Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV–XVIII ст.) [фрагменти]

Не підлягає сумніву, що через територію України в минулому (обмежуємо свій аналіз періодом від монголо-татарської навали до кін. XVIII ст., тобто до часу посилення тенденцій капіталістичного розвитку) проходили, та ще й досі проходить кілька важливих природних і антропогенних кордонів: біологічний, або, як тепер заведено говорити, екологічний,— між степом і лісом з проміжною смугою лісостепу; гідрографічний — Великий європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів; соціально-­економічний — між кочівництвом і осілістю; етноконфесійний — між слов’янами-­християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами, та, в результаті, етнокультурний — між, загалом кажучи, культурою Заходу і культурою Сходу. При такій насиченості кордонами можна цілком погодитися з думкою, що по території України проходив, рухаючись залежно від політичних обставин, також Великий кордон, котрий, як вже згадувалося вище, прокладають по цілій земній кулі.

Ще одна обставина: сама назва «Україна», яка замінила стародавню назву «Русь», не що інше, як втілення Великого кордону: Україна — край, країна, окраїна, окраїна одного світу, протиставленого іншому. Та хоча Україна це окраїна, прикордонна територія, досі ніхто не намагався пристосувати вже опрацьовану специфічну методику вивчення історії кордону до історії, етнографії, культури України. Цілком непристойним вважається згадувати, що розташований у серці сучасної України Київ був протягом багатьох століть прикордонним містом, містом Великого кордону, містом на межі степу. Те, що прекрасно усвідомлював, зокрема, основоположник західноєвропейського українознавства француз Г. Левассер де Боплан, пишучи в 1651 р. трактат про Україну на кордоні, дальші покоління дослідників досить легковажно знехтували.

Фактична відсутність українського етноцентризму (при всіх намаганнях його створити) і, в результаті, питомо українських схем суспільно-політичної історії та історії культури, які насправді балансують між європо- і моск­воцентризмом, довела до того, що в українських гуманітарних науках переплуталися сторони світу. Тому для українських істориків Схід — це часто Візантія або Московія (явне перенесення європоцентричного стереотипу на український грунт), Північ та Південь відсутні. Ототожнюючи Схід з територією поширення культур і цивілізації Азії, ми розуміємо під ним все те, що було на схід та південний схід від України.

Вивчення кордону ясно говорить про необхідність застосовувати дво­пла­новий аспект: треба аналізувати, по-перше, етнокультурні умови і взаємо­відносини в зоні, що прилягає безпосередньо до самого кордону (його звичайно розуміють як політичний), по-друге — аналогічні умови і взаємовідносини в гінтерланді, деколи далекому,— тобто на тій території, відблиски якої частково сягали прикордонної смуги. Для середньовічної України прикордонна територія — це степи Право- і Лівобережжя; гінтерланд — західноукраїнські землі, до деякої міри Литва і Польща як репрезентанти Заходу. Для того боку кордону гінтерланд — це, відповідно, Крим, Причорномор’я, а далі Мала Азія як носії культур і цивілізацій Сходу. Логічним наслідком такого підходу буде ставлення до найближчих до Великого кордону культур як до периферійних відносно глибинних центрів цивілізацій Європи і Азії.

На двоплановий (пограниччя — гінтерланд) кордон в історіографії дивилися і дивляться по-різному. Можна визначити дві полярні тенденції. Перша концепція — майже повний ізоляціонізм: кордон — це бар’єр між Руссю, пізніше Росією, і Сходом, до того ж Сходом не тільки мусульманським (що, врешті-решт, можна зрозуміти), але також християнським передньоазійським. Представники таких крайніх поглядів є в російській, а також в українській науці. У наш час Д. Лихачов (але не лише він) стоїть на точці зору різкого ізоляціонізму і автохтонізму, заперечуючи будь-які позитивні моменти в контактах культури Русі з культурами Сходу — як християнськими, так і мусульманськими, деколи, правда, роблячи винятки для Візантії (забуваючи, мабуть, при цьому, що культура Візантії була синкретичною, альянсом Сходу і Заходу). В ділянці історії мистецтва таких поглядів дотримувався російський вчений М. Воронін. В українській літературі про українсько-тюркську несумісність широко писав політолог Ю. Липа — він заперечував будь-які українсько-тюркські контакти (у позитивному розумінні) через нібито «психічну неохоту». Липа мав попередників — М. Грушевського та О. Терлецького. Грушевський, признаючи, що український народ формувався в постійному сусідстві з тюрками, вважав, що в монгольський період тюрки, які проживали в межах Русі, повернулися назад у степи, не залишивши помітних слідів в українському етнічному типі. Для всіх представників ізоляціонізму і несумісності велику роль відіграють питання національного престижу.

