Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Північне Причорномор’я на цивілізаційному перехресті Середньовіччя

Ярослава Верменич

І

Здається, жоден із вітчизняних гуманітаріїв не обминув тему пограниччя як домінанти української історії. В. Липинський розглядав проблему Степу як протистояння європейської землеробської традиції, уособленої городовим козацтвом і шляхтою, та січової стихії степової вольниці. О. Пріцак наголошував на тому, що, як будь-яке пограниччя, територія України була вагітна водночас злиттям багатств різних культурних традицій і протиріччями, які ці різні складники приносять із собою. С. Кримський бачив у створеній на пограниччі новій соціальній і політичній організації перемогу «розумної ойкумени» над безоднею і хаосом та наголошував на розумінні кордону й межі як цілісності. Г. Корольов, навпаки, пов’язує з кордоном феномен українського розділення, специфіку якого вбачає в його принциповій неподоланності — із різними відповідями на один виклик, станом роздвоєної лояльності та дихотомної ментальності.

На перший погляд, Крим не є типовим порубіжжям — його кордони, за винятком вузького перешийку, морські. Але фахівці-географи саме соціо­культурну рубіжність вважають невід’ємною частиною характеристики етноконфесійного розвитку цього регіону. Ще у 20-х рр. ХХ ст. М. Ден запропонував код для розгляду історії Криму «між степом і морем». Море поєднувало півострів з усім середземноморським світом та його культурою, а степ Криму ставав ніби резервуаром для численних кочівників, які хвилями прокочувалися з Азії на Захід. Отже, у Криму «стикалися і взаємодіяли два різнородних начала».

На рубежі нашої ери і в І тис. Крим і Північне Причорномор’я виступали ареною «зустрічі» кількох цивілізацій: грецької, скіфської, римської, а пізніше готської і хозарської. М. Грушевський вважав цю зустріч «незмірно цікавою» — не тільки місцеве населення, але й переселенці з антської півночі мали нагоду «черпати обома руками з джерел східних і західних, ловити рефлекси старого й нового, принципи нового права, нової етики, нової цивілізації, що напливала в різних формах і варіантах». Сформований на цій основі культурний синкретизм стимулював не лише бурхливе міське життя і великий торговельний рух, але й соціальну диференціацію і спеціалізацію праці.

За С. Громенком, історія Криму є найдавнішою і найскладнішою не тільки в Україні, але й у всій Центрально-Східній Європі. Тут маємо найдавніші зразки писемності, перший фронтир між кочовиками та осілим населенням, центр перетину двох, а в пізньому Середньовіччі — навіть трьох цивілізацій. Минуле півострова виявилося набагато складнішим, ніж малюють кремлівські пропагандисти. У ньому є світлі і темні сторінки, злети і падіння, взаємна ворожнеча і взаємодопомога тамтешніх народів.

ІІ

У той час, коли у Західній Європі вже формувалися вогнища нової субконтинентальної цивілізації, на теренах України цей процес розпочався лише у VІІІ ст. Період Великого переселення народів тут затягнувся на понад пів тисячоліття — від середини ІІІ до VІІІ ст. У VІІ ст. у приазовських степах утвердилися булгари, які звільнилися з-під влади тюркського каганату й утворили самостійне об’єднання племен — Велику Булгарію. Неподалік, у прикаспійських степах, починаючи з VІІ ст. утворився Хозарський каганат, що відтіснив булгар частково до Дунаю, а частково до Середнього Поволжя і Прикам’я.

