Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Галичина: парад ідентичностей

Ігор Чорновол

Період абсолютизму (1772–1860 роки)

П’ятого серпня 1772 р. дипломати Австрії, Пруссії і Росії підписали в Санкт-­Петербурзі договір про перший поділ Польщі. 15 вересня того ж року до Львова ввійшла австрійська армія. Австрія захопила терени Белзького, Руського і західної частини Подільського воєводств із населенням близько 2 млн осіб, які стали територіальною основою нової провінції.

Наступні 146 років австрійського панування — не так уже й багато. Проте австрійський період відіграв винятково важливу роль в історії Польщі, а особливо України, для якої австрійська Галичина стала «українським П’ємонтом».

Як виникла Галичина?

Автор чудової монографії «The Idea of Galicia. History and Fantasy in Habsburg Political Culture» (2010) Ларрі Вулф стверджує, що до 1772 р. Галичини не існувало. Її винахідником він вважає австрійського канцлера графа Венцеля Кавніца, який зумів переконати імператрицю Марію Терезію в необхідності співучасті в першому поділі Польщі (1772 р.) задля забезпечення балансу влади на європейській політичній шахівниці. Оскільки Марія Терезія вагалася (як «просвічений» монарх вона не бажала опускатися до середньовічного аргументу «права меча», але недарма іронізував над австрійською імператрицею прусський король Фрідріх II, кажучи: «що більше вона плаче, то більше вона хоче»), В. Кавніц остаточно її переконав, навівши аргумент перебування Галицького князівства під зверхністю угорських монархів у XII ст. (королі Угорщини додали у свою титулатуру титул «королів Ґаліції і Льодомерії» у ХІІІ ст.). Тож більш пізнє польське завоювання Галицького князівства автоматично ставало нелегітимним. «У 1792 р. певний анонімний поет [уперше] підписався як “Галичанин”, і з кінця XVIII до ХХ ст. були такі, які ідентифікували себе як галичани; хоча водночас вони приймали й інші ідентичності. Галицька ідентичність була фундаментально провінційною, а її еволюція демонструє важливість провінційного як ідеологічного потенціалу, що співдіяв з національною та імперською силами. Маючи на увазі Південну Америку, Бенедикт Андерсон писав: “Аби зрозуміти, як адміністративні одиниці можуть поступово стати батьківщинами, треба побачити способи і шляхи, за допомогою яких адміністративний поділ створює нові вартості”. Галичину спочатку винайшли як адміністративну одиницю у XVIII ст., і тільки відтоді вона почала набувати культурної вартості впродовж провінційної історії в контексті Імперії Габсбурґів».

Утім, як назвати завойований край, австрійці спочатку не знали, тож у серпні 1772 р. перший губернатор Галичини граф Антоній Перґен запропонував назву «Велике Львівське князівство». Однак уже в жовтні 1773 р. під час урочистого святкування приєднання Львова до Австрії по місту розклеїли плакати про ревіндикацію (повернення) Königreich Galizien und Lodomerien — Королівства Галичини і Льодомерії («Льодомерія» — це «Володимирія», себто Волинь). Відтак про нещодавню приналежність нової провінції до Польського королівства у Львові воліли не згадувати, а піддана просвітницьким реформам Галичина мала сама написати власну історію із чистої сторінки («цивілізуватися») — як країна «без минулого».

Отже, термін «Галичина» раптово виник під час святкування першої річниці анексії Руського і Белзького воєводств Речі Посполитої Габсбурґами. Хто, однак, вигадав цей термін, досі встановити не вдалося.

Залишається додати, що першими «Galizien» адаптували до своєї мови поляки — «Galicja». Як свідчить бібліографія І. О. Левицького, русини-­укра­їнці калькували польське «Galicja» аж до «весни народів» (1848 р.), поки у львівській «Зорі галицькій» не з’явилося «Галичина», відтак витіснивши поняття «Ґаліція» з української мови назавжди. Цікаво також зауважити, що в російській літературній мові утвердився термін «Галиция» — як і в польській. Однак в останні два десятиліття фахові російські історики дедалі охочіше надають перевагу поняттю «Галичина».

Формування території та адміністративний поділ

Отже, внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Галичини уві­йшли терени Белзького, Руського і західної частини Подільського воєводств, що стали територіальною основою нової провінції. Внаслідок третього поділу Польщі (1795 р.) до складу Галичини увійшли також значні польські етнічні території Краківського, Люблінського та Сандомирського воєводств із містами Краків, Сандомир, Люблін і Холм. Це так звана «Нова Галичина» — на відміну від теренів, окупованих унаслідок першого поділу Польщі. Варшава 1796 р. навіть була прикордонним містом на межі прусських володінь з австрійськими. Отже, упродовж наступного десятиліття Галичина була майже вдвічі більшою.

У 1809 р. «Нова Галичина» разом із циркулем Замостя (захопленим ще під час першого поділу) увійшла до складу Великого Варшавського князівства, а Західне Поділля (Тернопільський край) — до складу Російської імперії. Внаслідок рішень Віденського конгресу (1815 р.) Австрії повернули Тернопіль, натомість «Нова Галичина» опинилася у складі Росії — за винятком Кракова й Тарнова, де створили ефемерну Краківську республіку.

Цікаво, що в той час, як поняття «галицьке Поділля» вживається досі (але не «подільська Галичина», зауважмо), то поняття «галицька Волинь» трапляється лише в наукових текстах.

Після завершення російсько-турецької війни австрійська армія окупувала Північну Буковину, також приєднавши її до Галичини. Турки визнали анексію Буковини 1775 р., кордон розмежували впродовж 1775–1776 років.

Межі Галичини знову зазнали істотних змін 1846 р., коли після невдалого польського повстання була ліквідована ефемерна Краківська республіка; відтак Краків і Тарнів знову приєднали до Галичини.

Останню крапку у формуванні кордонів Галичини поставив 1849 р. Під час «Весни народів» молодий цісар Франц Йосиф І був змушений погодитися на проголошення конституції, наслідком чого мала бути також адміністративна реформа. Того ж року губернатор Галичини отримав статус намісника (Statthalter) та, йдучи назустріч побажанням буковинського істеблішменту, цісарський уряд відмежував Буковину від Галичини. Буковина отримала статус князівства, 1854 р.— окрему адміністрацію на чолі із крайовим президентом. Після чергової кризи абсолютистського режиму і федералізації монархії 1861 р. Буковина й Галичина отримали автономію. Львів і Чернівці стали резиденціями крайових сеймів, поряд із централізованою вертикаллю влади, сформувалася система місцевого самоврядування, тому Північна Буковина зберегла свою регіональну окремішність.

Знаряддям інтеграції завойованих земель був новий адміністративний поділ на циркулі (Kreis). 1773 р. були утворені 6 циркулів, поділених на дрібніші дистрикти. Проте на конференції в Надвірній канцелярії 14 березня 1774 р. вирішили, що така велика кількість дистриктів надто коштовна, і до того ж знайти таку велику кількість урядників неможливо; тому кількість дистриктів треба скоротити. Тому 14 березня 1775 р. затвердили новий адміністративний поділ. Число й розміри циркулів не змінилися, число дистриктів зменшилося до 19. Так було до 1782 р. У 1780 р. Придворна канцелярія наказала губернатору представити план реорганізації адміністрації на німецький взірець, а саме — перетворити дистрикти на циркулі. Відтак уже у грудні 1780 р. губернатор генерал Бріґідо представив проєкт поділу краю на 18 цир­кулів. Північна Буковина входила до складу Галичини як окремий циркуль.

У 1853 р. Галичина поділялася на 20 циркулів: Краківський, Вадовицький, Бохенський, Новий Сонч, Тарнівський, Ясло, Ряшів, Сянок, Пере­мишль, Жовків­ський, Львівський, Золочівський, Самбірський, Бережанський, Стрий­ський, Станіславів, Коломийський, Тернопільський, Чортківський і Чернівецький. Відтоді кордони Галичини стабілізувалися і не змінювалися до початку Першої світової війни.

Йосифінські реформи

Імператори-просвітителі Марія Терезія і її син Йосиф ІІ (співправитель із 1865 р.) бажали бачити своїх підданих заможними людьми, які справно сплачують податки і постачають армії рекрутів. У цьому сенсі їх дуже непокоїла вбога Галичина з її напівазійською, як вони вважали, звичаєвістю і бунтівною «сарматською» шляхтою. І вони завзято заходилися її «цивілізувати». Утім, в Австрії був власний багатий фронтирний досвід — військовий кордон з Османською імперією, що тоді ще не був ліквідований. Особливо послідовним у реформуванні нової провінції був цісар Йосиф ІІ (правив одноосібно після смерті своєї матері у 1780–1790 рр.). Варто зауважити, що імператор відвідував Львів тричі (у 1773, 1780, 1787 рр.), де особисто конт­ролював стан справ.

Йосиф ІІ запровадив загальний ґрунтовий податок, що разом із домовим чиншем по містах мав стати єдиним державним податком. Упродовж 1785–1788 рр. був створений детальний поземельний кадастр Галичини «Йосифінська метрика» — важливе джерело з історії міст, сіл і родинних маєтностей нашого краю.

Церковні реформи. Мабуть, найважливішою з усіх реформ була секуляризація і піднесення греко-католицької церкви, що наприкінці ХІХ ст. призвело до її перетворення на українську національну церкву.

1781 р. Йосиф ІІ підписав «Toleranzpatent» («Патент про толерантність»), що гарантував його підданим свободу віросповідання. Впродовж 1782–1786 рр., після ретельної інспекції церковної організації Галичини, австрійський уряд об’єднав парафії, скасував чимало монастирів і конфіскував їхнє майно. У 1784 р. цісар створив релігійний фонд, із якого священники стали отримувати гроші, що значно покращило стан духовенства — особ­ливо уніатського.

Уніатська церква — сама по собі яскравий приклад фронтирного минулого — перебувала в перманентному занепаді. Чимало сільських священників не вміли читати і писати, заучували Псалтир напам’ять і лише так виконували свої духовні обов’язки («псалтирники»); траплялися навіть випадки, коли парафіяльні священники відбували панщину!

Одним із перших важливих нововведень було рішення імперського уряду замінити принизливий термін «уніатська церква (що підкреслював вторинний статут «уніатів», себто «приєднаних») на «греко-католицька церква» (1774 р.). Того ж року відкрилася греко-католицька духовна семінарія у Відні, 1783 р.— у Львові. Відтак єпископи висвячували лише випускників духовних семінарій. Ректором львівської духовної семінарії ­Йосиф ІІ призначив двадцятисемилітнього доктора теології (першого серед греко-­католиків) Антонія Ангеловича. У 1795 р. Ангелович став єпископом перемиським, 11 вересня 1806 р. Франц I надав йому титул митрополита, 17 квітня 1807 р. з’явилася булла папи Пія VII, 11 серпня 1808 р.— диплом про відновлення галицької митрополії, а 25 вересня того ж року відбулася інтронізація митрополита Антонія.

