Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

«Країна Ойум»: германці, іранці та праслов’яни під спільним дахом. «Дебют слов’ян»

Євген Синиця

«Країна Ойум»

І

На межі II–III ст. ситуація у Східній Європі, насамперед у лісостепу і прилеглих частинах лісової зони, знову доволі радикально змінюється. Основним фактором цих перетворень виступили чергові переселенці з території сучасної Польщі, які були носіями вельбарської археологічної культури. Ці старожитності сформувалися в польському Помор’ї близько середини І ст. н. е. Оскільки вони не мають виразних генетичних зв’язків із тамтешніми старожитностями попереднього етапу, а натомість демонструють риси подібності з археологічними культурами Скандинавії, то в них без особливих застережень вбачають археологічний еквівалент культури готів та інших германських племен, пов’язаних із цією людністю.

Носії вельбарських пам’яток протягом відносно короткого часу опанували прилеглі до Балтійського узбережжя регіони, а згодом просунулися на південь вздовж Вісли та її приток. Міграція «вельбарців» подекуди змусила до переселення носіїв пшеворської культури, а подекуди це населення було асимільоване. В останній чверті II ст. вельбарські пам’ятки з’являються на Волині та розповсюджуються далі в напрямку на південний схід. Йордан змальовує переселення готів до «країни Ойум» (так готською звалася Скіфія) як епічний похід, але археологічні матеріали дозволяють зробити висновок, що йшлося про відносно повільну «повзучу» міграцію з аграрним освоєнням щойно опанованих територій. Слід також зазначити, що в рух готів на південний схід були втягнуті й інші мешканці південної частини сучасної Польщі.

Поряд із цим є всі підстави довіряти Йордану стосовно того, що проникнення готів до Ойуму мало здебільшого мирний характер. Населення зубрицьких пам’яток Волині, судячи з усього, напередодні появи завойовників змістилося у басейн Верхнього Дністра, звільнивши ці території практично повністю. Вздовж маршрутів просування «вельбарців» на пам’ятках попереднього періоду відсутні сліди пожеж та інші археологічні свідоцтва військових дій. Опанувавши Волинь та північну частину Поділля на межі II–III ст., якась частина готів продовжила рух на схід, у бік Дніпра. Однак основний потік був спрямований вздовж долин великих річок (Дністер, Південний Буг) на південь.

Поява готів та інших германців на Волині відгукнулася й далеко на сході та північному сході. Саме на межі II–III ст. у доволі стислий термін завер­шує­ться період «бродіння» (в обох головних значеннях цього слова) у середо­вищі пізньозарубинецького населення. Поява потенційного ворога змусила носіїв цих старожитностей до консолідації, і на основі пізньозарубинецьких пам’яток відбувається становлення київської археологічної культури. Важливо, що ця трансформація знову була здебільшого не простим переростан­ням окремої групи пізньозарубинецьких пам’яток у певний локальний варіант київської культури.

Середньодніпровські пам’ятки київської культури складаються на основі пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютіж, але за участі переселенців із півночі — носіїв пам’яток білоруської течії Дніпра. Останні переселялися не лише на південь, а й на північний схід, у середню течію Десни, куди також змістилися з півночі (території сучасної Брянщини) нащадки носіїв пам’яток типу Почеп. До цих двох компонентів додалися ще й мігранти з вододілу Дніпра та Дону, нащадки носіїв пам’яток типу Картамишеве-2 — Терновка-2. Тож у старожитностях деснянського варіанта київської культури переплелися традиції практично всіх основних груп пізньозарубинецьких старожитностей. Щодо вододілу Дніпра та Дону, то формування там східнолівобережного (або ж сейминсько-донецького) локального варіанта київських старожитностей дослідники вважають результатом внутрішніх міграцій тамтешнього пізньозарубинецького населення. Отже, складання київської культури відбувалося у формі змішування в різних пропорціях різних традицій пізньозарубинецького етапу. При цьому локальні варіанти київських старожитностей мають набагато уніфікованіший вигляд, аніж локальні групи пізньозарубинецьких пам’яток.

Цілком імовірно, що контакти різних груп населення, що відбувалися саме у час формування київських старожитностей, не припинялися і надалі, але набули дещо інших форм: не стільки переміщення цілих громад, скільки обмінні шлюби між різними громадами. З етнографічних спостережень добре відомо, що у суспільствах, рівень розвитку яких відповідає рівню розвитку носіїв київської культури, керамічний посуд, що ліпиться вручну, без застосування гончарного круга, виготовляється жінками. Відповідно, відносна однорідність наборів посудин, що спостерігається археологічно у всьому ареалі київської культури протягом всього часу її існування (рубіж І–III — середина V ст.), спонукає до висновку, що відбувався доволі регулярний обмін майстринями не тільки між громадами в межах певного локального варіанта, а й між громадами різних локальних варіантів (принаймні у «прикордонних зонах» між останніми). Власне, з огляду на згадані археологічні спостереження і постулюється консолідація «киян» у момент складання київської культури і збереження ними доволі тісних зв’язків надалі, протягом усього пізньоримського часу (III — середина V ст.).

Родинні та шлюбні зв’язки були не єдиним, що єднало різні групи «киян» між собою. Певне спільне «інформаційне поле» формувалося також пред­став­никами тогочасного «високотехнологічного» ремесла: металургами, ковалями і ливарниками. Металеві вироби коштували порівняно дорого, а «купівельна спроможність» носіїв київських пам’яток була незначною. Тож металообробка мала форму радше мандрівних артілей (чи навіть майстрів-­одинаків), що, обслуживши певну околицю, мусили переміщуватися на сусідні «ринки». В археології це добре відбито відносно стандартизованими наборами знарядь, формами прикрас і металевих деталей одягу. Надзвичайно яскравим втіленням цього є специфічна ювелірна традиція прикрас із виїмчастими емалями, що брала початок ще в пізньозарубинецькому колі па­м’яток і продовжилася в київській культурі.

