Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

Південноукраїнські фронтири у ХVІІІ–ХІХ століттях

Ярослава Верменич

І

Політична географія Російської імперії у другій половині ХVІІІ ст., зазначав В. Кравченко, змінювалася на очах одного покоління. Зовнішні кордони країни перекроювалися не менше шести разів, причому напрямки і характер цього процесу визначалися двома взаємопов’язаними тенденціями — експансією імперії на південь і захід та модернізацією держави на засадах європейського Просвітництва. «Зміни зовнішніх, політичних кордонів супроводжував періодичний переділ усієї території імперії; новоприєднані землі залучали до нового імперського гранднаративу, передусім історичного, покликаного виправдати і легітимізувати новий порядок, тобто право імперського уряду порушувати історичні привілеї окремих територій та їхніх політичних еліт. Проте політика централізації та уніфікації імперії не була рухом в одному напрямку — згори вниз. Вона могла здійснюватися лише за наявності діалогу центру із провінціями».

Із другої половини століття соціальні, локальні та релігійні ідентичності почали набувати не лише політичного та історичного, але й етнокультурного виміру. «Мова й етнографія відігравали дедалі важливішу роль у процесі інтелектуального мапування Російської імперії, встановлюючи нові та руйнуючи старі символічні та адміністративні кордони. Символічна конфігурація нового, модерного національного простору накладалася на територію, обмежену рамками релігійної ідентичності. Відповідно світський і релігійний дискурси могли доповнювати один одного або конкурувати між собою».

Для українських земель кінець ХVІІІ ст. означав настання кардинальних змін — не тільки їхні умовні обриси, але й ідентичнісні параметри робилися іншими. Перестали існувати два державні конгломерати, що впродовж віків справляли великий вплив на життя українського етносу — Річ Посполита і Кримське ханство. Зміцнилася Російська імперія, якій удалося об’єднати під царським скіпетром більшу частину українських земель і поширити на них власні управлінські стандарти. Посилилася політично, у тому числі за рахунок приєднання Галичини і Буковини, й Австро-Угорщина, хоч і продовжувала лишатися «клаптиковою» монархією з безліччю проблем, породжуваних етнічною неоднорідністю і соціальною нерівністю.

Отже, у кінці ХVІІІ ст. Росія істотно змінила свої обриси. За О. Толочком, вона поглинула території і народи з надзвичайно різноманітним культурним та історичним досвідом — від «західних» шведів Фінляндії до «азійських» уламків ногайських і татарських орд Причорномор’я. Стрімкість, із якою відбувалися ці зміни, випереджала здатність суспільної думки усвідомити етнічну, релігійну, культурну, мовну строкатість нового населення, його специфічні правові традиції, класову та майнову структуру. Створювалося враження, що історію Північного Причорномор’я доцільно переписати, «стираючи… сліди орієнтального минулого і видобуваючи із забуття або створюючи наново “європейське” (античне) минуле краю».

Паралельно ставилося завдання поширити на новоприєднані території вже звичний образ Малоросії, «малорусифікувати» колишню Річ Посполиту й Оттоманську Порту. На зламі ХVІІІ і ХІХ ст. мало кому спало би на думку, що можна «виобразити» Україну складеною з таких різнорідних елементів, як «козацька» Малоросія, «запорозька» й «татарська» Новоросія, «польські» Волинь та Поділля, австрійська Галичина на тій підставі, що всі ці різнорідні регіони мають одну історію і населені одним народом. Лише згодом, не в останню чергу завдяки подорожам, зміна ландшафтних зон усвідомлювалася як послідовність історичних типів: Таврія й Причорномор’я, приміром, допомагали поєднувати Малоросію з образами грецької й римської історії.

В уяві росіян початку ХІХ ст. Україна асоціювалася виключно з Малоросією. Уявлення про те, що саме лівий берег Дніпра і є Україною, настільки міцно усталилося, що жоден тогочасний автор навіть не намагався вдаватися до якихось пояснень. «Коли ж ішлося про південь, степові території — в уяві виникали Одеса, море, економічний бум, але у жодному разі не було згадки про українців». Власне, і самі українці, констатує Р. Шпорлюк, просуваючись на південь і розширюючи в такий спосіб український простір, не вбачали у цьому процесі ознак націєтворення. Лише у 1870-х роках М. Драгоманов чітко обґрунтував причини, через які «Новоросія» підпадає під визначення України.