Аграрні реформи. Пильну увагу імперський уряд приділяв також покращенню становища селянства. Першого листопада 1781 р. Йозеф ІІ скасував особисту залежність селянства від дідичів на території Австрії і Чехії, а 5 квітня 1782 р.— у Галичині та решті земель монархії. Відтак без згоди дідичів селяни могли одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину, обирати професію, віддавати дітей на науку до школи або до ремісничих майстрів. Патентом від 1 червня 1784 р. було зобов’язано галицький губернський уряд закладати громадські шпихліри зі збіжжям на випадок неврожаю. Того ж року сільські громади отримали право на сільське самоврядування. Патентом від 16 червня 1786 р. Йосиф ІІ обмежив панщину трьома днями на тиждень, а також скасував усі побори на користь дідича — такі, як комірне, сольове, торгове тощо. Патент від 9 серпня 1786 р. дозволив селянам, які не відробляли трьох днів на панщині, виконувати на користь двору роботи під час жнив і сінокосу за плату. У 1787 р., під час складання земельного кадастру, всі землі були поділені на домінікальні — панські, і рустикальні — селянські; водночас дідичам було заборонено купувати рустикальні землі.

Важливим обмеженням свободи сільського населення було права пана судити своїх підданих. Австрійські просвітителі не наважилися на реформу архаїчної моделі судової системи Речі Посполитої, вона з певними змінами проіснувала аж до останнього десятиліття періоду абсолютизму. Все ж патентом від 17 серпня 1786 р. цісар примусив дідичів здавати спеціальний юридичний іспит; а хто не бажав складати іспит (а таких було більшість), мав передати суддівські повноваження кваліфікованій особі (юстиціарій, мандатор) й утримувати її.

1788 р. Йосиф ІІ заборонив бити селян, а патентом від 10 лютого 1789 р. скасував панщину. Проте ці дві реформи виявилися недовговічними. У 1793 р. імператор Франц І знову дозволив тілесні покарання селян, а 1794 р. відновив панщину.

Освітні реформи. Ще одним важливим нововведенням було запровадження системи загальної початкової освіти. Як стверджує Святослав Пахолків у монографії «Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації», 27 березня 1776 р. Марія Терезія наказала губернаторові Галичини створити шкільну комісію. Навчання мало відбуватися рідною мовою учнів. Реформа пришвидшилася за Йосифа ІІ. У 1781 р. він зобов’язав монастирі та парафії відкривати й утримувати школи. Водночас з’явився декрет Надвірної комісії з навчання про відкриття шкіл у селах, де на відстані пів години пішого ходу проживало 90–100 дітей. Планувалося відкрити 2,5 тис. шкіл, а також німецькі лютеранські та єврейські віросповідні школи. Школи мали утримуватися зі спеціального шкільного фонду, створеного Марією Терезією 1780 р. Того року його видатки становили, за винятком угорських країв, 95 460 ґульденів, із яких Галичині було виділено 3969 ґульденів; у 1789 р.— 703 660 ґульденів, із них 65 046 ґульденів пішли на галицькі школи. У 1786–1787 рр. впроваджені посади окружних шкільних комісарів.

1804 р. функцію нагляду за шкільництвом передали духовенству. Відтак у кожній консисторії з’явилася посада крилошанина-схоліарха. Треба визнати, що цю свою функцію духовенство виконувало добре. У 1844 р. у Львівській і Перемиській греко-католицьких єпархіях діяло 1458 шкіл. Проте селяни ставилися до навчання байдуже. У 1841 р. школи відвідувало лише 14 % дітей шкільного віку, а до 1850 р. їхня чисельність навіть зменшилася до 13,6 %.

1773 р. разом із ліквідацією ордену єзуїтів була ліквідована єзуїтська система латинських шкіл, а чотири їхні школи перетворилися на державні гімназії. Першого листопада 1784 р. відкрився Львівський університет; Академічна гімназія (що мала готувати юнаків до наступного навчання в університеті) діяла від 1773 р. У 1787 р. у Львівському університеті відкрили Руський інститут (Studium Ruthenum); навчання в ньому відбувалося церковнослов’янською мовою.

Міста. Утримуючи курс на історію «із чистого листа», цісарський уряд 1784 р. розпочав процес перереєстрації міських поселень, бралися до уваги передовсім локаційні привілеї, право на ярмарки, навіть кількість євреїв (як людності, найбільш схильної до міського способу життя). Маґдебурзьке право остаточно ліквідували 1786 р., міське самоврядування обмежили, залишивши магістратам частину повноважень у галузі судочинства. Після обрання курсу на приватизацію державних маєтків розпочався процес розпродажу малих міст. У 1810 р. було опрацьовано єдину класифікацію міст усієї монархії за критерієм кількості мешканців і числа будинків та встановлено нижню межу 2 тис. мешканців. Згідно з кадастром міських поселень 1794 р., населення понад 2 тис. мали лише 14 галицьких міст. Відтак 1810 р. у всій Австрійській імперії було 209 міських поселень, із них лише 14 міст належало до Галичини, 2 — до Буковини. І все ж більшість міст підтвердили свої привілеї і право на самоврядування, привілеї Львова навіть були розширені. У результаті всі міські поселення було поділено на три розряди: 1) Львів як столиця краю; 2) королівські міста, що отримали цісарські привілеї; 3) муніципальні міста — решта міст, що мали власні магістрати. Реєстр 1823 р. уже налічував 61 місто в Галичині і 3 — у Буковині: королівськими визначалися Львів, 18 галицьких і 3 буковинські міста, муніципальними — 44, приватними — 21, разом — 84 міста.

Незважаючи на безумовно прогресивний характер йосифінських реформ, їхнім результатом не стало зростання добробуту, передовсім селянства. Малоземелля (дідичі володіли приблизно половиною всіх земельних угідь), епідемії (за фактичної відсутності системи охорони здоров’я), примітивні технології, дерев’яні знаряддя праці, неграмотність, стихійні лиха, неврожаї та масовий голод (1786–1787, 1805, 1817, 1829, а особливо 1844–1847 рр., коли від недоїдання померли десятки тисяч селян) мали за наслідок посилення пауперизації. Тому галицьке село початку ХІХ ст. незначно відрізнялося від села попередньої польської епохи.

Нові фронтири

І все ж таки зміни кордонів стимулювали виникнення нових фронтирів.

Фронтир німецьких поселян. Із метою зміцнити підвалини влади, 1774 р. Марія Терезія погодилася на колонізацію краю німецькими переселенцями. Першими переїхали сюди урядники, військовики і ремісники — до Львова; лютеранська громада міста існує з 1778 р. Невдовзі австрійський уряд розгорнув шалену рекламну кампанію в німецьких землях, обіцяючи емігрантам землю, житло, гроші і звільнення від податків. Відтак до Галичини у 1782–1786 рр. переїхало приблизно 3 тис. селянських сімей — переважно з південних німецьких провінцій Пфальц, Вюртемберґ, Баден і Баварія. Шлях був важким. Спочатку вони пливли по Дунаю, а згодом їхали кіньми. Однак проблема виявилася значно важчою для вирішення, ніж це собі уявляли у Відні. Як правило, землю поселяни отримували з державного фонду колишніх польських королівщин. А от забезпечити їх житлом вдавалося далеко не завжди. Кошти теж надходили не одразу. Внаслідок цього поселяни, особливо в першу зиму, дуже бідували, потерпаючи від холоду, недоїдання і хвороб. Із цієї причини, а також через брак коштів, програму переселення німців до Галичини 1785 р. згорнули.

Зрештою, ті самі проблеми характерні для фронтиру поселень узагалі. І галицькі німці тут прижилися, а згодом створили власну героїчну фронтирну сагу.

Австрійський уряд відновив програму сприяння німецькій колонізації у 1802 р. До 1805 р. у Галичині оселилося 629 сімей із Німеччини і 603 — з Авст­рії. У 1808 р. чисельність усіх німецьких поселян становила 13 тис. осіб.

Фронтири погоничів волів і суднобудівників. В останні десятиліття існування Польського королівства у зв’язку з падінням поголів’я худоби в Європі і зростанням чисельності населення шаленими темпами розвивалася торгівля волами, що розцвіла вже в австрійський період. Здебільшого галичани гнали стада волів на оптовий ринок у чеське місто Оломоуц. Саме на волах заробив свій величезний маєток граф Станіслав Скарбек (1780–1848), знаменитий меценат, який подарував Львову театр (1842 р.). Отже, це була дуже прибуткова справа. Настільки прибуткова, що мала місце сезонна міграція галичан до Молдавського та Мультянського князівств із метою вигодовування волів з їх наступним перегоном до Галичини, а відтак — до Оломоуца. Скуповували волів також на Буковині та підросійському Поділлі. Як припускав Юрій Гошко, у 1830-х рр. в Оломоуці щороку продавали 50 тис. волів із Галичини. А для того, щоби їх перегнати, потрібна була тисяча пастухів. У 1844 р. з Галичини за кордон продали 90 тис. волів.

За кордон гнали також стада свиней та овець. У першій половині ХІХ ст. лише в Угорщині продали від 10 до 29 тис. галицьких свиней.

Галицькі пастухи називалися «гайдарі». Але на противагу ковбоям США, галичани не створили своєї саги про пастухів. Історія гайдарів досі не написана.

Інший традиційний галицький промисел, що існував із давніх давен і шалено розвинувся в першій половині ХІХ ст.,— суднобудування. У зв’язку зі швидким освоєнням малозаселених просторів «Дикого Поля» там виник великий попит на транспортні послуги. А оскільки в Російській імперії доріг не будували, то найзручнішими транспортними артеріями залишалися річки. Ось тут на російський ринок і вийшли спритні галичани з їхнім давнім досвідом будівництва барж для транспортування солі. Великим ентузіастом судноплавства по Дністру був граф Валерій Дідушицький (1754–1832), який власним коштом збудував кілька суден, і з якими доплив до Бендер 1785 р. У 1845 р. по Дністру проплило 486 галер — 20 завантажених і 466 порожніх, спеціально виготовлених на продаж. Із 1845 до 1852 р. лише в Тирасполі та Маяках щороку продавали до 600 галицьких галер.