Протилежна тенденція — відомі положення євразійської школи, що розглядають суспільну і культурну історію Росії та всієї Східної Європи майже тільки з позицій впливу Сходу, починачи від впливу скіфського, а кінчаючи тюркським. Г. Вернадський свого часу запропонував вважати Русь не східною окраїною Європи, а західною окраїною Азії.

Існує ще й третя, середня, точка зору, найменш популярна. Наведу думку Михайла Драгоманова: «Скажіть мені, що таке “національні святощі”? З чого вони складаються? Що в “українських національних святощах” є свого питомого, а що візантійського, арабського, перського і загальнокультурного?».

‹…›

Великий кордон середньовічної України не був кордоном у політично-­адміністративному розумінні, як, наприклад, кордон між німецькими князівствами, де не лише кожне село, але й дослівно кожне поле, двір, дерево педантично враховували, і вони могли стати причиною прикордонної суперечки. Степовий кордон на Україні — це дві зони реального політичного і воєнного впливу, слідом за якими, а деколи і попереду яких «просувалося» народногосподарське використання територій, часто навіть всупереч бажанням політичної влади. Ці зони впливу лише з сер. XVII ст. почали оформлятися у вигляді, сказати б, юридичних кордонів, щоб остаточно стабілізуватися наприкінці XVIII ст., коли Росія вийшла на береги Чорного моря.

Степова і лісостепова зони України пережили протягом п’яти з половиною століть кілька припливів і відпливів кордону. Максимально просунувся Великий кордон на північ, коли в безпосередньому підпорядкуванні Золотої орди опинилися не лише степи, пристепова смуга, але й Київське князівство. За кілька десятиріч своєрідної литовської «реконкісти» (приблизно від 1362 р. до поч. XV ст.) литовці докотилися на Правобережжі до Чорного моря, зайнявши Дністровсько-Дніпровське межиріччя і до фундаментів знищивши по дорозі золотоординську осілість з кількома містами включно, але зберігши кочівництво в приморській зоні. Дальший відплив Великого кордону на північ припадає на останню чверть XV — поч. XVI ст.— після включення Криму і ряду опорних пунктів (устя Дніпра, Дністра, Дунаю) до складу Османської імперії. Це був період, коли Туреччина, охоплена манією величності, вважала цілу Східну Європу своєю сферою впливу: тоді виникали плани походів на Київ, на Астрахань, які, зрештою, реальних результатів не дали.

На південь Великий кордон як на Лівобережжі, що протягом довгого часу було заповідним краєм кочовиків, так і на Правобережжі просувався зі своєрідними «сезонними коливаннями» та прониканням спершу форпостів народної й військової колонізації (козацтво). Новий відхід Великого кордону на північ — після 1672 р. на Правобережжі, коли його перетворено на васальне щодо Порти українське гетьманство-князівство. І, нарешті, останній етап «реконкісти» (вона захопила, правда, також території, які ніколи не входили до складу Київської держави) почався 1700 р. та закінчився, знову не без «сезонних коливань», ліквідацією Кримського ханства у 1783 р. і Ясською умовою 1791 р. Великий кордон, припинивши своє існування політично, зберігався, однак, ще майже півтора століття в матеріальній і духовній культурі деяких етносів Північного Причорномор’я.

