Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Розширення фронтиру: Задунайська Січ та Кубань

Світлана Каюк

Остання чверть XVІІІ ст. в історії Наддніпрянської України традиційно вважається часом складних геополітичних змін, пов’язаних із перемогою Російської імперії над Османською та нищенням автономних утворень на кшталт Гетьманщини, Слобідської України, Запорозької Січі, Кримського ханства. Очевидно, що в українському наративі цей період має оцінюватися вкрай негативно. Чи можна побачити бодай який-небудь позитив у такому складному історичному часі? І чи взагалі можуть зберегтися самодостатні окраїни в момент надзвичайних і вражаючих військових перемог імперії, тобто законного, з її погляду, розширення території? Слідом за блискучими перемогами мала настати тотальна уніфікація і приведення всього до стану «добре регульованої держави». Так щиро вважали ідеологи «російського Просвітництва» часів Катерини II та й сама імператриця. Утопічні ідеї французьких мислителів в Росії були доведені до стану безумства. А втім, і для західноєвропейського політикуму красиві просвітницькі фрази виглядали привабливо і в такий спосіб легалізували імперські дії.

«Добре регулювати» різнобарвну фронтирну територію складно. Тому Запорозьку Січ слід було зруйнувати «со изтребленіемъ на будущее время и самаго названія Запорожскихъ Козаковъ, не меньше какъ за оскорбленіе Нашего Императорского Величества» (3 серпня 1775 р.). Минуло трохи більше пів століття, й урядова російська газета «Санкт-Петербургские ведомости» 1 червня 1828 р. з радістю повідомила, що російський імператор Микола I «изволил отправиться лично в Измаильский карантин, где находяться Запорожские казаки, и благоволил пожаловать их Атаману медаль со своим изображением». Отже, щось не склалося, і прагнення російських імператорів усе знищити і забути не здійснилися. Збереглася не тільки пам’ять. На десятиліття продовжилася історія козацтва в південноукраїнському регіоні, що вийшла за межі своєї первісної території, опанувавши правий берег Дунаю і Кубань.

Після знищення Запорозької Січі постала Січ Задунайська, та ще й у межах країни-ворога. І це при тому, що на кінець XVІІІ ст. образ ворога здавався досконалим: із турками постійно воювали, вони сповідували «басурманську» релігію. Така викривлена назва мусульман в Російській імперії поширювалася на всіх неправославних і мала принизливе звучання. Негативний ефект посилювався бажанням «урятувати» православних мешканців Балкан, які мали потерпати від мусульманських утисків. Та подібні «роздуми» людей фронтиру не хвилювали, навряд чи вони про них знали. Від 1770-х рр., особливо під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр., стало остаточно зрозумілим, що імперія швидко наближається до південно­українського Степу.

Вольності Війська Запорозького опинилися під загрозою знищення. Йшло­­ся про докорінну зміну образу життя, що століттями існував на цих теренах. Зазвичай люди фронтиру мають витончену інтуїцію і здатні наперед прораховувати перебіг подій. Таке уміння, відпрацьоване століттями і доведене до досконалості, не потребує пояснень та інтелектуальних хитрувань. Воно обумовлене прагненням вижити і зберегти свою ідентичність. Фронтирна окремішність у вигляді Запорозької Січі на той момент була символом життя людей, які не бажали тотального контролю з боку держави. В умовах безпосереднього наближення державних інституцій залишалося одне — шу­кати нову ойкумену.

Тогочасні північні окраїни Османської імперії другої половини XVІІІ ст. відповідали всім стандартам фронтирного життя. Центральна влада не втручалася у внутрішні справи провінцій, бо не мала на це змоги. Політична криза була всеохопною і передусім втілювалася в неспроможності контролювати окраїни. Місцеві паші негайно цим скористалися і створили власні армії. Анархія, боротьба місцевих аянів за владу із центральним урядом і між собою створювали безліч можливостей для людей, які вважали такі умови життя можливими і бажаними. Запорозькі козаки добре у цій ситуа­ції орієнтувалися. В Османській імперії від козаків могли вимагати лише виплати незначного податку (харадж) та участі у військових кампаніях на боці урядових військ. Але за умови постійного руху населення регулярна виплата такого податку була сумнівною, і це запорожці теж розуміли. Тож анархія північно-західних окраїн Османської імперії, поєднана із частими локальними військовими конфліктами, була звичною ситуацією для запорозьких козаків. Щоправда, під час смути кінця XVІІІ — початку ХІХ ст. козаки Задунайської Січі виступали на боці урядових османських військ і проти аянів.

