Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Концепція Мультифронтиру

Сергій Громенко

І

Усупереч побутовим уявленням, держави із чітко окресленими кордонами, сталими територіями, формальними інститутами і фіксованим громадянством — феномен відносно недавнього часу. До великого переламу середини XVII — кінця XVIII ст. (від Вестфальського миру до Французької революції) світ був улаштований переважно інакше, а подекуди — і прямо протилежним чином.

Жорсткі ієрархічні структури, що сьогодні здаються необхідним фундаментом кожного політичного організму, упродовж тисячоліть нагадували дрібні острівці, розсипані у безкрайому океані плинної самоорганізації. Кордони проходили не по уявних лініях, нанесених на мапу, а фактично обмежувалися полем зору коменданта порубіжної фортеці. Території політій — соціально-політичних організацій, здатних до тривалого існування та самозахисту (племен, вождівств, держав тощо) — не обов’язково безпосередньо межували одна з одною; існування «нічиїх» земель було правилом, а не винятком, так само, як існування «клаптикових ковдр» анклавів та ексклавів. Співжиття в одній політії кількох різних етнічних і релігійних громад із відмінним адміністративним устроєм, економічним ладом та юридичною системою вважалося цілком нормальним. Нарешті, замість єдиної вертикалі формального загальнодержавного права люди переважно входили до багатьох горизонталей звичаєвого та/або локального права, що зумовлювало наявність у них множинних статусів і, відтак, ідентичностей.

І такий стан, о, забігаючи наперед, можна назвати фронтирним, був нормою для домодерних суспільств. Без урахування цього факту неможливо написати бодай мінімально адекватну історію світу або окремої країни.

ІІ

Величезний крок в усвідомленні всього цього був здійснений 12 липня 1893 р. на з’їзді Американської історичної асоціації у Чикаго. Професор Віс­консинського університету Фредерик Тернер у доповіді «Значення фронтиру в історії США» наголосив, що визначальні риси американського суспільства, як-от демократизм та індивідуалізм, сформувалися внаслідок руху європейських переселенців неозорими просторами Дикого Заходу. Ключовим поняттям теорії Тернера був фронтир (у його інтерпретації) — лінія зіткнення «цивілізованих» європейців із «варварами» індіанцями. Слабко заселена територія з недорозвиненими інституціями і постійною воєнною загрозою сформувала той тип американця, якому виявилося до снаги побудувати велику державу і при цьому вберегти свободу від зазіхань уряду завдяки масштабній низовій горизонтальній самоврядності.

Доповідь Тернера викликала дискусію, що не завершилася і до сього­дні. Його твердження зазнали критики ще за життя професора, але самій концепції це пішло на користь. 1940 р. вийшла праця Оуена Леттімора «Внутрішні азійські фронтири Китаю», у якій фронтир переосмислювався як зона інтенсивної взаємодії різних культур. На основі цієї тези десятки вчених, серед яких відомі українському читачеві Вільям Макніл та Андреас Каппелер, створили низку нарисів історії фронтирів, що охоплювали період від Стародавнього Риму до наших днів. За історіографією питання відсилаю охочих до книжки Ігоря Чорновола «Компаративні фронтири» (2015).

В українській науці цей підхід теж не є аж надто екзотичним. Пальма першості тут належить Стефану Томашівському, який уже 1919 р. (не встигли висохнути чорнила на «схемі Грушевського») опублікував працю «Українська історія». У ній ідеться про три системні конфлікти, що визначили українське минуле: ліс проти степу (соціально-економічний), Схід проти Заходу (політичний і релігійний: православно-католицький), північ проти півдня (політичний і культурний), а отже — про великий трикутник, що в нього вписана історія України: Польща (Захід), Степ і Московщина. Чим не Мультифронтир? Утім, наприкінці 1920-х рр. і сам Грушевський дещо розширив свій погляд на зміст українського минулого, написавши статтю «Степ і море в історії Украї­ни». Далі були «Між Сходом і Заходом» Льва Окіншевича (1952), «Ліс, степ і море в процесі формування української нації» Бориса Крупницького (1955), «Україна між Заходом і Сходом» Івана Лисяка-Рудницького (1963). У 1980 р. до феномена пограниччя як базису української державності звернувся Омелян Пріцак у доповіді «Що таке історія України?» (1990, друге видання). У тому ж 1990 р. побачила світ стаття Ярослава Дашкевича «Большая граница», а роком пізніше — його ж «Україна між Сходом і Заходом (XIV–XVIII ст.)».

У першому десятилітті незалежності українські історики, щоправда, займалися іншими речами, але згодом концепція фронтиру посіла належне місце. Окрім сотень статей і цілого часопису «Фронтири міста» за редакцією Владислава Грибовського, варті уваги монографії Сергія Леп’явка «Великий кордон як фактор формування українського козацтва (XVI ст.)» (2001), Володимира Мільчева «Запорожці на Військовому Кордоні Австрійської імперії. 1785–1790 рр.» (2007), Олексія Сухомлинова «Культурні пограниччя: новий погляд на стару проблему» (2008), Володимира Кравченка «Харьков/Харків: столица пограничья» (2010), Віктора Брехуненка «Козаки на Степовому Кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI — першої половини XVIІ ст.» (2011), Світлани Біляєвої «Слов’янські та тюркські світи в Україні (з історії взаємин у ХІІІ–XVІІI ст.)» (2012), Олександра Моці «Землероби та кочівники на Великому Кордоні Східної Європи в часи Київської Русі» (2015), Ярослави Верменич «Південна Україна на цивілізаційному пограниччі» (2015), «Феномен пограниччя: Крим і Донбас в долі України» (2018), «Територіальна ідентичність українського пограниччя: історичні витоки та геополітичні впливи» (2019) і «Українсько-російське пограниччя: історичний досвід та сучасні виклики регіонального розвитку» (2023), Володимира Маслійчука «У полоні прикордонь та наративів. Дослідження з історії Слобідської України XVII–XIX ст.» (2021), колективна праця «Український проєкт. Цивілізаційні фронтири та соціокультурні екстреми ХХ — початку ХХІ століть» (2022), матеріали наукової конференції «Ідентичності в умовах пограниччя» (2022) та вже згадані вище «Компаративні фронтири».