Будували судна також і на Західному Бузі та Сяні з метою транспортування товарів до Ґданська. Пояснюючи причини затримки поставок солі 1775 р., певний австрійський урядник писав: «Усі спекулянти, які живуть коло рі­ки Сян, у тому числі ярославські міщани, живуть тільки з ­будівництва суден, за які отримують значні прибутки. Найбільше цих фракторів живе над Сяном і нічим іншим не займаються, крім будівництва».

10 січня 1778 р. уряд підписав угоду із фракторською компанією з будівництва суден на чолі з І. Черняховським. До кінця року компанія збудувала 213 галер по ціні 468 ґульденів, 150 човнів по 11 ґульденів, 50 човнів по 16 ґульденів, 1800 весел по 24 крейцери, виготовило 1200 цвяхів по 3 крейцери, 600 свічок, 900 факелів по 1 ґульдену 15 крейцерів і 300 линв по 36 ґульденів тощо.

У такому світлі ідея підприємливого графа С. Скарбка про з’єднання судноплавним каналом Дністра з Віслою виглядає цілком логічною, а не фантастичною.

Як і гайдарі, галицькі суднобудівники зникли у 1860-х рр. у зв’язку з будівництвом залізниць. Відтак сага про галицьких моряків теж не була написана.

Політика та ідентичність (до 1830 року)

За збігом обставин нова провінція могла перетворитися на новий фронтир імперії. Але галичани не протестували проти нової влади. Лише бургомістр Львова відмовився їй присягнути, проте 1773 р. це зробив і він. Серед свідомих вершків польської шляхти існувала певна фронда щодо Габсбурґів, але вона не становила загрози. Можливо це пояснювалося тим, що, прагнучи привабити до себе шляхетську верхівку, Відень роздавав графські титули (законодавство Речі Посполитої їх не визнавало), разом із кордонами впали також митні бар’єри, населення найбільших міст монархії швидко зростало, а відтак попит на продукцію аграрної Галичини теж постійно зростав, забезпечуючи високий матеріальний статус — особливо магнатерії.

Що стосується українців, то навчене в семінаріях духовенство, а також селянство почувалися безмежно вдячними цісарям за їхні добродійства. Зрештою, навіть греко-католицьке духовенство Галичини зазвичай відчувало себе тоді поляками, а затуркане селянство, хоч і розмовляло русько-­українською мовою, неспроможне було розв’язувати такі складні політичні проблеми, як власний національний статус.

У січні 1782 р. Йосиф ІІ підтвердив громадянські права юдеїв, скасував дискримінаційні обмеження проти них і всіляко підтримував їх підприємницький дух. І хоча аж до самого кінця імперії Габсбурґів Відень так і не визнав їх за окремий народ, австрійська монархія знайшла в їхньому середо­вищі найлояльніших підданих.

Пригода митрополита Ангеловича з польськими революціонерами 1809 р. Галицьку політичну тишу перервали наполеонівські війни. У ­травні 1809 р. польські підрозділи його армії вступили до Галичини. 27 травня Львів захопили аж 16 вояків на чолі з поручником Старжинським. Графиня Потоцька, дружина воєводи белзького, навіть поцілувала коня Старжинського й пов’язала його своєю шаллю. Ввечері львів’яни влаштували ілюмінацію, тости за здоров’я імператора Наполеона не вгавали до ранку. Наступного дня 350 вояків на чолі з генералами Рожнецьким і Каменським розбили свій табір просто на Святоюрській площі.

У цій ситуації митрополит греко-католицької церкви Антоній Ангелович ентузіазму не виявив. Рожнецькому він пояснив, що зобов’язаний Габсбурґам усім, тому не може молитися за Наполеона. Невдовзі позиція митрополита трансформувалася у плітки, що він нібито готує заколот. Першого червня озброєні львівські міщани здійснили обшук у митрополичих палатах. І хоча вони не виявили жодних ознак змови, військова адміністрація конфіскувала збіжжя, худобу й реквізувала касу консисторії. Згодом революціонери ще і пригрозили А. Ангеловичу трибуналом, якщо він не накаже духовенству оголошувати накази цісаря Франції. У цій ситуації митрополит вирішив залишити Львів і повернутися у свою давню резиденцію Стратевичі на Самбірщині. Нова влада відмовила йому в дозволі на виїзд, тоді митрополит зі своїм найближчим помічником — крилошанином Михайлом Гарасевичем — пішки покинули Львів, а в селі Лісневичі видав пастирський лист про розв’язання консисторії.

А. Ангеловича та М. Гарасевича заарештували селяни карпатського села Сенечола (тепер — с. Сеничів Долинського району Івано-Франківської обл.) під час спроби перейти угорський кордон (угорські землі для Наполеона були недосяжними). Селяни — зарівно українські, так польські — вітали революційні війська з ентузіазмом: адже всюди, де з’являлися солдати армії імператора Франції, скасовувалася панщина. Тож не дивно, що війт Сенечоли Костела Джулович, вгадавши в мандрівниках великих панів, заареш­тував їх, а селянин Маланчук навіть пригрозив, що як будуть опиратися, то дістануть вилами («Ви нашу кров п’єте, то тя вилами проб’ю!»). Проте староста стрийський Казимир Старжинський особисто доправив вельмож до Львова, який уже зайняло австрійське військо. За вірність Франц I нагородив А. Ангеловича та М. Гарасевича орденами св. Леопольда, а останнього — ще й титулом барона Нойштерна.

Українським патріотом митрополита Ангеловича вважати не варто. Але цей епізод продемонстрував, що в русинів-українців можуть бути політичні розбіжності з поляками, а в селян — свої станові інтереси і вони теж незабаром вимагатимуть, аби їх поважали. Що стосується поляків, то після того як польські легіони французької армії залишили Галичину, ситуація швидко нормалізувалася; остаточно — після Віденського конгресу 1815 р. Як зауважив уже цитований мною Л. Вулф, якщо Кавніц створив Галичину, то галичан — князь Меттерніх. У наступні 15 років після Віденського конгресу поляки знову перетворилися на лояльних австрійських підданих. Аж поки в листопаді 1830 р. у Варшаві не вибухнуло повстання.

Становий сейм. Становий сейм скликався імператором у Львові в 1782–1790 і 1817–1845 рр. Ця установа цілком відповідала ідеалам шляхетського парламентаризму, притаманного країнам Західної і Центральної Європи у Середньовіччі та ранньомодерну епоху. Він формувався автоматично, на основі не виборів, а призначення учасників цісарем. До його складу входили лише представники аристократії і духовенства: князі, графи і барони, єпископат римсько-католицької, греко-католицької, вірменсько-католицької церков і шляхта, що платила щорічний податок не менше 75 золотих ринських. Міщанство було представлене львівським бургомістром, ректором Львівського університету та одним, а з 1817 р.— двома знатними львів’янами. Починаючи з 1787 р. у Галицькому становому сеймі засідали також буковинці. Сейм очолював губернатор. Компетенції Станового сейму обмежувалися виключно рекомендаціями для адміністрації краю. Під час першого періоду свого існування цей орган збирався раз на два роки (у 1782, 1784, 1786 і 1788 рр.) лише на кілька днів, ухвалював підготований заздалегідь текст подяки цісареві та обирав свій «виконавчий» орган — Станову управу. Схоже, не велися навіть протоколи. Зате відбувалися помпезні бали. Так, 1782 р. із нагоди відкриття Сейму бал тривав п’ять днів. У зв’язку з Великою французькою революцією цісар Франц І (1792–1835) не скликав Сейм аж до 1817 року.

На Віденському конгресі 1815 р. австрійський, німецький і російський монархи зобов’язалися надати своїм польським підданим автономію. Виконуючи цю умову, Франц І Габсбурґ відновив Становий сейм. Другий період його існування виявився дещо пліднішим. Сейм скликався щороку, депутати обговорювали також політичні проблеми, із 1820 р. друкувалися звіти. Але оскільки засідання сейму були закритими, то сенс і перебіг дискусій не оприлюднювалися. Найістотніша частина його доробку — дебати на останніх сесіях про ліквідацію панщини. Сейм створив комісію із цього питання, проте сесія 1845 р. виявилася останньою.

Початки українського національного відродження

Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де єпископ Іван Снігурський згуртував коло священників-просвітян. З’явилися перші граматики української мови: Івана Могильницького (1822), Йосифа Лозинського (латиною, 1833), Йосифа Левицького, а також «Пісні польські і руські люду галицького» (1833) урядника Вацлава Залєського, пізніше — останнього губернатора Галичини в 1848–1849 рр. Починаючи з ­1830-х рр. освічене греко-католицьке духовенство вже обережно обговорювало проблему ідентичності русинів-українців у контексті загального політичного пожвавлення в Галичині після польського повстання 1831 р. Львівська греко-католицька семінарія стала одним із головних осередків польського конспіративного руху, і в такій ситуації, враховуючи федералістське підґрунтя польських політичних програм тієї доби, семінаристи почали замислюватися також над питанням, чи не становлять русини окремий народ. Душею цього нового нурту були Маркіян Шашкевич (1811–1843), Іван Вагилевич (1811–1866) і Яків Головацький (1814–1888). Ця «Руська трійця» видала 1837 р. «Русалку Дністровую» — першу літературну збірку народною мовою кириличним алфавітом. І хоча «Русалка Дністровая» не мала політичної програми, у ній простежувалася ідея соборної України, і цензура греко-католицької церкви на чолі з митрополитом і кардиналом М. Левицьким її заборонила. Тому «Русалка Дністровая» вийшла друком не у Львові, а в Буді (тепер — Будапешт), однак її наклад не розійшовся, а відтак вона довгий час була відомою лише вузькому гуртові інтелектуалів.

Доля «Руської трійці» промовисто свідчить про перспективи українського національного руху та плинність ідентичності його будителів. М. Шашкевич помер у злиднях на тридцять третьому році життя; Я. Головацький, призначений 1849 р. першим професором кафедри української мови і літератури у Львівському університеті, перейшов на москвофільські позиції і виїхав до Росії; І. Вагилевич послідовно відстоював ідеали своєї молодості, ­проте, позбавлений сану священника митрополитом М. Левицьким, пере­йшов у лютеранство і до кінця життя працював у польському середовищі, через що довгий час вважалося, що він сполонізувався. Так прочитуються орієнтації українського національного руху наступного періоду: москвофіль­ство — полонофільство — український націоналізм.

Краківське повстання 1846 р.