Із другої половини VІІ ст. починається активне проникнення у Крим Хозарського каганату, що увібрав у себе й частину Великої Булгарії після її розпаду. У добу розквіту в ІХ–Х ст. Хозарський каганат, ця, як вважається, перша державна формація на Сході України, об’єднав під своїм впливом величезну територію від гирла Дніпра до Аральського моря. Втягнута в конфлікт із християнською Візантією та мусульманським халіфатом, Хозарія у VІІІ ст. прийняла юдаїзм як державну релігію. На думку низки дослідників, прийняття це являло собою акт політичного самовизначення, демонстрацію незалежності як від християнства, так і від ісламу. Юдаїзм надав каганату статус третьої імперії, що дозволило йому підтримувати рівноправні відносини як із Візантійською імперією, так і з Арабським халіфатом. Кочове населення каганату швидко ставало осілим, розселяючись на величезних просторах від Уралу до Дунаю. На всій цій території часом мирно, часом у стані гострої конфліктності юдаїзм співіснував із християнством та ісламом. Данину хозарам сплачували і племена Русі — поляни та сіверяни.

В українській історіографії триває процес активного переосмислення місця і ролі Хозарського каганату в історії Східної Європи. У баченні авторів «Історії українського козацтва» Хозарський каганат унеможливлював просування у Причорномор’я кочових орд зі Сходу, що стало фактором підтримання відносної політичної стабільності в регіоні. С. Мостяєв саме з кінцем хозарської геополітичної епохи (630–882 рр.) пов’язує початок процесу формування східнослов’янського вогнища європейської цивілізації — східноєвропейського раннього Середньовіччя.

У перші десятиліття VІІІ ст. над Кримом установився візантійсько-­хозарський кондомініум: у юридично та культурно візантійських містах сидів намісник кагана — тудун, який контролював надходження данини хозарам. Утім, близько середини ІХ ст. Візантія відновила свою владу в Криму, заснувавши тут нову військово-територіальну одиницю — фему, центром якої став Херсон. Стратиги, які базувалися в місті, контролювали ситуацію у Криму до кінця ХІ ст., коли феми у зв’язку з реорганізацією адміністративної системи імперії припинили існування.

Наприкінці ІХ ст. у контрольованих каганатом причорноморських степах з’явилися печеніги; їхні напади значно послабили хозарське державне об’єднання. Проте остаточний його занепад був пов’язаний зі зміцнілою Руссю. Київські князі здійснили ряд успішних походів на хозарські міста Ітиль і Семендер, приєднавши фортецю Саркел на Дону до своїх володінь. Проникнення у Східний Крим і Приазов’я давньоруських дружин датуються рубежем VІІІ–ІХ ст. Військові походи (найуспішнішим серед них був переможний похід Володимира 989 р.) перетворювалися на торговельні контакти і соціокультурні впливи. Із Херсонеса (Корсуня) на Русь поширилося християнство.

Починаючи з ХІ ст. у степовому Криму утверджуються половці. Вони домінували у цій частині півострова до першої чверті ХІІ ст. «Половецький слід» залишився у кримськотатарській мові, що належить до кипчацько-половецької підгрупи тюркських мов. В. Войналович і Н. Кочан констатують: «Взаємовідносини половецького кочівницького угруповання і Русі характеризувалися не лише активною наступальною політикою половців і постійними грабіжницькими нападами на південноруське прикордоння, але й участю у війнах, що їх вели давньоруські князі як із сусідами, так і між собою. Зниженню конфліктності між русичами і половцями певною мірою сприяла їх обопільна зацікавленість у «прохідності» степових шляхів для торгових караванів, безпеку яких нерідко доводилось гарантувати спільними зусиллями. Завдяки цьому Половецький степ не лише слугував бар’єром, що відгороджував Київську Русь від Причорномор’я і Закавказзя, але й сам ставав ареною жвавих міжнародних торгових зв’язків».

У заселенні причорноморських степів, починаючи із середини ХІІ ст., брали активну участь так звані берладники. Берладь локалізується фахівцями в межиріччі Середнього й Нижнього Дністра, Пруту, Нижнього Дунаю. Здебільшого ці місця розглядаються як своєрідна слов’янська «вольниця», куди стікалися втікачі з північних ареалів.