Примітно, що серед західних синтез української історії є праця Анни Рейд з промовистою назвою «Borderland. A Journey Through the History of Ukraine» («Пограниччя. Подорож крізь історію України», 1997), а російсько-­українському прикордонню присвячена книга Тетяни Журженко «Border­lands Into Bordered Lands. Geopolitics of Identity in PostSoviet Ukraine» («Пограниччя в прикордонних землях. Геополітика ідентичності в пострадянській Ук­раї­ні», 2010).

Однак на сьогоднішній день у вітчизняній науці фронтирна тематика переважно обмежується або козацькими часами, або простором окремих погранич. Натомість завдання створити модель всієї української історії на нових засадах хоча і ставилося (Олександр Галенко: «Південь нагадує, що історію України час переписати»), але досі так і не було виконане. Пропонована ж читачеві книжка якраз і є такою спробою.

ІІІ

Отже, фронтир — це зона більш-менш сталої взаємодії на стику кількох відмінних соціальних структур, внаслідок чого трансформуються старі та виникають нові структури (а фронтирність, відповідно,— це стан людських спільнот на фронтирі).

Розтлумачимо це визначення. Під «зоною» тут розуміється певний географічний обшар, тому що взаємодія відбувається в реальному фізичному просторі, хоч межі якого і буває непросто окреслити. Найпридатнішими для виникнення фронтирів є рівнинні території без помітних перешкод: північноамериканські прерії, південноамериканські пампаси, близькосхідні напівпустелі та, перші серед рівних, степи Євразії. Гірше надаються до цього великі лісові масиви та залюднені гори. Локальний фронтир може виникнути в окремому місті (Одеса, Сінгапур) або на прикордонному переході. Зрештою, найсучасніші фронтири можуть проходити просто всередині міських кварталів, що найяскравіше видно у США. Ну й, очевидно, що взає­модія неможлива там, де немає постійного населення.

«Більш-менш сталої» — бо невідомо точно, із якою інтенсивністю мають відбуватися контакти для виникнення фронтиру; із загальних міркувань можна припустити, що не рідше разу на рік.

Під «взаємодією» тут розуміється весь спектр міжгрупових стосунків: війна, торгівля, культурний обмін, союзництво, шлюбність тощо, а також усі проміжні форми,— адже реальні кордони (на відміну від накреслених на мапі) є радше пористими, ніж суцільними. І, що важливо, відбуватися всі типи взаємодії можуть одночасно.

«Соціальні структури» варіюються від поодиноких місіонерів чи розвідників до централізованих інститутів бюрократичних імперій.

Ну і, нарешті, ці структури мають бути «відмінними», інакше фронтир просто не виникне. Несхожість цих структур за різними ознаками й обумов­лює існування п’ятьох типів фронтирів:

1. Воєнно-політичний (зовнішньополітичний) фронтир виникає на межі: а) державності та недержавних структур (від федератів Риму до піонерів Дикого Заходу); б) осілих і кочових народів безвідносно до політичного устрою (тюркське та слов’янське козацтво). В окремих випадках фронтири могли виникати і на межі двох держав — якщо жодна з них не була здатна повністю контролювати спірну територію і змушена погоджуватися на подвійне підпорядкування чи надання «буферного» статусу (Верховські князівства між Московією та Литвою на початку XV ст., Запоріжжя між Польщею та Росією у 1667–1686 рр.). Головним результатом політичної фронтиризації був дрейф політичних інститутів через кордони (зокрема, так посилювалася влада вождів у племенах, які сусідили з імперіями). Воєнно-політична фронтиризація означала перебирання від ворогів най­ефективніших методів воєнної організації і тактичних прийомів (козацтво, контрпартизанські загони).

Виокремлювати ж самостійний воєнний фронтир немає сенсу — на політичному фронтирі бойові дії могли відбуватися незалежно від того, оголошена формально війна чи ні. У певних випадках, таких як морські походи запорожців на початку XVII ст., напади здійснювалися просто всупереч укладеним у столицях угодам.

2. Правовий фронтир виникає на території, що повністю перебуває під владою якогось центру, але населення якої належить до різних правових систем — у рамках адміністративних одиниць (Велике князівство Фінляндське із парламентом і конституцією у складі абсолютистської Російської імперії), етнорелігійних громад (єврейські кагали) чи окремих міст (Магдебурзьке право). У домодерні та ранньомодерні часи така фронтирність охоплювала цілі країни: так, запроваджені у XVI ст. на українських землях Литовські статути пережили і Литву, і Річ Посполиту, і Гетьманщину, і Московію, і були скасовані аж у 1840-х рр. Ну і зрозуміло, що у фронтирних громадах цілком може виникнути власне право — передо­всім звичаєве та неписане (власні правила виборів старшини та судочинства на Січі). Наслідком правової фронтиризації було змінення норм в одних суспільствах під впливом прикладу іншого (так литовська шляхта прагнула добитися розширення своїх прав, із заздрістю спостерігаючи за польською), а також виникнення безлічі спірних випадків під час здійснення судочинства, коли сторони процесу належали до різних правових систем.