У який спосіб формувалася етнічна ситуація при всіх коливаннях Великого кордону? Панівні етноси: український — північніше, тюркський, конкретніше татарський, пізніше кримсько-татарський зі спорідненими ногайським, буджацько-татарським,— південніше, очевидно, підлягали припливам і відпливам, зберігаючи основну базу в гінтерланді або мігруючи на схід (як трапилося з ордами північно-західного Причорномор’я в 1771 р., коли вони переселилися на Кубань, і з приазовськими ногайцями, правда, вже за межами досліджуваного періоду — в 1840-х р.), на південь (золотоординське населення в Добруджі в другій пол. XIV ст., буджацькі татари наприкінці XVIII ст., частина кримських у 60-х рр. XIX ст.). Але межа між панівними етносами не була непроникним бар’єром: на північ невимушено (у зв’язку з міжусобицями в Золотій орді, наприклад) або вимушено (як полонені) мігрували татари, що утворили скупчення осілих, міських татар Волині, а також колонії на військовому праві в межах тієї ж Волині, Білорусії, Литви (з другої пол. XVII ст. їх звуть «липками»). Менше відомо про те, що татари кочували в межах литовської сфери впливу на Правобережжі в сер. XVI ст., кочували, врешті, в степових регіонах держав гетьманів Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка в другій пол. XVII ст.

Українське населення зберігалося з часів Київської держави у кримських поліетнічних містах (ще у 1638 р. 12 українських дворів у Кафі); воно, мабуть, протрималося ще деякий час біля Дністрового і Дніпрового лиманів (т. зв. «Семенові люди»), а також на річкових переправах після встановлення там османського панування. ‹…› Траплялося й добровільне переселення за Великий кордон — наприклад, козаків післямазепинських часів чи запорожців після зруйнування Січі Катериною II.

У конфесійному плані: українці — православні; татар-язичників (є сліди якраз поганської міграції в Литву таких груп татар, що намагалися уникнути ісламізації в Золотій орді) замінили мусульмани.

Татари не були єдиними кочовиками на південь, чи, докладніше, на південний схід від Великого кордону. В першій пол. XVII ст. в донецьких степах з’явилися калмики-буддисти, що завзято ворогували з татарами-мусульманами. У цьому регіоні калмики кочували до кін. XVIII ст.

Етнічна історія меншостей (української на півдні, татарської на півночі) склалася по-різному. Українців асимілювали, значну частину насильно ісламізувавши. Про це свідчить звіт 1476 р. паші Емінека, який захопив Південний Крим та Дніпровий лиман; про це говорить зникнення українських дільниць Кафи та збільшення тої кримської етнічної групи, що стала відомою під назвою татів (греки, українці, черкеси, західні європейці, навернені на іслам і тюркізовані). Українські раби-чоловіки вимирали (якщо не приймали іслам), жінки ставали рабинями, наложницями, деколи дружинами, що не могло не відбитися на антропологічному типі кримсько-татарської аристократії, а також татарського (і турецького) міського населення Південного і Середнього Криму. Можливо, що в степу, зокрема в Дністровсько-­Дніпровському межиріччі, умови деколи складалися кращі. У всякому разі, інакше не можна пояснити збереження українських топонімів на південному боці Великого кордону (наприклад, в польській дипломатичній нотат­ці 1567 р.; на карті Г. Боплана поселення Андріїв далеко від Південного Бугу). В сер. XVIII ст. українці становили вже значний відсоток населення Дністровсько-Дніпровського межиріччя, так званої Ханської України; були й такі, що влилися до складу ногайців Аккерманського аулу.

Кілька століть спілкування українців і татар у межах Кримського ханства не минули безслідно. В Евлії Челебі збереглося дуже цінне свідчення, що шанування діви Марії, матері Ісуса, «пророка козаків», проникло до монастиря дервішів у Ак-Мечеті (сьогоднішній Сімферополь). Посередництво українських невільників у даному випадку не підлягає сумніву.

Татарське населення, зокрема те, що проживало на військовому праві в Україні та Білорусії, зберігало етноконфесійну автономію. Розпорошені полонені асимілювалися швидко. У 1672 р. через національно-релігійні утиски з боку поляків татари-липки збунтувалися, перейшли до турків, які якраз тоді захопили Поділля, а в 1699 р. частина татар мігрувала в Добруджу. Однак залишилися дрібні поселення на Волині, які поступово асимілювалися (рештки зникли вже у XX ст.). У Білорусії і на північно-східних окраїнах сучасної Польщі релікти татар втратили мову, але зберегли досі почуття своєї національно-релігійної ідентичності. Татарське населення, кількість якого визначити неможливо, асимілювалося в Степовій Україні — чи в козацькому середовищі, чи серед українських поселенців Північного Причорномор’я, про що свідчить тюркський прошарок української антропонімії, а також дані гематологічних досліджень.