Фактично уже в Х–ХІІІ ст. територія Середнього та Південного Придніпров’я стала пограниччям Європи, на якому перехрещувалися візантійські і західноєвропейські впливи. Візантійський вектор виявився потужнішим, що засвідчило прийняття Руссю християнства за візантійським зразком. Периферійність регіону Північного Причорномор’я і нижнього Подніпро­в’я стосовно європейських центрів була, якщо використовувати градації С. Роккана, водночас горизонтальною (що найкраще передається в термінах віддаленості) і вертикальною (вираженою у категоріях залежності). Попри те, що на цій периферії постійно виникали міста і фортеці, регіон був майже постійним вогнищем збройних конфліктів. Навряд чи продуктивно зводити останні до виявів протистояння «кочових» й осілих «племен» — адже при всій своїй відразі до життя «за кам’яними мурами» кочівники в умовах суворого клімату та розгалужених торговельних контактів не могли обходитися без міст.

1204 рік — рік захоплення центральних областей Візантії хрестоносцями — став часом остаточної втрати Візантійською імперією Таврики. Надалі Херсон і його околиці визнали над собою владу наступниці Візантії — Трапезундської імперії, хоча ця залежність була доволі умовною та обмежувалася сплатою данини. Майже тисячоліття на півострові проіснувала Кримська Готія (князівство Феодоро, «капітанство Готія»). Щодо кримських готів, то, локалізуючись переважно в гірських районах, вони у ІХ ст. ділили Крим із хозарами, Візантією, а пізніше — із генуезькими та венеційськими колоніями і кримськими татарами. Князівство Феодоро із центром у Мангупі, що у ХІІІ ст. займало значну територію Південно-Західної Таврики з прилеглим узбережжям, управлялося власною династією із вірменського роду Гаврасів — Таронітів. У центрі Криму впродовж ХІІІ ст. існувало князівство із центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) і караїмським населенням. Форпостом грецької культури і візантійських традицій лишалася Сугдея (Солдайя) у Східному Криму, перетворена на початку ХІІІ ст. на торгову факторію венеційських купців.

ІІІ

Від 1223 р. починається успішне проникнення у Крим татар. ­Завоювання, здійснені Монгольською імперією в Центрально-Східній Європі у 20–­­40-х рр. ХІІІ ст., за висновком Б. Черкаса, «нічим не нагадували колишнє переселення народів по Євразійському степу. Тут ми маємо справу із чітко спланованими зовнішньополітичними і військовими акціями… При цьому завойовники не кидають понищені території напризволяще, а закладають на них управлінську основу нової влади». Із цим пов’язана і поява стаціонарних поселень ординців на дніпровських переправах, у районі Сіверського Дінця, у Криму: «Фактично вперше в історії Джучидам удалося принести міську цивілізацію саме у відкритий Степ».

Перший удар татар припав на Солдайю, а після кількох таких нападів місто змушене було змиритися з необхідністю сплачувати татарам данину і підкорятися ханському наміснику. Початок «кримського юрту» був покладений сімома знатними родами беїв, родоначальники яких переселилися у Крим із Золотої Орди разом зі своїми підданими. 1233 рік — рік запровадження золотоординського намісництва в Судаку — вважається відправною датою в історії кримських татар. Невдовзі весь півострів, за винятком італійських колоній, що зберігали самоуправління, ввійшов до складу ординських володінь і став одним з улусів Орди.

Що ж до татар, то спочатку вони лишалися на півострові лише взимку, а влітку відкочовували у степи. Лише із другої половини ХІІІ ст. вони заснували на місці старої вірменської колонії і генуезького торгового пункту Сол­хат власний адміністративний центр, назвавши його К’ирим (Ескі-Крим, Старий Крим). У ХV ст. ця назва поширилася на весь півострів.

На момент приходу до Криму (середина ХІІІ ст.) монголо-татари були тенгріанцями (Тенгрі — ім’я їхнього верховного божества); пережитки шаманізму зберігалися до ХV ст. і навіть пізніше. Проникнення ісламу почалося у другій половині ХІІІ ст., а інтенсивна ісламізація у сунітському напрямі відбулася у 20–40-х рр. ХІV століття.

