перспективнішим, ніж переважно болотисті, вкриті пісками і лісом, не дуже придатні для оброблення волинські землі старших нащадків перших поколінь київських князів. Галицька земля була батьківщиною не тільки для чималої кількості «старих еліт», які мешкали тут у так звані «до-руські часи», а і прибульців якого завгодно походження, зокрема й вихідців зі Степу.

Іменослов нобілітету, що, окрім юдейських (Давид, Лазар), римсько-­грецьких (Борис, Гліб, Діонісій, Дмитро, Філіп), традиційно слов’янських (Доб­рослав, Мирослав, Яволод, Ярополк), містив чимало прикладів відверто нетипових імен (Віт або Витан, Держикрай, Івор, Пот, Ян, родинні прізвища Халдеєвичів, Чагровичів та ін.) і принагідно засвідчував цю мультикультурність. Усе це примножувало фронтирні взаємодії, накладені на християнські практики так званої київської традиції. Велика кількість артефактів культового призначення і загострена реакція еліт на негідну поведінку місцевих вінценосних родин (наприклад, на життя поза шлюбом, як у випадку із князями Ярославом Володимировичем, названим у «Слові о полку Ігоревім» Осьмомислом, чи його сином Володимиром) свідчила про їхнє, без огляду на походження, перебування в лоні християнського світогляду і цінностей.

На відміну від Київської, Чернігівської, Переяславської земель, де мала місце фронтирна взаємодія місцевого населення переважно між собою (між жителями Русі, Руської землі, із представниками Степу), Галицька земля нерідко поповнювалася нобілітетом зі згаданих вище східних земель, а також із Волині та Новгорода. Такі демографічні компенсації мали природне пояснення: за ними стояв намір набути і передати у спадок нащадкам землі. Відсоток прибулих, вочевидь, не міг бути надто високим, а часом на них чекали дуже тяжкі наслідки, як у випадку із князями Володимиром, Романом і Святославом Ігоровичами, двоє останніх із яких 1210–1211 рр. за зло­вживання владою були просто страчені боярами Галича.

У цілому постання та інституалізація держави Русь на чолі з династією Рюриковичів проходило на тлі постійних фронтирних викликів, детермінованих етнічним (чимала кількість носіїв відмінних між собою культурних стереотипів), географічним (неймовірна розлогість територій під владою керівної династії, яка підпорядкувала собі впродовж Х — першої третини ХІІІ ст. інші локальні еліти), господарським (постійне протиборство степової і лісостепової зон, де остання вкрита великою кількістю водойм, а території придатні й не дуже придатні для ведення господарської діяльності), конфесійним (дохристиянські і християнські практики впродовж тривалого часу, інколи з гострою конкуренцією між ними), культурним і побутовим (залежним від походження носіїв відповідних стереотипів) та іншими факторами. Прийняття Володимиром Святославовичем християнства саме східного взірця задало вектор подальшого руху династії у церковній політиці, однак не позбавило її можливості тіснішої всебічної взаємодії з володарями латинського Заходу. У кожному разі саме нащадки цього, а не будь-­якого іншого князя всюди визнавалися легітимними спадкоємцями закладеної ним династичної традиції на відповідній церковній основі.

Обширним географічним і ментальним фронтиром сходу й південного сходу для держави Русь залишалася степова контактна зона з її традиційними мешканцями. Небезпечні (з огляду на есхатологічні уявлення) сусіди, які дійсно часом завдавали чимало турбот одне одному, були приречені на партнерське взаємовигідне сусідство, причому без територіальних втрат для кожної зі сторін. Кардинальні зміни на цьому фронтирному відтинку часу сталися із приходом монголів і поразкою об’єднаних із князівськими дружинами половецьких сил у битві на річці Калка (1223 р). Наступне двадцятиліття готувало різнопланові фронтирні зміни не лише для володінь умовних Рюриковичів, а і для більшості їхніх західних сусідів.