3. Соціально-економічний фронтир виникає на багатих землях, що придатні для освоєння різними методами господарювання. Так, розлогий степ однаково надавався і для оранки осілими народами, і для випасу худоби «народами-­пастухами». Тому на таких територіях або велася боротьба за ресурси, або з’являлися «гібридні економіки», у яких землеробство сусідило із мисливством-збиральництвом чи скотарством. Також початок індустріалізації майже завжди призводив до виникнення вогнищ внутрішнього соціально-­економічного фронтиру в окремо взятому регіоні (Донбас наприкінці XIX — у першій третині XX ст.) або навіть у межах однієї місцевості (поява великого заводу поблизу маленького села ледь не повністю руйнувала старі і творила нові соціальні відносини між селянами). Одним із неочевидних, але дуже потужних підтипів соціально-економічних фронтирів є урбанізаційний — між новим містом і навколишніми селами або між старим міським центром і новопосталими окраїнними мікрорайонами. Зіткнення «сільських» із «міськими» ще недавно були актуальними, але перемога міста над селом у соціально-культурному вимірі видається очевидною (втім, і досі навіть у найбільших містах у мешканців можуть зберігатися рудименти сільських соціальних стосунків).

4. Етнічний фронтир пролягає між етносами, під якими ми розуміємо культурні спільноти. Такі фронтири були найпоширенішими, але виникали далеко не завжди. Так, якщо один етнос у своїй політичній або культурній потузі набагато перевершував інший, то представники останнього могли доволі швидко втратити свою ідентичність й асимілюватися в панівному середовищі або ж просто бути винищеними. Наприклад, поява британських переселенців в Америці та Австралії призвела до виникнення там політичних, але не етнічних фронтирів — культура європейців впливала на культуру аборигенів, проте не навпаки (індіанці запозичили коней і вогнепальну зброю, а британці томагавки — ні). З іншого боку, культури могли виявитися однаково потужними і при тому занадто відмінними або з недостатньою кількістю точок дотику — і тоді європейці продовжували жити в країнах Південної та Східної Азії в ізольованих колоніях без жодної етнічної фронтиризації (змішані шлюби були радше винятками, ніж правилом).

Але якщо збігалися хоча би дві із трьох умов: а) співмірна потуга, б) наявність взаємоприйнятних культурних норм, в) наявність численних точок дотику,— тоді шанси виникнення фронтиру істотно зростали. В одних випадках він пролягав по межі розселення двох етносів, формуючи особливу перехідну локальну ідентичність, але не більше того — як це мало місце на російсько-українському пограниччі на Слобожанщині або Донбасі (два відмінні випадки). На іншому краї спектру — фронтиризація переважної частини Південної Америки і виникнення там цілком нових «креольських» етносів. Посередині розташовуються випадки нормансько-візантійсько-­італійського фронтиру на Сицилії в XI–XII ст. та арабсько-­іспанського на Піренейському півострові за часів Реконкісти.

5. Ментальний (або культурний чи релігійно-ідеологічно-ціннісний) фрон­тир формується там, де перетинаються ареали різних конфесій у домодерний час, ідеологій у модерний і цінностей сьогодні. Хоча, за відомим висловом Самуеля Гантінгтона, «можна бути наполовину французом і наполовину арабом, але не можна бути наполовину католиком і наполовину мусульманином», навіть безкомпромісні на перший погляд монотеїзми можуть зазнавати фронтиризації. Так, найжорсткіші форми дотримання ісламських норм спостерігаються переважно у базовому регіоні — на Близькому Сході. Натомість на Заході сьогодні можна зустріти «реформістські» мечеті під управлінням ліберальних імамів і навіть жінок. Київське православ’я Раннього нового часу внаслідок взаємодії/боротьби з католицизмом настільки разюче відрізнялося від московської ортодоксії, що там — навіть всупереч догматиці — вимагали повторного хрещення українців. Ну а численні ­східні католицькі (уніатські) церкви взагалі без жодного перебільшення можна вважати фронтирними.

Ідеологічні фронтири значно рідкісніші, але теж помітні. Так, югославський тітоїзм хоч і був за своєю суттю соціалізмом, але збереження конкуренції між підприємствами перетворило його на капіталістично-соціалістичний фронтир. Численні гібридні режими сьогодення поєднують авторитарну сутність із формальними демократичними процедурами, найчастіше — як, наприклад, у Російській Федерації — із виборами (зрозуміло, фальсифікованими).

Нарешті, саме існування «шкали цінностей» передбачає існування цінні­сного фронтиру, тобто наявність перехідних форм між «традиційними» та «модерними» або між «західними» та «східними» цінностями, суспільними нормами і поглядами на минуле. Правобережна Україна ХІХ ст. з її російською владою, польськими елітами, українським населенням, єврейськими штетлами і гроном сіл різноманітних європейських переселенців — справжній ментальний Мультифронтир. Ціннісний фронтир на території незалежної України до 2014 р. пролягав між громадянами, орієнтованими на Європу чи на Росію (або на Бандеру чи Брежнєва), та найяскравіше проявлявся під час виборчих перегонів («Дві України» Миколи Рябчука vs «Двадцять дві України» Ярослава Грицака).

Фронтири рідко існують поодинці. Найчастіше вони накладаються один на інший, формуючи своєрідні комплекси із двох-трьох складових: наприклад, «республіка — землеробство — християнство» чи «скотарство — язичництво/мусульманство — деспотія» (не обов’язково саме в такому складі). Так, у випадку із ранньомодерною Україною південний фронтир пролягав між українцями — християнами — землеробами із квазіреспубліканським політичним устроєм та кримцями — мусульманами — скотарями під владою обмеженого родового монарха. Такі поєднання кількох фронтирів доречно називати Великими фронтирами (що є цілковитою протилежністю «цивілізаційним розломам» Гантінгтона — зонам безнадійного та безвихідного протистояння).