Калмики переважно мігрували на південний схід, але частина з них, наприклад чугуївський калмицький козацький полк, християнізувалася й українізувалася.

І українці, і татари виявилися етносами, дуже місткими для чужоземних елементів, асимілюючи їх без помітної «шкоди» для свого етнічного складу.

З обох сторін Великого кордону існували ще колонії інших, нечисленних етносів. Етноконфесійне становище їх було подібне, незважаючи на різницю етнічного оточення. Вони зберігали етноконфесійну автономію різноманітної структури. Тут були євреї (їх набагато більше з північного боку кордону), караїми, вірмени. Греки і черкеси (частково тюркофони), які зберігали своє етнічне обличчя в Криму, досить швидко втрачали його на Україні (крім ніжинської грецької колонії). Роль верховної, панівної нації відігравали в один час на Україні поляки і пов’язані з ними інші католики, аналогічне місце зайняли турки-османи Південного Криму, Дніпрового еялету (провінції), пізніше Хотинської раї, Подільського еялету. Доля панівних націй з обох сторін Великого кордону склалася подібно: вони відпливли до гінтерландів або поступово асимілювалися (часто не без завзятого опору, як, зокрема, правобережні поляки) після переміни політичної ситуації.

У міркуваннях про етноконфесійну структуру не торкаємося ще ряду чужих етнічних вкраплень з обох боків Великого кордону, як не торкаємося і романської (молдавської) народної (біля усть рік) та штучної колонізації, а також інших видів штучної колонізації, яку проводив російський уряд в другій пол. XVIII ст.

Близьким до проблеми етноконфесійних відносин є питання про етнолінгвістичну ситуацію. З цього та другого боку Великого кордону найпоширенішими були українська і татарська мови, обидві вони у певний період були під сильним впливом мов панівних націй — польської і турецької. Українські лексичні вкраплення виявлено вже в такій типово кримсько-­татарській пам’ятці, як Codex Cumanicus (1330). Турецькі урядові особи, члени комісії для, зрештою нереалізованої, делімітації кордону листувалися в 1540-х p. з польською стороною по-українському. Турок, польський агент, писав у цей же час донесення з Аккермана по-українському. Широко відомі листи і ярлики кримських ханів XV — першої пол. XVI ст., складені малограмотною, але цілком зрозумілою українською мовою. Деякі татарські хани добре говорили по-українському. Українська мова, як прикордонна lingua franca, поширювалася у XVII ст. до Астрахані включно, де її вживали татари.

З іншого боку, ряд гетьманів (Б. Хмельницький, П. Дорошенко) і полковників досить вільно говорили по-татарському. Один з організаторів козацтва, черкаський староста Остафій Дашкевич (сер. XVI ст.) часто проникав у коші кочовиків, прекрасно володіючи татарською мовою,— ні разу його не схопили. Умови прикордоння, щоденні контакти сприяли проникненню численних татаризмів до української мови; протиприродними виглядають спроби — вони почастішали останнім часом — оголосити польську, російську, а навіть угорську мови посередниками у цьому процесі. Можливо, є підстави говорити про поєднання західних та східних елементів в українській дипломатиці (способі написання документів) часів Богдана Хмельницького.

Висновок: Великий кордон, без сумніву, був кордоном в етноконфесійному та етнолінгвістичному планах, але його контури постійно розмивалися як з одного, так з другого боку. Непроникливого бар’єра не було.

Переміщення Великого кордону то на північ, то на південь, про які ми говорили раніше, найкраще свідчать, що це не був спокійний кордон. Це був кордон у вогні. Приблизно до сер. XVI ст. заграва пожеж освічувала майже тільки північну зону прикордоння, зрештою, не лише прикордоння, але й гінтерланду. Пізніше — після зміцнення козацтва — заграва почала освітлювати також південну зону кордону, кидаючи відблиски на далекий гінтерланд, включаючи Варну, Стамбул, Трапезунд. Здавалося, що кордон горів завжди, викликаючи непримиренні протиріччя, постійну ворожнечу, потік взаємних обвинувачень, які не припинялися, постійний крутіж відплатних дій. Не підлягає сумніву, що для Кримського ханства походи за здобиччю та ясиром перетворилися у справжній промисел, який деколи компенсували подарунки польського короля, московського великого князя чи царя.