У будь-якому разі археологічна картина рубежу II–III ст. цілком однозначна: консолідація населення Середнього і Верхнього Подніпров’я та Дніпровського лісостепового Лівобережжя є незаперечною, причому процес відбувався доволі швидкими темпами. Хронологічний збіг із колонізаційною активністю носіїв вельбарської культури дозволяє вважати небезпідставним припущення, що основною мотивацією до консолідації ранніх «киян» була саме зовнішня загроза.

Втім, з огляду на подальший розвиток подій, було б перебільшенням вважати, що ця консолідація зарадила на початку III ст. просуванню «вельбарців» на схід. Готів та інших германців набагато більше цікавили перспективи встановлення контролю над основними річковими артеріями Правобережжя, пограбування причорноморських міст і грабіжницьких походів на римські провінції, а не завоювання чергових угідь із підкоренням тамтешнього населення. Перша третина III ст., ймовірно, була присвячена виконанню першого пункту «стратегічної програми» готів. Контроль над річками не обо­в’яз­ко­во мав на увазі підкорення тубільного населення регіону, цілком достатньо було союзницьких відносин. Тож поворот завойовників на південь і південний захід створив таку собі «оперативну паузу» протягом мало не століття, під час якої структура київських старожитностей встигла не тільки остаточно оформитися, а й усталитися.

ІІ

Протягом другої третини III ст. вирували Скіфські або Готські війни, що охопили практично всі племена, які населяли південь Східної Європи. Готи проявили себе у цих подіях як провідна організаційна та наймогутніша військова сила. Йшлося не лише про те, що за готами міцно закріпилася слава «найзухваліших серед варварів» і головних ворогів імперії (принаймні серед варварів), а і про остаточне ствердження готської військово-політичної зверхності над більшістю населення між Дніпром і Карпатами. Археологічно досить добре простежується, що саме в розпал Готських війн із Центральної Європи до Східної прийшла чергова хвиля мігрантів, тож у варварському середовищі поширювалися чутки про легку здобич, що приваблювали тогочасних шукачів пригод із досить віддалених куточків варварської Європи.

Ще на самому початку Готських війн римські гарнізони були виведені з Тіри та Ольвії, і невдовзі ці міста були захоплені варварами. Так само варварських погромів зазнало Боспорське царство. Фактично єдиною «точкою опори» в Північному Причорномор’ї для римлян залишився Херсонес, що спромігся (завдяки допомозі та, ймовірно, прямій військовій присутності римлян) уникнути варварських погромів. Тож, чудово розуміючи неможливість впливати на ситуацію в регіоні старими методами через традиційних союзників, римляни намагалися вибудувати нову політичну конфігурацію вже через стосунки з варварами. Головним політичним результатом війни стало укладання з готами угоди-фоедусу. Статус федератів, що отримали готи, зобов’язував їх не тільки не нападати на імперські території, але й боронити кордон від нападів інших варварів. За це федерати отримували не лише регулярні виплати-стипендії (у натуральній та грошовій формах), а й користувалися «режимом найбільшого сприяння» у торговельних відносинах, мали «дипломатичний супровід» у разі виникнення суперечок з іншими варварами, отримували преференції для потрапляння на службу в союзницькі частини імперського війська тощо.

Отже, результати війни були цілком на користь варварів. У ході бойових дій вони регулярно вивозили з імперії чималу здобич і виводили значну кількість бранців. Дакія, покинута римлянами, невдовзі була заселена готами та іншими варварськими племенами. Економіка постійно підживлювалася як через виплати стипендій, так і завдяки жвавому товарообміну між імперією та Східною Європою. Та найголовніше полягало в тому, що у варварське середовище буквально хлинули найкращі тогочасні технології, ремісничі та аграрні, причому носіями цих технологій були не тільки полонені, а й ремісники, які добровільно переселялися у варварське середовище, покладаючись, імовірно, на певні гарантії безпеки та економічних прав, що надавав фоедус обом сторонам такої угоди.

Зазначені кондиції, як і бурхливі воєнні події та «умиротворення» останніх десятиліть III ст., стали тим тлом, на якому склалася побутова культура чималої кількості східноєвропейських варварів, археологічні рештки якої нині називають черняхівською культурою, або ж культурою Черняхів — Синтана-де-Муреш (останню назву застосовують до пам’яток цього кола на території сучасної Румунії). Культуру цю визначають як належну до «провінційно-римського кола», але таке визначення не означає, що йдеться про перебування черняхівського ареалу у складі римських провінцій. Воно лише підкреслює вагомість технологій (а отже, і готових виробів) провінційно-­римських зразків у структурі черняхівських старожитностей.

ІІІ

Головним спільним елементом для всіх локальних варіантів черняхівських пам’яток є високоякісний керамічний посуд, виготовлений за допомогою гон­чарного круга та обпалений у печах-горнах. Саме застосування спеціальних прийомів обпалювання надавало більшості черняхівських посудин різних відтінків сірого кольору. Є чимало типів загальночерняхівських прикрас та застібок-фібул, хоча різноманіття тут було значно ширше, адже представники різних народів Східної Європи, об’єднаних «черняхівською вуаллю», часто віддавали перевагу «національним» типам прикрас, що їх вимагала специфіка «національного костюма». Подібна ситуація була й у ковальстві. Черняхівські ковалі використовували доволі розвинутий набір технологій, а готові вироби членувалися на «загальночерняхівські» (насамперед знаряддя праці та побутові предмети) та «національні» чи «племінні» (насамперед зброя).

Надзвичайно значущою новацією, привнесення якої у варварське середо­вище Східної Європи пов’язане саме із «черняхівцями», був так званий важкий плуг із відвалом, що дозволив експлуатувати важкі в обробітку, але родючі чорноземні ґрунти. Стабільні багаті врожаї визначили таку спільну для більшої частини черняхівського ареалу рису, як великі довготривалі поселення, де одночасно мешкало до кількох сотень людей.