Начебто конфесійно єдине тіло Руської землі, очолене підпорядкованим Вселенському патріарху митрополитом Києва, неодноразово проходило фронтирні випробування не тільки під час проникнення в не знайомі з ученням Христа й поступово колонізовані території півночі і північного сходу, а й із місцевими дохристиянськими практиками мешканців здавна підконтрольних Рюриковичам земель. Тим часом західний фронтир зазнавав впливу латинської (архітектурні рішення, предмети матеріальної культури, паломницькі практики) і кирило-мефодіївської традицій (перспектива унії осередків східного обряду Угорського королівства з єпархіальними центрами Перемишля чи Галича).

Русь і Орда: 1240–1360 роки

Нова загроза на східних кордонах широкого фронтиру кочової і землеробської цивілізацій, що уособлювала династія Чингізидів і підкорені ними племена, починаючи із 20-х рр. ХІІІ ст. внесла істотні зміни у життя всіх без винятку мешканців центрально-східної і південної частини континенту, зокрема й Русі (у широкому сенсі терміну). Міждинастичні стосунки місцевих еліт до кінця 30-х рр. ХІІІ ст. залишалися напруженими через перманентну боротьбу чернігівських князів із київськими і волинськими за переділ сфер впливу на розлогому обширі підконтрольної та давно освоєної з господарського погляду лісостепової території. Доповнювали картину систематичні конфлікти за активної участі королів Угорщини, краківсько-сандомирських, мазовецьких, литовських князів за Галич і Перемишль, до яких сторони інколи залучали половців і володарів Болохівської землі.

Кількаетапна спустошлива кампанія монголів 1236–1242 рр. не була для жодного із перелічених вище áкторів несподіванкою. Однак із наполегливим просуванням номадів на захід при дворах кожного з володарів змінювалося ставлення до створюваних кочовиками загроз. Поступове усві­домлення військової потуги Чингізидів, що призвела до катастрофічного знищення великих центрів опору, насамперед князівських резиденцій (включно з Києвом, Черніговом, Переяславом тощо), і втечі еліт якомога далі на захід (руських втікачів бачили навіть у Саксонії та інших землях Священної Римської імперії), позбавило представників останніх відчуття самодостатності і здатності до самозбереження шляхом мобілізації власних сил і ресурсів.

Східний фронтир — «загроза Степу» — суттєво просунувся на захід, упродовж кількох років він проходив Дунайською низовиною і передгір’ями вздовж усього гірського пасма Карпат від Моравії на півночі до Болгарії на півдні. Представники династії Рюриковичів, які повністю або частково втратили контроль над власними землями, були змушені шукати притулку за межами батьківщини. До прикладу, такими в повному складі були родини Данила та Василька Романовичів, Михайла Всеволодовича, окремі сім’ї заліських князів.

Разюча зміна фронтирної парадигми у 40-х рр. ХІІІ ст. змусила деяких представників руських вінценосних сімейств, знайомих із засадами функціонування західної (латинської) цивілізації й універсалізованої владою Римського Папи та імператора, шукати в них інструменти для розв’язання власних проблем. Іншим виходом могло стати лише визнання зверхності монголів, а відтак — прийняття актуальних змін, втрата власної князівської самодостатності за рахунок жорсткого сюзеренітету стосовно династії Чингізидів. Отримання військово-матеріальної допомоги в Нікеї чи Трапезунді, де правили нащадки константинопольських імператорів, було нереальним з огляду на обмежені можливості останніх.