Кримськотатарська мова пройшла велику еволюцію, починаючи від другої половини ХІІІ ст. Від ХVІ ст. тривала значна османізація кримськотатарської літературної та актової мови. На різних стадіях османізації, прийнявши як розмовну так і письмову мову, її частково запозичили греки (тюркофони-­уруми), вірмени, частина євреїв, які утворили субетнос кримча­ків. Караїми у ХVІІІ–ХІХ ст. втратили свою давню тюркську мову, змінивши її на тогочасну кримськотатарську.

Після поразки, завданої татарському війську на р. Сині Води (1362 р.) великим князем литовським Ольгердом, підвладна кочівникам територія значно зменшилася — до прибережної зони в пониззі Дністра та Південного Бугу й до порогів на Дніпрі. Наступник Ольгерда Вітовт, скориставшись поразками правителя Західного улусу Орди Тохтамиша в його боротьбі проти середньоазійського володаря Тимура (Тамерлана), уклав із ним своєрідний кондомініум, за яким українські землі між Дністром і Дніпром, включно з Дашевим та Соколецькою тьмою, переходили під владу ВКЛ.

Будуючи у Дністровсько-Дніпровському межиріччі замки, переправи і митниці, Вітовт надав виразних міських рис Хаджибею, Дашеву, спорудив Чорний город (поблизу нинішнього Білгород-Дністровського). Степ перетнули караванні шляхи; а той, що пролягав через Поділля до Криму через переправу на Південному Бузі, дістав назву «Вітовтів Брід». За свідченням автора трактату «Про норови татар, литовців і московитян» Михалона Литвина (1550), «Вітовтова баня» (башта) — склепінчаста будова із місцевого вапняку — виконувала роль митниці на нижньому Дніпрі поблизу Таванської переправи.

Крим часто називають «світом у мініатюрі», і це не просто вдала метафора. Арабський письменник ХІV ст. Абу-л-Феда називав Солхат «столицею Криму». Місто розвивалося надзвичайно швидко завдяки торгівлі між Західною Європою та Азією, що велася в той час переважно через порти Криму — Кафу та Солдайю. Солхат від кінця ХІІІ ст. теж опинився на торговому шляху з Європи через Астрахань на Сарай-Бату на Волзі. Місто було оточене фортечними стінами; поблизу в’їзду до нього розташовувався величезний караван-сарай із галереями, де містилися приміщення для торговців і склади. Монументальні будівлі Солхата — палац ханів, мечеті, медресе — багато у чому наслідували архітектурний стиль сельджукської Малої Азії. Про рівень тодішнього містобудівного мистецтва дають уявлення розміщені під вулицями кяризи — вузькі кам’яні тунелі, що накопичували ґрунтові і дощові води, а також конденсували атмосферну вологу.

Пишна рослинна орнаментика ХІІІ–ХІV ст. нагадувала вірменську. У розташованому поблизу Солхата вірменському монастирі Сурб-хач, збудованому 1338 р., створювалися унікальні рукописи із численними мініатюрами. У Криму вірменські колонії з’явилися в ХІ–ХІІ ст. Кількість вірмен суттєво збільшилася у ХІV ст., особливо в містах, що входили до генуезьких володінь. Центральною колонією була Кафа, у якій вірмени в ХV ст. складали більшість населення. Значні колонії були в Солхаті, Солдайї, Карасу-Базарі. До нашого часу дійшли зразки вірменської монументальної пластики; вір­менським орнаментом прикрашали пам’ятники-фонтани. Високої досконалості досягло різьблення по дереву. У майстернях при храмах і монастирях у ХІV–ХV ст. збереглося близько 300 рукописів.