Міцну осілість «черняхівців» засвідчують і великі довготривалі могильники, поховання на яких здійснювалися подекуди протягом 120–150 років. Такий характер могильників побіжно підтверджує, що громади, які ховали на них своїх померлих, якщо і змінювали місце свого мешкання, то тільки в межах мікрорегіону, не відходячи на відстань понад 10 км від місця останнього притулку померлих родичів. Утім, могильники на кілька десятків, а то й сотень поховань із доволі широким хронологічним інтервалом між найбільш ранніми і найбільш пізніми могилами часто-густо розташовуються впритул до лише одного синхронного поселення значних розмірів.

Ще однією характерною рисою черняхівських некрополів є так звана біритуальність, себто на одній поховальній пам’ятці присутні одночасні поховання як за обрядом тілопокладання, так і за обрядом тілоспалення. Виняток із цього правила (тобто могильники або лише з інгумаціями, або лише із кремаціями) надзвичайно нечисленні. Біритуальність могильників свідчить не лише про строкатість вірувань «черняхівців». Слід зважати, що йдеться про кладовище конкретної громади, а отже, у цій громаді співмешкали люди різних вірувань та, цілком імовірно, різних етнічних груп.

Інтенсивне землеробство, доповнене скотарством, створювало всі умови для розвитку ремесла. Сліди різних виробництв, насамперед гончарного, а також металургії та металообробки, трапляються на багатьох черняхівських пам’ятках. Було би надто оптимістично стверджувати, що «черняхівці» мали повноцінне ринкове ремесло, майстри працювали, скоріше, на замовлення. Однак попит на ремісничі вироби був доволі стабільним, а «купівельна спроможність» населення уможливлювала утримання громадою (або групою сусідніх громад) спеціалізованих майстрів найбільш необхідних спеціальностей.

Важко визначити, чи існували «черняхівські» торговці, адже археологічно засвідчена тільки «міжнародна торгівля» — постачання римських ремісничих виробів, а також чималої кількості олії та вина (про що свідчать численні знахідки решток амфор практично на кожній черняхівській пам’ятці). Втім, чи обслуговувалася така торгівля купцями з римських провінцій або ж до неї долучалися і представники «черняхівців», достеменних відомостей немає. Окремо слід сказати про монети імперського карбування, знахідки яких доволі часті (як окремих екземплярів, так і доволі великих скарбів). Думка щодо існування грошового обігу у черняхівському середовищі не надто обґрунтована, внутрішня торгівля цілком могла обходитися суто натуральними обмінними операціями. Монети ж могли бути такою собі «валютою» для купування імпортних товарів, а також засобом накопичування. Зокрема, щойно згадані скарби цілком могли бути «суспільними коштами», отриманими на загал через систему федератських стипендій і прихованих «на чорний день» саме як спільне майно громади чи племені.

Маркером стабільного економічного становища в середовищі носіїв черняхівських пам’яток є також невпинне демографічне зростання. На теперішній час відомо понад 3,5 тис. пам’яток цієї культури, що надзвичайно багато як для археологічного явища, що відбиває часовий проміжок лише у два з половиною століття. Левова частка цих пам’яток датується часом розквіту цієї культури, а саме кінцем III — третьою чвертю IV століття.

Економічний розквіт «черняхівців», окрім технологічної складової, без жодного сумніву, мав і «політичну». Навряд чи такий рівень добробуту був досяжний без відсутності розбрату в доволі строкатому з етнічної точки зору черняхівському суспільстві, а надто — без захисту цього суспільства від зовнішніх загроз. Ці функції виконували готські королівські роди, які спиралися на військову силу насамперед своїх одноплемінників. Не виключено, що до «пильнування спокою» були залучені й решта германців, а також військові еліти інших племен.

Достеменно не відомо, коли саме готи розділилися на дві частини — візіготів, очолюваних королями з роду Балтів, та остроготів, які підкорялися королям роду Амалів, однак сталося це не пізніше періоду Готських війн. Обидві частини готів самостійно вибудовували стосунки з Римом, а відносини між ними не завжди були союзницькими. Однак на всій території готського панування на півдні Східної Європи спостерігається настільки однорідна побутова культура, що навіть виявлення кордону між володіннями Балтів й Амалів є практично невирішуваною проблемою (найбільш поширена серед науковців думка, що таким кордоном слугував Дністер).

Якісь локальні особливості черняхівських пам’яток пов’язані не з політичним підпорядкуванням певних територій, а з культурними особливостями народів, що ці території населяли. Насамперед це проявляється в домобудуванні, поховальному обряді, а також ліпному керамічному посуді. Приміром, пам’ятки території Румунії та межиріччя Пруту і Дністра мають яскраві риси, притаманні культурі гетодакійського населення, старожитності узбережжя Чорного моря — культурні риси іраномовних народів (пізніх скіфів і сарматів), пам’ятки Верхнього Дністра — прояви зубрицької традиції, а прикордоння ареалів черняхівської і київської культур позначене так званими «черняхівськими пам’ятками київської традиції». При цьому в конкретній пам’ятці може проявлятися не одна, а кілька традицій одночасно.

Доволі показово, що культурні компоненти, що маркують у черняхівському середовищі германців (вельбарські та пшеворські), рівномірно поширені по всьому ареалу черняхівської культури. Ба більше, ці компоненти присутні на переважній більшості черняхівських пам’яток. Тож складається враження, що германські військові контингенти були доволі рівномірно розпорошені підконтрольною готським королям територією, насамперед — для утримання в покорі підкорених народів. Не виключено, що таке «розквартирування» мало й елементи інституту — на зразок середньовічних «кормлінь». Себто місцеві громади, бодай частково, утримували воїнів та їхні родини, що було своєрідним податком.

Цікаво, що першість готів у «Країні Ойум» заперечували виключно германці, а от про «сепаратистські виступи» східноєвропейських тубільців нам не відомо. Ми знаємо про конфлікт готів та гепідів під час Готських війн, війну між готами та вандалами за часів остроготського короля Геберіха (близько першої третини IV ст.), а також готів та герулів на початку правління славетного Германаріха (близько середини IV ст.). Всі ці конфлікти завершувалися, зрозуміло, перемогами готів.