Саме тому заради збереження влади хоча би у частині колись підконтрольних земель, але зі зміною ієрархічного статусу, одне з відгалужень умовної династії Рюриковичів — Романовичі — наважилися на прийняття королівських інсигній з боку Папи. Це рішення було продиктоване не тільки наслідками монгольських руйнувань у їхніх володіннях упродовж 1240–1243 рр., а й візитом князя Данила до хана Бату (1245–1246 рр.) та одночасними пошуками королем Белою IV, настрашеним вірогідністю повторного вторгнення номадів до Угорщини, примирення з руським володарем. Такі міжфронтирні зміни, що, зокрема, спиралися на кількадесятилітню традицію проникнення угорського королівського впливу до Галицької землі, підготували отримання Данилом Романовичем наприкінці 1253 р. королівської корони і появу у джерелах поняття «королівство Русі» — Regnum Ruscie. Термінологічно воно пережило династію-засновницю щонайменше на сотню років, але на практиці не мало реального втілення. В особі найстаршого представника родини короля Русі відбулася спроба обережного поєднання імператорських практик константинопольського двору з елементами «західного» виховання.

Зміна політичної парадигми, і як наслідок — виникнення можливості зміни церковної (поєднання київської традиції із західним підпорядкуванням найстаршого Романовича навіть зі збереженням грецького обряду не могло не викликати запитань), виразно відобразилися на міждинастичних зв’язках і релігійних практиках королівства Русі. Коронування князя Данила не лише стало фронтирним викликом на сході і південному сході надпотужним Чингізидам, а і загострило регіональну напругу у стосунках із литовськими елітами на чолі з королем Міндовгом (із 1253 р.). Північний напрям династичних інтересів Данила Романовича відтепер сягав земель Балтії, де ці інтереси відповідали намірам Тевтонського ордену — традиційного союзника руської королівської родини впродовж найближчого століття. Водночас коронування 1253 р. і ціла низка укладених упродовж 40–50-х рр. ХІІІ ст. матримоніальних союзів із західними сусідами стабілізували стосунки в досі неспокійній Галицькій землі та на розлогому річковому фронтирі поряд із землями династії Пястів.

Однак неспроможність у середині ХІІІ ст. спільними зусиллями відсунути фронтир небезпечного монгольського сусідства якнайдалі на схід, призупинила інституалізацію королівства Русі і спричинили розрив відносин Романовичів із київським митрополитом — найважливішим у цьому процесі архієреєм. Традиція передання титулу Ruscie Rex у спадок не склалася, інститут влади королеви, вочевидь, не був сформований, місце коронування котрогось із нащадків короля Данила (наприклад, титулованого Rex Rusie, Princeps Ladimerie Юрія Львовича) — невідоме. Двір і військо поєднували як західні (архітектурні впливи, латинська мова канцелярії, матримоніальні союзи і напрям міграційних процесів із подальшою військовою та цивільною службою руських еліт), так і східні (озброєння, елементи обладунків, моди, відчутні вигоди від торгівлі) практики, що свідчило про фронтирну взаємодію на прикладі конкретного роду і підконтрольної йому території з періодично змінюваними межами. Тому від другої половини ХІІІ ст. для нащадків короля Данила не було якоюсь дивовижею брати участь у міждинастичних конфліктах найближчих західних родичів і сусідів із систематичним залученням до цієї справи своїх покровителів-номадів. Окрім тісних родинних стосунків, що зберігалися і в наступних поколіннях, таким чином набувалися території в Литві, Люблінській землі, право юрисдикції над окре­мими комітатами Угорщини, а після 1301 р. мали місце навіть претензії на угорську корону.

Образ східного фронтиру з погляду латиномовного історіописання цілковито злився, поєднавши русько-монгольсько(татарсько)-литовські складники зі здебільшого обережними, негативними, ворожими конотаціями, що створювали на Заході відповідний узагальнюючий портрет володарів королівства Русі. Загроза, що існувала на східному фронтирі для прифронтирних володінь нової угорської династії Анжу й посталого 1320 р. королівства Польщі, змушувала останніх належним чином реагувати. Із вимиранням (а точніше, загибеллю) 1323 р. останніх володарів королівства Русі з династії Романовичів «за мечем» (Андрія і Лева ІІ), у наступні десятиліття претенденти «за кужелем» (переважно мазовецькі, литовські князівські родини і король Польщі Казимир ІІІ), «за титулом» (угорська династія Анжу) та «за правом патронату» (монгольські Чингізиди) вишикувалися в чергу з наміром отримати спадщину померлих. Результатом цієї кількаетапної боротьби, що тривала десятиліттями і кінець кінцем призвела до тимчасового усунення загрози східного фронтиру, стало визнання частиною руських (у широкому сенсі терміну) еліт короля Польщі з династії Романовичів «за кужелем» Володислава ІІ Ягайла нащадком королівства Русі та його традицій.