Навряд чи Солхат ХІV ст. можна вважати столицею татарської держави — адже до середини ХV ст. самої держави ще не існувало (від початку ХV ст. ханські ставленики — еміри — дедалі більше дистанціювалися від Золотої Орди, аж поки одному з них на ім’я Хаджи Ґерай не вдалося здобути незалежність і заснувати самостійний Кримський ханат). Але тут розташовувався ханський палац, залишки будівлі якого бачив ще у ХVІІІ ст. П. Паллас, численні релігійні центри. Особливість татарської системи управління полягала у своєрідному поєднанні елементів монархії і теократії. В утвореному 1441 р. Кримському ханаті світська й духовна влада функціонували роздільно, при цьому домінувала світська влада. Але юрисдикція будувалася на основі шаріату; тому вплив муфтія — офіційного тлумача законів, і кадієскера — керівника судової системи, був визначальним.

Своїм швидким зростанням Солхат був багато в чому зобов’язаний сусідній Кафі — генуезько-венеційській колонії, що впродовж другої половини ХІV і XV ст. перетворилася на найбільше місто й головний порт Криму. У міру того, як на фоні занепаду трансконтинентальної торгівлі зменшувалася роль Сарая — економічного центру Золотої Орди, зростала роль чорноморських портів. Аж до середини ХІІІ ст. за Причорномор’я як периферію Великого шовкового шляху велася запекла боротьба між італійськими колоніями, половцями і мешканцями Судака. У міру того, як середземноморська ділянка Великого шовкового шляху внаслідок війни 1256–1270 рр. почала занепадати, саме Причорномор’я почало відігравати провідну роль у міжнародній торгівлі.

ІV

Участь Генуї у хрестових походах (1099–1270 рр.) забезпечила їй звільнення від усіх податків у «святих землях». Відтіснивши арабів і візантійців, італійські купці зосередили у своїх руках посередницьку торгівлю між Сходом і Західною Європою. Крим виявився своєрідним «перевалочним пунктом» на торговому шляху, й італійські міста-колонії дістали потужний стимул для розвитку. За висловом Ф. Енгельса, італійці у ХV ст. стали першою в історії нацією капіталістів; елементи цих капіталістичних відносин вони пере­носили і на свої заморські території.

Р. Бартлетт пов’язує експорт до Східної Європи західноєвропейських моделей міст із торговою експансією, що почалася ще в ХІ ст. і у наступні два століття спричинила справжній вибух у Старому Світі. Західноєвропейська морська торгівля уже в ХІV ст. перетворилася на широку сферу ділової активності італійських та ганзейських купців; саме їхнім витвором стали колоніальні міста. «Навколо Чорного моря, на окраїнах монгольського світу, генуезці заснували торговельні форпости і колонії як перевалочні пункти на торгових шляхах, що вели до Китаю. Повсюди на цих берегах можна було зустріти вихідців із Генуї та її внутрішніх районів».

Завдяки тривалому існуванню античної традиції Крим сформував власну модель культурної ідентичності, яка через багато століть не втратила притаманні античності риси. На це, зокрема, звертав увагу російський дослідник історії Криму В. Возгрин, який простежив дивовижну подібність культури середньовічної Тавриди та тогочасного італійського Півдня. Будучи здавна крос-культурними територіями, населеними напрочуд динамічними аборигенами і мігрантами, Сицилія і Крим були єдиними регіонами, «де, точно кажучи, не треба було відроджувати античну культуру. Багато у чому досить було її підтримувати. Традиція діяла спонтанно та безперервно».

Кафа (нинішня Феодосія), заснована на місці глухого греко-аланського селища, була найбільшою серед чорноморських колоній Генуї. Генуезці отри­мали її від Нікейського імператора Михайла VІІІ Палеолога як нагороду за допомогу у відновленні Візантійської імперії і близько 1281 р. посадили там свого консула. Невдовзі Кафа, володіючи виключним правом торгівлі на Чорному морі, набула слави «іще однієї Генуї». То був найбільший у Північному Причорномор’ї ринок шовку, спецій і рабів, вузол торгових шляхів із найвіддаленіших місць Старого Світу. Нотаріальні записи 1289–1290 рр., що збереглися, дають непогане уявлення про тогочасне місто. Воно поділялося на квартали (contrade), мало францісканську церкву, лікарню Св. Іоанна, велику будівлю консульської адміністрації.