Проти ночі з 20 на 21 лютого 1846 р. у Кракові розпочалося польське повстання. Унаслідок цього загони австрійської армії залишили територію Краківської республіки. А далі події розвивалися за непередбачуваним сценарієм: проти польських повстанців виступили польські селяни. Вирішальна сутичка відбулася 26 лютого під Ґдовом, де триста повстанців склали зброю. На них накинулися селяни, і поки їх не зупинили, встигли вирізати половину повстанського загону. 27 лютого, розстрілявши мирну процесію на чолі з Едвардом Дембовським, польським філософом і журналістом, австрійська армія увійшла до Кракова. На цьому повстання завершилося, і Краків знову опинився у складі Галичини.

Водночас погроми шляхетських маєтків відбулися по всій Західній Галичині. Загалом жертвами польських селян стали 800 шляхтичів і членів їхніх сімей.

У чому ж полягали причини згуртованого виступу польського селянства проти повстанців? Існують спогади, як, завидівши бричку пана, селянки кричали своїм дітям, аби ті ховалися — бо поляки їдуть. Поняття поляка асоціювалося із паном-шляхтичем, а Польщі — із панщиною і часами шляхетської сваволі. На цьому тлі селяни оцінювали Йосифа ІІ як «доброго цісаря», чи не єдиного їхнього благодійника, проти якого виступили повстанці-­дикуни.

Продемонструвавши істотні розбіжності між шляхтою і міщанством, події «Краківської різанини» спричинили важку травму польському націо­нальному рухові і відбилася на непростих стосунках польського політичного проводу з польським селянством. Згодом М. Драгоманов навіть радив українським радикалам втягнути їх до свого руху.

«Весна народів»

Двадцять другого лютого 1848 р. вибухнула революція у Франції. Впродовж березня масові народні рухи охопили Італію і Німеччину (ці країни не були на той час єдиними державними організмами, а в італійських краях революційні виступи розпочалися ще у січні). 13 березня розпочалися народні виступи у Відні, і вже наступного дня цісар Фердинанд І відправив канцлера К. Меттерніха, який очолював уряд упродовж тридцяти років, у відставку.

Одразу після звістки про революцію у Відні краків’яни і львів’яни ви­йшли на демонстрації, виник польський Національний комітет у Кракові. Львівські ліберали Францішек Смолька і Флоріян Зємялковський уклали 19 березня 1848 р. петицію, у якій вимагали скликання сейму, полонізації системи управління й освіти. 6 квітня польська депутація вручила її Фердинанду І. Напередодні, 25 березня, цісарський патент задекларував перетворення Австрійської імперії на конституційну монархію. Влада погодилася дозволити діяльність польських організацій і формування національної гвардії. Із метою нейтралізації селянства 22 квітня 1848 р. губернатор Галичини Франц Стадіон, не чекаючи згоди уряду, оголосив про скасування панщини. 26 квітня, після артилерійського обстрілу Кракова, капітулював місцевий Національний комітет. Проте у Львові революція тільки розпочиналася. Поляки створили свою Національну раду у Львові 13 квітня. Ідучи назустріч побажанням польських революціонерів, 27 липня 1848 р. австрійський уряд призначив губернатором Галичини В. Залєського — єдиного поляка на цій високій посаді.

У цій ситуації, за підтримки губернатора Ф. Стадіона, активізувалися також українці на чолі з духовенством. 19 квітня вони подали губернатору петицію про запровадження в урядування і шкільництво української мови, допуск в органи влади українців тощо. А 2 травня 1848 р. зібралася на своє перше засідання Головна Руська Рада (ГРР), що прийняла декларацію лояльності щодо Габсбурґів, ухвалила програму національного самовизначення галицьких українців і задекларувала ідею соборної України. ГРР варто трактувати як першу галицько-українську партію. Її маніфест стверджував: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, землю Галицьку замешкує». 15 травня вийшов перший номер «Зорі галицької» — першої української газети. Очолив ГРР Григорій Яхимович — єпископ-суфраган митрополита М. Левицького, згодом — крилошанин М. Куземський. В окружних містах Східної Галичини постали власні Руські Ради.

ГРР діяла в гострому протистоянні з польськими революціонерами. Сучасний польський історик Ян Козік недарма назвав свою монографію про неї «Між реакцією і революцією», себто між консервативним лоялізмом і лібералізмом. Основною вимогою українського політикуму був поділ Галичини на польську та русько-українську частини — і це викликало особливе роздратування поляків.

23 травня 1848 р. на противагу ГРР польський істеблішмент створив «Руський собор» і заснував його друкований орган «Dnewnyk ruśkyj» (латинкою, редактор — І. Вагилевич).

ГРР ухвалила національну символіку русинів Галичини: жовто-­блакитний прапор і герб у вигляді лева на блакитному полі. 25 червня жовто-­блакитний стяг замайорів над Львівською ратушею. 22 липня 1848 р. відкрився конституційний сейм — Райхстаґ, перший австрійський парламент. Із 96 галицьких депутатів русинами були 35 осіб, а їхнім найбільшим досягненням — обговорення проєкту поділу Галичини, що, однак, відхилила конституційна комісія. 19 жовтня 1848 р. відбувся з’їзд руських учених із метою унормувати український правопис і згуртувати літераторів. З’їзд одностайно ухвалив створення просвітнього товариства «Галицько-Руська матиця» — на чеський зразок.

Революція в Галичині завершилася артилерійським обстрілом Львова і короткочасними барикадними боями 2 листопада 1848 р., унаслідок чого польська національна гвардія капітулювала, і всі польські революційні структури припинили діяльність.

Четвертого березня 1849 р. цісар Франц Йосиф І підписав проєкт конституції, укладений графом Ф. Стадіоном (у той час — міністром внутрішніх справ), а 7 березня розпустив Райхстаґ. 31 грудня 1851 р. імператор припинив чинність конституції, після чого монархія повернулася на рейки абсолютизму.

ГРР продовжила діяльність, збираючись все рідше та рідше. Найважливішою її ухвалою цього періоду було рішення про заснування Народного Дому. Останнє засідання ГРР відбулося у червні 1851 року.

Основні завоювання «весни народів» — скасування панщини, започаткування українського національного руху та перший парламентський досвід. Водночас революція стимулювала націоналізм, поховавши проєкт галицької ідентичності князя Меттерніха назавжди, і започаткувала перший польсько-­український конфлікт.

Сутінки абсолютизму

Цісар Франц Йосиф І пішов на скасування конституції передовсім через глибоку політичну кризу після збройного повстання у Відні та особливо внаслідок революційної війни в Угорщині, що її зумів придушити лише російський армійський корпус на чолі з генералом І. Паскевичем. Але скидає­ться на те, що повернення на рейки абсолютизму сам імператор вважав за тимчасове, про що також свідчить продовження курсу на реформи.

Навіть «революціонер на троні» Йосиф ІІ не наважився на реформу судової системи. Судова реформа 1849 р. нарешті ліквідувала архаїчну мережу судів, успадковану ще від Речі Посполитої, і сформувала нову уніфіковану судову систему та систему судових повітів (1850–1855), зрівнявши всіх підданих австрійського імператора з погляду права. Мережа судових повітів лягла в основу майбутніх адміністративних реформ.

Конституція вимагала також адміністративної реформи. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 8 жовтня 1850 р. галицькі циркулі поділили на 63 староства. Проте, у зв’язку із призупиненням чинності конституції адміністративний поділ на циркулі протримався до 1866 року.

Період автономії

Галицький крайовий сейм

Дипломом від 20 жовтня 1860 р. Франц Йосиф І оголосив про відновлення конституції і призначив вибори до провінційних сеймів і парламенту. Автором концепції жовтневого диплому був галичанин граф Аґенор Ґолуховський — міністр внутрішніх справ у кабінеті міністрів Йогана Рехберґа в 1859–1861 рр. Серед інших етнічних українських земель Австрійської монархії власний сейм отримало також князівство Буковина. Проте за кілька місяців уряд Й. Рехберґа подав у відставку, а 26 лютого цісар санкціонував новий конституційний акт, відомий під назвою «Лютневого патенту». Цей документ надавав парламенту повноваження значно більші, аніж його по­передникові, і саме в такому вигляді засади австрійського федералізму врешті були реалізовані на практиці.

Виборча ординація була дуже складною, у її основі лежав податковий ценз. Усіх виборців поділено на чотири курії: перша — великих землевласників; до другої кожна із трьох галицьких торгово-промислових палат обирала по одному послу; міська і сільська. У четвертій, сільській курії, вибори мали бути двоступеневими. Сільські громади спочатку обирали виборців із розрахунку один виборець на 500 уповноважених до голосування; якщо їх було більше, то дозволялося обрати ще одного виборця за умови, що уповноважених до голосування більше, ніж 250; менші громади обирали одну особу.

Усього мало бути 150 депутатів. Кожен третій депутат у Сеймі першої каденції був членом «Руського клубу», решта — членами «Польського кола». Щоправда, у наступних двох каденціях (1867–1870 і 1871–1876 рр.) чисельність «Руського клубу» зменшилася до 35, а згодом не перевищувала кільканадцяти, підрісши на останніх виборах 1913 р. до 33 осіб.

У зв’язку з польським повстанням 1863 р. і станом облоги Сейм ухвалив свій перший бюджет лише проти ночі перед римсько-католицьким Різдвом 1865 р., а пакет законодавчих актів Галицької автономії — у 1865–1868 рр. Найважливіші з них: ухвала про дві крайові мови від 27 квітня 1866 р., що забезпечила легальні підстави для функціонування польської та української як двох рівноправних мов Галицької автономії; закони про громадське самоврядування від 22 березня 1866 р. і про Крайову шкільну раду від 31 грудня 1868 р., до якої переходив контроль за шкільництвом від церкви.

Сейм розглядався як вищий представницький форум автономії, вершина системи громадського самоврядування: він забезпечував самоврядування законодавчою базою, розглядав і вирішував проблеми краю. Корона передала Сейму також частину податків. Дохідна частина першого бюджету 1865 р. складала 590 000 ґульденів, останнього (1914 р.) — 75 млн корон (один ґульден дорівнював двум коронам). Унаслідок таких значних податкових надходжень Сейм створив власний Крайовий банк (1880 р.) і спромігся реалізувати чимало кількарічних програм у галузях науки, освіти, меліорації та охорони здоров’я, також була збудована сеймова резиденція (1881 р., архітектор Юліян Гохберґер, нині — Львівський національний університет ім. І. Франка), що стала окрасою Львова. Сейм викупив право пропінації — привілей шляхти на шинкування алкоголем (1889 р.), регулярно виділяв кошти постраждалим від неврожаїв, пожеж, повеней, фінансував систему громадських організацій та їхні друковані видання (серед іншого — і видання НТШ), матеріально допомагав сім’ям видатних галичан тощо.