Із погляду господарської доцільності, крім продовження внутрішньої колонізації (наприклад, освоєння прикарпатських теренів, продовжуване силами руських, сілезьких, волоських та інших еліт за Казимира ІІІ, Людовіка і його васала Владислава Опольчика), володарі королівства Русі сповна могли використовувати можливості одного із відтинків Великого шовкового шляху, що перебував під контролем Чингізидів. Зведення нових міст (чого варті хоча би посталі в середині ХІІІ ст. майбутні резиденції Романовичів — Холм і Львів) навіть попри періодичну втрату обороноздатності, з одного боку, отримували дивіденди від східної торгівлі, а з іншого — ­апробували ­переваги міського самоврядування західного штибу, що єднали ­міські цент­ри королівства Русі із країнами латинського світу. Міжфронтирна конкуренція, попри часткове зрушення пріоритету на ведення торговельних операцій у північному напрямі (з перспективою використання потужно­стей міст Ганзейського союзу із транзитним посередництвом держави Тев­тонського ордену у Пруссії і вінценосних родичів у Мазовії), приносила до скарбниці Романовичів неабиякі прибутки.

Участь купців у трансєвразійській торгівлі призводила до поповнення ними рядів містян Угорщини, Малопольщі, Сілезії, Пруссії та інших країн, створення тут торгових родин і включення в повноцінне життя нової для них батьківщини, залишаючись водночас постачальниками цінних східних товарів на західні ринки. Міграційні процеси дозволяли руським елітам вступати на службу до сусідніх династій, часом міняти конфесію, навчатися в університетах, тим самим розширюючи ефект фронтирної взаємодії далі на захід, де він, природно, був слабким, але зберігав екзотичні риси. Однак утвердження таких сімей у нових для себе землях не мало тривалого ефекту, бо у третьому-четвертому поколіннях вони здебільшого втрачали ідентичність і повністю асимілювалися. Водночас приплив руських поселенців на захід не припинявся ніколи, а відтік населення з їхніх колишніх рідних земель компенсувався прибульцями зі сходу (вірменами, караїмами, євреями, татарами тощо), заходу (угорцями, сілезцями, поляками, саксонцями, швабами) і півдня (волохами і греками). Останні як носії багатьох нових технологій, систем права та набутих зв’язків без перебільшення збагачували край, додаючи мультифронтирності у взаємодії громад різної ґенези, які тут існували.

Фронтирний феномен королівства Русі на тлі цілковито відмінної історичної долі, що від середини ХІІІ ст. спіткала решту володінь династії Рюриковичів, мав вагомий релігійний складник. Попри монгольське вторгнення і неабиякі його результати в політичному (насамперед — династичному) сенсі, Чингізиди не вимагали змін у релігійному житті підкорених земель. Главою Руської церкви залишався київський митрополит — навіть попри руйнування, завдані його резиденції на початку грудня 1240 р. Утім, із падінням Константинополя 1204 р., насправді важко було уявити сюзеренітет Папи над королем Русі за мовчазної згоди київського митрополита. Переїзд чинного руського архієрея Кирила ІІІ до Владіміра в подальшій перспективі викликав важливі фронтирні зміни конфесійного характеру. Монгольська практика надання ярлика на правління в упокорених землях позбавила князя Данила права повернути Київ на користь владімірського володаря Ярослава Всеволодовича та його сина Олександра, прозваного Невським,— формально київських князів, які ніколи в Києві не правили. Митрополит, відтак, на тлі цілковитої зміни політичної орієнтації свого покровителя Данила Романовича, перебрався до резиденції нового київського князя, що мешкав у Заліссі.

