Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Україна ханська чи козацька?

Світлана Каюк

Перспективність українського фронтиру стає найбільш виразною з моменту переходу Європи, а за нею і всього світу, у Новий, або так званий ранньомодерний час. Межа XV–XVI ст. позначилася загостренням стосунків двох полярних і непримиримих (з погляду європейців) світів: християнського й мусульманського. Швидке османське завоювання, домінування в акваторіях найбільш значимих для європейців морів — Чорного і Середземного, загроза бути підкореними «іншими», поглиблювали відчуття «кінця світу» й увиразнювали його обличчя. Ая-Софія досконало довершувала передчуття, символізуючи кінець старої епохи і посилюючи страх перед новою.

Лише південноукраїнський Степ не відчув похмурої загрози в тих змінах. Перебуваючи на перехресті світів, цей регіон спромігся створити власне, не менш насичене бойовим духом повсякдення, що не усвідомлювалося його мешканцями як загрозливе, бо нівелювало, поглинало у собі протиріччя культур і релігій, випрацьовуючи особливий триб життя. «Інший» тут не був чужим апріорі. Етнічне, релігійне, мовне різнобарв’я лише підкреслювало унікальність регіону й відкривало простір для творчості, що втілювалася в образі життя, цінностях та домінуючих моделях поведінки. Надзвичайна як для станового європейського суспільства свобода підкреслювалася тут самою природою. Безмежний степ, перерізаний річками, посилював відчуття цієї свободи; річки мали чимало безпечних для місцевого люду островів і могли вважатися межею чи кордоном лише в уяві дипломатів. Людей фронтиру вони не зупиняли.

На кінець XVII ст. південноукраїнський степ виробив власну відповідь на геополітичне протистояння двох світів: то були Ногайська орда і Запорозька Січ із безліччю варіантів стосунків, що були зрозумілі тільки їм самим. Внутрішня логіка цих стосунків визначалася фронтирною ідентичністю: кожна сторона мала чітке усвідомлення власного образу життя і не бажала змінюватися. Уявлення про території, що їх ці фронтирні спільноти вважали своїми, теж були зрозумілими і достатньо чітко (як на регіон без державних кордонів) визначеними та неодноразово зафіксованими в міжнародних договорах кінця XVII–XVIІI ст. Отже, політії тут мали рахуватися не тільки з існуванням фронтирних спільнот, але і з їхнім бажаннями залишатися у своїй традиційній формі. Історія південноукраїнського регіону кінця XVII — початку ХІХ ст.— це ще й історія про те, як імперії виявляю­ться змушеними стримувати свої прагнення до територіального розширення і забезпечують собі клопіт у майбутньому.

Серед визначальних рис людей фронтиру важливу роль відіграють уміння маневрувати, швидко пристосовуватися до нових викликів, інтуїтивно відчувати геополітичні зміни. Часто лідери фронтирних спільнот прекрасно обізнані в політико-культурному просторі не тільки географічно наближених гінтерландів, але й гартлендів. Взаємовплив усіх і кожного у цій тріаді є очевидним, особливо коли згадати про харизму та надзвичайну енергію не лише фронтирних лідерів, а й підвладних їм соціумів. Швидкість соціальних ліфтів на фронтирі — річ зрозуміла, а відтак зростає і кількість охочих тими ліфтами скористатися. Отже, фронтирність по сусідству — випробування не для слабких, навіть коли ідеться про імперії на момент їх утворення і максимально швидкого розширення.

Перебування південноукраїнських теренів між умовними Заходом і Сходом (нехай навіть останній розташований на півдні), множить цю тріаду на два. Отже, маємо Річ Посполиту (гартленд), Гетьманщину (гінтерланд) і Запорозьку Січ (фронтир), які пов’язані поміж собою ментально: річпосполитський ген досить сильно відчувався в південних степах. З іншого боку — Османська імперія (гартленд), Кримське ханство (гінтерланд) і Ногайська орда (фронтир). Від другої половини й особливо від останньої чверті XVII ст. у регіоні помітно окреслилася Москва: спочатку військово, а потім і дипломатично — на рівні міждержавних договорів.