Ну а коли через певний регіон одночасно проходять кілька різних Великих фронтирів, що виникли на стику не двох, а трьох чи більшої кількості спільнот, то таку зону контакту можна окреслити терміном Мультифронтир. Якщо між двома структурами може пролягати лише один Великий фронтир, то між трьома — вже три. У таких регіонах взаємовпливи стають непередбачуваними (відомо ж — у «задачі трьох тіл» немає загального розв’язання), що призводить до появи там унікальних феноменів. Мультифронтири у світовій історії можна перерахувати буквально на пальцях — і то не на кожному континенті (із найближчих до нас — Балкани, середньовічна Сицилія, Палестина за доби хрестоносців і з ХІХ ст. та, звісна річ, Кавказ). Україна у цьому списку має опинитися на чільному місці, бо в Євразії і так погранич більше, ніж центрів, а на півдні Східної Європи — і поготів.

IV

Як будь-яке інше соціальне явище, фронтир зазнає еволюції у часі, а будучи ще й за визначенням прив’язаним до території, змінюється залежно від географії. Тож при аналізі фронтиру слід розрізняти нормальний стан, що випливає з його внутрішньої суті, та варіації, викликані конкретними зовнішніми обставинами.

Отже, умовами виникнення типового фронтиру, окрім 1) різнорідності його складових елементів, про що детально говорилося вище, також були: 2) віддаленість та/або слабкість центральної влади, нездатної сформувати на пограниччі такі ж регулярні інституції, як у метрополії; 3) географічно відкритий для руху населення кордон (а краще взагалі відсутність такого); 4) відносно низька чисельність населення вкупі з його відносно високою мобільністю; 5) відносно слабке господарське освоєння території; 6) наявність перманентного воєнного напруження; 7) наявність від транскордонної взаємодії зиску, що переважає ризики. Видається, що для появи фронтиру необхідний збіг щонайменше чотирьох із семи зазначених умов, причому пункти 1 і 2 є обов’язковими.

Фронтир виникає тоді, коли перші люди з кількох сторін зустрічаються на території, що відповідає зазначеним умовам. І на відміну від проведення кордону, що завжди є штучним процесом, формування фронтиру відбуває­ться стихійно. Відбувається воно не в одну мить, а поступово, хвилеподібно, причому останнє визначення — не метафоричний, а цілком реалістичний опис процесу.

Охочих вирушити на фронтир ніколи не бракувало. Хоч кожним окремим переселенцем рухав унікальний комплекс мотивацій, їх можна звести до чоти­рьох головних типів. Із центру на маргінес рушали: а) ті, хто сподівався на отримання якоїсь вигоди («ділки»), б) ті, хто тікав від недолі й небезпеки чи був вигнаний («утікачі»), в) мандрівники, географи, натуралісти («вчені»), г) місіонери, авантюристи та ідейні волоцюги («романтики великої дороги»).

Тернер виокремлював три види хвиль переселення на фронтир (кількість самих хвиль могла бути необмежена). За загальною логікою, перша хвиля хоча би з одного боку складалася з найбільш мобільних елементів — піонерів (у широкому сенсі): розвідників, науковців, мисливців, місіонерів, пастухів, різного штибу втікачів тощо. Мотивація цих людей могла бути абсолютно різною, але всіх їх об’єднувало одне — вони віддавали перевагу руху над осілістю. Байдуже, шукали вони інформацію, золото, хутра чи душі (свої і чужі) — без постійного переміщення вони не досягали своєї мети. Тому перша хвиля в певному сенсі «відкривала» фронтир для наступників, але рідко залишалася на ньому. Коли перша хвиля впиралася в нездоланну перешкоду географічного (океан) чи антропологічного (сильні вороги) характеру, розширення фронтиру призупинялося чи припинялося взагалі.

Піонери завдяки своїй діяльності прокладали шлях іншим переселенцям — більш численним, але менш мобільним. Цю другу хвилю складали осілі скотарі та самозайняті землероби. У цілому вони теж були готові ризикувати, хоч і менше за піонерів, але вже прагнули залишатися на одному місці. Їхню мотивацію можна звести до двох споріднених варіантів: одні свідомо розраховували отримати зиск від господарювання на неосвоєних територіях, де багато вільної землі та ресурсів, а податковий тиск мінімальний чи взагалі відсутній; інші просто намагалися знайти джерела для виживання, відсутні вдома. Римське право оccupatio, займанщини, слободи і гомстеди — втілення цих прагнень. Коли представників другої хвилі ставало більше за певну кількість (від чверті до половини від усього населення території), піонери рухалися далі, розширюючи фронтир. А ці «слобожани» залишалися і продовжували освоєння земель.

А далі наставала черга третьої хвилі — представників центральних структур та «традиційних» господарів: від аристократів-землевласників до капіталістів-промисловців. Відкрита та освоєна територія рано чи пізно потрапляла в поле зору правителів і податківців, які починали поширювати на неї загальні правила. Дехто зі «слобожан» приймав це як неминучість і залишався, інші ж знімалися з освоєних ділянок та рухалися слідом за піонерами, а їхнє місце посідали представники третьої хвилі. Із цього моменту починався відлік кінця фронтиру на цій території.