Для інституалізації королівства Русі, формат якої досі потребує подальших ретельних студій, така церковна невпорядкованість була відверто шкодливою. Проте за наявності постійної міжфронтирної напруги (монгольський тиск і непрості стосунки Романовичів із папством ще за життя Данила) резидування Кирила ІІІ не в Києві, здається, не викликало питань (придворне історіописання королівського роду на межі ХІІІ–XIV ст. рефлексує, зокрема, і у бік Залісся). Однак офіційне (1299 р.) перенесення наступником Кирила ІІІ Максимом садиби київського владики до Владіміра-­на-Клязьмі спричинило клопотання Юрія Львовича стосовно заснування окремої Галицької митрополії, що, із дозволу константинопольського патріарха Афанасія І та ромейського імператора Андроніка ІІ, і була створена в 1302–1303 рр. Це додало до відчутної гостроти фронтирної взаємодії адептів східного обряду з політичними практиками і вимогами римського понтифіка ще один фронтир — фронтир запеклого столітнього протистояння окремих митрополичих кафедр, розділених сотнями кілометрів відстані. Окреслені нами обставини підтверджували відчутне послаблення цивілізаційного — тобто фронтирного — контакту між мешканцями Русі (у широкому церковному сенсі) і материнською константинопольською церквою, спричинене десятиліттями різноманітних, головним чином ідеологічних, утрат після 1204 р., загрозами нападів номадів і складним становищем династії Палеологів.

Належно реагувати на це володарі королівства Русі, як здається, не встигали. Частина з них не мала належного авторитету. Водночас по сусідству зміцнювалася ідея відновлення королівства Польщі, що була з належними інституційними ознаками втілена у життя 20 січня 1320 р. Водночас тривало утвердження на угорському престолі Карла Роберта з династії Анжу, а на півночі локальний авторитет князя Гедиміна поступово виходив за межі Литви. Усі зазначені áктори зберігали ті чи інші підстави для успадкування хоча би якоїсь частини земель королівства Русі, межі якого за династії-­засновниці — тобто за Романовичів — постійно змінювалися.

Маркуванням цих володінь зазвичай вважалося підпорядкування міст з околицями, засвідчене джерелами, у яких, окрім традиційних центрів історичних Волинської і Галицької земель, часом зазначалися частини Люб­лінської, Литовської та Угорської земель. Упокорення від середини ХІІІ ст. галицьких еліт, що відбулося через часткове вигнання за межі «малої батьківщини», часткове знищення в конфліктах першої половини ХІІІ ст. і часткове підгодовування, призвело, з одного боку, до маргіналізації їхнього попереднього впливу на життя краю, а з іншого — до закріплення паралельно з визначенням «галичане» також і «руської» ідентичності. Походження династії Романовичів і формування політичного тіла королівства Русі поглибило «русифікацію» (не «зросійщення», властивого для XVIII ст.) як один з елементів відносно чужинного фронтирного впливу на інші терени. Принаймні для Галицької землі така динаміка була відчутною, адже «галичане», відомі з 1138 р., не могли постати з нізвідки після першого поділу Речі Пос­политої 1772 р. і досі залишатися популярною формою ідентичності. Відтак потужне насичення протягом середини ХІІІ і другої половини XIV ст. інформаційного простору відповідних земель королівства Русі характерною термінологією (які цього, мабуть, потребували більше за інші) дало підстави 1434 р. нащадкові «за кужелем» династії Романовичів Володиславові ІІ Ягайлу закласти на його основі воєводство Руське (Palatinatus Russiae). Фронтир руського сегменту увійшов до політичного тіла королівської династії литовської ґенези на престолі Кракова — однієї з головних резиденцій історичної Польської землі.