Визначити роль Москви і знайти для неї місце, аналогічне фронтирній тріаді, важко. Це політія, що від початку не могла бути ані гартлендом, ані гінтерландом стосовно українського козацтва взагалі і Запорозької Січі зокрема. Московія та її справжнє місце у співвідношенні центр — периферія і похідних від нього полягає в іншій системі геополітичних координат, що містяться далеко на схід від України. Однак поява такого фізично сильного і самовпевненого гравця, та ще й у момент політичного слабшання двох інших гартлендів, мала датися взнаки. Вектор історії у цей час змінює­ться принципово: Москва не тільки позбувається залежності від Кримського ханства, вона починає претендувати на весь степ колишньої Золотої Орди. Її погляди у бік Чорного та Азовського морів, скориговані інтелектуальною і політичною елітою Гетьманщини, сполучалися із власними московськими уявами про степ біля Каспійського моря — і далі. Навряд чи цей обшир був добре знаний і відповідно врахований українськими інтелектуалами і політиками того часу.

На кінець XVII — початок XVІII ст. для південноукраїнського фронтирного люду така політична складність не становила нагальної загрози. Гіршою була поява кордонів як визначених ліній державного розмежування на землях, де до меж не звикли. Очевидно, що слідом за рядками міждержавних угод, де кордони визначалися дуже розпливчасто, мали з’явитися якісь державні потуги з відповідними чиновниками та спробами контролю та зовнішнього втручання. Саме такі речі фронтирна людність розцінювала як посягання на святе, принципово важливе. Тому можливість зберігати фронтирну ідентичність стає визначальною при обранні зовнішніх союзників на майбутні десятиліття. Інтуїція спрацювала належним чином, адже історія південноукраїнського фронтиру продовжилася більше ніж на століття і почала втрачати свої обриси аж у ХІХ столітті.

Османська присутність у Північному Причорномор’ї окреслила центри тяжіння української людності у часи зовнішньополітичних протистоянь. До тюркської присутності протягом століть тут звикли. Так само як і до мусульман, які були органічною частиною краю від XІV ст. Наприкінці XV — на початку XVI ст. турецькі фортеці, як і тамтешні правителі, стали чіткими орієнтирами для людей степу. Тож для представників фронтирної еліти, яка завжди мала гостру політичну інтуїцію, наприкінці XVII — початку XVІII ст. османські і кримські адміністративні центри ввижалися добре знаними і перспективними. Османська імперія була надто строкатою політично, етнічно та релігійно. Її правителі ніколи не прагнули уніфікації. На початку XVIІI ст. у порівнянні із «всеохоплюючою» Москвою, що прагнула стати Російською імперією, вибір османського протекторату для української еліти виглядав зрозумілим і привабливим.

За таких умов поява фронтирного політичного утворення під умовною назвою Ханська Україна було лише питанням часу. Регіон Південного Правобережжя, що політично орієнтується на Кримське ханство та Османську імперію, але при цьому заселений переважно вихідцями з українських земель (із виразною частиною місцевого молдавського люду) обрав козацький спосіб життя.

Чіткий хронологічний початок Ханської України зафіксувати важко, і цей факт лише підкреслює її стовідсоткову фронтирність! Південний Буг був козакам добре відомий і здавна вважався своїм. Межиріччя від Дністра до Бугу й далі до Дніпра активно включається в козацький буревій другої половини XVII ст. Саме тоді величезний простір від Чигирина до Кам’янця-­Подільського опиняється (з легкої руки Петра Дорошенка) під османською протекцією. Очаківський еялет на півдні (або еялет Озі — вдала османська назва лише підкреслює, що місто-фортеця Озі має назву, похідну від ­назви річки «Озен», «Озі суйу», як із давніх-давен тюрки-кочівники називали Дніпро) у середині XVII ст. мав упорядковану адміністративну структуру й потужні торговельно-транспортні центри.