Непевними є відомості про взаємини між готами і тайфалами, порівняно невеликим германським племенем, що прийшло до Східної Європи разом із готами. Вони постійно згадуються як союзники готських королів, але про їхню підпорядкованість прямих звісток немає. Останнім ­часом у літературі з’явилися спроби пов’язати тайфалів із культурою карпатських курганів, ареалом якої є Буковина. Однак вигляд цієї культури провінційно-­римського кола, за багатьма показниками дійсно відмінної від черняхівської, вбачається доволі еклектичним. Зокрема, немає особливих сумнівів, що серед її носіїв були і представники дакійської людності. Скидається на те, що творцями цієї культури була якась група учасників Готських війн, доволі строката за складом. Утім, остаточно відкидати гіпотезу, що політичними зверхниками цієї людності були германці-тайфали, достатніх підстав немає.

Цікавим питанням є також відносини «готських королівств» із причорноморськими номадами, провідною групою яких були алани. Останні постійно фігурують як військові союзники готів, але як рівноправні партнери, а не підпорядкована готським королям сила. Доволі промовистою є археологічна картина на Лівобережжі: у степовій частині пам’ятки черняхівської культури відсутні, а Дніпро є таким собі «непорушним кордоном». У правобережному степу черняхівські пам’ятки зосереджені в долинах великих річок і в приморській зоні, а на ділянках між ними трапляються сарматські кургани III–IV ст. Тож і тут номади, ймовірно, зберігали певною мірою самостійність. Щоправда, тут наявні також і свідчення входження сарматів до черняхівських громад (це насамперед поховання на черняхівських могильниках, справлені за обрядом, притаманним сарматам).

ІV

«Золоте століття» черняхівського суспільства припало на правління вже згаданого короля остроготів Германаріха, що тривало чи не пів століття — аж до 375 року. Окрім уже згаданого вгамування герулів, початковий період правління «найшляхетнішого поміж Амалів» був відзначений також війною готів із венетами. Йордан, єдиний автор, який згадує ці події, лише констатує чисельність і невисокі бійцівські якості супротивників готів, а також відносну легкість, із якою готи здобули перемогу. Ані коли саме, ані де саме відбувся зазначений конфлікт, Йордан не повідомляє. Із контексту, щоправда, зрозуміло, що ці венети мешкали десь на північ від готів, тож у них слід убачати носіїв київських старожитностей.

Дещо конкретизувати перебіг подій готсько-венетської війни дозволяє археологія. До середини IV ст. на Правобережжі київські і черняхівські пам’ятки в зоні контакту існували черезсмужно, іноді на відстані лише 1–2 км одна від одної, як то було, приміром, на Стугні в районі сучасного Обухова Київської області. «Кияни» та «черняхівці» займали різні ландшафтні зони (заплави з легкими ґрунтами і більш високі ділянки долин із чорноземами відповідно), тож не надто заважали одне одному. Однак на середину зазначеного століття життя на київських селищах припиняється. Ще більш промовиста археологічна картина фіксується дещо північніше, на поселенні Глеваха, де будинки «киян» загинули в пожежі, а ранній київський шар перекритий більш пізнім черняхівським. Тож конфліктність обставин, за яких носії київської культури мусили покинути правобережну Київщину, сумнівів не викликає.

Дещо інакше розвивалася ситуація на Лівобережжі. «Черняхівці» проникли у південну частину тамтешнього лісостепу не раніше середини III ст., а по закінченні Готських війн поступово розширювали свій ареал на північ і схід. Для середини IV ст. фіксується відтік населення з пам’яток сейминсько-донецького варіанта київської культури на Десну. Однак чимала час­тина цього населення залишилася на місці, а в зоні контакту із «черняхівцями» утворюється значна кількість «черняхівських пам’яток київської традиції». Імовірно, саме мешканці цих пам’яток і були венетами, яких підкорив Германаріх. Варто уваги і таке: чимало черняхівських пам’яток Лівобережжя мають доволі яскраві сарматські риси. Тож не виключено, що експансія готів у цьому регіоні спиралася і на союзних кочовиків, які згодом осіли на щойно завойованих землях.

Йордан, висвітлюючи діяння Германаріха, приписує готському королю встановлення контролю чи не над усією Східною Європою, аж до Балтійського узбережжя, однак ці подвиги явно перебільшені. Цікавою є думка, що готи, завоювавши практично весь лісостеп, мали змогу монополізувати контроль над традиційною торгівлею хутром із народами лісової зони. Цей контроль епічна готська традиція, до якої часто апелював Йордан, гіперболізувала аж до повного підкорення населення Лісу. Однак археологічний матеріал підтверджує хіба що наявність доволі жвавих торговельних відносин між «черняхівцями» та «киянами», причому серед останніх найбільш сталими контрагентами були найближчі сусіди «черняхівців» — мешканці деснянського локального варіанта київської культури.

На початку другої половини IV ст. ситуація в регіоні стабілізувалася. Однак тривале правління Германаріха зрештою закінчилося трагедією. Вже літній на той час король був поранений через кровну помсту з боку роду Росомонів. Ця подія збіглась із вторгненням до Європи (тобто на захід від Дону, за тодішніми уявленнями) гунів, що сталося близько 375 року. Гуни буквально протягом кількох років спромоглися вщент зруйнувати систему відносин, що склалася між східноєвропейськими варварами. Основна маса готів та інших германців (а також, імовірно, й інших народів, прихованих під «черняхівською вуаллю») покинула регіон і переселилася на імперський бік дунайського кордону або ж знайшла притулок у Криму і навіть на Кавказькому узбережжі Чорного моря. Ці події дали поштовх масштабним зрушенням доби Великого переселення народів, що абсолютно перекроїли карту Європи у цілому, а не лише її східної частини.

Якась частина «черняхівців», що зберегли вірність Вінітарію, який успадкував трон Германаріха, ще залишалася на старих місцях. Вінітарій навіть зробив спробу відновити статус готів як «регіонального лідера». Однак особ­ливого успіху не мав, адже гунський король Баламбер не надто прихильно поставився до самоуправства свого васала.