Сейм був також найвищим форумом польсько-українських стосунків, саме тут проголошувалися угоди 1861, 1869–1870, 1890–1894 і 1913 років.

Повстання 1863 року

Двадцять другого січня 1863 р. маніфест таємного Польського національного уряду закликав народи Польщі, Литви і Русі до повстання проти царату. Незважаючи на несприятливі погодні умови, близько 6 тис. погано озброє­них повстанців атакували стотисячний російський корпус у Королівстві Польському. Всього впродовж 1863 р. через повстанські партизанські загони пройшло близько 200 тис. осіб, відбулося 1200 сутичок із російською армією. Але сили були нерівними, і після арешту диктатора повстання генерала Ромуальда Трауґутта 11 лютого 1864 р. бойові дії припинилися. Загинуло близько 40 тис. осіб, десятки тисяч були заслані до Сибіру, десятки тисяч поповнили ряди польської політичної еміграції. Оскільки Франц ­Йосиф I 1865 р. амністував повстанців, чимало з них осіло в Галичині, зокрема у Львові.

Галичина брала активну участь у повстанні як його основний тил. Тут формувалися збройні загони, що перетинали кордон і вели бойові дії проти росіян, іноді — достатньо успішні. 24 квітня 1863 р. генерал Антоній Єзьоранський (1827–1882) на чолі великого загону перейшов Збруч і розпочав запеклі бої з російськими військами. Проте росіяни стягнули сили, і вже 11 травня А. Єзьоранському довелося вивести своїх партизанів до Галичини. Найдовше — декілька місяців — вдалося протриматися полковнику Едмунду Ружицькому на Волині.

Поразка повстання 1863 р. спричинила важливі зміни в польській духов­ності. Епоха романтизму закінчилася, їй на зміну прийшов раціональний позитивізм.

Органічна праця: поляки та індіанці

«Народ, що має захцянки до великих речей, але не вміє їх досягти, стає об’єктом насмішок або презирства сусідів. Усі його зусилля закінчуються фарсом або катастрофою. Наша найновіша історія є сумним доказом цієї істини. Не бракує також інших прикладів. Мексиканець ганяється за свободою; однак, не вміючи скористатися нею, впадає в анархію або абсолютизм… Могіканин був закоханий у батьківську землю, із запалом слухав рідні легенди й оповідав дітям про велич свого племені; тим часом європейські колоністи влаштувалися прямо під його боком так, що йому забракло місця для життя за життя і на гріб після смерті… Він обурювався на зайд, зі зневагою дивився на їхню працю, а вражений у найдорожчих своїх інтере­сах і почуттях, хапався за лук або кий в обороні своїх прав, найдорожчої спадщини батьків, проте завжди програвав ворогам, які володіли більшими зачіпними та оборонними засобами. Запал піддавався цивілізації. Могікани вміли гинути за вітчизну, проте не вміли жити в ній і для неї. Емоційне відчуття свого права і зазнаної кривди не лише не врятувало їх від знищення, а навпаки, прискорило згубу. Терплячи постійні поразки, безглуздо тратили свою найшляхетнішу кров, аж вичерпані зовсім, зійшли майже непомітно з світу. Vana sine viribus ira. Гнів без сили — марний… Політичний стан народу залежить від його суспільної досконалості».

У грудні 1864 р. «Dziennik Literacki» та «Gazeta Narodowa» одночасно опуб­лікували статтю Людвіка Повідая «Поляки та індіанці». Цей матеріал спричинив тривалу дискусію в польській пресі (за участі Варшави і Познані), що тривала ще й 1866 р. З огляду на суспільний резонанс, ця стаття стала в Галичині рекордсменом. Вона увійшла в історію як передвісник ідеології «органічної праці» — панівної політичної концепції в Галичині другої половини ХІХ ст. Згідно зі Стефаном Кєнєвичем, «органічна праця» — це «прагнення до незалежності нереволюційними засобами», «програма загальної неполітичної акції, протиставлена політичному підпіллю у випадках, коли легальна акція — або річ зовсім неможлива, або дійсно шкідлива для народу». Відмовившись від повстань, поляки зосередилися на дрібних і поступових національних здобутках, що сприяли капіталістичній модернізації суспільства.

Адміністративна реформа 1866 року і розквіт Галичини

Дванадцятого серпня 1866 р. цісар Франц Йосиф І затвердив «Закон громадський, зобов’язуючий в Королівстві Галичини і Володимирії разом із Великим Князівством Краківським» (ухвалений Галицьким сеймом 19–22 березня 1866 р.). Невдовзі відбулися вибори, внаслідок яких почали функціонувати повітові, міські і вперше в історії всієї України — сільські ради.

Оскільки санкція на громадське самоврядування і відмова від централізованої системи управління монархії не узгоджувалася з існуючим адміністративним поділом, водночас була проведена адміністративна реформа, що полягала у скасуванні циркулів. В основу нового адміністративного поділу був покладений попередній поділ краю на 218 судових повітів, що існував упродовж 1850–1855 рр. під час реформування австрійського судочинства. Відтак, починаючи з 1866 р., Галичину було поділено на 74 адміністративні повіти. Із незначними змінами поділ на повіти пережив Австрію і протримався до 1939 року.

Після прийняття «Закону громадського» 1866 р. Львів і Краків відстояли своє право на самоврядування згідно спеціальних статутів. Обрана на нових засадах Львівська міська рада вперше зібралася 1871 р. Після апробації «Закону про громади» 1866 р. кожне село обирало власну раду на чолі з війтом. Спочатку селяни не розуміли значення реформи, ставилися до своїх нових прав зневажливо, проте поступово нові сільські ради запрацювали справно, а на початку ХХ ст. у деяких селах вже точилася гостра боротьба між різними партіями за мандати депутатів, а особливо за посаду війта.

Після надання автономії і формування мережі органів місцевого самоврядування, а також завдяки сприятливій економічній кон’юнктурі, Галичина пережила період розквіту. Передовсім це стосувалося більших міст — Львова, що був розбудований саме у цей період, а також Дрогобича, Коломиї, Кракова, Станіславова, Стрия і Тернополя. За десять років населення Львова зросло на 31 % — з 149 544 осіб 1900 р. до 195 796 осіб (без урахування військових) у 1910 р.; природний приріст склав 38,6 %, приріст за рахунок міграції до міста — 61,4 %.

Але й містечка, отримавши право на залишення в міській касі частини прибутків і податків, також процвітали — за умови раціонального господарювання. Так, 1866 р. ще одним повітовим центром стало місто Рудки. Імовірно, то була примха графа Олександра Фредра (1793–1876) — класика польської літератури і визначного польського політика, який резидував неподалік у Беньковій Вишні. Відтак Рудки почали динамічно розвиватися: 1860 р. у містечку мешкало 1695 осіб, а 1900 р.— 3268; якщо 1880 р. дохід магістрату Рудок становив 1900 ґульденів, то 1910 р.— 23 тисячі корон. Сучасний дослідник розвитку галицьких міст Олег Мазурок зазначає: «І якщо ще наприкінці ХІХ ст. від’ємне сальдо було властиве багатьом міським ґмінам Східної Галичини, то поступово ця ситуація змінюється на краще. Візьму для прикладу господарство 19 великих міст Східної Галичини. Як бачимо, 1906 р. від’ємне сальдо (хоч і мінімальне) було в 6 містах, а 1910 р. таких міст уже не було. Щоправда, за цей період в Сокалі і Дрогобичі бюджет скоротився приблизно на 50 %, у Жовкві, Коломиї, Теребовлі та Яворові він майже не змінився, а в решті міст бюджет збільшився від 20 % у Снятині до 170–194 % у Бучачі, Стрию, Самборі та Сяноку».

Значно зріс добробут селянства Галичини. Реформи врешті дали позитив­ний результат у 1880-ті рр. Галицький сейм востаннє розглянув петицію про допомогу внаслідок неврожаю 1889 р. Зростанню добробуту сприяла інтенсивна міграція. За даними С. Макарчука, річний показник міграції у 1881–1884 рр. з усієї Галичини сягав близько 1000 осіб. У 1890–1900 рр. лише зі Східної Галичини мігрувало 133 610, а 1901–1910 рр.— 254 000 греко-­католиків. Приблизно половина з них вирушила до США. Відсоток польських мігрантів був значно вищий. Так, у 1900–1909 рр. лише до США міг­рувало 337 672 поляки.

Тому немає нічого дивного в тому, що серед селян з’явилося чимало заможних господарів, які жертвували на українські громадські організації значні суми — іноді й десятки тисяч корон.

Партійні поділи

Поляки. Перші польські партії з’явилися у 1868–1869 рр. Унаслідок перетворення Австрійської імперії в дуалістичну Австро-Угорську монархію Францішек Смолька ініціював так звану «резолюційну кампанію» в Галицькому сеймі, мета якої — надання Галичині привілеїв угорської частини монархії. «Резолюційна кампанія» поділила польських послів на чотири угруповання: «Клуб Ф. Смольки» (кільканадцять послів), що був прибічником найрадикальнішої форми федерації у вигляді поділу монархії на буковинсько-галицьку, німецьку, угорську і чеську частини; «Клуб резолюціоністів» на чолі з князем Адамом Сапігою (1828–1903), що схилявся до поміркованішої тактики в напрямку розширення автономії Галичини (близько 30 послів); «Клуб краківських послів» («клуб локаїв») складався із дев’ятьох послів, підтримував «резолюціоністів» і невдовзі був ними поглинутий; і, нарешті, «Польський клуб» на чолі з Фло­рія­ном Зємялковським (1817–1900) — близько 40 послів, які відстоювали принцип безумовної лояльності до Відня (завдяки відданості лідеру їх було прозвано «мамелюками»). Проте партії періоду резолюційної кампанії виявилися недовговічними і розпалися ще напередодні її завершення.

У 1869 р. з’явилася знаменита «Тека Станчика» (Станчик — ім’я блазня короля Зиґмунта Старого) — памфлет, що їдко висміював польський націо­налізм, його незрілість і дилетантство. Автори цього твору, блискучі інтелектуали з Кракова граф Людвік Водзіцький, Станіслав Козьмян, граф Станіслав Тарновський і Йосиф Шуйський, вимагали викорінення «польської анархії», безумовної лояльності щодо Габсбурґів, доводили необхідність ліберальних реформ та облаштування автономії. Так сформувалися теоретичні засади консервативного угруповання «станчиків», що поступово перейняло владу в Галичині й утримувало її аж до краху Австро-Угорської монархії. «Станчики» знайшли спільну мову з консерваторами старшого покоління («подоляками», ця партія сформувалася на базі «Польського клубу») і разом із ними створили згуртоване і впливове політичне угруповання.