Очевидно, що простір між Молдовою, Правобережною Гетьманщиною і Кримським ханством здавався для козацьких лідерів достатньо привабливим із точки зору збереження традиційних прав і вольностей. Порубіжне становище Дубоссар як адміністративного центру, що управлявся молдавськими князями, але із XVI ст. належав Речі Посполитій, було добре усвідом­люване козаками. Із 1680-х рр. дубоссарські гетьмани почали поступово заявляти про себе як про окрему політичну силу. А на початку 1690-х рр. Ханська Україна зазвучить ще більш виразно — завдяки діям Петрика.

Петро Іванович Іваненко (відомий переважно як Петрик) — найвідоміший гетьман Ханської України — виявився, якщо дивитися з перспективи століть, політиком вельми далекоглядним: одним із перших він обрав чіткий антимосковський напрямок, а за союзника і сюзерена обрав Кримське ханство заради збереження прав і вольностей «князівств Київського та Чернігівського з усім військом Запорозьким та народом малоросійським». Договір 1692 р., як і спільний визвольний козацько-­татарський військовий похід, був реакцією на всеосяжну активність Москви в південно­українському регіоні, особливо на будівництво фортець. Останні мали промовисті назви із часткою, що наполегливо повторювалася: Новобогородицька та Новосергіївська. Цих нововведень (чужих фортець із московським гарнізоном і спроб контролювати козацьке життя) категорично не бажали там, де звикли керуватися власними законами, що були вироблені самим життям.

Політичне буття Петра Іваненка є показовим. Глузливе прізвисько Пет­рик, походження якого пов’язують з Іваном Мазепою, закріпилося в традиції завдяки московським джерелам і протягом тривалого часу заважало уважно придивитися до постаті гетьмана Ханської України. Він походив із родини, яка була щільно переплетена з відомими у старшинських колах Гетьманщини видатними родинами Жученко, Іскр, Кочубеїв тощо. Незважаючи на обмежені статки батька, Петро отримав хорошу освіту — закінчив Київську колегію, і це дозволило йому опинитися у центрі прийняття рішень — Генеральній канцелярії. Звідти за часів гетьманування Мазепи він вирушив у відрядження й опинився на Запорозькій Січі, де став писарем. Невдовзі по тому з делегацією із 60 козаків Петро дістався Казикермена, де мало не одноосібно уклав «вічний мир» між Україною і Кримом.

Чи дійсно Петро Іваненко мав особисті амбітні наміри, чи просто виявив­ся найсміливішим з-поміж кола однодумців у гетьманській верхівці — питання відкрите, але перспективне. Варто взяти до уваги той факт, що статті договору, укладеного 1692 р. між Кримським ханством та Україною, пізніше будуть неодноразово повторені статтями, пунктами і діями Мазепи, Пилипа Орлика та Костя Гордієнка. Така «одностайність» думок лідерів українського фронтиру й гінтерланду, помножена на тривалість у кілька десятиліть, змушує шукати її спільний корінь. Крім очевидного мозкового центру — Генеральної військової канцелярії, існував іще один, зазвичай прихований у коротких біографічних відомостях про ту чи іншу тогочасну людину, але не менш визначальний, бо пов’язаний із роками формування її поглядів і життєвих орієнтирів. Це — Києво-Могилянська колегія, де навчалися (хай у різний час, бо тут ідеться ще й про те, хто саме формував ці погляди, тобто викладачів, і про сталість думок в інтелектуальному середовищі) сам Іваненко, Гордієнко, Мазепа, Орлик… Якщо додати до цього Києво-­Могилянський десант до Московії, що відбувався практично в той самий час, то можна дійти вельми цікавих висновків.