ІІ

Маніфест Катерини ІІ про скасування Запорозької Січі (1775 р.) містив виразний акцент на тому, що претензії запорозьких козаків на володіння новоприєднаними територіями, мовляв, цілковито безпідставні. Доволі промовисто сказано в маніфесті і про причини, що спонукали Катерину ІІ до зруйнування Січі. Царську адміністрацію обурювало самовільне розширення запорожцями своєї території, і те, що їхня кількість сягала вже 50 тис. душ. Але головний мотиваційний стимул до зруйнування вбачався у тому, що «заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самое основание зависимости их от престола нашего, и помышляли, конечно, составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением…».

Цитуючи уривок із маніфесту, Ф. та Г. Турченки зауважують: «Автори цього документа не надто переймалися логікою — їхні докази ґрунтуються на праві переможця, відповісти якому переможений не має можливості ‹…› І сьогодні пишуть про ріки “російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського іга”, забуваючи згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. В об’єктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла би на береги Чорного моря».

Для Росії було надзвичайно важливо закріпити власний пріоритет на володіння величезною територією — за підрахунками Н. Полонської-­Василенко, це було понад 13 млн десятин землі (не враховуючи Криму). Як зазначає В. Горобець, ідеологеми «Третього Риму», базовані на «привласненні» візантійського спадку, стали ключовими елементами для розуміння сакральної основи зовнішньої політики московського керівництва наступних десятиліть, у тому числі і підґрунтя стосунків з Україною. А. Каппелер зафіксував у цьому контексті такі найбільш поширені методи російської експансії: дипломатична гра й переманювання на свій бік іноетнічних еліт; поступовий, багатоступеневий наступ на окраїни (із попереднім оголошенням протекторату, закріпленого сценаріями публічного лояльного волевиявлення); воєнне загарбання; виправдання анексії політичними аргументами.

За висновком відомого американського кримознавця А. Фішера, із яким солідаризується й А. Каппелер, анексія Росією Криму відбувалася у три етапи, що відповідали напрямам інкорпорації інших держав — спадкоємців Золотої Орди, але здійснювалися значно швидше. Після того як у середині 1771 р. півострів виявився фактично окупованим російською армією, була зроблена спроба врегулювати відносини між Росією і Кримом укладанням союзного трактату. Такий трактат був підписаний першого листопада 1772 р.— Крим проголошувався «вільною, ні від кого не залежною областю»; водночас декларувалися «союз, дружба й довірчі відносини» між ним і Росією. Угоду було підкріплено передачею Росії «в постійне утримання» Єнікале і Керчі. За Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р. Туреччина погодилася на незалежність Криму.

Надалі Катерина ІІ вміло скористалася боротьбою всередині кримської еліти і 1778 р. розпочала кампанію переселення з півострова в Азовську губернію християн: греків і вірмен. У 1783 р. вона вже не відчувала потреби в маскуванні своїх намірів. У заяві Катерини ІІ ішлося про те, що перетворення Криму на незалежну область не принесло спокою Росії. «Принимая во внимание все эти обстоятельства, мы приняли решение… сделать на будущее время Крымский полуостров не гнездом разбойников и мятежников, а территорией Русского государства». Одночасно із Кримом Росія анексувала Тамань і Кубанську сторону.

«Присвоївши», за власними словами Катерини ІІ, Кримський півострів, царська адміністрація швидко довела його до цілковитого запустіння. М. Драгоманов, звертаючи увагу на позитивне політичне значення для української національної справи «набуття до Росії буджацьких, кримських та кубанських степів», водночас зауважував, що «царський уряд не вмів упорядкувати Криму», що у ХVІІІ ст. був багатший, ніж у ХІХ, і «негуманно поступав там з татарами».

ІІІ

Навіть після ліквідації Запорозької Січі і Кримського ханства Південна Україна ще довго зберігала прикордонний характер. У середині ХІХ ст. кожен сьомий житель тут був військовослужбовцем. Загалом же приріст населення в регіоні виявився вражаючим. Населення губерній, що умовно вважалися українськими, зросло з 8,7 млн осіб 1811 р. до 13,6 млн осіб 1863 р. Унаслідок міграцій і високих темпів природного приросту щільність населення на українських етнічних землях збільшилася майже в 40 разів. «Стара Україна» й «Нова Україна» були розділені не лише у часі; вони дуже різнилися за своїми геополітичними, демографічними та етнічними вимірами».