Утім, втрата готами політичної зверхності ще певний час не впливала на культурне домінування «черняхівців». Період поступового згасання черняхівських традицій розтягнувся на життя приблизно трьох поколінь, до середини V ст. На тривалості цього процесу позначився, імовірно, своєрідний «запас міцності», накопичений протягом періоду розквіту, адже гунська навала спіткала суспільство «черняхівців» на піку їхнього розвитку. Тож цього «запасу міцності» вистачило надовго — попри втрати населення (зокрема, висококваліфікованих майстрів), розорення численними гунськими набігами і, не виключено, внутрішніми конфліктами, і попри заблоковані гунами та їхніми підданими канали традиційних торговельних зв’язків.

Руйнація черняхівської культури зайняла цілу епоху — гунський час (кінець IV — першу половину V ст.). Під час «згасання» черняхівської культури гуни встигли перемістити свою основну ставку з північнопричорноморського степу далеко на захід, у Паннонію, побудувати «імперію» за часів правління Аттіли, який підкорив мало не всі варварські народи від Рейну до Поволжя і завдав нищівних втрат самій Римській імперії, а згодом, після смерті Аттіли, втратити практично всіх підданих і розпастися на безліч дрібних орд, очолюваних численними синами «Батога божого».

Однак головний зміст подій гунського періоду, звісно, не зводився до занепаду «держави» Германаріха та інших негараздів готів, а також зникнення з археологічної карти черняхівської культури. Ще раз підкреслимо: ці події і процеси були лише ланками в ланцюгу зрушень доби Великого переселення народів. Саме у вирі цих подій і відбулася остаточна етнічна кристалізація слов’ян, а Велике розселення слов’ян, що було одним з етапів Великого переселення народів, вивело їх нарешті на історичну арену.

«Дебют слов’ян»

І

Бурхливі події вторгнення гунів у Європу безпосередньо майже не зачепили прикордоння лісостепової та лісової зон, регіон умовної «прабатьківщини слов’ян». У потоці втікачів від гунського свавілля фігурують безліч племен. Разом із готами притулку за дунайським кордоном Імперії шукали і їхні піддані-германці, і давні союзники алани, але жодного разу не згадуються венети, які були нещодавно підкорені Германаріхом. Щоправда, як уже було сказано, невдовзі після 375 року до втечі вдалися не всі готи. Якась частина остроготів, очолювана Вінітарієм, залишилася у Східній Європі, визнавши верховну владу короля гунів Баламбера.

Саме в контексті діянь цих двох можновладців у Йордановій «Гетиці» вперше згадуються анти, очолювані «королем» Божем, або Бозом. Чимало дослідників вбачають в «антах Божа» таку собі актуалізацію з боку Йордана: історик готів, який укладав свій твір мінімум через 150 років після подій готсько-антського та спричиненого ним гунсько-готського конфліктів, наклав етнографічну реальність середини VI ст. на останню чверть IV ст. Ці зауваження здаються слушними. Напад готів, очолюваних Вінітарієм, на «антів Божа» стався невдовзі після появи гунів в Європі. При цьому той таки Йордан повідомляє, що попередник Вінітарія Германаріх за якийсь час до цього воював із венетами, але жодних антів у «золотому столітті» Германаріха не згадує.

Текст Йордана, на жаль, не дозволяє чітко визначити, скільки часу минуло між готсько-венетською та готсько-антською війнами, однак навряд чи цей час виходив за рамки життя одного, максимум — двох поколінь. Тож якщо йти за Йордановим текстом буквально, то виходить, що принаймні якась частина венетів протягом життя одного або двох послідовних поколінь виокремилася з венетського загалу та явила себе світові під ім’ям антів. З урахуванням того, що й «венети», й «анти» є екзоетнонімами, все починає виглядати ще складніше: окремість антів мала бути не лише самоусвідомлена ними, а й мала стати цілком зрозумілою оточенню за вкрай короткий час.

За такого стану писемних джерел певне розуміння процесів, що відбувалися у Східній Європі, може надати чи не виключно археологічний матеріал. Гунський час слід вважати періодом руйнації не лише черняхівської, а й власне київської культури. Однак якщо в першому випадку йшлося про поступову втрату «провінційно-римської складової» аж до її остаточного зникнення, а отже, і зникнення культурних особливостей «черняхівців» узагалі, то у випадку з київськими старожитностями слід говорити радше про поступову трансформацію їхньої культури початку середньовіччя.

Найбільш послідовним продовженням київської культури є колочинські старожитності, що склалися на основі деснянського та верхньодніпровського варіантів київських пам’яток. Різниця між пам’ятками пізнього хронологічного горизонту київської культури і раннього хронологічного горизонту колочинської полягає здебільшого у зрозумілих тільки вузьким спеціалістам відмінностях наборів ліпних керамічних посудин. Також не оминула колишній ареал київської культури і технологічна деградація, вже кілька разів зазначена для черняхівських пам’яток гунського часу. Найбільш яскравим проявом цієї деградації є чи не повна відсутність продукції ливарників (прикрас і металевих деталей одягу) на ранніх колочинських пам’ятках. Меншою мірою це стосується ковальських виробів, однак київська ковальська традиція сама по собі була доволі примітивною на тлі черняхівської. Незмінною (порівняно з попередніми київськими старожитностями) залишилася провідна форма колочинського житла (трохи заглиблена будівля із центральним опорним стовпом, що підтримував покрівлю, опалювана відкритим вогнищем). Нарешті, не змінився суттєво й сам спосіб життя: «колочинці» й надалі жили невеликими, здебільшого по п’ять чи сім родин, селищами, що тяжіли до заплавних ділянок річкових долин. Останнє дозволяє припускати, що це населення, як і його попередники, було орієнтоване на експлуатацію легких заплавних ґрунтів.