Отже, романтичні поривання періоду повстань остаточно трансформувалися в період так званої «органічної праці», суть якої полягала у внутрішньому вдосконаленні та модернізації польського суспільства.

І «станчики» і «подоляки» були викапані консерватори, які так і не спромоглися на створення чіткої ідеології (характерна ознака консерваторів). На перший погляд, істотної різниці між ними не було, за винятком походження («станчики» — із Західної Галичини, «подоляки» — зі Східної), інтелекту («станчики» — здебільшого вершки аристократії і професори гуманітарної сфери, «подоляки» — типові аграрії; як іронізував ліберал Т. Романович, «“подоляки” — то такі самі “станчики”, тільки не такі мудрі») і ставлення до українських політиків («станчики» були прихильниками порозуміння, «подоляки» — полонізації). Насправді їхній консерватизм мав істотні світоглядні відмінності. Світогляд «станчиків» був наслідком розчарування від невдачі повстання 1863 р. (всі вони брали в ньому участь), тобто був радше ситуативним. Вони схилялися до концепції реальної політики («органічної праці»), еволюційної модернізації на засадах спадкоємності і прогресу. Натомість консерватизм «подоляків» був радше інтуїтивним, ірраціональним, за світоглядом вони залишалися романтиками (чимало з них також брало участь у повстанні 1863 р.). На очах у них руйнувалося корпоративно-патерналістське суспільство — їхній ідеал. Тому успіхи модернізації породжували в них панічний страх перед новаціями, і вони опиралися їй просто з візантійською впертістю. Лідер «подоляків» граф Казимир Ґрохольський (1815–1888) сформулював світогляд своїх спільників ідеально коротко, ще й українською мовою: «Най буде, як завше бувало».

1883 р. обидві консервативні фракції об’єдналися в «Консервативну унію». Очолили її граф К. Ґрохольський («подоляка») і граф А. Потоцький (від «станчиків»).

Поступово позиції «Польського клубу» австрійського парламенту посилювалися. Ще під час резолюційної кампанії уряд задовольнив одну з польських вимог, призначивши 1871 р. першого міністра Галичини (К. Ґрохольський). Щоправда, 1873 р. уряд упровадив прямі вибори до парламенту (досі депутатів обирали посли Сейму зі свого числа), пішовши назустріч українським політикам. Проте українські фракції австрійського парламенту були нечисленними, і поляки швидко заспокоїлися. У 1879–1893 рр. австрійський парламент очолив Ф. Смолька. Період його головування — «золотий вік» австрійського парламентаризму.

Угода з українцями 1890–1894 рр. посприяла найвищому злету «станчиків» у 1895–1897 рр., коли австрійський уряд очолив граф Казимир Баденій. Відтоді поляків постійно запрошували до складу урядів, вони залишалися впливовим чинником у Відні до кінця існування монархії Габс­бурґів. Натомість стривожені успіхами українського національного руху «подоляки», починаючи з 1893 р., поступово схилялися до співпраці з моск­вофілами, у яких намагалися вбачати єдине консервативне угруповання в українському середовищі. Протегування москвофілів стало реаль­ністю після краху уряду графа К. Баденія і призначення 1898 р. намісником «подоляки» графа Лева Пінінського. Згортання тактики підтримки народовців «Консервативною унією» врешті спонукало організоване складення мандатів членами «Руського клубу» наприкінці останньої сесії сьомої каден­ції 1901 року.

Після краху резолюційної кампанії 1872 р. спостерігався поступовий занепад польського лібералізму. Деяка активізація виявлялася в ­1880-ті рр. Нечисельність опозиційної фракції лібералів («демократів») перетворювала їх на природних союзників українців: у Сеймі обидві опозиційні фракції тісно співпрацювали до 1890 року.

Українці. Після розпуску Головної Руської Ради українські політики продовжували виступати єдиним табором. Реструктуризація українського національного руху відбулася після відновлення конституції і під впливом проникнення в Галичину поезії Т. Шевченка та повстання 1863 р. Тоді із середовища учнів старших класів гімназій і студенства почав формуватися ліберальний рух народовців, зорієнтований на ідею соборної України.

У 1866 р. український рух пережив визначну подію, що виявилися для однієї його частини поворотним моментом у його подальшій еволюції. Богдан Дідицький, редактор головної руської газети того часу «Слово», надрукував статтю «Погляд в будучность», у якій попередні невдачі пояснювалися тим, що галичани не бажали визнати себе частиною великоруського народу, єдиного від Сяну до Амура. Вважається, що саме цей маніфест задекларував зародження нової політичної течії — москвофільства.

Та насправді національна ідентичність галицьких русинів ще не викри­сталізувалася. Головним для них було відмежування від поляків, а співвідношення «Галичина — Росія — Україна» ще не стало актуальним. Варто зауважити, що поділ на москвофілів («твердих») і народовців («м’яких») охопив лише політичну верхівку (що все ж таки традиційно дотримувалася солідарності у стосунках із зовнішнім світом, насамперед поляками); натомість провінції, що була впевнена у своїй «руськості» і для якої конф­лікти в середовищі лідерів були явищем прикрим і незрозумілим, він майже не торкнувся. По-друге, і серед «твердих», і серед «м’яких» були більш і менш «тверді» і «м’які». Часто також траплялося, що «м’які» тверділи, і навпаки — «тверді» м’якшали. Зовні їх розрізняли не завжди: москвофіли намагалися наблизити свою мову до церковнослов’янської і вбачали свій ідеал у княжій Русі (одна з назв москвофільської партії — «историческая партия»), народовці користувалися народною мовою і захоплювалися українським козацтвом. Проте вдома, звертаючись до дружини і дітей, завзяті політики (і москвофіли, і народовці) переходили на польську: згідно зі спогадами адвоката Степана Шухевича, 1886 р. українська панувала аж у семи львівських домах!

Характеризуючи москвофільсько-народовські стосунки, І. Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку» писав: «Зарівно українство народовців, як і москвофільство москвофілів, було чисто теоретичне; була навіть якась тиха згода в обох партіях не говорити про ті партійні ріжниці простому народові нічого, держати його навіть у цьому питанню в повнім незнанню. ‹…› Дві кардинальні точки були: ми всі русини і повинні держатися купи, і ми, поперед усего, ми повинні дякувати цісареві за його безмірні добродійства і просити в него ще того й того».

У 1880-х рр. головними осередками москвофільського руху були політичне товариство «Русская рада» (створено 1870 р.), найбагатша українська недержавна інституція «Народний дім» у Львові та газета «Слово» (1861–1887). Народовці намагалися відповісти спочатку журналами, що швидко занепадали через брак коштів, газетою «Діло» (рік заснування — 1880, виходила щоденно з 1888 р.) й політичним товариством «Народна Рада» (засноване 1885 р.). Найяскравіше демонструє співвідношення потенціалів москвофілів і народовців статистика просвітніх організацій «Общество им. М. Качковского» (засноване 1876 р.) і «Просвіта» (1868): якщо першому 1876 р. підпорядковувалася 161 читальня, то другій — лише 6.

Світогляд москвофілів являв собою еклектичну суміш полонофобства, панславістського потягу до культури «Slavia ortodoxa» («русского мира», що його ототожнювали із царатом на рівні ментальності), пов’язаного із цінностями корпоративного суспільства духовного консерватизму і страху перед модернізацією. Москвофіли часто глузували з народовців як із дітей. Але діти підросли.

У 1882 р. селяни подільського села Гнилички, інспіровані греко-католиць­ким священником, екс-депутатом І. Наумовичем (1826–1891), перейшли у православ’я. Це спричинило міжнародний скандал. Того ж року відбувся перший судовий процес проти москвофілів. Відтоді австрійський уряд, що досі дивився на москвофільську пропаганду крізь пальці, вирішив підтримати народовців. Тенденція до порозуміння спричинила проголошення 25 листопада 1890 р. польсько-української угоди в Галицькому сеймі. Її основними наслідками було відмежування народовців від москвофілів та підтримка польським істеблішментом й австрійським урядом ідеї перетворення Галичини на «український П’ємонт» (висунутої в Києві). Її основним ретранслятором став М. Грушевський, професор кафедри історії України Львівського університету, заснованої 1894 року.

Галицька Каліфорнія

27 травня 1853 р. Ян Зег, керівник лабораторії аптеки Міколяша у Львові, подав до галицького намісництва заяву на патент на рафінацію нафти, а 1854 р. здобув нагороду за цей винахід на Всесвітній господарській виставці в Мюнхені. Першу компанію в галузі видобутку нафти та озокериту заснував Роберт Домс 1854 р. (здебільшого відомий як власник львівської броварні). Проте ця компанія не була успішною, а піонером індустрії вважається Ігнатій Лукасевич (1822–1882), співробітник Я. Зега, який після низки невдач збудував 1865 р. зразкову нафтову рафінерію у селах Горнівка та Леснівка у Західній Галичині. Так розпочався галицький нафтовий бум. Оскільки найбільше родовище нафти розташовувалося у Бориславі, саме це місто стало центром нафтової індустрії краю. Якщо 1884 р. вся Галичина видобувала 132 тис. тонн нафти, то через десять років один Борислав давав 550 тис. тонн!

Дрогобицький повіт став центром індустріалізації, і відповідно виник новий фронтир — промисловий. Найбільшою нафтовою компанією був британський концерн «Premier Oil and Pipeline Company». Впродовж фіскального 1912/1913 рр. компанія добула 262 тис. тонн нафти — чверть всього галицького нафтодобування, транспортувала 678 тис. тонн нафти у власних нафтопроводах і переробила 141 тис. тонн сирої нафти на власних підприємствах.

Тож у другій половині ХІХ ст. Дрогобиччина пережила карколомні зміни у соціальній сфері, що пришвидшив процес переходу від кустарних методів добування нафти до механізації процесу. У регіон прийшли великі гроші. Починаючи з 1890-х років, особливо в українській пресі, дедалі частіше вживається термін «Галицька Каліфорнія».

Не бажаючи жити в екологічно забрудненому Бориславі, нафтовий істеб­лішмент будував собі розкішні вілли і палаци у Дрогобичі, що надало місту великопанського блиску. Дрогобицькі ціни були найвищими, суд — найбільший, а адвокати і повії — найдорожчими.