Разом із землями колишньої Запорозької Січі новоприєднані землі утворили Новоросійську губернію, що 1802 р. була поділена на три менші: Ка­теринославську, Херсонську і Таврійську. Заселення краю відбувалося на пільгових умовах, що було продиктоване насамперед воєнно-стратегічними міркуваннями. Заохочуючи до переселення на нові місця дворян, царська адміністрація безкоштовно передавала їм по 40 тис. акрів землі за умови заселення їх 25 селянськими господарствами. Населення краю швидко ­зростало і на кінець століття досягло 554 тис. осіб. На місцях давніх грецьких колоній, а також турецьких фортець виникали причорноморські порти, що спеціалізувалися насамперед на вивозі пшениці.

Майже одночасне виникнення в регіоні десятків нових міст із доволі розвинутою інфраструктурою — феномен, що легко піддається поясненню в контексті «відроджувальної активності» Катерини ІІ. Зі зрозумілих причин особливо активно освоювалися колишні землі «запорозької вольниці» — тут новостворювані міста швидко набували суто російського вигляду. Для встановлення повного контролю над територією Січі царизмові було необхідно, по-перше, перервати козацьку традицію розселення і міського розвитку, а по-друге — створити нові символи російської присутності у краї. Перше завдання переважно розв’язувалося перетворенням колишніх козацьких зимівників на слободи, друге — створенням уособлень імперської величі у вигляді нових міст. Освоєння величезного південного регіону велося Катериною ІІ зі справжнім європейським розмахом. Містобудівні проєкти, що мали стати втіленням ідеї регулярності у планувальній структурі, розглядалися, за В. Вечерським, як засіб адміністративної цент­ралізації і водночас уніфікації міської забудови.

Не менш складними, ніж проблеми містоутворення, виявилися для імперської адміністрації питання освоєння території, на якій до зруйнування Січі, за приблизними підрахунками сучасників, мешкало понад 100 тис. душ чоловічої статі. Приблизно половина січовиків, яким запропонували вступити на регулярну військову службу, відповіла на цю пропозицію втечею на територію Османської імперії, де була заснована Задунайська Січ. Григорій Потьомкін, на якого було покладене завдання освоєння новоприєднаних до Росії земель, опинився перед непростою дилемою — навіть пам’ять про козаків імператриця наказала знищити, але ж для виконання бодай елементарних завдань охорони південних рубежів потрібно було не менше 10 тис. військових.

Оскільки ж загроза війни з Туреччиною знову стала реальною, через 12 років після зруйнування Січі царизм змушений був вдатися до утворення з колишніх запорожців нового війська, що отримала назву «Військо вірних чорноморських козаків». Кіш, під егідою якого зібралося 12 тис. козаків, розташувався в Олешках. Спочатку чорноморців розселили між Дніпром і Бугом, але після смерті Г. Потьомкіна місцем розташування Чорноморського війська стала Тамань, а згодом Кубань.

1801 р. у колі царських сановників виникла ідея використати для регулярної прикордонної служби ногайських татар, які кочували в районі р. Молочної. Експеримент із перетворення ногайців на козаків виявився, однак, невдалим, хоча Ногайське козацьке військо («Ногайські кінні полки») кілька років все ж проіснувало. Не надто вдалими виявилися і дві урядові кампанії по переселенню до Південної України спочатку козаків із Полтавської та Чернігівської губерній, а потім державних і куплених у поміщиків селян з Орловської та Курської губерній.

До середини 70-х рр. ХVІІІ ст. переселення на необжиті землі вимагало певної мужності — прикордоння все ще було небезпечним для тих, хто намагався жити тут постійно. Із Росії ризикували переселятися переважно військові, чиновники і просто шукачі пригод. Охоче поповнювали лави місцевого дворянства учорашні представники козацької старшини — за підрахунками Н. Полонської-Василенко, українці 1787 р. становили 10,5 % землевласників у 15 повітах Катеринославської губернії. Менш інтенсивною була українська колонізація Херсонської губернії — теплі морські узбережжя закріплювали за собою російські чиновники. Охоче селилися тут польські дворянські родини, вихідці з дунайських князівств Молдавії і Валахії, німецькі, болгарські, вірменські, грецькі переселенці. На думку Л. Циганенко, яку, однак, не варто вважати безспірною, багатонаціональний склад південноукраїнського дворянства «не мав аналогів у світі».