Дещо складнішим вбачається механізм утворення пеньківської культури. Найбільш ранні пеньківські пам’ятки зосереджені у дніпровському лісостеповому лівобережжі, на стику ареалів київської та черняхівської культур. Із київського боку в ґенезі цих пам’яток провідну роль відіграли носії старожитностей сейминсько-донецького локального варіанта, хоча участь брали і вихідці з Подесення, що принесли на південь зразки притаманної їм матеріальної культури. Однак найбільші відмінності між ранніми колочинськими та ранніми пеньківськими пам’ятками зумовлені участю в утворенні останніх черняхівського населення Лівобережжя. Слід зважати на те, що чималу частку цих «черняхівців» становили саме носії черняхівських па­­м’я­ток київської традиції, себто населення, споріднене із «киянами» як такими. Однак були серед «черняхівців», що піддавалися акультурації та, вірогідно, асиміляції, і носії інших традицій — сарматської та германської. У цьому процесі найбільш наочними були тенденції, що характеризують розпад черняхівської культури взагалі — технологічна деградація (насамперед зникнення традиції виготовлення посуду на гончарному крузі), спрощення агрикультури (відмова від експлуатації чорноземів і переорієнтація на легкі ґрунти) та, як наслідок, зміна способу життя у цілому і спрощення соціальної структури.

Ранньоколочинські та ранньопеньківські пам’ятки, особливо у зоні стику ареалів цих культур, украй важко розрізняються і за структурою поселень, і за типами будівель, і навіть за керамічними наборами. Щоправда, відмінності поступово наростали з огляду на напрямок та інтенсивність колонізаційної активності «пеньківців» і спрямованість їхніх культурних контактів. Рухаючись уздовж краю степу та лісостепу на захід, «пеньківці» не пізніше середини V ст. досягають Дніпра й переходять на правий берег, а протягом другої половини V ст. пеньківські пам’ятки вкривають південь лісостепу від Дніпра до межиріччя Дністра та Пруту. Згодом достатньо швидко (не пізніше перших десятиліть VI ст.) «пеньківці» з’являються на лівобережжі Дунаю, де стають відомі візантійським авторам як анти.

Зазначимо, що вже на Південному Бузі носії пенківської культури зіткну­лися з носіями празької, на Дністрі ці контакти набули більшої інтенсивно­сті, тож на Дунаї в ранній фазі присутності там мігрантів зі Східної Європи є пам’ятки як «чисті», із яскраво вираженим домінуванням чи то пеньківських, чи то празьких рис, так і «змішані», із проявами обох традицій одно­часно.

Як не парадоксально, але походження «найбільш слов’янської» серед археологічних культур самого початку середньовіччя — празької — яку доволі однозначно ототожнюють зі склавинами, є найбільш проблематичним на сучасному рівні вивченості. Ґенеза цих старожитностей пов’язана, як припускають, із поки що погано вивченою групою пам’яток типу Острів у Прип’ятському Поліссі. Ці пам’ятки також входять у культурне коло київської культури, але мають певні риси відмінності. Вже на ранньому етапі розвитку празьких пам’яток, близько рубежу IV–V ст. (точніше — у перші десятиліття V ст.), до процесу формування празької культури долучилися і носії пам’яток Верхнього Дністра (ймовірно, саме у цього населення була запозичена одна з найяскравіших етнографічних ознак носіїв празької культури — пічки-кам’янки, що ними опалювалися житла).

Опанувавши на середину V ст. весь південь лісової та північ лісостепової зони між Дніпром і Карпатами, «пражани» спрямували свою колонізаційну активність у двох напрямках. Один потік спускався на південь долинами Південного Бугу, Дністра та Пруту, а на рубіж V–VI ст. «вивів» празькі пам’ятки на Дунай. Цікаво, що якщо колонізаційна активність «пеньківців» у регіоні була пов’язана з лівобережжям пониззя Дунаю, то «пражани» опанували береги цієї річки здебільшого у середній і верхній течії. Другий колонізаційний потік «пражан» рухався, обходячи Карпати з півночі. Не пізніше того самого рубежу V–VI ст. вони заселили сучасні Малопольщу та Сілезію, а на середину VI ст. досягли Ельби. На вододілі Ельби та Дунаю обидва колонізаційні потоки «пражан» зімкнулися.

ІІ

«Історичний дебют» слов’ян вийшов не тільки гучним, а й блискавичним. Фактично протягом гунського часу (життя лише трьох-чотирьох поколінь) культурна ситуація на півдні Східної Європи змінилася докорінно. Мешканці прикордоння лісу та лісостепу, неодноразово згаданого як «прабатьківщина слов’ян», скориставшись військово-політичним та, головне, демографічним вакуумом, що утворився у більш південних регіонах унаслідок гунської навали, міцно опанували ці території. Саме в ході зазначеної «первинної експансії», що в цілому завершилася на середину V ст., структури празької, пеньківської та колочинської культур остаточно устатковуються як нові, але доволі стабільні археологічні явища.

Примітно, що базові елементи структури всіх трьох згаданих культур є подібними. Система розселення, базова форма житла (невеликі, до 20 м2, однокамерні заглиблені житла, розраховані на малу сім’ю), керамічний набір, що складається з виключно ліпного посуду, провідною формою якого є горщик (понад 90 % посудин), доволі стандартний (і досить простий) набір знарядь праці і зброї, практично повна відсутність виробів із кольорових металів, поховальні пам’ятки, що являють собою невеликі безкурганні могильники з похованнями за обрядом кремації осторонь. Усе це — універсальна характеристика, що може бути застосована до кожної із трьох згаданих культур, відмінності між ними проявляються лише в конкретних типах споруд і речей.