Всі ці явища можна було б поставити на тверду статистичну основу, можна було б показати конкретно, скільки років та з якою інтенсивністю горів Великий кордон. Але це завдання історики поки що не виконали. Ми маємо переліки татарських нападів на Україну, але повний каталог татарських нападів ще не складено; маємо яскраві описи козацьких сухопутних та морських походів у Буджак, на Перекоп, у Крим, морських експедицій на західне і південне побережжя Чорного моря, але повного списку їх все ще немає. Досі не можемо сказати докладно, скільки років Великий кордон був справді у вогні, перетворюючись у розпечений бар’єр, і на скільки років пристрасті стихали. Але те, що вони справді стихали,— з різних причин,— ми вже знаємо цілком певно.

На Лівобережжі вогонь пригасав унаслідок воєнних заходів російського уряду — просування чимраз далі на південь засічних ліній. На Правобережжі деколи впливали на стан справ заходи литовсько-польської сторони, які стали ефективнішими в період розвитку і зміцнення українського козац­тва. Та це не був єдиний метод гасіння прикордонної війни. У 1626 р. запорозькі козаки з’явилися в Криму як союзники хана, що збунтувався проти турецького султана. У 1648–1651 р. кримські татари стають союзниками Б. Хмельницького. У 60–70-х р. XVII ст. ролі міняються часто: татари ідуть на допомогу гетьманові П. Дорошенкові на Україну, козаки рушають з подібною метою в Крим. Події йдуть одна за одною: виникнення протурецької і протатарської орієнтації у частини козацької верхівки, перенесення Січі на турецьку і татарську території — до Олешок (біля Дніпрового лиману) чи за Дунай. Перелік таких прикладів можна продовжити.

Висновок: Незважаючи на тривалі воєнні пожежі, Великий кордон не був герметичним бар’єром, що перешкоджав би утворенню воєнно-­політичних союзів.

Дальше кардинальне питання, на яке хочемо звернути увагу,— це співвідношення кочівництва і осілості, двох нібито цілком непримиренних способів життя і протилежних соціально-економічних моделей.

Кочовий спосіб життя, без сумніву, був типовим для південного і південно-східного прикордоння. Він панував у Північному Причорномор’ї, на Лівобережжі, в Степовому Криму. Гінтерланд — південнокримський, балканський, малоазійський — це переважно седентаризація. Через бідність джерел ми не дуже ясно уявляємо собі, як проходив поступовий перехід від кочівництва до осілості в степу, але те, що цей довгий процес був безперервним і стимулювався північним прикордонням, добре розуміємо. Про золотоординські поселення, які проіснували до 60–90-х р. XIV ст., вже мовилося. Степовий Крим поступово покривався постійними поселеннями. До переходу Буджака і Єдисану (Ханської України), тобто частини південно-­західного Причорномор’я, під російську владу, ця територія була покрита десятками татарських, а також українських і молдавських сіл. Подібною була картина наприкінці XVIII ст. на сучасній Херсонщині. Навіть, здавалося б, найменш схильні до осілості ногайці Приазов’я почали у XVIII ст. ставити постійні зимівники, формувати власні села (наприкінці XVIII ст. там було 71 поселення) — їх притягав протоміський центр Ногайськ (біля пізнішого Бердянська).

Про те, що кочівництво поширилося також на північну сторону кордону (в Київському князівстві XV ст., під захистом Литви у XVI ст., на території Гетьманщини) вже мовилося. Можна ще раз згадати, що серед буджацьких татар — ногайців Аккерманського аулу, кочовиків, які після 1768 р. розпорошилися по Бессарабії, Криму, Подонні, були також українці за походженням.

У науковій пресі недавно з’явилося твердження про те, що донські козаки спершу були кочовиками. Не беремося розглядати це питання відносно донського козацтва (у його середовищі значно сильніше проявлявся тюркський, нехристиянський елемент), але повинні сказати, що серед українського козацтва такі риси не простежуються. На північному боці Великого кордону проявилося, однак, інше явище, яке ми схильні пояснити близькістю класичного кочівництва — широкомасштабне вівчарство, тваринництво, розведення коней. Рівень відгінного тваринництва Поділля можна проілюструвати численними фактами: Б. Претвич, староста з Бара, доставляв у 1544–1546 рр. до Пруссії велику кількість турецьких коней, телят, корів і биків, а також турецьких курдючних овець. 1567 р. польська сторона виступила з претензіями до турецької за захоплених овець (175 тисяч), рогатої худоби (64 тисячі), коней (понад 9 тисяч). Також козаки захоплювали великі отари овець та іншої худоби (1666, 1671 р.) і переводили на свій бік. Ще в 1830-х р. (відомості з мемуарів А. фон Бера) протягом кількох днів на степових окраїнах Поділля вирізали до 30 тисяч овець, висушуючи м’ясо на сонці.