До внутрішньої міжусобної колотнечі слід додати часті російсько-­турецькі війни із залученням значної кількості вояків регулярної армії. Велика війна спалахувала в регіоні кожні 15–20 років. Слідом за кожною такою війною відбувалися укладення міждержавних угод і зміна кордонів. Опинитися в такому місці в такий історичний час — випробування не для слабких. Треба вміти не тільки воювати і виживати, а й маневрувати: розуміти ситуацію по обидва боки кордону, передбачати дії дипломатів. Особ­ливо це стосувалося фронтирних лідерів. Не без втрат і внутрішніх змін, але фронтирний триб життя колишнім запорожцям вдалося продовжити на багато десятиліть.

Ті, хто називали себе у цей час козаками, зуміли знайти собі нові землі і після знищення Запорозької Січі 1775 р. та запровадження нового губернського устрою, продовжити козацьку одіссею. Вони вдало зіграли на дипломатичному протистоянні Російської і Османської імперій та необхідності центральних урядів у таких військових формуваннях, що гарно орієнтувалися на місці. Козакам було байдуже, які назви використовували російські чиновники на їхню адресу: «вірні» чи «невірні». Очевидно же, що вірні — це не тільки ті, що лишилися в межах контролю з боку Росії, але і ті, які зберегли відданість православ’ю. Проте це пафосне підкреслення не зупиняло козаків при перетині кордонів у напрямку мусульманського володаря. Ба більше, вони часто змінювали приналежність до «вірних» на «невірність» — і навпаки. Головне завдання — триматися «запорозького званія». Усі ці терміни лунали в південноукраїнському Степу в останній чверті XVІІІ — першій третині ХІХ ст. і згодом потрапляли на сторінки офіційних паперів російських чиновників. Історія запорозького козацтва продовжилася ще на два покоління — і це не про історичну пам’ять, а про реалії Південної Украї­ни і страшні сни російських можновладців.

Отже, Дунай і Кубань — нові обрії запорозьких козаків. За ними — знач­не розширення простору, який із часом вважатиметься своїм, адже там збереглися всі права й вольності козацтва. І весь Степ знову приходить у рух, що триває десятиліттями. У тих міграційних потоках різні люди — колишні запорожці, ногайці і ті, що до них доєдналися і сховалися під такими звичними для регіону назвами. Насправді там усі: колишні селяни, які шукають кращої долі, дезертири з російської армії, злодії, які завжди знають де краще розчинитися, щоби стати непомітними. Бували роки, коли Задунайська Січ відігравала роль «перевалочної бази». Прагнучи швидко заселити новопридбані південні простори, російські місцеві чиновники створили прецедент під назвою «задунайські переселенці». Ті, хто перейшов із-за Дунаю до Росії, отримували землю і пільги в оподаткуванні. Тому на початку ХІХ ст. бачимо тих, хто рухався у бік Дунаю і перетинав його тільки для того, щоби трохи побути за Дунаєм, а потім повернутися й отримати бажаний пільговий статус.

Дунай у житті українців мав сакральне значення, він століттями вабив їх до себе своїми неосяжними просторами, схожими на дніпровські, тільки без порогів. Та останнє — перевага, оскільки не перешкоджає рухові. Дунайські острови в гирлі — найбажаніший простір для розселення запорозьких рибалок: природне багатство, помножене на віддаленість від адміністративних центрів і безконтрольність життя. Недарма ж історія Задунайської Січі в Катирлезі досі найменше відома історикам. Архівна справа з показовою назвою «Дело о разграничении Дунайских островов для определения границы между Россией и Портой Оттоманской. 1816–1828», що збереглася у фонді Новоросійського генерал-губернатора в Одесі, також тому свідченням. Межували-межували та так і не спромоглися розмежувати. Ба більше: про те, хто ховався під ім’ям «запорозьких рибалок», не змогли дізнатися ані османські, ані російські комісії. Дунай для українського простолюду ХІХ ст.— омріяний простір, заради якого варто ризикнути. Звідси таке часте оспівування його в українських піснях: «Їхав козак за Дунай», «Пою коні у Дунаї», «А я все дивлюся, де моя Маруся».

Кубань від 1792 р.— напрямок руху іншого характеру. Його офіційно створила російська влада, що мала розв’язувати так зване «козацьке питання». Поява кількох тисяч запорозьких козаків у межах османських володінь восени 1775 р. стала несподіванкою для нових управлінців південно­українського краю. На з’ясування обставин і відпрацювання офіційної реакції пішло кілька років. Російські дипломати в усіх наступних договорах з Османською імперією вимагали повернення запорожців (починаючи від Айнали-Кавакської конвенції 1779 р.). Місцеві чиновники морочилися над питанням, як втримати тих, що лишилися. І все це на тлі загрози чергової російсько-турецької війни і загострення ситуації у Кримському ханстві. Тож імперці змушені були швидко визнати існування козацтва та розпочати гру за новими правилами. У їхнє завдання входило перетягнути на свій бік колишню запорозьку верхівку, яка мала очолити тих, хто лишився на землях колишніх Вольностей Війська Запорозького. Очевидно, що малися на увазі більш заможні козаки — ті, кому було що втрачати. Мова йшла про землю і нерухоме майно, володіння якими почасти гальмувала еміграційну хвилю.