Однак перехідний період між фронтирною добою і часом уніфікації тривав десятиліттями, а в окремих випадках — століттями, і весь цей час представники центральних інституцій були змушені зважати на спадок фронтиру — психологію місцевих мешканців, їхнє звичаєве право, господарські практики тощо. Так до пори провалювалися неодноразові спроби польських і російських урядів скасувати українське козацтво, а кріпацтво на півдні України не набуло поширення.

Цей процес хвилеподібної фронтиризації обумовлював діалектичну єдність та різноманіття фронтиру — кожна наступна хвиля стартувала на здобутках попередньої та переймала її досвід, і водночас мусила в нових умовах вирішувати нові проблеми.

V

Як улаштовані суспільства, на краю яких перебуває фронтир,— питання без очевидної відповіді. Тернер писав про «фронтир» та «(щільно) населені території», і цей поділ за замовчуванням поширився в науковій літерату­рі попри його очевидну спрощеність. Спираючись на тричленну модель світ-­системних досліджень (ядро — напівпериферія — периферія), можна запропонувати таку схему: гартленд — гінтерланд — ближній фронтир (тут ми використовуємо термінологію класичної геополітики, що, попри всю критику останніх ста років, засвідчила свою дієвість).

Гартленд (осердя) — центральна частина політії з повноцінно функціонуючими інститутами й усталеними загальноприйнятними правилами для населення.

Гінтерланд («внутрішня земля», запілля) — периферійна частина політії, проміжна між центром і фронтиром, на яку формально поширюються правила гартленду, але життя якої фактично зазнало фронтиризації. Фронтир для довшого існування вимагає наявності власного «запілля», звідки можна було би черпати ресурси — передовсім демографічні, але також й економічні. Фронтир без гінтерланду приречений, тож за домінування над ним можлива боротьба між фронтирними громадами і центральними інститутами з гартленду.

Ближній фронтир (пограниччя, порубіжжя чи навіть «украйна» середньовічних літописів і ранньомодерних документів) — та частина загального фронтиру, на яку формально претендує політія.

За приклад візьмемо ранній козацький час, що й добре вивчений, і де описана схема втілена у всій повноті. Мало дискусій викличе твердження, що власне фронтир починався на південь та схід від Чигирина, Кременчука та інших подібних міст. Дніпро начебто поділяв фронтир на умовні «українську» та «кримську» частини, але слід пам’ятати, що такий стан — виняток, а не правило, і ані ногайські скотарі, ані пізніші козацькі колоністи не зважали на «свій» берег. На практиці фронтир простягався до фортеці Ор-Капу на Перекопі.

Гартлендом того часу була «етнографічна» Польща та безпосередньо прилеглі до неї українські землі, щонайменше — великі міста Руського воєводства. Важливо зауважити, що Річ Посполита не була схожа на бюрократичні імперії і, тим більше, на сучасні держави. На її землях із теперішньої точки зору панував хаос, однак у тих умовах ніхто ні з-за кордону, ні, що важливіше, ізсередини не ставив під сумнів варшавські порядки у гартленді.

А от землі між фронтиром і гартлендом якраз і становили гінтерланд. На папері Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства не відрізнялися від Люблінського, Познанського чи Краківського (кожне мало свої внутрішні права і привілеї, але формально всі були рівними). На цій території збиралися державні податки і розміщувалося регулярне військо. Однак кожному на цих теренах було зрозуміло, що тут — особливий край, населений окре­мим (українським) народом із відмінною (руською, не польською) культурою та іншою (православною) місцевою релігією. Ця територія зазнала потужної фронтиризації — передовсім, через воєнну загрозу з боку Криму, а також унаслідок відповіді на цей виклик у вигляді покозачення. Це створювало тут такі правила життя, що часто не збігалися з гартлендськими. І що особ­ливо примітно — еліти та широкі верстви населення гінтерланду розуміли окремішність цієї території, що виражалося у прислів’ї: «Знай, ляше: що по Случ — те наше!»

Інша дискусійна проблема — структура самого фронтиру. Леттімор виділяв чотири зони: а) власне кордон, чиє населення має сильну власну ідентичність; б) наполовину асимільовані варвари по «внутрішній» бік кордону; в) дотичні до цивілізації варвари по «зовнішній» його бік; г) «тотальне варварство» за ними. Російський дослідник Сибіру Міхаіл Шиловскій подає таку класифікацію фронтиру: а) «зовнішній» — межа з етносами поза зоною колонізації; б) «внутрішній» — з етносами всередині імперського кордону; в) «внутрішньо-цивілізаційний» — між старожилами та новоприбулими переселенцями.

Однак враховуючи рухливість фронтиру, закладену в самій його природі, слід погодитися, що правильніше вести розмову не про «зони», а про «стадії» чи «хвилі» цього явища. Якщо межі фронтиру визначаються, з обох боків, сферами впливу центральних структур, то всередині переважно відсутня єдина «лінія розламу». Фронтир нагадує радше «архіпелаг» незграйно розташованих осередків, опорних пунктів фронтирменів, ніж розмежоване на чіткі ділянки орне поле. Відповідно для кожного фронтиру існуватиме власна схема внутрішнього устрою.

VІ

Питомими характеристиками типового фронтиру є:

1) Оригінальність суспільної організації: а) значно менший вплив, а то і взагалі відсутність таких формальних інституцій, як у центрі («ентропія державної влади»), з одночасним посиленням як індивідуального вождізму, так і прямої колективної демократії та самоврядування менших спільнот; б) руйнування старих ієрархій і виникнення нових, що радше спираються на особисті чесноти, ніж на родовий, становий чи майновий статус (а відтак — ширше коло можливостей і швидші соціальні ліфти); в) вироблення нових принципів та законів функціонування суспільства.