Висновки: Немає підстав протиставляти осілість і кочівництво в приграничних зонах Великого кордону: вони не протидіяли одне одному, а взаємно доповнювалися. Бар’єра не було.

‹…›

Про генезу українського козацтва написано дуже багато, існує ряд патріо­тичних і непатріотичних гіпотез. Не підлягає сумніву, що сам термін тюркський — вперше його засвідчує згаданий вже Codex Cumanicus у такому фонетичному оформленні, яке свідчить, що слово потрапило до кодексу при посередництві української мови. Попередниками козаків часто вважають давньоруських бродників, але таке припущення обгрунтоване слабо. Є озна­ки того, що слово «бродник» — калька з іранської, а сам термін пов’язаний більше з торговельною діяльністю і означає щось на зразок «лоцмани степових караванів». Здається, є більше підстав бачити попередників українських козаків у тих особисто вільних людях, яких збирав у свої поліетнічні дружини золотоординський темник Ногай наприкінці XIV ст. Ці загони складалися не з тюрків — були в них алани, готи, черкеси й українці, що діяли, очевидно, на південному боці Великого кордону. Так чи інакше, ідея козацтва народилася в степу і, поєднавшись з давно використовуваним інститутом прикордонного військового населення (можна згадати, наприклад, чорних клобуків Київської держави), почала реалізуватися на північному боці Великого кордону, досить швидко кристалізуючи власну національну і конфесійну ідеологію (саме її були позбавлені бразильські бандієранти, бурські командос й інші формування).

Підкреслюємо: національне і конфесійне забарвлення, бо, незважаючи на різноманітність поліетнічних елементів, які влилися до запорозького козацтва, воно завжди виступало єдиним етнічним (український) і конфесійним (православ’я) фронтом як носій яскравих проявів національної самосвідомості. Не треба приймати на віру повідомлення польських джерел кін. XVI — першої пол. XVII ст. про те, що запорожці — зборище людей різних національностей, наприклад турків, татарів, греків, німців. Польський уряд, намагаючись уникнути відповідальності за походи запорозьких козаків (формально польських підданих) на турецькі володіння, заперечував, що вони складаються з вихідців з України. Неправомірно робити висновок, що поширення східних елементів у одязі, зброї, тактиці, мові козаків автоматично доводить перевагу татар серед запорожців — як це роблять деякі історики. Все це важливе у зв’язку з проблемою української національної свідомості XVI — першої пол. XVIІ ст. ‹…›.

Висновок: Так чи інакше, але виходить, що для переходу інституту козацтва з Півдня на Північ Великий кордон роль бар’єра не відігравав.

Нестабільні умови прикордоння сприяли збереженню в цьому регіоні незалежних або напівзалежних ефемерних державних формувань як західної, так і східної орієнтації: улус Ногая наприкінці ХІІІ ст.; Запорозька Січ з цього або того боку степового кордону у XVI–XVIII ст.; Буджак, що довгий час грав роль нічиєї землі, не підпорядковуючись ні Туреччині, ні Кримові; саме Кримське ханство з його досить частими проявами індепендентизму до Османської імперії.

А тепер коротко зупинимося на висновках, які можна зробити на підставі конкретного етнографічного і параетнографічного матеріалу.

Про одяг. Для того, щоб завуалювати вплив тюркського Сходу на костюм заможних і середніх класів Польсько-Литовської держави, польська історіографія, виходячи знову з інтересів національного престижу, опра­цювала гіпотезу про так звану «орієнталізацію смаків» шляхетської та міщанської верхівки України XVI–XVIII ст. При цьому використовували поверхові аналогії про орієнтальну моду, яка з’явилася в Західній Європі в період колоніальної експансії Англії, Франції, Іспанії, Португалії. Мовляв, у подібний спосіб, через Захід, у крайньому разі через Трансільванію, васально залежну від Османської імперії, східна мода нібито проникла до Польсько-Литовської держави і відбилася на зовнішньому вигляді магнатів та патриціату.

