Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)

«Земля гіппомолгів»: причорноморський фронтир від кіммерійців до візантійців

Евеліна Кравченко

І

«Землею гіппомолгів» давні греки називали територію, зайняту нашою державою, за тих часів, коли вони самі ще не уявляли, який слід лишать в історії людства. Гіппомолги (в перекладі із грецької — «доярі кобилиць») багатьма науковцями вважаються місцевими племенами понтійських степів, а щодо їхньої назви чи культурної належності точаться дискусії — від кіммерійців і скіфів, до трерів чи племен білозерської культури. Принаймні можемо констатувати, що вони розводили коней і вживали в їжу кобиляче молоко.

В абсолютних датах на територіях північного узбережжя Чорного моря доба фінальної бронзи починається у ХІІ ст. до н. е. Кінець доби бронзи і початок доби заліза припадає на ІХ–VIII ст. до н. е., коли тут з’являються перші залізоробні виробництва та під їхнім впливом починає мінятися економіка і соціальна структура племен, а відтак виникає фронтир. Із середини VIII ст. до н. е. починаємо відлік ранньоскіфського, згодом — скіфського часу, від VIII–VII ст. до н. е. починається антична доба, у III ст. до н. е. скіфське домінування у степу змінюється сарматським, а в I ст. до н. е.— I ст. н. е. у чорноморському регіоні визначальним фактором стає Римська імперія. Римську у IV ст. н. е. на понтійських землях змінює Східно-Римська, або Візантійська імперія. А падіння останньої у XIV ст. призводить до кардинальних змін на європейському континенті.

Майже всі європейські народи, які врешті створили свої національні держави (окрім, хіба що, середньовічних номадів), пройшли схожі процеси формування незалежно від того, у якому кінці Європи вони перебували. Всі вони сформувалися у своїх історичних провінціях, що обумовили єдність історичних процесів, що і стало основою саме такої, а не інакшої ідентичності. Початок формування цих історичних провінцій також припадає на початок залізної доби і тісно пов’язаний із впливом давньогрецької культури. Тому, як нам зараз уявляється, доречно вживати стосовно території України термін Північнопонтійський регіон, або землі на північ від Понту Евксинського. Можна залучати і термін Північне Причорномор’я, який також охоплює територію України і Молдови, але, враховуючи його історіографію і тісний зв’язок із російською археологічною наукою, у науко­вій літературі він позначений як землі півдня Росії. Тому, задля уникнення плутанини і маніпуляцій, ми будемо використовувати термін «північ ­Понту», або «північнопонтійський». Надалі, коли мова йтиме про короткий епізод війн держави Понт і царя Понту Мітрідата VI Євпатора проти Риму, ми окремо визначимо, де йтиметься про державу, а де — про культурно-­історичну провінцію.

Обмеженість писемних джерел власне історичним міфом не дозволяє нам достеменно говорити про місця, де ходили грецькі мореплавці. Гомерівські «Одіссея» та «Іліада» згадують два основні топоніми на півночі Евксинського Понту — це острів Левке, або, в перекладі із грецької,— Білий (зараз о. Зміїний) і Таврида — земля міфічних таврів (у перекладі із грецької — биків або волів) і їхньої жорстокої богині Артеміди Таврополи (тобто Волопаски). Греки віддали острів Левке одному зі своїх найулюбленіших героїв — безсмертному воїну Ахіллесу, якому ця земля була подарована богами після загибелі у Трої. Володаркою Тавриди ж вони вважали дочку Агамемнона і наречену Ахіллеса Іфігенію, яку греки збиралися принести у жертву Посейдону і яку врятувала Артеміда, підставивши до жертовного ножа замість неї білу лань. Іфігенію богиня перенесла в Тавриду і зробила там жрицею у своєму храмі, де Іфігенія приносила в жертву всіх еллінів, які потрапляли на її землю. Міф оповідає, що Ахіллес намагався повернути свою наречену, біг за нею по суші, але не зміг наздогнати, і та місцина отри­мала назву Ахіллів Біг (зараз Тендрівська коса).

У текстах давньогрецьких авторів часів класики зустрічається вже географічна назва Криму — Таврика. За Геродотом, вона займає південну частину півострова від Керкінітіди до Керченського перешийка, охоплюючи також увесь гірський і передгірний Крим. Греки вважали її заселеною місцевим етносом, який вони назвали таврами.