Причина такого стану коріниться в обставинах появи фронтиру. Опиняючись у неосвоєній місцевості на самоті або у складі малої групи, піонери випадали зі звичного способу життя, зокрема — зі старих інститутів та ієрар­хій, знижували стандарти життя, «обнуляли» статуси. Тернер називав це «стрибком у дикунство». Натомість вони або створювали нові правила й установи, або відтворювали частину колишніх, але в обох випадках — лише ті, що були придатні до фронтирних умов. Інститути, що виявлялися недієздатними, гинули, залишалися тільки працюючі.

Так само на вершині опинялися люди не із символічним капіталом, успадкованим від предків чи наданим правителем, а з реальними здібностями — харизматичні вожді, за Максом Вебером. Підвищені ризики фронтиру забезпечували таким людям і підвищені шанси піднятися вгору соціальним ліфтом (або швидко впасти). Паралельно відбувалося спрощення суспільної організації до найстаршої та найбільш придатної в тих умовах моделі — первісної (племінної, воєнної) демократії, коли право голосу мав кожен боєздатний чоловік, а більшість питань вирішувалися на радах.

Ну й на додачу до формальних структур зазнавали змін або зникали і неформальні — як, скажімо, традиції. Якщо більша частина населення — приїжджі (а інакше на початку фронтиру й бути не могло), до того ж, приїжджі звідусіль, дуже важко було нав’язати всім локальні традиції, норми, стереотипи, обряди, побутові звички якоїсь однієї групи. Тому одні неформальні структури відмирали, тоді як інші мінялися під впливом умов і нарешті переплавлялися у спільне для всього фронтиру нове звичаєве право (передо­всім про шлюб і власність). А потім фронтирне суспільство ревно оберігало власний устрій і традиції від зазіхань центральних інститутів — завзятіше, ніж це робило населення гартленду та гінтерланду.

2) Посилена мілітаризація: а) «народ-військо» на додачу до професійної військової касти; б) пропаганда військової честі як найвищої чесноти; в) підвищена лояльність безпосередньому командиру і знижена — вищому командуванню, відтак — схильність до бунтів; г) зменшення цінності людського життя в очах суспільства.

Такі умови існування фронтиру, як відкриті простори, постійне мілітарне напруження, слабке господарське освоєння і обмежена кількість населення робили вкрай важкими або неможливими застосування регулярних способів ведення війни. Відтак тягар бойових дій падав, в одних випадках, на «рицарів» (невеличку кількість воїнів «від народження»), в інших — на «міліцію» (загальне ополчення), у третіх — на всіх разом. У кожному випадку головними перевагами ставали маневреність мобільних загонів та індивідуальна виучка бійців, а кількість рідко мала вирішальне значення.

Загальна мілітаризація аж до стану «народу-війська», як зазначалося вище, вела до встановлення на фронтирі воєнної демократії. А гуртування касти вояків у постійні підрозділи призводило до поширення лицарського етосу, культу вождів і зневаги до життя на противагу вшануванню героїчної загибелі (від спартанського «зі щитом або на щиті» до козацького «умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи»).

Враховуючи ж, що першими (а часто й основними) видами діяльності на фронтирі були полювання і пограбування, не варто дивуватися формуванню тут «розбійної вольності». Перехід фронтирних спільнот від покровителя до покровителя (чим особливо відзначався Дмитро Байда-Вишневецький) та і взагалі перевага маневру над сталістю — не «розбрід і хитання», у чому їх звинувачували центральні уряди, а modus vivendi пограниччя. Понад те, у багатьох випадках фронтир із гартлендом перебували в діалектичних воєнних стосунках, коли формально непідвладні центру загони фактично руйнували чужі кордони і відкривали шлях для державної експансії (або навпаки — переносили війну з окраїн до столиці).

3) Зовнішня та внутрішня свобода: а) значно менший ступінь контролю з боку центру (порівняно зі звичайною периферією); б) значно більший обсяг індивідуальної свободи і можливостей для самоорганізації; в) вищий рівень схвалення приватної ініціативи; г) переважно вищий статус і ступінь свободи жінок (окрім винятків: чоловічих союзів і лицарських орденів).

Транспортна віддаленість від гартленду й наближеність до ризиків змінювали спосіб дій центральних чиновників. Те, що вважалося б осудним, а то і кримінальним у столиці, могло виявитися цілком допустимим на фронтирі. Сучасники відзначали тотальну корумпованість як адміністраторів у Сибіру, так і шерифів на Дикому Заході. Поспільство не надто відрізнялося від еліт: контрабанда, що поставала як інструмент виживання, потім надовго вкорінювалася в економіку фронтиру.

Загальна озброєність населення, окрім демократизації та мілітаризації всього суспільства, про що вже йшлося вище, мала вплив і на внутрішню свободу кожного. Зброя в руках сусідів і слабкість центральних адміністративних і правоохоронних структур змушували переселенців рахуватися один з одним і поважати особисті границі. Це призводило до зростання як психологічного індивідуалізму окремої людини, так і суспільного схвалення приватної ініціативи.

На перший погляд цей висновок здається нелогічним — суворі природні умови чи воєнна небезпека зазвичай вимагають скоординованих колективних зусиль. Тому не дивно, що й очевидці, і документи фіксують високий рівень самоорганізації фронтирних спільнот. Однак це протиріччя уявне. Річ у тім, що можна виділити два типи колективізму — «вроджений» і «добровільний». Перший супроводжував домодерну людину буквально від народження у вигляді чітко визначеного місця у великій родині, селянській громаді чи ремісничому цеху, церковній парафії. І просто так вийти із цього колективу було неможливо — це загрожувало становищу, а часто-густо і життю. Натомість на фронтирі піонери об’єднувалися здебільшого із власної волі в тимчасові загони чи клуби, дбаючи переважно про індивідуальні інтереси.