Якщо порівнювати зазначену структуру зі старожитностями попереднього хронологічного етапу, то найближчі аналогії ми побачимо у старожитностях кола київської культури, а також локальних різновидах пам’яток північної периферії черняхівського ареалу. Себто все вказує на «прабатьківщину слов’ян», окреслену лінгвістами. Втім, залишається питання: чи можна беззастережно вважати слов’янами вже населення пізньоримського часу (III — середина V ст.) — «демографічну основу» носіїв беззаперечно слов’янських старожитностей V–VII ст.? Адекватною відповіддю на це питання буде «ні». Вже йшлося про те, що попри достатньо прозорі генетичні зв’язки між старожитностями цих періодів, культури початку середньовіччя були новими самостійними явищами. Це дозволяє припустити, що усвідомлення своєї окремості, матеріальним втіленням якої є археологізованні рештки побутової культури, ствердилося саме протягом періоду формування цих старожитностей і первинної експансії їхніх носіїв (у рамках кінця IV–V ст.). На кінець цього періоду усвідомлення окремості усталилося настільки, що, досягши Дунаю, носії празьких і пеньківських пам’яток уже доволі однозначно атестували себе оточенню як склавинів та антів відповідно. Швидкість процесу етнічної кристалізації слов’ян (період життя трьох — п’яти поколінь) була якраз пов’язана з інтенсивністю і різноманіттям контактів із представниками «чужинців» («інших») у ході Великого розселення, що раз у раз унаочнювали елементарне протиставлення «ми — вони».

Щодо швидкості слов’янської експансії V–VI ст., то тут слід відзначити кілька моментів. По-перше, слов’яни у більшості випадків «окуповували» якщо не геть спустілі території, то, принаймні, місцевості з дуже розрідженим населенням. У цьому плані надзвичайно показовим прикладом є територія сучасної Польщі, де «пражани» закріпилися в південній частині, практично безлюдній на момент їхнього приходу, ще на рубежі V–VI ст., а у заселених на час появи слов’ян північних регіонах Польщі цей процес мав абсолютно інший характер. «Пражани» не тільки повільно просувалися на північ протягом всього VI ст., але й мали асимільовувати тубільне населення, запозичуючи при цьому чимало елементів матеріальної культури. У результаті цього синтезу склалися старожитності суківсько-дзедзицького кола.

По-друге, набагато більш вагомим бар’єром для слов’янської експансії були не військово-політичні, а екологічні кордони. Тут гарним прикладом є ситуація V–VII ст. на території України, де у степу слов’янські пам’ятки «блискуче відсутні». Традиційне пояснення вважає причиною «степову небезпеку», тобто острах слов’ян перед агресивними номадами. Однак археологічні пам’ятки цього періоду свідчать, що протягом V та (значно більшою мірою) VI ст. номадів, для яких причорноморські степи були постійним місцем кочування, було небагато. Натомість не пізніше VI ст. пеньківські пам’ятки «вклинюються» долинами великих рік глибоко у степ (долиною Дніпра, приміром, до ділянки між сучасними Дніпром і Запоріжжям). Дуже сумнівно, що ці «степові клини» утворилися з огляду на якесь поблажливе ставлення до слов’ян сусідів-номадів. Радше в долинах великих річок були наявні всі умови для слов’янської системи господарювання, що за всієї невибагливості і гнучкості однаково потребувала певного рівня природної зволоженості ґрунтів задля рільництва.

По-третє, варто зважати і на обставини, які можна визначити як «цивілізаційні». Дослідники давно звернули увагу на те, що навіть на тлі відносного економічного добробуту, а отже, і цілком природного демографічного вибуху, темп опанування слов’янами нових територій усе одно виглядає неадекватним. Отже, постає питання: звідки бралися всі ці юрби людей, які заселяли все нові й нові обшири?

З одного боку, є підстави припускати, що «мобілізаційні резерви» підтягувалися з корінних територій. Дійсно, протягом VI ст. спостерігається певне знелюднення і «прабатьківщини», і «зони початкової експансії» слов’ян. Для першої половини цього століття це був процес природний, мешканці слов’янського «гінтерланду» підтягувалися ближче до «фронтиру», щоби взяти участь у грабіжницьких походах на Балкани (у чому ми впевнені), та у західному напрямку, в межиріччя Одеру та Ельби або ж у північні райони сучасної Польщі (що ми маємо підстави припустити з огляду на археологічні матеріали). У другій половині VI ст., за припущеннями дослідників, чергова хвиля східноєвропейських мігрантів була пов’язана вже не стільки з їхньою доброю волею, скільки з насильницьким переселенням під тиском аварів, які, після нетривалого (550–560 рр.) перебування у причорноморському степу та «примучування» місцевих слов’ян, 568 р. перенесли свою ставку до Паннонії, де постав Аварський каганат.

Однак наведені спостереження не пояснюють ситуацію для V ст.— періоду «первинної експансії». Єдиним логічним поясненням вбачається «навернення у слов’яни» чималої кількості населення, яке до початку контактів зі слов’янами належало до інших етнічних груп, відомих у Східній і Центральній Європі, а також Подунав’ї протягом пізньоримського періоду. «Бути слов’янином» було просто зручно. Проста й невибаглива, аж до примітивності, побутова культура слов’ян, гнучка та ефективна в короткочасовій перспективі система господарювання виявилася адекватною відповіддю на «виклики часу». На зламі античності та середньовіччя світ зрушився у буквальному розумінні цього вислову. Складні, високотехнологічні, побудовані на системі широких «зовнішньоекономічних» зв’язків культури провінційно-римського зразка втратили можливість для існування. Примітивізується навіть культура в самій імперії, а про віддалену периферію середземноморського цивілізаційного осередку годі й казати. Тож примітивний слов’янський «культурний зразок» перетворився на багатьох територіях на майже єдиний інструмент адекватної адаптації.

Можна припускати, що запозичення слов’янського способу життя супроводжувалося іншими проявами асиміляції, зокрема — перейняттям мови, спочатку як lingua franka, а через одне-два покоління вже як рідної. Тож не дивно, що на початку VI ст. імперські військові та чиновники побачили на лівому березі Дунаю численну юрбу «нових варварів», здатну ­виставити тисячі вояків, які на питання щодо їхнього роду-племені відповідали: «слов’яни» або «анти».

При всьому цьому не варто забувати, що слов’яни характеризуються у всіх перших згадках про них як потужна військова сила. Зазначаючи примітивність озброєння і відсутність належної організації, візантійські автори повідомляють, що ці недоліки компенсувалися не лише кількістю слов’янських вояків, а й їхньою фізичною силою і витривалістю, а також вправністю у партизанських методах ведення бойових дій. Тож щойно згадані «цивілізаційні фактори» діяли поруч із військовим потенціалом.