Так звана «кримська авантюра Іваненка» успіху не мала, але сам «заколотник» не пропав. Від кінця 1690-х рр. і до 1712 р. (з перервами) він відомий як гетьман Ханської України. За цей час відбулися кардинальні зміни не тільки на українському фронтирі, але й у Європі: порубіжжя останньої з Османською імперією набуло іншого вектору розвитку. Карловицькі угоди 1699 р. зафіксували значні територіальні втрати Османської імперії на користь держав «Священної ліги». Для українських теренів це означало зникнення османських назв із Поділля (Кам’янецький еялет) та повернення до річпосполитського адміністративного простору. Така перспектива для козацтва Правобережної України виглядала надто загрозливою.

За рішенням Варшавського сейму того ж 1699 р. козацькі полки Київського і Брацлавського воєводств мали бути ліквідовані. Паліївщина 1702–1704 рр. охопила значні території Правобережжя, наблизившись впритул, а деінде і сягнувши просторів Ханської України. Семен Палій, розумний і відважний, був відомий своїм прагненням до вільної козацької України, і за цей ідеал готовий був боротися до останнього. Однак прагнення цього покоління борців за козацьку Україну ще більш виразно озвучені в поезіях Данили Братковського — давнього приятеля Палія по Києво-Могилянській колегії, відомого барокового поета і філософа, який не знайшов кращого засобу розв’язання проблем, ніж приєднатися до повстання Палія. «Świat po części przeyzrzany» («Світ, по частинах розглянутий») Братковського — загублений «діамант у попелі», за влучним висловом В. Шевчука. Це світ козацьких вольностей, дещо ідеалізований і такий, що випереджав час свої­ми політичними уявленнями. Український сарматизм через поєднання інтелекту та відваги надав козацьким прагненням поштовх до самостійності довершеної форми.

Вирій геополітичних подій початку XVIІI ст., Північна війна, поразка шведського проєкту Мазепи (то мав би бути віддалений гартленд, можливо, більш перспективний для тих, хто бажав уникнути дошкульного імперського втручання) призвів до розширення спочатку уяви, а потім і безпосереднього життєвого простору під назвою Ханська Україна. Тих, хто забажав жити під владою кримського хана чи османського султана, від 1709 р. значно побільшало. Запорозька Січ обрала собі таку перспективу як єдино можливу. Відтоді український фронтир розширювався в південно-­західному напрямку, сягаючи пониззя Дніпра і просуваючись у напрямку Дунаю, що остаточно перетнув в останній чверті XVIІI ст., заснувавши Задунайську Січ. Ураховуючи участь у цій потужній політичній міграційній хвилі гетьманської старшини на чолі спочатку з Мазепою, а пізніше з Орликом, можна вважати цей напрямок продуманим.

Запорозька Січ під керівництвом Гордієнка не тільки приєдналася до Мазепи, а й висловила чітке бажання перебувати під протекцією кримського хана. Вирушаючи в нову політичну подорож, Гордієнко в листі до шведського короля у березні 1709 р. просив про «рятування милої ойчизни України нашої». Отже, надто мотивований та із чітко окресленими політичними вимогами десант у кілька тисяч козаків з українського гінтерланду і фронтиру вирушив у межі Кримського ханства та Османської імперії — на теперішні терени Південної України.

Козацька рада 1710 р. під Бендерами перевершила всі сподівання нечуваною єдністю очільників тодішніх українських політій — гетьманської старшини на чолі з Орликом, кримськотатарської еліти на чолі з Девлетом II Ґераєм і запорозької старшини, яка розділяла погляди Гордієнка. Всі три лідери займали чітку антимосковську позицію. А Девлет II був ще й надто невдоволений політикою Османської імперії. За його наказом активну участь у подіях брали і буджацькі ногайці на чолі із кримським калгою-­султаном Мехмедом Ґераєм.