ІІ

У цей час, який археологія називає фіналом доби бронзи, землі на північ від Понту були заселені племенами білозерської культури. Ми не маємо багато інформації про їхній спосіб господарювання, але можна говорити, що вони напевне були скотарями. На декількох їхніх поселеннях було знайдено зерна злаків, але в дуже малій кількості, тому навряд чи вони мали агрономію в господарській діяльності. За поховальним інвентарем у їхніх могилах можна припускати доволі далекі контакти за межами північнопонтійських територій на Центральному Кавказі, у Нижньому Подунав’ї, Середньому Подніпров’ї і Побужжі, звідки походять окремі типи їхніх прикрас, метал, із якого вони виготовлені, ювелірний камінь тощо. Одна з основних географічних особливостей розташування їх поселень — це безпосередня дотичність до лиманів і нижньої течії суднохідних річок, що вказує на основну транспортну систему — водні шляхи. Але при цьому вони все ж лишалися степовими мешканцями, їхні поселення були розташовані серед степу і не були укріплені — вони не відчували небезпеки або загрози зі степового регіону.

Цікавий феномен представляють собою їхні могильники. На останньому етапі існування білозерської культури племена, які її складали, змінюють поховальний обряд. Ця зміна полягає не в іноетнічному впливі чи появі іншого етнічного компонента в місцевому середовищі, а в соціальних транс­формаціях усередині суспільства білозерців. Проявилося це у зведенні курганних насипів над поховальними спорудами, що також зазнали змін. Замість простої овальної ями із одиночним чи парним похованням в одному ряді із іншими похованнями племені, білозерці починають ховати небіжчиків на примітивному катафалку або його імітації, а могили впорядковують у ряди окремо від решти, таким чином зменшуючи їх кількість у ряді до 3–5 на відміну від попередніх 10–20 і більше. Це, радше, свідчення виокремлення племінної родової еліти, формування сімей, дуже важливий фактор розвитку суспільства. Відразу виникає питання, що стало поштовхом для такого якісного стрибка в розвитку племені, адже якихось потужних економічних зрушень, видимих археологічно, не простежується.

Звернемо увагу на інший феномен в археології Північного Понту, що належав до фіналу бронзової доби — початку залізної. Це поява укріплених поселень, або городищ. У нашому випадку — укріплених поселень на узбережжі або в суднохідних гирлах і лиманах. Відразу зазначимо, що всі ці поселення відрізняються в культурному плані від пам’яток білозерської культури, несучи дещо інші етнічні ознаки та основні напрями господарської діяльності. Їхнє розташування по північному узбережжю Чорного моря представляє собою певну систему. Як видно з рис. 1, вони, так би ­мови­ти, закривають вихід із великих річок — Дунаю, Південного Бугу, Дністра, вер­хів’я однієї із найзручніших чорноморських бухт — Севастопольської, і гирло Дону. Зупинимося детальніше на цих укріплених поселеннях.

Рис. 1. Укріплені поселення і городища місцевих племен фіналу доби бронзи на узбережжях на північ від Понту

У Нижньому Подунав’ї зараз відомі аж три укріплених поселення, що виникають за часів раннього гальштату, тобто за доби фінальної бронзи,— Бабадаг, Болград і Картал. Два останніх не є одночасними. Найвідоміше із них — це поселення Бабадаг, що розташовується в місцевості Тульча на березі невеликого озера, що сполучається з лиманами чорноморського узбережжя. Укріплення Бабадага — це система валів і ровів, що боронили поселення зі сторони відкритого поля. Рів було обкладено кам’яними плитами, ескарпи валів мали сліди дії вогню — можливо, були навмисне обпалені при спорудженні. Укріплене поселення Болград розташовується на протилежному від Бабадага лівому березі Дунаю, як і городище Картал. Обидві ці пам’ятки розташовані дещо вище за течією Дунаю, а не безпосередньо на березі моря чи лиману. Система укріплень Болграда вивчена погано, а на систему укріп­лень Картала лише натякає його облаштування і топографія.

У Подністров’ї до цієї групи пам’яток, імовірно, належить Тудорове, яке розташовується у верхів’ї Дністровського лиману. На жаль, поселення також досліджувалося епізодично і не має вичерпних публікацій, тому його належність до групи укріплених поселень морських узбереж постулюється, на загал, за зовнішніми ознаками.

Набагато краще досліджене городище Дикий Сад, що розташовується у верхів’ї Південно-Бузького лиману на території нинішнього Миколаєва. Дослідники визначають це поселення як городище, на що вказує наявність цитаделі у центральній частині поселення. Цитадель мала муровані оборонні укріплення з ровом, через який були влаштовані містки-переїзди. Біля містків розташовувались вежі, що мали обороняти в’їзди до цитаделі.