За підрахунками В. Пірка, на 1784 р. населення Катеринославського намісництва становило 708 190 осіб, у тому числі українців 73,77 %, росіян — 12,23 %, молдаван і румун — 6,22 %, греків — 3,47 %. Отже, південь України заселявся головним чином за рахунок українців. Переселенці досить швидко денаціоналізувалися, і хоча вплив української культури і мови був непорівнянним із російським, у регіоні наочно виявлявся «дух степу» — атмосфера пограниччя, що її утверджувало козацтво і ще довго не могли приборкати царські урядовці. Степ уже сам по собі вабив людей підприємливих, енергійних, навіть відчайдушних. Козацький стереотип мислення, базований на ідеях вільної людини і землі, що дається лише Богом, визначав незалежну поведінку, із якою були змушені (певним чином, зрозуміло) рахуватися земле­власники та урядовці.

ІV

Аби заселити новоприєднані землі, російський уряд мусив удатися і до заохочення міграції з-за кордону. Для переселенців відводилися величезні земельні масиви; розміри «дач» й орендованих ділянок регулювалися за до­помогою так званих оброчних статей. У ході потужних міграційних процесів зіткнулися дві переселенські хвилі (із Росії та Європи), що, з одного боку, розмивали козацький етнокультурний пласт, а з другого — збагачували скарбницю прикордонного досвіду надбаннями народів, які теж загартовувалися в горнилі Великого Кордону.

Однак завезені з Балкан колоністи погано адаптувалися до умов необжитих територій і, як правило, довго на одному місці не затримувалися. Експеримент з утворенням на землях Запорожжя і Слобожанщини так званих Нової Сербії і Слов’яносербії виявився короткочасним і в остаточному підсумку невдалим. Фактично до кінця ХVІІІ ст. величезна територія сучасного Донбасу залишалася типовим фронтиром, місцем «зустрічі» (далеко не завжди мирної) різних ментальностей, життєвих трибів, поведінкових стереотипів.

Значно сприятливішими були умови соціально-економічного розвитку та етнокультурного відтворення низки нечисленних громад європейських колоністів, які в ХІХ ст. склали особливий прошарок вільних землеробів. Ці переселенці в південноукраїнських степах намагалися жити компактними групами (колоніями), демонструючи, як правило, особливий стиль життя і високі зразки агрокультури.

Потужну німецьку діаспору в Південній Україні створили німці; упродовж століття (1764–1866 рр.) вони заснували в Таврійській, Бессарабській, Катеринославській і Херсонській губерніях 335 поселень. Компактно розташовані німецькі колонії об’єднувалися в колоністські округи (Березанський, Лібентальський, Дучурганський, Молочанський, Бердянський, Маріупольський) із певною внутрішньою автономією. Німці у своїх громадах обирали не лише управу, але й учителів, а в євангельських громадах — і священників. Мовою урядування й освіти була німецька (до 1875 р.). Напередодні Першої світової війни в усіх українських губерніях налічувалося 25 155 «німецьких волостей» (із переважно німецьким населенням).

Присутність болгар на півдні України стала помітною після російсько-­турецьких війн ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. Суцільні масиви болгарських поселень існували у Бессарабії, Одеському та Миколаївському повітах Херсонської губерні — на середину ХІХ ст. їх налічувалося 92. У 1860-х роках близько 30 тис. болгар переселилися до Надазов’я, де заснували ще 38 поселень.

Початок інтенсивної єврейської колонізації південного регіону датується 1817 р. і пов’язується з утворенням Товариства ізраїльських християн, що ставило за мету навернення євреїв у християнство і залучення їх до землеробської праці. Тільки у Херсонській і Катеринославській губерніях до 1880-х рр. існувало близько 40 єврейських землевласницьких колоній. Утім, їхня частка в міському населенні, передовсім Одеси, зростала набагато швидше.