Після руйнівної облоги Кафи ординцями у 1307–1308 рр. генуезці залишили її, але невдовзі, сплативши викуп, повернулися та відбудували й укріпили місто. Відповідно до плану 1316 р. здійснювалися великі будівельні та оборонні роботи, і до 1352 р. Кафа вже була оточена могутніми фортечними стінами і мала цитадель із годинниковою баштою. У місті діяли 27 латинських церков, 13 грецьких й одна вірменська, а також численні мечеті і синагоги. Тут розташовувався центр єпархії, що проіснувала до 1475 року.

Саме в Кафі 1347 р. стався спалах бубонної чуми, занесеної або татарськими кочівниками, або невільниками зі степових районів. Чума швидко поширилася, спустошуючи інші міста чорноморського узбережжя, а вже звідти генуезькі та венеційські купці рознесли «чорну смерть» по всій Європі. Упродовж кількох наступних років ця хвороба знищила щонайменше третину населення Європи.

У ХV ст. Кафа займала панівне становище в економічному житті Криму — до такої міри, що статут міста від 1449 р. називав консула Кафи «главою всього Чорного моря». Вісім тисяч будинків і 70 тисяч населення — це були «рекордні» цифри для тогочасного Криму. Населяли місто переважно греки і вірмени; чисельність останніх стрімко зростала, і на час турецького завоювання Кафи (1475 р.) вірмени в місті складали вже дві третини городян. Зростала й кількість татарських мешканців Кафи, а також євреїв. Багатомовність міста посилювалася наявністю волохів (румунів), поляків, грузин, мінгрельців, черкесів (усіх вихідців зі Сходу генуезці іменували «сарацинами»).

Кафа, яку називали «Таврійським Константинополем», виступала посередником у торгівлі країн Заходу із Поволжям, Середньою Азією, Ін­дією, Московією. Вже тоді Крим вважався однією із житниць Європи. Тоді ж Кафа стала і центром работоргівлі. Серед ремесел, якими славилося місто, найбільший розвиток отримали і, що були пов’язані із суднобудуванням — тут здебільшого виготовляли невеликі гребні галери. Із кінця ХІV ст. місто чеканило власну монету — аспри. Показово, що на аверсі срібного аспра був уміщений герб Генуї, а на реверсі — татарська тамга.

Апарат влади в місті створювався генуезцями. Щорічно з Генуї призначався консул, при ньому перебувала рада провізорів, що відала благоуст­роєм і поліцією. Функції загального контролю виконувала рада старійшин у складі восьми осіб; фінансами управляли два масарії зі своїм штатом, судовою справою опікувалися 16 синдиків. Адміністративним центром міста була цитадель, перетворена на неприступну фортецю. У місті діяв водогін, по якому вода подавалася з водозбірників, що розташовувалися на узвиш­шях. Латинський єпископ Кафи у 1438–1439 рр. сприяв унії вірменської і римо-­католицької церков.

Після захоплення Константинополя турками 1453 р. морський шлях із Генуї виявився заблокованим, але генуезький банк Св. Георгія мав у Кафі настільки широку сферу впливу, що взяв на себе управління всіма чорноморськими колоніями. Утім, утруднення в торгівлі загострили соціальні суперечності в місті до такої міри, що 1454 р. городяни вийшли на вулиці з вигуками: «Хай живе народ, смерть нобілям!»