Опрацьовуючи таку гіпотезу, історики і мистецтвознавці в один мент забули, що Схід, справжній Схід, був поряд, і що фактично всі східні території Речі Посполитої протягом більш як трьох століть міцно входили до сфери його торговельного впливу, що якраз відтіля — з Туреччини, Ірану, деколи навіть з Індії, Єгипту — через Україну прибували пишні тканини, розкішний одяг, парфумерія, інші предмети туалету. Вплив східної моди на українське і польське середовище був велетенський — у цьому плані цілком втрачалося відчуття близькості нібито постійно палаючого Великого кордону. Характерно, між іншим, що торговельні каравани зі Сходу приходили на Україну постійно, незалежно від воєнних дій.

Схід у побуті панував до XIX ст. включно. Один з мандрівників (К.-Б. Феєр­абенд) у 1798 р. відзначив, що Кам’янець-Подільський — це головний склад найрізноманітніших турецьких, левантійських, перських товарів. Перелік східних товарів, що приходили на Україну, охоплює десятки найменувань. Французький граф А. де ля Гард де Шамбона записав у 1818 p., що одяг подільської шляхти — східний. За східними взірцями на Україні засновували у XVIII ст. мануфактури, що виготовляли золототкані шовкові пояси. Подільські селянки ще на поч. XIX ст. з великим вдоволенням носили жовті черевики, запозичивши цю моду від татар.

Мабуть, у всіх перед очима зовнішній вигляд запорозького козака: адже він одягнений у типово східний костюм, а зовнішня імітація орієнтального вигляду дійшла до перенесення живцем мусульманської зачіски — козацького чуба (оселедця), який у християнському середовищі цілком втрачав свій мусульманський ритуальний зміст...

Елементи Сходу і Заходу контрастно чергувалися з обох сторін Великого кордону. Турки принесли на свої чорноморські території методи західного фортечного будівництва. Козаки на приналежній до них степовій території Запорозьких Вольностей ставили типові для кочовиків шалаші — катраги з повсті на двох колесах, добре відомі з татарського побуту під назвами котарги чи кибитки. У ділянці домашнього побуту українці перейняли ряд східних страв і напоїв, наприклад бузу з проса, та заставляли столи східним або стилізованим під східні форми посудом. У Печерському монастирі було заведено турецький звичай залишати на столі під час трапези всі страви, підносячи все нові й нові. Б. Хмельницький став любителем кави за кілька десятиріч до того, як цей напій відбув переможний похід по Західній Європі. Гречка з’явилася на Україні під назвою «татарка», бо прийшла до нас з Татарії.

Західні товари мали на південному сході від Великого кордону не менший попит, як східні на північному заході. Ще Г. Боплан зауважив, що серед татарських воїнів кожний має в кишені нюрнберзький годинник. Калмицький правитель Аюка-хан наприкінці XVIII ст. вимагав від російської сторони навіть німецьку карту, коляску, годинник і ліки. Асортимент товарів, на які на Сході був особливий попит, найкраще розкривають переліки подарунків, які передавали турецьким султанам або татарським ханам та їхньому оточенню.

Є підстави вважати, що на козацькій військовій організації позначилися тюркські взірці. Як і турецький санджак-бей, козацький полковник втілював у собі об’єднання військової та цивільної влади в одних руках. Бунчук носили над головою паші, хана — і над головою гетьмана. Січ очолював отаман, під яким було два або чотири осаули. У центрі коша був майдан, довкола якого розташовувалися курені. В степу козаки ставали табором, утворюючи укріплення з возів. Кращими кіньми під сідло вважали бахматів і т. д.— всі ці терміни тюркського походження. Жорстокі кари — садити на палю, бити палицями по підошвах і п’ятах — перейшли на Запоріжжя від татар і зберігалися, вже у польському магнатському середовищі на Поділлі, до кін. XVIII — поч. XIX ст.