На початку 1780-х рр. почали збиратися ті козаки, які згодом здобули на­зву Чорноморське козацьке військо. І хоча слово «запорозьке» в назві війська відсутнє, бо Катерина II прагнула його забути, всі традиційні для Запорозь­кої Січі клейноди чорноморські козаки 1788 р. отримали: печатку, литаври, прапор та булаву кошового отамана. Назва війська теж показова. Козаки виходили на чорноморське узбережжя, відтак їхній життєвий простір розширився, і це визнав уряд. Очолила військо колишня запорозька старшина: Сидір Білий, Захарій Чепіга, Антон Головатий. Велика російсько-турецька війна 1787–1791 рр. підкреслила необхідність такого козацького війська. Чимало героїчних подвигів чорноморців були здійснені у битвах під Хаджибеєм, Ізмаїлом, Бендерами тощо. А по закінченню війни почався спланований владою рух на Кубань. Саме там козаки офіційно отримали землі під заселення і пільги. Отже, запорозька ойкумена розширилася.

Спроби російської влади розколоти запорозьке товариство провалилися. Оскільки поділ на «вірних» та «невірних» існував тільки в головах урядовців. Самі козаки продовжували вважати себе єдиним товариством. Кордони для них були скоріш уявними і не перешкоджали руху. Тому маємо безліч згадок у документах про окремих козаків, які виринали то серед чорноморців, то серед задунайців, то знову серед чорноморців. Ситуація швидко змінювалася, люди фронтиру звикли на це реагувати і діяти завчасно.

Інтуїція не підвела й останнього кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого. Добре орієнтуючись у внутрішніх і зовнішніх справах Російської та Османської імперій, він підготувався до початку чергової російсько-турецької війни 1828–1829 рр. Листування російських прикордонних керівників (особливо ізмаїльського «градоначальника» С. Тучкова) напередодні війни це підтверджує. Рееміграційний рух задунайських козаків розпочався значно раніше. Грецька революція 1821–1829 рр. його пришвидшила, адже погіршилося життя «запорозьких рибалок». Тож Гладкий вдало організував той переселенський потік, що стихійно розпочався до війни. У травні 1828 р. Задунайська Січ офіційно й організовано повернулася до Росії.

Доля останнього кошового отамана Задунайської Січі є показовою і типовою як для фронтирного лідера. Всіма можливими соціальними ліфтами він скористався вдало, лінійні кордони не завадили, а навпаки — сприяли цьому. Відтак маємо життєву подорож від невдалого селянина (народився в сім’ї сільського старости на Полтавщині, але втримати батьківський спадок не зумів) і заробітчанина до козака, а потім курінного й кошового отамана Січі за Дунаєм. Завершив свою кар’єрну ходу Гладкий на посаді генерал-губернатора, до якої докладалися посада отамана новоствореного Азовського козацького війська і статус дворянина Російської імперії. Про його казковий зліт складали легенди. Родина Гладкого (дружина і четверо дітей, яких він кинув виживати самотужки під наглядом брата) швидко йому все пробачила. Адже йшлося про нове омріяне життя: сини отримували дворянський титул «за замовченням», доньки — можливість вдало вийти заміж, що, власне, і сталося.

Азовське козацьке військо проіснувало до 1866 р., зберігши козацький статус і відповідні права. Нові володарі краю — державні чиновники — мусили не тільки рахуватися зі звичками місцевого фронтирного люду, а й докорінно змінювати з огляду на них свої плани. З історичної перспективи можна констатувати, що проєкт «Новоросія» провалився, а Південна Украї­на ХІХ ст. залишилися центром тяжіння для тих, хто прагнув змін і чуйно реагував на виклики історичного часу.

P. S. На початку російсько-турецької війни 1806–1812 рр. Іван Котляревський перебував на військовій службі у чині ад’ютанта командира корпусу російської армії. На власні очі він бачив переселення козаків із-за Дунаю на російський бік (спроба створити чергове козацьке військо — Усть-­Дунайське Буджацьке), брав безпосередню участь у переговорах з очільниками Буджацької орди. Вражень вистачило: у 1809 р. з’явилася четверта частина «Енеїди».

P. P. S. Тривале, протягом століть, існування земель із чіткими фронтирними обрисами — важке випробування для імперій, що прагнуть цими теренами опанувати. Якщо до фронтирної сили духу й волі додаються розум та освіта — історія може скластися непередбачувано. Час омріяного розширення і піднесення імперії може створити протилежний ефект і відкрити непередбачувану перспективу. Іван Котляревський недарма восени 1806 р. опинився в південноукраїнських степах: це місце обіцяло стати мостом, що дозволить перейти у століття ідей та інтелектуальних проєктів.