Нарешті суттєвий гендерний дисбаланс на користь чоловіків робив геть інакшою, порівняно із гартлендом, роль жінки. Якщо не йдеться про закриті чоловічі союзи чи воєнно-духовні ордени, жінка на фронтирі зазнавала значно більше небезпек із боку «чужих», але й мала більше прав (у виборі партнера для шлюбу і права на власність) і поваги від «своїх». Жінки тут значно частіше перетворювалися на самостійних господинь, управительок, а іноді навіть на воєначальниць.

4) Фронтирна ідентичність як сукупність таких явищ: а) «фронтирна культура»; б) «фронтирна мова»; в) «фронтирна релігія».

Нові природні та соціальні умови на фронтирі невідворотно призводили до трансформації всього комплексу ідентичностей піонерів. Крах або заміна старих традицій новими призводили до появи нової культури в найширшому розумінні цього слова — від побутових звичок до високого мистецтва. Так, у глушині було важко зберегти старий рівень комфорту, що призводило до «огрубіння звичаїв», спрощення одягу і прикрас, а в умовах постійних небезпек набували нових рис ритуали дружби і залицяння. Звичка покладатися лише на себе та ближніх, а не на уряд, укупі з віддаленістю від цент­рів культури гартленду призводили до поступового розриву культурних зв’язків між переселенцями і метрополією. З іншого боку, фронтиризація, що охоплювала і гінтерланд, і частково гартленд, могла проявлятися не лише в політичному, але й у культурному вимірі — у вигляді появи фронтирної культури, що спиралася на спільні із центром основи, але у власній інтерпретації (музика кантрі та ковбойські капелюхи як усесвітньо відомі маркери американського Дикого Заходу).

Ба більше: наявність поруч іншої спільноти із власною культурою становила не менший виклик. В одних випадках культурні запозичення йшли слідом за військовими чи соціальними, і деякі первісно «чужі» елементи ставали невід’ємною частиною «своєї» культури — так запорожці перейняли від південних сусідів чуби-оселедці та тютюн (не кажучи вже про слово «козак», так само, як і «кіш» чи «казан»). Десь культурний обмін був рівномірно двостороннім, десь запозичення йшли переважно в один бік (іммігранти привнесли в культуру США чимало цікавого — піцу чи, скажімо, культ Санта Муерте, але ніщо не перевершить культурний вплив самих США: тієї ж «Кока-коли» або Голлівуду). Але в інших випадках між спільнотами поставала справжня стіна непорозуміння — і тоді, вдивляючись у «чужу» культуру, фронтирмени лише сильніше утверджувалися у відданості «своїй» (так ранні іспанські конкістадори реагували на жертвоприношення ацтеків, а британці — на самоспалення індійських вдів).

Фронтирні мови виникали на етнічних фронтирах і були залежні від їхньої конфігурації. На локальних пограниччях з’являлися пограничні ж мо­ви — як-от російсько-український суржик чи російсько-білоруська трасянка (не варто плутати русизми в літературній українській мові із суржиком). На трансконтинентальних фронтирах Азії, Африки та Америки формувалися піджини та креольські мови, що ставали основним інструментом комунікації для всього етносу. А зараз ми спостерігаємо появу глобальної (і спрощеної) версії англійської мови внаслідок її поширення по всьому ­світу.

Релігія на фронтирі зазнавала не менш драматичних перетворень. По-­перше, більш чітко проявлялася дивергенція між фанатиками і конформістами. Якщо в гартленді вони мусили співіснувати в рамках давніх правил і якось знаходити спільну мову, то на фронтирі кожен обирав свій шлях. Конформістська більшість населення переживала певне «спрощення» релігії: далека відстань до старих духовних центрів, нестача служителів культу, менша вартість людського життя і дівочої цноти, попит на заборонені розваги в умовах дефіциту альтернатив,— усе це призводило до падіння впливу традиційних конфесій, забуття традиційних практик, а заразом — і до погіршення криміногенної обстановки. Натомість фанатики ще сильніше вкорінювалися у своїх поглядах, іноді абсолютно відгороджуючись від зов­нішнього світу. Не варто й нагадувати, що саме фронтири здавна надавали прихисток різноманітним єретикам і розкольникам.

По-друге, деякі відносно близькі конфесії, що були непримиренними суперниками в інших умовах, на фронтирі наважувалися на зближення і навіть укладання союзів. Так, сьогодні існує 23 східні церкви зі своїми обрядами в єдності з Римсько-католицькою церквою. Найбільша з них — УГКЦ — цілком уособлює поняття фронтирної церкви як компромісу (чи відновлення єдності) між католицизмом і православ’ям. Також сюди відноситься феномен «євроісламу», вже згадуваний вище.

Отже суспільство на фронтирі було переважно більш вільним і рівним в індивідуальному й колективному сенсі, ніж у гартленді. Культурне (у широкому сенсі), мовне та релігійне різноманіття фронтирних громад робило звичайним і прийнятним існування інших способів життя (звісно, за умови взаємної поваги). Нарешті, якщо асиміляція різних народів і відбувалася, то проходила вона у природний спосіб, а не внаслідок тиску державних структур.

Кінець кінцем залежна від багатьох чинників трансформація фронтирного суспільства призводила або до розриву його ідентичності з ідентичністю гартленду та усвідомлення себе окремою сутністю (США), або до поширення елементів фронтирної ідентичності на все суспільство (Гетьманат), або до поглинання фронтиру гартлендом із присвоєнням окремих елементів і знищенням решти (російський Сибір).