Підвищений інтерес до Північного Причорномор’я після взяття Константинополя виявили й турки. Влітку 1453 р. в акваторії Чорного моря з’явився великий (56 кораблів) турецький флот, який, після рейду по причорноморських містах, став на стоянку біля входу в гавань Боспоро (Керчі). У договорі турків із кримським ханом ішлося про взаємодію у боротьбі проти Кафи та інших генуезьких міст; утім, справа обмежилася лише збільшенням регулярних виплат Кафи на користь хана. Водночас мешканці Кафи мусили визнати суверенітет турецького правителя і змиритися на певний час із перебуванням у місті (з 1454 р.) турецького посла. Їхнє звернення до європейських правителів і Папи Римського по допомогу відчутного ефекту не дало.

У 1462 р. Кафу, фактично відрізану від зовнішнього світу, погодився прийняти в підданство польський король Казимир, але фактично то був лише формальний акт. Утручання в конфлікт папи Пія ІІ теж ситуацію не покращило — його спроби заручитися у боротьбі проти турків підтримкою східних правителів зазнали невдачі після захоплення турками Трапезундської імперії 1461 року.

Коли ж 1475 р. Кафу обложила турецька армія, городяни, переважно греки та вірмени, змусили латинян здати місто без бою. Ера генуезців у Криму добігла кінця. Турки перейменували Кафу на Кефу і зробили місто центром санджаку, до складу якого входили Кефинський, Мангупський, Судакський та Єникальський (Керченський) кадилики. Більшість італійців виїхали. Але ті, хто лишився, та їхні нащадки свято берегли традиції. Так, рід «дженовез-­кипчак» навіть у радянські часи міг простежити свою генеалогію впродовж 700 років.

V

Найбільшою венеційською колонією в Криму була Сугдея (Судак), що у другій половині ХІІІ ст. отримала назву Солдайя. У 1287 р. туди був призначений венеційський консул «всієї Хозарії»; це квітуче місто, що налічувало понад 15 тисяч жителів, вважалося також і військовим форпостом венеційців із тисячним гарнізоном. Солдайя і Боспор у ранньому Середньовіччі зі звичайних єпархій перетворилися на митрополії, безпосередньо підпорядковані патріарху. У 1299 р. Генуя і Венеція уклали між собою «вічний мир», але це не припинило суперництва між ними. У 1313 р. в Генуї було створено спеціальну установу «Officium Gazariae», що відала кримськими справами. 1318 р. генуезька колонія під назвою Боспро, або Пондікопера, виникла на території Боспору (Керчі). У той же час генуезці утвердилися у Херсонесі.

Свою залежність від кримських татар Солдайя була змушена визнати після кількох руйнівних набігів кочівників (1223, 1238, 1242 і 1249 р.). Але масової міграції з італійських колоній не спостерігалося; на той час Крим перебував на перетину торгових шляхів, та аж до підкорення Криму турками 1475 р. генуезці та венеційці співіснували з татарами — хоч мирним це співіснування було далеко не скрізь і не завжди.

Зруйнована 1327 р. татарами венеційська Солдайя за домовленістю із Золотою Ордою 1365 р. перейшла до генуезців. Невдовзі, скориставшись послабленням Орди після Куликовської битви, генуезці закріпили за собою все узбережжя Криму від Чембало (Балаклави) до Кафи. Під контроль Генуї за угодою 1381 р. потрапила й Готія. На генуезькій карті Криму позначені поселення Форі (Форос), Кікінео (Кікінеїз), Лупіко (Алупка), Мусакорі (Місхор), Джаліта (Ялта), Горзовіум (Гурзуф), Луста (Алушта), Пертеніте (Партеніт) та ін. Консулів у Джаліту, Лусту, Горзовіум і Пертеніте призначав представник Генуї в Кафі. Осілі кримчани італо-грецького походження у ХІІ–ІV ст. становили дві третини населення Східного Криму.

Степовий Крим, що у ХІV ст. ще перебував під владою Золотої Орди, у 40-х рр. ХV ст. звільнився від цієї залежності і потрапив під юрисдикцію місцевої династії кримських ханів. Татарам-кочівникам усе ж були потрібні укріплені фортеці, значення яких особливо зросло після встановлення турецького протекторату над Кримським ханством.