Віддалені наслідки участі іноземних колоністів в освоєнні українського Півдня заслуговують на спеціальне дослідження. Тут наведемо лише два промовисті факти. Саме на півдні України німець В. фон Графф першим у світовій практиці виростив ліс на відкритій степовій місцевості, спростувавши усталений погляд про принципову неможливість заліснення степу. Пам’ять про нього береже Велико-Анадольське лісове господарство із власним навчальним закладом. А досвід лісовода широко використовувався в радянські часи для захисту полів від суховіїв шляхом утворення лісосмуг. У 1856 р. німець-колоніст Фейн купив маєток, назвавши його Асканія-Нова. Об’єднавши зусилля з родиною Фальців, він поставив на промислову основу місцеве вівчарство. У 1887 р. в Асканії-Нова був закладений ботанічний сад, що став основою найбільшого на сьогодні дендропарку у Європі.

У другій половині ХІХ ст. «роздача земель» на Півдні України набула неймовірного розмаху, причому разом зі стимуляцією переселення організованих груп мігрантів із сусідніх держав заохочувалася і «внутрішня колонізація» на доволі вигідних умовах. Наслідком підвищеної рухливості населення стала не лише етнічна строкатість, але й полікомпонентна господарська колонізація. Залежного населення (кріпаків) тут було менше, ніж на Правобережжі та Лівобережжі, отже, й умови для господарської активності були сприятливішими. Але водночас етностратифікаційний склад населення відразу виявився деформованим: у містах переважали росіяни, що створювало певну напругу між містом і селом. Загальною закономірністю було не надто велике бажання українців, переважно селян, поповнювати кадри промислових монстрів; доволі часто вони віддавали перевагу виїзду у віддалені регіони країни замість праці на розташованих поруч підприємствах.

За Т. Шульгою, саме величезний приплив переселенців в Україну з Росії та Білорусі, де перенаселення зробилося проблемою значно раніше, ніж в Україні, створив феномен переважання російськомовного населення промислових міст і містечок Донбасу. Селянське населення Сходу України, яке від самого початку формувалося на поліетнічній основі, хоч і з відчутною перевагою українців, поступово втягувалося у життя промислових районів і частково русифікувалося. Різниця між історично хліборобськими та індустріальними регіонами, що частково згладжувалася колонізаційними процесами ХVІІІ і перших трьох чвертей ХІХ ст., знов стала більш виразною.

V

Своєрідність Південної України, зумовлена насамперед її прикордонним становищем, швидкими темпами колонізації, постійною воєнною небезпекою і гостротою соціальних антагонізмів, вимагала певних особливостей в організації управління краєм. Зросійщені завдяки міграціям новопосталі міста разюче відрізнялися від тих традиційних для України осередків міської культури, де ще жила пам’ять про магдебурзьке право. Нова міська верхівка, багатоетнічна за своїм походженням, формувалася за рахунок місцевого дворянства, купецтва, чиновництва, духовенства, представників «вільних професій». Царизмові доводилося рахуватися з тим, що в міру перетворення міст у центри тяжіння для «зайшлої» робочої сили і розширення навчальної бази вони ставали джерелами протестних настроїв і нестабільності.

Незважаючи на жорсткі дискримінаційні заходи царизму, міста Наддніпрянської України наприкінці ХІХ ст. були осередками бурхливих модернізаційних процесів, що не лише змінили їхнє обличчя, але й створили нову виразну вісь конфліктності — між новими формами міської суспільної організації і традиціоналістським сільським способом життя. Безумовно, має рацію німецький дослідник сталінізму Й. Баберовські, коли пише: «Село не розчинилося в місті, воно завоювало й підкорило місто, назавжди змінивши його обличчя». Безпрецедентний розмах страйкової боротьби в містах на початку ХХ ст. був зумовлений не лише важкими умовами праці і вкрай низьким рівнем її оплати. Робітники шукали той ідеал справедливості, що був виплеканий сільським способом життя і сформованим в умовах села розумінням свободи. Вони стихійно бунтували проти буржуазних порядків і бюргерських цінностей».

Не можна, однак, не бачити того, що саме у зонах степового порубіжжя «дух капіталізму», який упродовж тривалого часу не мав у межах Російської імперії достатніх умов для розвитку, узяв своєрідний «реванш». На просторі, щойно звільненому від османських впливів і майже незаселеному, умови для технологічної, адміністративної та інших різновидів модернізації виявилися загалом сприятливими. Для Півдня України багато важило те, що західні підприємці виступали тут у ролі агентів трансферу західноєвропейського індустріального менеджменту, нової трудової етики.