Проте не варто ідеалізувати ситуацію — вади фронтиру були прямим продовженням його чеснот: свобода легко вироджувалась в анархію та анти­урядові рухи навіть проти власної держави, рівноправ’я — у примусовий егалітаризм, популізм та охлократію, а відсутність формалізованого права — у сваволю сильнішого. Крім того, далеко не всі фронтирні громади були толерантними до сусідів, а деякі навіть чинили геноцид (про що мова піде далі). Якщо цінності фронтирних спільнот мають більше відмінного, ніж спільного, саме співіснування в одному регіоні може стати джерелом конфліктів. І хай ворожнеча протягом тривалого часу не виявлятиметься відкрито, іноді достатньо незначного поштовху, щоби фронтир перетворився на фронт (Південний Кавказ і Боснія на рубежі 1980–1990-х рр.).

VІІ

Розширення фронтиру відбувалося внаслідок переміщення першої переселенської хвилі, а легкість і швидкість цього процесу залежала від балансу сил між його учасниками. Якщо одна сторона (американські піонери чи московіти-першопрохідці) мала суттєву воєнну перевагу над іншою (корінними народами Дикого Заходу чи Сибіру), то навіть тисячокілометрові відстані долалися відносно швидко. Якщо ж сили виявлялися більш-менш співставними, як-от у козаків і кримців на Дикому Полі, то фронтир на цілі століття майже завмирав на місці.

Другим за важливістю чинником була географічна придатність територій для розселення, а третім — чисельність сторін. Так, підкорення Сибіру московітами відбувалося вкрай нечисленними загонами, і це не варто пояснювати малою кількістю автохтонів. Наприклад, у випадку із Центральною та Південно-Західною Америкою крихітним купкам конкістадорів проти­стояли мільйонні суспільства — і безуспішно (до речі, вдало опиралися лише мешканці прерій і пампасів — аналогів Дикого Поля). Натомість в Африці, де природні умови для європейців були вкрай несприятливими, фронтир став можливим лише на крайньому півдні, де виникли бурські держави. Решта ж територій була завойована, але не колонізована попри вражаючу технічну перевагу завойовників.

А от характеристика «відкритості» чи «закритості» фронтиру залежала від глибини культурної прірви між сторонами. В одних випадках («інклюзивний/симетричний» фронтир; «перехідне пограниччя») за противником визнавалася певна гідність, тому у боротьбі з ним дотримувалися закони війни, переможені не зазнавали винищення, відбувався інтенсивний культурний обмін, а подекуди укладалися союзи. В інших випадках («ексклюзивний/несиметричний» фронтир; «стикове пограниччя») одна сторона розглядала іншу як дикунів, недолюдей, і стосовно противників було дозволено все. Залежно від ступеня відкритості/закритості переможені суспільства могли бути залишені у спокої (і навіть отримували внутрішнє самоврядування), інтегровані, асимільовані, витіснені (аж до депортації), поневолені або винищені. Один приклад — відносини між українцями і кримськими татарами (слов’яни запозичили в тюрків саму концепцію козацтва), протилежний — британці й аборигени Тасманії (їхня зустріч призвела до цілковитого зникнення останніх). На тисячолітньому фронтирі — наприклад, між китайськими державами та кочівниками євразійського Степу,— періоди культурного взаємо­впливу та геноциду чергувалися між собою, тож кожен випадок з огля­ду на включення/виключення варто розглядати окремо.

Ну й, нарешті, «закриття» фронтиру майже завжди відбувалося в один спосіб — зміцнілий центр інституційно опановував певний простір, установлюючи загальнодержавні порядки та інтегруючи або витісняючи на маргінес основну масу піонерів. Першим зникав власне фронтир (ліквідація Січі 1775 р.), а по тому й гінтерланд (ліквідація полково-сотенного устрою 1781 р. та Другої Малоросійської колегії 1786 р.). Процеси модернізації спочатку в Європі, а згодом і в решті світу призвели до поступової уніфікації державного простору, тобто кінця політичних фронтирів. Майже одночасно поширення капіталізму поклало край середньовічним економічним фронтирам (однак замість них виникли інші — осередки індустріалізації в аграрному оточенні). Після цього відмирав або скасовувався правовий фронтир. Сьогодні такі типи фронтирів залишилися хіба у важкодоступних місцях планети (Амазонка, Калахарі, Нова Гвінея), де частина населення продовжує вести первісний спосіб життя. Однак досі існують умови для повторного виникнення фронтирів цих трьох типів — у зонах інтенсивних і тривалих бойових дій із розпадом державності («сомалізація») або на великих окупованих просторах (як це мало місце в Україні в 1941–1944 рр.: Рейх як гартленд, рейхскомісаріат як гінтерланд та зона відповідальності Вермахту й партизанські ареали як Великий фронтир).

Що ж до етнічних і ментальних фронтирів, то вони не лише збереглися, але й продемонстрували свою важливість для розуміння устрою сучасного світу. Після завершення Холодної війни дуже швидко з’ясувалося, що тотальної уніфікації світу досягти неможливо — не лише під соціалістичними, але й під демократичним гаслами. Понад те, тепер майже всяка уніфікація розглядається як спадок імперіалізму і колоніалізму, а на щит підносяться різноманіття та особливості. Відтак зросло значення різного роду погранич і буферних/перехідних зон, що підкреслюється створенням ще 1976 р. Асоціації прикордонних досліджень (Association for Borderlands Studies) і становленням окремої дисципліни — лімології (кордонознавства).

Тож, попри суттєву «стандартизацію» життя у багатьох країнах упродовж ХХ ст., говорити про перспективу зникнення фронтирів у майбутньому не випадає.