Лідери Запорозької Січі і Кримського ханства відчули необхідність спільних дій відразу після підписання Константинопольського договору 1700 р. і спроб московського та стамбульського урядів розпоряджатися південноукраїнською територією як своєю. Поява московських фортець у фронтирному просторі стала викликом для тих, хто вважав ці терени своїми. Розмежувальні дії московських та османських чиновників 1705 р. показали фронтирному люду, що події розвиваються у небажаному напрямку. Зрозуміло, що в намаганнях установити кордонні знаки спільні комісії з розмежування зазнали поразки. Кордон як лінія з’явився лише на паперах чиновників. А лідери фронтирних спільнот передбачливо відчули необхідність об’єднання зусиль задля збереження своїх прав і вольностей. Уявлення про Україну Ханську та її терени від 1711 р. (Прутський договір) значно змінилися. Відтепер центрами стають Олешківська Січ (до 1734 р.) та Бендери (на короткий час у 1710–1714 рр.). Дубоссари і Ягорлик існують окремо, як теж ханські, але другорядні в подіях 1710-х рр.: дубоссарський гетьман у цих подіях узагалі не відзначений. Центр тяжіння — Бахчисарай. Від 1711 р. Запорозька Січ офіційно перебувала під протекцією Ґераїв, а з 1714 р. була в подвійній залежності від Османів і Гераїв.

Криваві події 1711–1714 рр., що охопили передусім Правобережжя, мали різне походження і власну логіку подій, яка швидко змінювалася. В їхньому перебігу колишні союзники інколи ставали ворогами, часто-густо утворювалися нові неочікувані тимчасові об’єднання. Від 1714 р. ситуація почала потроху вирівнюватися і впорядковуватися. Запорожцям було обіцяно невтручання у внутрішні справи і право займатися промислами по всій території Кримського ханства, межі якого змістилися на північ і сягнули межиріччя Орелі і Самари. Можливість користуватися покладами солі, необхідної для рибальства, надали економічної переваги перебуванню запорожців у межах Кримського ханства. Грошове і хлібне жалування теж у перші роки більш-менш надходило. Таке вдале господарське поєднання (промисли та узбережжя річок не були цікавими для татар, які воліли займатися переважно скотарством і створювати свої поселення у степових районах) вдавалося достатньо гармонійним і перспективним для розвитку краю.

Ситуація почала погіршуватися у 1720-х рр., коли на землях колишніх Вольностей Війська Запорозького довкола Старої Січі чисельність ногайців загрозливо збільшилася. Потужна міграційна хвиля ногайців із Кубані до Криму і потім до придніпровських степів відбувалась за активної участі Бахчисарая. Зрозуміло, що кримський хан передусім дбав про розв’язання власних проблем і розв’язання кризи, що загрозливо затяглася. Йшлося не лише про страждання ногайців, які зазнавали нищівної агресії з боку калмиків, а і про діяльність непересічного Бахти Ґерая. Бахти, старший син кримського хана Девлета II, був сераскером Кубані («кубанським султаном») і підтримував батька в його прагненнях до самостійної політики: як мінімум антимосковської, а бажано — й антиосманської. Тож протягом майже 30 років він був незалежним гравцем і лідером Північно-Західного Кавказу, значно впливаючи на події у Кримському ханстві. Його тривала і заповзятлива боротьба — вдалий приклад ролі фронтиру та його лідерів на політику імперій, що мають не просто рахуватися з бажаннями вільного люду, а і змінювати свої плани та обирати інші напрямки руху.

Активна хода Москви на південь лише прискорилася після перетворення її на Російську імперію. Підкресливши новою назвою претензії на західні терени із центром у Києві та відповідну роль на міжнародній арені, Петербург почав активно втручатися у життя Степу: фортеці, укріплені лінії, військова адміністрація стали страшною примарою для світу кочівників, якої слід позбутися або опинитися якомога далі від неї. Останній варіант був більш звичним, але в умовах скорочення вільного простору та ­наближення ­імперій, практично неможливим. Відтак пошуки таких шляхів тривали і саме вони відчутно подовжили звичне фронтирне життя.