Статистика 1897 р. налічувала в Галичині 11 944 професійних робітників-нафтовиків. Умови праці були важкі: лише з 1886 до 1900 р. на нафтових підприємствах загинув 261 робітник і 596 отримали каліцтва. Як і інші мешканці фронтиру, робітники-нафтовики були відомі особливою схильністю до алкоголю і насильства — погроми були звичним явищем для регіону, тим паче, що більшість серед робітників становив некваліфікований пролетаріат із навколишніх сіл. Але 1888 р. у Бориславі відкрили спеціальну школу, з’явилися пролетарські «білі комірці», а відтак і ґрунт для соціалістичної пропаганди. Після 1900 р. робітники вже не пропивали заробітки, не влаштовували погроми, зате страйкували щороку, вимагаючи не алкоголю, а підвищення зарплатні і покращення умов праці. Кульмінаційним був страйк 1904 р. за участі 7–8 тис. нафтовиків, коли владі довелося ввести війська до Борислава. Відтак Борислав і Дрогобич перетворилися на справжні твердині галицького соціалізму.

Fin-de-siecle. Польсько-українські стосунки між конфронтацією і компромісом

Злам століть відзначився політичною реструктуризацією насамперед українського національного руху, на той час представленого не «канаповими» партіями москвофілів і народовців, а «прямими» партіями (із фіксованим членством) широкого ідеологічного спектру. Консервативне крило представляли угруповання О. Барвінського «Католицько-руський народний союз» (1896–1900), «Руська громада» (1901), Українська християнсько-суспільна партія (1911 р.). Ліберальної орієнтації дотримувалася сформована 1899 р. на базі угруповання народовців Українська національно-демократична партія — основна українська партія. Українська радикальна партія (заснована 1890 р.) пройшла еволюцію від соціалізму Драгоманова до стану головного політичного партнера національних демократів. У 1899 р. була заснована Українська соціал-демократична партія. На зразок УНДП москвофіли створили «Русскую народную партію» (1900 р.).

Організаційна попередниця Польського демократично-національного сторонництва «Ліга польська» виникла 1887 р. з ініціативи полковника повстання 1863 р., класика «української школи» польської літератури З. Мілковського (літературний псевдонім Теодор Томаш Єж) у Швейцарії. Із творців «Ліґи польської» найдовше затримався в ній З. Мілковський, який вийшов з її складу 1899 р. Натомість зростала роль молодих, особливо Р. Дмовського, Я. Поплавського і З. Баліцького. Саме ця трійця, поступово скорочуючи свій соціальний радикалізм аж до повного його заперечення, створила ідеологію польського інтегрального націоналізму. Знову «Ліга польська», реорганізована й перейменована в «Національну лігу» ще 1893 р., активізувалася на початку ХХ ст. на організаційних принципах масової партії. Процес становлення Польського сторонництва демократично-національного завершився на другому з’їзді у Львові 1905 р. Відтак у міському середовищі Галичини, передусім у Львові, у ХХ ст. вже домінували «ендеки». Якщо вірити лідерові галицьких «ендеків» С. Ґрабському, станом на 1909 р. кількість членів партії зросла у сорок разів, членів СДН у Львові налічувалося 520 осіб, в інших містах — 763, крім того, діяли 386 селянських комітетів.

Однак завдяки куріальній системі «ендеки» залишалися у Сеймі в меншості, незважаючи на підтримку намісників Лева Пінінського й Андрія Потоцького та обрання 1907 р. президентом «Польського кола» голови СДН С. Ґломбінського.

Фундатором польської селянської партії став емігрант із Білорусі Б. Вислоух (1855–1937), який 1889 р. започаткував газетку «Przyjaciel Ludu». У 1894 р. зав’язалося Польське демократичне товариство на чолі з діячем «Ліги Польської» К. Лєваковським (1836–1912). Наступного року нова партія прийняла назву «Stronnictwo Ludowe» і почала дуже швидко набирати сили. Занепокоєні швидкою емансипацією польського селянства (у 1877–1889 рр. у Галицькому сеймі не було жодного польського селянина), «станчики» пі­шли на компроміс і спромоглися налагодити співпрацю із селянами — уперше за всю історію Галичини. У 1906 р. Польський передвиборчий комітет змінив назву на «Рада Народова», вступивши у блок із «людовцями». «Станчики» фактично віддали лідерові людовців Я. Стапінському (1867–1946) посаду віцепрезидента «Польського кола» та посприяли в отриманні селянами дешевих державних позик.

Першого травня 1890 р. у Львівській ратуші відбулося віче з нагоди міжнародного дня праці — уперше на українських землях. А 1892 р. утворилася Польська соціалістична партія Галичини і Сілезії, що у ХХ ст. мала своє представництво в австрійському парламенті.

У ХХ ст. донедавна впливове угруповання лібералів («демократів») не змогло гідно відповісти на виклики модернізації і не стало масовою пар­тією. Хоча ліберали утримували свої двадцять мандатів до кінця існування Галицького сейму, партія поступово виродилася у маловпливову групку, а її електорат перехопили «ендеки».

Останні вибори до Галицького сейму 1913 р. продемонстрували прогрес масових партій за рахунок втрати мандатів консерваторами. Тоді було обрано 40 «подоляків», 25 «станчиків», 22 ліберали, 15 «людовців», 8 клерикальних «людовців» і 6 «ендеків». Унаслідок звинувачень у корупції Я. Стапінський був змушений скласти мандати віцепрезидента «Польського кола» й голови фракції «людовців» у Сеймі, а партія «людовців» розкололася на ПСЛ «Лівицю» на чолі з Я. Стапінським та ПСЛ «Пяст» (голова Я. Бойко, заступники В. Вітос — майбутній польський прем’єр-міністр, і Я. Бабич), що тяжіла до «ендеків». Незважаючи на це, «станчики» утримали кермо польського руху до останніх днів Австро-Угорщини.

12 квітня 1908 р. український студент М. Січинський застрелив намісника Галичини графа Андрія Потоцького. Атентат був особистою акцією М. Січинського, наслідком його серйозного психічного розладу. Однак українці спритно використали цей акт політичного терору на свою користь.

У 1907 р. було запроваджене загальне виборче право у виборах до австрійського парламенту, й українська фракція Галицького сейму очолила рух за демократизацію його виборчої ординації. У Львові відбулися погроми українських установ, а на селі дідичі перетворювали свої маєтки на арсенали. Тож у Відні вважали, що конфлікт може врегулювати лише людина виняткової тверезості, такту й досвіду. 28 квітня 1908 р. цісар призначив намісником М. Бобжинського (1849–1935) — представника «станчиків», видатного історика.

М. Бобжинський діяв у винятково складних умовах. У 1910 р. під час виступів за український університет загинув український студент А. Коцко. Того ж року Cейм був паралізований обструкцією українських послів, які, домагаючись реформи виборчої ординації, вигукували «геть Бобжинського!». Кульмінацією стало 15 листопада — шостий день обструкції, коли у залі засідань залунав церковний дзвін. Обструкція тривала 45 годин 42 хвилини, і 16 листопада 1910 р., в останній день сесії, більшість схвалила бюджет «мімікою». І все ж намісник зумів привести розсварених галичан до компромісу. Але коли вже здавалося, що всі сприйняли нову виборчу ординацію як довершений факт, із протестом виступив римсько-католицький єпископат на чолі з архієпископом вірменським Й. Теодоровичем. Цісар викликав Теодоровича на авдієнцію, але той проігнорував виклик! Тож 14 травня 1913 р. заява про відставку, яку М. Бобжинський подав ще 18 квітня, була апробована. Так М. Бобжинський став першим намісником, який заслужив на підтримку загалу українських політиків, та ще й в екстремальних для себе умовах.

Угода була досягнута 1914 р. Сейм прийняв відповідну ухвалу, внаслідок чого мала зрости чисельність української репрезентації. Ось як виглядав би Сейм після її реалізації. Загальна кількість послів — 228. Куріальна система залишалася. Мандати розподілялися би у такий спосіб: 13 «вірилістів», у тому числі чотири українці (єпископат і ректор університету отримували мандати автоматично); І курія — 45 (зарезервовано місце для одного представника великих землевласників української національності); ІІ курія — 7; ІІІ курія — 58, у тому числі 9 українців (12 послів мали обиратися на засадах загального виборчого права, у тому числі троє українців); IV курія — 105 мандатів (43 поляки, 34 українці, 14 округів визначалися як двомандатні). Отже, українці здобули би 62 місця, що становило приблизно 27,2 % всіх мандатів.

Українці домоглися також згоди польського істеблішменту на окремий український університет у Львові. Однак у зв’язку з початком Першої світової війни і крахом Австро-Угорської монархії угода 1914 р. не була реалізована.

Єврейський національний рух

Наприкінці XVIII ст. виникла Гаскала — єврейське просвітництво, але прогрес найважче прокладав собі дорогу в іудейському середовищі. Водночас, якщо 1867 р. у всіх австрійських університетах навчалося 769 євреїв, уже 1904 р. лише у двох університетах Галичини — 904. У період абсолютизму стосунки серед єврейської спільноти, особливо львівської, залишалися напруженими і характеризувалися гострим конфліктом ортодоксів із хасидами і прихильниками Гаскали. У розпал конфлікту ортодокси 1848 р. отруїли Авраама Кона — головного рабина Львова, представника Гаскали.

Тривалий час євреї не цікавилися політикою. Але «весна народів» принесла євреям ще і скасування залишків середньовічних обмежень, спрямованих проти єврейства. У 1848 р. представники єврейської верхівки ввійшли до складу польського політичного проводу, а міщани-євреї билися у лавах Національної гвардії. Тоді ж Авраам Мор заснував у Львові перші дві єврейські газети — на ідиш та івриті.

Знову активізувалися євреї після перетворення монархії на конституційну. Особливо їх цікавили вибори до міських рад — за твердженням З. Фраса, на початку 1870-х рр. євреї були бургомістрами в десяти галицьких містах. Потужну силу становили євреї Львова, які блокували вибори до Львівської міської ради до 1871 р. (5 років поспіль!), поки польський політичний істеблішмент не врахував у виборчому статуті їхні інтереси (Львів і Краків мали право на окремі статути міського самоврядування).

У 1868 р. у Львові виникло товариство «Шомер Ізраель» («Страж Ізраї­лю»), що дотримувалося лояльної австрійської орієнтації, пропагувало германізацію, а на перших прямих виборах до австрійського парламенту 1873 р. навіть підтримало кандидатів Руської Ради. Проіснувало це товариство до 1914 року.