Підсумовуючи результати російської модернізаційної хвилі на українських теренах, І. Кононов убачає у виникненні Донбасу як нової металургійної і паливної бази Російської імперії появу «острівця індустріального суспільства». Мабуть, це надто сміливий висновок, оскільки, як визнає сам автор, виробництво тут трималося на примусовій праці та напіввійськовій дисципліні. Парадоксальний, із його точки зору, характер такого «індустріа­лізму» полягав у поєднанні новітньої техніки з архаїчними суспільними відносинами, а також у тому, що масштабні перетворення здійснювалися практично без участі гуманітарної інтелігенції. «Формувалося індустріальне суспільство без сегрегації за національними ознаками, але із сильними технократичними традиціями».

Ще однією особливістю модернізації в її українському варіанті був величезний розрив у розвитку кількох великих промислових міст і маси населених пунктів, що не потрапили в орбіту індустріальних перетворень. Індустріальна модернізація не тільки не супроводжувалася політичною і культурною модернізаціями, але перебувала в гострому конфлікті з останніми. Іноземним капіталістам було невигідно вкладати кошти у міську інфраструктуру, і тому Юзівка, не кажучи вже про інші нововиниклі осередки індустріалізації, офіційного статусу міста так і не отримала аж до падіння імперії. І за суто зовнішніми прикметами, і за станом культури вона не піднялася вище рівня занедбаного робітничого селища.

Те, що урбанізація створює умови і стимули для асоціальної поведінки, зростання злочинності, констатують усі фахівці із соціальної історії. Т. Портнова на прикладі Катеринослава показала, наскільки і якими темпами зростають соціальні девіації в умовах, коли в індустріальному й урбанізованому суспільстві рухливе населення відчуває смак відносної свободи від суспільного контролю. У 1912 р. кількість пограбувань і крадіжок у місті вдвічі перевищила рівень, зафіксований у всій губернії 1891 року.

Переважно немісцеві робітники, що жили в умовах неймовірної тісноти, часто в нелюдських умовах бараків, швидко засвоювали негативні стереотипи поведінки щодо влади і власності, виявляючи схильність до стихійних руйнівних бунтів. Відірвавшись від землі, учорашні селяни опинялися на становищі маргіналів, у системі цінностей яких домінували культ грубої сили і сумнівні задоволення, пов’язані з пияцтвом. Потрапляючи у фабричний казан, росіяни, українці, греки поступово денаціоналізувалися, втрачаючи цілісне світосприйняття селянина й не набуваючи навичок міського жителя. Симбіоз залишкової патріархальності та радикальних зрівняльних настроїв створював вибухову суміш, що спритно використовували у своїх інтересах як ліворадикали різних мастей, так і праві консерватори — чорно­сотенці.

Із погляду О. Субтельного, глобальна тенденція перетворення традиційних аграрних країн на сучасні індустріальні та постіндустріальні демонструє безліч національних і регіональних форм. «Модернізація в Україні особливо вражає в кількох відношеннях. Колись аграрна за самою своєю суттю, Украї­на стала індустріальною в надзвичайно швидкий і травматичний спосіб. До того ж модернізацію тут здійснювали переважно неукраїнці. Відтоді і тепер зберігається певний поділ між українським і модерним».

Але чи варто однозначно характеризувати Південну Україну як оплот асиміляції і русифікаторства? На думку одеської дослідниці Т. Попової, такий підхід виглядає надто спрощеним. По-перше, поліетнічним соціумам притаманна схильність до, як мінімум, «двох лояльностей» — тут вважалося нормальним одночасно відчувати себе й малоросом, і росіянином. По-­друге, у регіоні було чимало носіїв взаємовиключної свідомості, які вважали, що український національний рух збережеться лише в тому випадку, якщо культурні орієнтири будуть чітко визначені. Історію Новоросійського університету, що мав бути, за задумом влади, оплотом русифікаторства, Т. Попова дослідила з точки зору конфлікту між носіями численних культурних і національних лояльностей і прихильниками взємовиключної свідомості. Цей конфлікт по-різному впливав на особистості — інколи травматично, а інколи і творчо. Приміром, О. Маркевич упродовж усього свого життя віддавав перевагу «численним лояльностям», що дістало відображення у багатогранності його наукових інтересів. А О. Грушевський та І. Лінниченко мислили в категоріях «взаємовиключних культурних прихильностей».