ІІІ

Насамкінець слід зауважити, що знайомі багатьом ще зі школи «склавини та анти» зазвичай сприймаються як етнічні чи племінні категорії. Насправді ж під цими назвами «ховаються» радше політичні структури, союзи племен. На це прямо вказують, зокрема, Йордан і Прокопій. Ці структури мали насамперед військове спрямування й були достатньо незалежні у веденні «зовнішньої політики», зокрема могли укладати угоди не лише між «братніми народами», а й із третіми сторонами. Приміром, якась частина придунайських антів ще від 545 року були союзниками імперії і навіть воювали з «братніми» склавинами, у союзі з якими кілька років тому разом грабували провінції імперії.

Доволі яскравим прикладом є події, пов’язані з останньою згадкою антів у писемних джерелах. За наказом кагана аварський воєначальник Апсіх, аби дошкулити Візантії, пряме зіткнення з якою унеможливлювала існуюча між каганатом та імперією мирна угода, здійснює каральний рейд проти союзних візантійцям антів. При цьому аварська каральна експедиція проходить в область антів землями склавинів, чи то данників, чи то союзників (що більш імовірно) аварів. Зауважимо, що відсутність писемних згадок про антів після Апсіхового погрому 602 року навряд чи означало геноцид антів. Просто відтоді вони перестали являти собою помітну військово-політичну силу (принаймні у фокусі уваги візантійців та тих-таки аварів), але на схід від Подунав’я, у межах сучасних Молдови та України, «антські» пеньківські пам’ятки продовжували функціонувати і надалі, до останніх десятиліть VII століття.

Саме ці пам’ятки пізнього пеньківського горизонту дозволяють реконструювати цікаву конфігурацію взаємовигідних відносин між осілим сло­в’янським населенням та кочовиками. Для зазначеного часу провідною групою причорноморських номадів були булгари, які політично підпорядковувалися владі хозарських каганів. Утім, це підпорядкування не мало на увазі вбудованість у жорстку владну ієрархію. Булгарські хани були абсолютно автономні в питаннях «внутрішньої політики» та мали чималу свободу у зовнішньополітичних зносинах. Імовірно, саме в межах цієї свободи вони й налагодили якісь договірні стосунки із сусідами-антами. Підставою для такого твердження є група ювелірних виробів, що умовно зветься в нау­ковій літературі «прикрасами кола старожитностей антів», ареал якої був пов’язаний насамперед з ареалом пеньківської культури, а також прилеглими до нього областями коломийської та, меншою мірою, празької культури.

Чоловічий сегмент цієї ювелірної традиції більш «інтернаціональний». Найбільш яскравим його елементом є так звані воїнські пояси геральдичного стилю. Цей атрибут високого соціального статусу притаманний практично всім варварським угрупованням від Дунаю до Уралу, незалежно від того, йдеться про осіле населення чи про номадів. Натомість жіночі прикраси, насамперед певні різновиди пальчастих фібул і скроневих кілець, пов’язані здебільшого саме з ареалом мешкання слов’ян, хоча і структура набору жіночих прикрас цього кола у цілому відповідає певному «стандарту» статусного костюма. Найближчі паралелі як чоловічих, так і жіночих наборів «антських» зразків спостерігаються саме в кочівників Північного Причорномор’я. Тож дійсно є підстави припускати, що спілкування еліт цих двох груп населення було мирним і сталим, а взаємопроникнення ювелірних традицій пов’язане насамперед із підтримкою «дипломатичних стосунків» (із неодмінним тогочасним атрибутом — дипломатичними дарами) та інститутом «династичних шлюбів».

Є підстави припускати спілкування не тільки еліт, а й нижчих верств цих суспільств. Зокрема, на низці пеньківських пам’яток у Надпоріжжі, на Орелі і Тясмині археологічно зафіксовані сліди «зимових юрт». Такі споруди розглядаються як свідчення осідання кочівників, а їхня одиничність на конкретних пам’ятках, в оточенні суто пеньківських жител, дозволяє припускати, що ці родини номадів входили до структури слов’янських громад.

Наприкінці 670-х рр. союзники-анти, імовірно, підтримали «сепаратистський» виступ проти влади Хозарського каганату, до якого вдалася одна з булгарських орд, очолювана ханом Аспарухом. Повстання зазнало поразки, булгари Аспаруха мусили рятуватися втечею і з Лівобережжя відкочували аж на пониззя Дунаю, давши старт формуванню Першого Болгарського царства. Осілі ж союзники булгар залишилися на місці, і невдовзі були покарані хозарами. Саме внаслідок цієї каральної акції в землю потрапили скарби так званої «першої групи скарбів кола старожитностей антів». Масштабність карального походу засвідчується картою згаданих скарбів, включно з усім пеньківським ареалом на Лівобережжі, а також пеньківським осередком на пониззі Росі, приблизно в межах сучасної Канівщини (саме там знайдений найбільш відомий серед «антських скарбів» — Мартинівський). Ще більш цікавим є північний кордон зони випадіння цих скарбів, що виходить за межі власне пеньківського ареалу й пов’язаний з ареалом колочинської культури (найпівнічніший із відомих «антських скарбів» знайдений у Трубчевську на Брянщині). Тож є підстави припускати, що до союзу із булгарами входили не тільки анти-«пеньківці», а і їхні північні сусіди.

Повертаючись до ситуації на Правобережжі, зазначимо, що жодних певних слідів якихось каральних акцій (зокрема, випадіння скарбів) для цього часу не фіксується на празьких пам’ятках. Імовірно, стосунки склавинів-­«пражан» і з сусідами-«пеньківцями», і з номадами будувалися якимось іншим чином, а тому вони не були залучені до реконструйованих подій. Однак у будь-якому разі і це населення, нехай опосередковано, невдовзі долучилося до масштабних змін, одним із найсуттєвіших поштовхів для яких став булгаро-хозарський конфлікт і зумовлені ним каральні заходи хозар щодо осілого населення півдня Східної Європи.