ХV ст. в історії України пов’язується із кінцем Середньовіччя і початком ранньомодерної доби. Проте Золота Орда, хоч і розкололася спочатку на три, а потім на дві частини, все ще контролювала значну територію між Лівобережжям Дніпра і Правобережжям Дону. Постійна небезпека татарських нападів змушувала й польського короля роздавати у Дністровсько-­Дніпровському межиріччі землі в обмін на оборону від степовиків.

VІ

Українське Причорномор’я протягом кількох століть було розділене не просто між трьома державами, але й між трьома цивілізаціями. Розташований у центрально-кримському степу Кримський улус зі столицею в Солхаті був частиною Золотої Орди і належав до євразійського кола кочових культур. Розкинуті від Херсонеса до Азова генуезькі володіння зі столицею в Кафі були східним форпостом європейської цивілізації. Нарешті, Готія — князівство Феодоро з розташованою в горах столицею Мангупом — являла собою останній осколок колись могутньої візантійської цивілізації. Всі три держави постійно конфліктували між собою (найбільші війни відбулися у 1423 та 1433–1434 рр.), але жодна з них так і не принесла остаточної перемоги над сусідами.

Географічне розташування Півдня України на порубіжжі християнської і мусульманської цивілізацій зумовило кілька принципових особливостей у його розвитку. Як на головну з-поміж них фахівці вказують на тип соціо­культурного освоєння території, що в демографії іменують відкритим, із високою питомою вагою міграційних процесів. Велика міграційна рухливість населення спостерігалася впродовж усього часу формування поселень. Важливо підкреслити, що міграційна рухливість мала яскраве етнічне забарвлення. Другою особливістю слід вважати внутрішньорегіональну нестабільність, що надто відчутно давала себе знати з кінця ХVІ століття.

Історію України неможливо осмислити без урахування фактора її глибоко закоріненої порубіжності. Усі без винятку її регіони на тому чи іншому етапі свого історичного буття були аренами різноспрямованих геополітичних зазіхань і реальних впливів, аж до прямого підпорядкування. При цьому зіткнення інтересів двох-трьох зовнішніх сил на тій самій території було радше правилом, аніж винятком. Рухливі й нестабільні кордони не стільки зберігали територіальну цілісність, скільки слугували пропускними пунктами для майже не контрольованого перетікання людей, грошей, товарів, ідей тощо. Ані гори, ані ріки не створювали, як правило, надійних перешкод для вторгнень чужинців, і саме тому автохтонне населення ніколи не почувалося господарем у власному домі.

Життя «на межі», «при кордоні» формувало особливий тип світосприйняття і специфічні ціннісні системи. Поступово утворювалися прикордонні ареали із притаманними їм ментальними стереотипами. Тут не лише зустрічалися, але й постійно взаємодіяли різні системи світобачення, різні уявлення про сенс життя, різні релігії та моральні норми. Сплав, що виникав протягом цієї взаємодії, був, як правило, крихким і непередбачуваним. Етнічні спільноти, що ворогували, несподівано ставали союзниками, але союзи так само легко руйнувалися, як і вкладалися. Відчуття постійної небезпеки формувало афективний, часто демонстративний стиль поведінки. Його домінантою був поділ по лінії «свої — чужі», але межі, що на якомусь етапі здавалися неперехідними, на наступному могли стиратися аж до повного зникнення.

Підсумовуючи, зазначимо: місце та роль порубіжності в історії Південної і Східної України ще далекою мірою не прояснені. Зіткнення різних цивілізаційних впливів часто спричиняло непередбачувані ефекти: приміром, на думку О. Галенка, генуезька колонізація Криму стимулювала работоргівлю, а тривале османське правління капсулювало архаїчні політичні традиції Степу і тим самим зумовило порівняно легке завоювання Криму Російською імперією. Отже, нові парадигмальні орієнтири і пояснювальні схеми нині мають вибудовуватися із врахуванням нового осмислення проблем кордонів і погранич.