Тюркський Схід глибоко увійшов у духовне особисте і громадське життя: тепер ми зовсім не відчуваємо того, що звичаї не вітатися і не прощатися через поріг, підкидати на руках шановану особу — тюркські за походженням. Анекдоти з відомого циклу про Ходжу Насреддина увійшли як органічний елемент до українського фольклору. Коли вивчення української етнопсихології вийде поза межі дилетантизму, можливо, вдасться визначити, які з рис національного характеру справді питомі, а які формувалися під впливом південно-східної сторони кордону (пасивність, рабськість, фаталізм, анархічність, отаманство, жорстокість, підступність, зрадливість, розбишацтво, забобонність).

Окремий розділ утворюють відблиски Сходу в українському народному декоративному мистецтві й в українському мистецтві взагалі. Є підстави говорити про збіги в орнаментиці та колористиці української й золотоординської кахлі та кераміки взагалі, й зокрема гуцульської. Українська музична культура запозичила не лише деякі тюркські інструменти разом з їх назвами (наприклад, кобзу), але навіть мелодику пісень. Слов’янська в’язь рукописів формувалася, можливо, не без впливу куфічної арабської. Основні джерела іконографічної схеми української народної картини «Козак Мамай» — тюркська антропоморфна скульптура причорноморських степів, відома під назвою кам’яних баб, а також, з іншого боку, буддистські культові зображення — картини, які возили калмики-кочовики в спеціальних футлярах, приторочених до сідел степових коней.

Мабуть, можна говорити навіть про ще глибинніші явища — проникнення окремих елементів шаманізму (шанування кам’яних баб) до середовища українських поселенців степу. Відкритим залишається питання про генезу могилок — поширеної в Степовій Україні намогильної тризни, що аналогічна поминальним звичаям кочовиків біля кам’яних баб. Перелік крупинок, з яких складається загальна картина, можна продовжити. Недарма один з кращих знавців історії Запорожжя Д. Яворницький, який кілька років прожив у Туркестані, «побачив багато зв’язків як в загальному, так і в окре­мих [випадках], між життям туземців Середньої Азії та побутом запоро­зьких козаків».

Наведу ще одну цитату з М. Драгоманова. Понад сто років тому він писав (стаття була опублікована в «Киевской старине» 1886 р.): «Наші предки протягом тисячоліття (якщо почати рахунок лише від часу появи у нас писемності) то воювали з народами тюркського племені, то дружили з ними; одружувалися, мішалися в колонізації, мінялися національністю і т. п. Внаслідок цього й культурно-побутова взаємодія між нашим народом і тюрками повинна бути чимала. Але що ми знаємо про цю взаємодію? Де не лише роз’яснювальні праці про цю взаємодію, але хоча б підступи до них, збірки матеріалів, крім міркувань про тюркські слова у нашій мові?»

Треба дуже шкодувати, що за минулі сто років ми не дуже зрушили з місця. Але, може, настав час, щоб зійти з мертвої точки? Неможливо уявити собі таке становище, при якому історик французької, наприклад, культури не враховував би у своїх дослідженнях всю різноманітність міжетнічних контактів по лінії кордонів з германським, англосаксонським, кельтським та романським — нефранцузькими — світами, не кажучи вже про імпульси, що приходили з інших континентів. Але історик української культури може зі спокійним сумлінням ігнорувати тисячу двісті кілометрів Великого кордону зі Сходом, бо він, цей культуролог, вдивляється лише у два напрями: на Північ і на Захід. Мабуть, пора, усвідомити, що існували та існують ще й інші сторони світу: Схід і Південь.

Остаточні висновки: Здається, погляд на Великий кордон як своєрідний санітарний бар’єр відпадає остаточно. Великий кордон на Україні був зоною різноманітних етнічних контактів, що діяли за принципом вибіркового фільтра: не все те, що було характерне для Сходу, без спротиву сприймали на Заході, і навпаки (це, зокрема, стосувалося релігійних ідей). Але сприймали багато. Здається, західні цивілізації сприйняли більше елементів Сходу, ніж східні цивілізації — елементів Заходу. Це пояснюється, мабуть, більшою гнучкістю і меншим консерватизмом Заходу, з іншого ж боку — набагато догматичнішим мусульманським фундаменталізмом. Великий кордон на Україні століттями не лише палахкотів вогнем, але і був зоною етнокультурного обміну. Границі не лише роз’єднували, але й об’єднували народи — в усякому разі, так бувало в минулому.

Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV–XVIII ст.) // Записки НТШ: історико-філологічна секція. 1991, Т. 22. С. 28–44