У 1724 р. Бахти Ґерай відзначився активним втручанням у політичні події Кримського ханства, підтримавши мурзу Джан-Теміра (той походив із роду Ширин — другого за впливовістю після Ґераїв) у виступі проти законного, але непопулярного хана Саадета Ґерая. Кілька місяців Бахти був фактичним правителем Криму, із волі та ласки багатьох кримських мурз. Проте все його життя — це карколомні злети і падіння, нехтування титулами, увагою османського султана, та в той же час уміння вести за собою різні народи, а передусім ногайців. Тому правителі Бахчисарая за слушної нагоди прагнули переселити ногайців із Кубані до Криму, щоби не допустити посилення відомого на весь Степ «Делі-султана» (так називали Бахти через харизматичність і впливовість серед людей пограниччя).

Поява значної кількості ногайців на землях колишньої Старої Січі болісно відгукнулося в політичних прагненнях запорозької верхівки. Існування так званих «проросійської» і «прокримської» партій в Олешківській Січі насправді було спробою знайти найкращий варіант у ситуації, що ­стрімко змінювалася. Хоча для Гордієнка повернення до союзу з Росією було неможливим, зважаючи на його відданість справі честі та козацьким ідеалам. Проте мусимо констатувати: рівень лідерів фронтирних спільнот, їхня спроможність орієнтуватися у зовнішньополітичній ситуації, ставити надзавдання і скеровувати напрямок руху підвладної спільноти із часом значно зменшився. З’явилися політики меншого масштабу, які більше залежали від ситуації і діяли у просторі, що був створений іншими. За умов зменшення фронтирних теренів і широкомасштабного наступу імперій такий збіг обставин був не на користь місцевому люду. У цій ситуації лишалося обирати варіант, що надавав тимчасову можливість зберегти, що вважалося правами і вольностями. Тож напередодні російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Запорозька Січ повернулася під протекторат російського імператора — на свої колишні території. Умови козацького життя хоч і змінилися, проте зовнішня форма зберіглася. Ногайці же лишилися під владою кримського хана і взяли участь у війні на боці Османської імперії.

До середини XVIІI ст. Ханська Україна опинилася в тих межах, із яких починалася наприкінці XVII ст.: «татарські поселення» по річці Ягорлик неофіційно продовжували називати «Ханською Україною», хоча в них мешкав переважно християнський люд. Про це свідчив і титул митрополита «Хотинського, всього узбережжя Дунайського і Дністровського та цілої України Ханської», який мав резиденцію в Ізмаїлі. У XVIІI ст. Мукатаа Томбасар, або Дубоссар (так називався цей регіон в османській адміністративній системі та діловодстві, де йшлося передусім про оподаткування), охоплював практично все Буго-Дністровське межиріччя від Чорного моря до річки Кодима.

Маючи козацький устрій, ці землі в середині XVІII ст. вабили до себе селян — втікачів від польських конфедератів, запорожців від російського тиску, молдаван і болгар від посилення влади воєвод. Економічна приваб­ливість Ханської України підкреслювалася наявністю давніх торговельних шляхів і центрів. Очаківська земля зберегла свою привабливість для запорожців і татар навіть після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. та ліквідації Запорозької Січі 1775 р. Саме на дворі очаківського паші 1778 р. присягали на вірність турецькому султану ті запорозькі козаки, які переселилися в його володіння і звернулися із проханням про підданство. Тоді ж була відряджена делегація від Запорозької Січі до Вселенського патріарха у Стамбулі, зв’язки з яким козаки не переривали.

Так розпочиналася наступна запорозька одіссея — розширення українського фронтиру за Дунай і на Кубань.