VІ

На шляху експансії на південь Російська імперія зазнала чимало невдач, що в недалекому майбутньому стали джерелом додаткової соціальної напруги в регіоні. По-перше, імперії не вдалося істотно послабити вплив ісламської ідентичності на населення Криму — завдяки функціонуванню Таврійського магометанського духовного правління, яке спиралося на розгалужену мережу релігійних громад, тут надовго зберігся режим своєрідної етнотехнократії.

По-друге, у підсумку невдалим виявився соціальний експеримент, здійснюваний російською владою щодо єврейського населення. Консервувалася замкнутість єврейських громад, навколо них штучно нагніталася атмосфера недовір’я. У містах простір виявлення господарської ініціативи виявився для євреїв настільки звуженим, що вони змушені були виношувати амбітні еміграційні плани і в міру можливості їх реалізували. Неможливістю само­реалізації у встановлених законом межах значною мірою пояснюється активна участь євреїв у революційному русі. Але погромні хвилі і революційні катаклізми початку ХХ ст., а пізніше — асиміляційна політика радянської влади невдовзі призвели до практичного знищення пласта єврейської містечкової культури. «Вибіркова інтеграція», розрахована на акультурацію певних категорій єврейського населення, значно збільшила процент євреїв у бізнесових та інтелектуальних колах, які в містах Півдня почували себе вільніше, ніж деінде. Це посилило водночас як еміграційні (з орієнтацією на сіоністську державу в Палестині), так й автономістські настрої серед місцевого єврейства.

По-третє, вибудовуючи градації у суспільстві на основі становості, майнового статусу, конфесійної належності з ігноруванням колишніх етнічних меж, царизм формував атмосферу бездуховності, національного нігілізму, створюючи сприятливий ґрунт для ідеологічного маніпулювання свідомістю з боку різних політичних сил.

І все ж не можна не бачити того, що на теренах Південної України стабілізаційні та дестабілізаційні процеси відбувалися паралельно, до певного часу врівноважуючи одні одних. Промислове освоєння нових регіонів озна­чало значний крок уперед у трансформації патріархальних основ життя. Але промисловий бум супроводжувався гострими соціальними й етнічними конфліктами, що провіщали невідворотність революційного вибуху в подальшій перспективі.

VІІ

Територіальні зрушення кінця ХVІІІ ст. змінили геополітичну ситуацію на північному узбережжі Чорного моря. О. Стегній та М. Чурилов мають рацію, зазначаючи, що завоювання причорноморських територій Росією революціонізувало політичну та історичну географію України і ґрунтовно змінило відносини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття. Геополітичні зрушення створили передумови для великих міграційних процесів, а ці процеси, своєю чергою, створили нову українську територію. Межі українського розселення, що сформувалися історично, значно розширилися; територія нового освоєння істотно відрізнялася «від усіх державно-адміністративних структур, у яких українці жили в минулому».

Перевага у тривалій боротьбі Речі Посполитої, Московської держави й Османської імперії за «українську спадщину» опинилася на боці Росії. Внаслідок поділів Польщі та успішного завершення анексії Криму їй вдалося закріпити за собою значну територію, що здавна була ареалом розселення українців. І хоч унаслідок численних війн правобережні й південні землі України були спустошені, а територіальні прирощення збіглися у часі з руйнуванням решток української автономії, все ж у житті українського народу почалася нова доба.

Унаслідок інкорпорації до складу Російської імперії величезних просторів на півдні значно зросли масиви придатних для аграрного освоєння земель — родючих чорноземів. А близькість моря обіцяла доволі вигідний збут українського збіжжя і вовни на європейських ринках. У такий спосіб, за оцінкою Н. Полонської-Василенко, заселення Південної України та її наближення до Чорного моря мали величезне значення для України, незважаючи на те, що робилося все це «во славу Росії та її величі». Прагнення Росії та України практично збіглися: від часів Київської Русі русичі домагалися виходу до Чорного моря. Тепер Україна його отримала, і «перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку».

Отже, зауважує Б. Парахонський, можна говорити про збіг історичних устремлінь росіян й українців, зокрема, у процесах колонізації причорноморського Півдня. «Але не слід забувати, що, діючи разом із росіянами, українці були залучені у ці акції як виконавці великоросійської історичної місії, а не як будівничі власної державності». Ідеї ототожнення українського етносу з російським, активно насаджувані та підтримувані імперською владою, ставали на заваді національному самоусвідомленню українців, заважали їм бачити власні, а не чужі історичні цілі.