Упродовж 1880-х рр. серед єврейської молоді виникли нові гурти, що під впливом ідеології Гаскали ставили завдання вивести єврейський народ із ґетто. Група львівських асиміляторів, що гуртувалася навколо свого часопису «Ojczyzna» (1880–1892 рр.) та гуртка «Przymierze braci» (1882 р.) під впливом польського романтизму ідеалізувала історію польсько-єврейських стосунків і проводила паралелі між боротьбою двох народів проти національних гнобителів. А. Носсіґ стверджував, що Польща — це відроджений Ізраїль. Поема А. Міцкевича «Пан Тадеуш» навіть була покладена на музику і співалася на свята в деяких львівських синагогах. Ця група гостро протиставляла себе попередньому поколінню модернізаторів-ґерманізаторів і пропагувала полонізацію. Найпослідовнішим її речником і, зрештою, чудовим істориком і літератором узагалі, був Вільгельм Фельдман, який входив до складу «Союзу польської молоді “Зет”», а на смертному одрі охрестився.

Перші львівські сіоністи (М. Брауде, М. Еренпрайц, Є. Тон та ін.), намагаючись поєднати гасла Гаскали з ортодоксальним іудаїзмом, вважали себе частковими наступниками «Шомер Ізраель» і ворогували з асиміляторами. У 1882 р. ця групка заклала у Львові першу модерну релігійну школу імені шанованого всіма євреями філантропа Мойсея Монтефіоре, а 1883 р. створила громадську організацію «Мікракодеш» (біблійний термін, що означає релігійні збори на Шабат та інші збори; із 1887 р.— «Сіон») на чолі з рабином Й. Кобаком. Якщо «Союз братів» пропагував досвід польських повстань, то сіоністи — героїчні діяння біблійних братів Маккавеїв, повстанця Бар-Кохби і схилялися до співпраці з українськими політиками.

Утім, вирішального удару завдали асиміляторам не сіоністи, а антисемітизм. Зростаюча хвиля антисемітизму в Австро-Угорській монархії сягнула апогею під час погромів 1898 р. у Західній Галичині. У цій ситуації ряди асиміляторів зріділи (хоча був і зворотний рух: зокрема, видатний соціал-демократ Г. Діаманд, який відстоював ідейні позиції асиміляторів у Галицькому сеймі у ХХ ст., прийшов у ППСДГС із посади у «Сіоні»). Вже 1887 р. А. Носсіґ опублікував у Львові брошуру «Próba rozwiązania kwestii żydowskiej», у якій передбачив швидке поширення націоналізму в Європі і заявив про неможливість вирішення «єврейського питання» в діаспорі, вихваляв іудаїзм як підґрунтя «національного почуття» й обґрунтував потребу міграції до Палестини. У 1892 р. замість «Ojczyzny» А. Носсіґ почав видавати сіоністську «Przyszłość». Предтечею «Przyszłośćі» була брошура «Якою повинна бути програма єврейської молоді» із промовистим епіграфом «Євреї всіх країн, єднайтеся!» У 1893 р. у Львові було створене перше товариство для сприяння еміграції до Палестини («Місцева група “Львів” союзу австрійських товариств для колонізації Палестини і Сирії “Сіон”»).

Каталізатором сіонізму стала книга Теодора Герцля «Der Judenstaat» (1896). Ось як відреагував на неї І. Франко: «Не можна, однак, відмовити йому в тому, що його план одушевлений глибокою вірою і гарячою любов’ю до свого народу, особливо до його пригноблених і скривджених мас... План, однак, без сумніву має перед собою майбутнє, а якщо сьогоднішнє покоління ще не дозріло до нього, то з часом повинен дочекатися молоді, яка захоче і зуміє його здійснити».

Уже наступного року вибори на I конгрес сіоністів у Базелі, який згодом схвалив рішення про єврейську автономію в Палестині, мали великий успіх у столиці Галицької автономії. Львівські сіоністи вступили в покликану до життя конгресом у Базелі Всесвітню сіоністську організацію. На перших загальних виборах до австрійського парламенту сіоністи створили окремий виборчий комітет, якому вдалося проштовхнути в парламент трьох депутатів. Відтак у парламенті в 1907–1911 рр. діяв єврейський клуб у складі чотирьох послів (один — із Буковини). Щоправда, цей успіх не вдалося повторити на наступних виборах.

У 1904 р. була заснована Єврейська робітнича соціально-демократична партія «Поалей Сіон», що поєднувала гасла соціалізму з сіонізмом.

І все ж серед євреїв продовжували домінувати передовсім ортодоксальні рабини і хасиди, які 1879 р. утворили товариство «Магазікейгадат» і видавали газету під такою ж назвою до 1914 року.

Демографічна динаміка у 1900–1910 роках

Населення всієї Галичини 1900 р. становило 7315939 осіб, 1910 р.— 8025675 осіб. Динаміка зростання населення у Східній Галичині (без Бжозівського повіту) мала такий вигляд:

За спостереженнями С. Макарчука, за ці десять років приріст римо-­католиків становив 10,94 %, польськомовних — 31,84 %, у той час як чисельність греко-католиків зросла на 9,14 %, а україномовних — лише на 4,35 %. Звертає на себе увагу також різке падіння чисельності німецькомовних — майже втричі.

За підрахунками І. Карпинця, 1910 р. у сільському господарстві було зайнято 90,2 % греко-католиків, 72,3 % римо-католиків, 10,7 % юдеїв; у промисловості та ремеслах — 3,1 % греко-католиків, 11,6 % римо-католиків, 24,6 % євреїв; у торгівлі, транспорті, «гостинно-шинкарському промислі» — 2,2 % греко-католиків, 6,1 % римо-католиків, 10,7 % євреїв; службовці та зайняті у «вільних професіях» становили 4,4 % греко-католиків, 9,9 % римо-католиків, 11,7 % євреїв. Статистика свідчить, що наприкінці австрійського панування Галичина залишалася аграрним краєм із найвищим відсотком аграріїв серед українців, а також про тривання процесів полонізації навіть у той період.

* * *

Незважаючи на «закриття» фронтиру, його окремі ознаки залишалися актуальними. Передовсім це промисли — перегін стад волів на австрійські ринки і навігація по річці Дністер. В обох випадках зустрічаємо нові соціальні групи мобільних вільних людей, моряків і пастухів-гайдарів, які ведуть мандрівний спосіб життя. Невеличкі галицькі фронтири остаточно зникли у зв’язку з будівництвом залізниць у 1850-х рр. А в 1860-х рр. розпочала формуватися «Галицька Каліфорнія» — новий економічний (нафтовий) фронтир, що наприкінці ХІХ ст. кардинально змінив аграрний вигляд міст і сіл та спосіб життя мешканців Бориславського нафтового басейну.

І все ж головною фронтирною ознакою залишалася гібридна ідентичність поліетнічного складу населення — особливо у Східній Галичині, а також складні станові поділи. У процесі модернізації і формування націоналізму (останній став мейнстрімом у Галичині в другій половині XIX ст.) це породило чимало проблем. За словами канадського дослідника І. П. Химки, «галицький Ікар летів майже у всіх напрямках». Як наслідок поперед­ніх фронтирних періодів, упродовж «довгого» ХІХ ст. у «тиглі народів» Галичини продовжували взаємодіяти різні ідентичності: австрійці, вірмени, ортодоксальні євреї, євреї-асимілятори, сіоністи, хасиди, німці-католики, німці-­протестанти, русини-українці, «русскіє», греко-католики русини, греко-­католики поляки, римо-католики українці, римо-католики поляки, «поляки руської нації» (gente Rutheni, natione Poloni), польська шляхта і міщанство, селяни-мазури, цигани-роми. У Львові водночас були істотними впливи, крім австрійських політиків, також діячів із Варшави, Києва, Санкт-Петербурга і Москви. Відтак усі вони бажали бачити себе частиною якогось більшого світу — незалежних Польщі та України, Ізраїлю, Австро-­Угорської або Російської імперій.

Тенденція до полонізації була основною до кінця існування Австро-­Угорської монархії. Сіоніст Є. Тон наводив у своїх спогадах анекдот про львівського єврея: «Я знаю дві істини напевно, третя ж — непевна. Я знаю, що залишуся євреєм, і знаю, що мої внуки і правнуки будуть християнами. Проте я не знаю, ким стане мій син». Добре освічені євреї були схильні до асиміляції, чимало з них германізувалося, полонізувалося, українізувалося, а львів’янин Леопольд Вайс (1900–1992) навіть прийняв іслам, ставши Мухаммедом Асадом, і відіграв важливу роль у проголошенні незалежності Пакистану. Але першим галицьким мусульманином був граф Рудольф Страссольдо, виходець із родини австрійських урядників, начальник дистрик­ту в Бродах у 1773–1774 рр., львівський циркулярний староста в 1774–1782 рр., який помер у Стамбулі. Батьком найвидатнішого галицького парламентарія Францішка Смольки (1810–1899) був сілезький німець Вінсент Смольке, а матір’ю — угорка Анна Неметі (яка говорила з мадярським акцентом до кінця життя).

Перехід із «русского мира» в українці і навпаки був явищем звичним, але вдома всі русини, за нечисленними винятками, розмовляли польською. Різноманітні, навіть чудернацькі конверсії залишалися на порядку денному до кінця існування Австро-Угорської монархії. Батьком одного з найактивніших діячів Головної Руської Ради, греко-католицького священника Л. Трещаківського (1810–1874) був поляк, матір’ю — вірменка; батьки польського історика Г. Верешицького (1898–1990) — український соціаліст Микола Ганкевич і донька єврейського книгаря Роза Альтенберґ. Аристократи Вільгельм Габсбурґ (1895–1948), Роман Шептицький (митрополит Андрей, 1865–1944), його брат Казимир (Климентій у чернецтві, 1869–1951), магнат і меценат Володислав Федорович (1845–1918), барон Казимир Ґужковський (1864–1919) обрали українську ідентичність у зрілому віці.

Австрійські просвітники спромоглися створити нову регіональну вартість — Галичину — і легко інтегрували її в Австрійську імперію, що стало одним з основних наслідків австрійського панування. Провінційна галицька ідентичність успішно пережила буремне ХІХ століття. Наступне століття було жорстоким і кривавим. Тому останнє покоління галичан, яке пам’ятало австро-угорські часи, було схильне до ідеалізації австрійської Галичини як краю суспільного прогресу, загальної гармонії і щастя. І хоча Галичина давно не існує як єдине ціле, поділена між Польщею та Україною, українці і поляки однаково пишаються своїм галицьким походженням, а пам’ять про неї живе навіть у кварталах Нью-Йорка й Тель-Авіва.