О. Субтельний писав про «відкриття Півдня» як про подію, що за своїм значенням для України порівнянна з колонізацією американського Заходу. Великі неосвоєні простори зумовили новий тип господарювання, меншою мірою пов’язаний із кріпосницькими повинностями. А швидке зростання причорноморських міст, нові причорноморські порти відкрили Україні шлях на світові ринки. Менш ніж за 30 років (1764–1793 рр.) обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах зріс на 2200 %. «Україна перестала бути степовим пограниччям Європи і перетворилася тепер на житницю цілого континенту».

Але політичні наслідки такої «європеїзації» для України виявилися не­зрівнянно скромнішими, ніж економічні. Плодами безпосереднього виходу в Європу скористалася Росія. Що ж до України, то, будучи позбавленою автономії, вона дедалі більше сповзала «у трясовину провінціалізму». Важливі рішення, що визначали життя українців, приймали імперські міністри в далекій столиці.

Освоєння природних ресурсів регіону головним чином за рахунок європейського капіталу дає додаткові підстави для підтвердження тези про «європейськість українського коріння» (формула Я. Калакури та М. Юрія) взагалі та про цивілізаційну близькість до Європи південного регіону зокрема. Насамперед стосовно походження міської традиції — запозиченої від міст-республік Генуї та Венеції. Пізніше, уже в ході «освоєння» новоприєднаних територій Росією, значний приплив європейців: німців, болгар, угорців, греків, італійців,— створив проблему строкатого етнополітичного обличчя краю, із якою мали тією чи іншою мірою рахуватися всі наступні владні структури метрополій. «Кордон Європейського і Російського цивілізаційних ареалів проходить умовно на Сході України. Як завжди, межа культур працює ніби дзеркало, відбиваючи всі процеси перевернутими».

Г. Турченко наголошує на тому, що південний регіон із його чорноморсько-азовськими портами і транспортною та складською інфраструктурою відіграв в історії України роль, що далеко виходила за межі його суто еко­номічного значення. Історичне покликання Півдня виявилося в тому, щоби кардинально змінити напрямки товаропотоків, що до останньої чверті ХVІІІ ст. були різноспрямованими: Правобережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобожанщина та Гетьманщина — на Росію. Це розривало Україну по Дніпру на дві частини. Після того як були обладнані азовські і чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра розпочала переорієнтовуватися на Південь. Це сприяло тому, що роз’єднані століттями землі України почали перетворюватися на об’єднаний народногосподарський організм.

Утім, територіальні та демографічні зміни ніяк не позначилися на політичному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь-які відмінності між росіянами й українцями, повністю асимілювати їх, відбивали не тільки пропагована урядовими колами Росії теорія єдності «трьох гілок російського народу», але і закріплення за новоприєднаними землями назв «Юго-Западный край» і «Новороссия». Українська культура, що не мала у цих регіонах належної інтелектуальної бази, існувала в умовах постійного тиску ідеологічної та естетичної цензури і русифікаторської нівеляції, і тому, природно, поступалася впливом на сході російській культурі, а на заході — польській. Місцева еліта у своїй переважній більшості спокійно мирилася з асиміляційним напрямом політики царського уряду, оскільки належність до російського дворянства надавала їй чимало переваг. Скасування у 30-х роках ХІХ ст. дії традиційного українського права, а також залишків міського самоуправління поставило останню крапку в існуванні української автономії.

І все ж «нове освоєння Півдня» стало переломним етапом як в історії Російської імперії, так і в регіональній історії України. Чи не єдиний випадок збігу, бодай у загальних рисах, інтересів імперського експансіонізму з очікуваннями українського суспільства дав у підсумку потужний імпульс для розвитку феномена, що блискучий аналітик Е. Тоффлер назвав «новою індуст-реальністю». І хоч доволі поширене порівняння процесу «освоєння Півдня» з колонізацією американського Заходу хибує на схематизм і поверховість суджень, очевидно, що саме колонізаційне освоєння величезних просторів південної частини України дало надію, тоді ще примарну, на відтворення етнічної території української нації і на майбутню появу Украї­ни як суб’єкта економічних, політичних та інших відносин у Європі.