Зауважимо, що однією із характеристик матеріальної культури Дикого Саду була величезна кількість предметів імпорту, що походили з доволі віддалених земель — від Балтійського моря до Середземномор’я. Згадаймо також таку рідкісну для північнопричорноморських пам’яток того часу знахідку, як кісточки культурного винограду. Ця рослина була масово завезена й культивована в регіоні лише греками із заснуванням їхніх колоній. Тому кілька відомих сьогодні випадків знахідок кісточок культурного винограду на пам’ятках доантичного часу можуть бути також свідченням завезення ягід у вигляді, скажімо, родзинок.

Окрім матеріальної культури звертає на себе увагу і планування Дикого Саду, де чітко означено цитадель, посад та окремі ділянки іншого призначення. Все це дозволяє говорити про це поселення не як про пересічне укріп­лення білозерської культури, а як про центр або осередок чогось більшого, середовище з урбаністичними рисами, коли укріплення захищають не лише людей, а і продукт, що вони виробляють або яким торгують. Важливою також є складова шляхів сполучення, що ми тут розглядаємо: меншою мірою сухопутних, а більшою — у вигляді каботажного плавання вздовж узбереж, лиманами і суднохідними руслами річок.

Наступне укріплене поселення узбережжя — це кримський Уч-Баш. Він виник приблизно в той же час, що і Дикий Сад або трохи пізніше. Якщо виникнення Бабадага, Картала, Дикого Саду дослідники пов’язують із місцевими племенами, то Уч-Баш у глибині Севастопольської бухти з’явився ззовні. Про це свідчить його господарська модель, що разюче відрізняється від господарств усіх племен Північного Понту, але має чимало спільного з моделями балканських племен. Першопоселенці Уч-Баша чудово ­володіли морськими промислами, вміли вирощувати всі відомі на той час злаки, воло­діли бронзоливарним, ковальським і гончарним ремеслами. Крім того, відмінним від кримського є домобудівництво учбашців, що має західні гальштатські корені. Все це дозволило нам припустити, що вони навіть прибу­ли у цей регіон не по суші, а по морю — каботажем уздовж північного берега від гирла Дунаю. Дунай не є випадковим збігом обставин у цій схемі, оскільки більшість ранішніх аналогій до предметів побуту учбашців представлені саме в культурах Подунав’я.

На Уч-Баші також зафіксовані залишки ранніх оборонних укріплень — рів із супровідними кам’яними конструкціями, що наразі неможливо повністю реконструювати, місток-переїзд через рів — дуже подібні до конструкцій Бабадага і Дикого Саду. Є там і пізніша фортифікація.

Ще одним укріпленим поселенням Півночі Понту є Саф’янове в дельті Дону. Хоч це місце не є безпосереднім узбережжям Чорного моря, але воно також входить до групи пам’яток, що формують лінію фронтиру, який ми описуємо. Власне, Саф’янове є першою укріпленою пам’яткою північного сходу припонтійської зони після руйнування Лівенцовської фортеці попередньої доби. Між штурмом Лівенцовки і появою Саф’янового у цій частині Понту не формувалося якихось потужних племінних об’єднань, які б могли зосередити на собі історичний розвиток регіону. Саме ж Саф’янове мало з оборонних споруд рів і, як й інші описані пам’ятки, було розташоване на височині. Також і вихід до Азовського моря об’єднує його з іншими укріп­леними поселеннями чорноморського узбережжя.

Укріплення всіх цих пам’яток створювались і зі сторони моря, лиману чи річки, і з боку поля, що свідчить не лише про необхідність захисту від чужих, а й від своїх. Імовірно, що всі ці центри на час їхньої появи вже почали накопичувати якийсь додатковий продукт, матеріальні цінності, що вимагали відповідного захисту. Початок процесу виникнення урбаністичної структури означав виникнення і феномена фронтиру. Власне, йдеться при систему центрів, що виконують однакову функцію стосовно навколишніх соціумів. Це можуть бути примітивні родові общини, племена або об’єднання племен. На ранніх етапах величезне значення для формування такої моделі відіграють родинні зв’язки, що ми побачимо далі, розглядаючи функціонування фронтиру в середньовіччі.

Шлях утворення тих центрів — Бабадага, Картала, Болграда, Тудорового, Дикого Саду, Уч-Баша, Саф’янового — скоріше був місцевий причорноморський. На нинішньому рівні наших знань про ці пам’ятки ми можемо лише припускати, якій спільноті належала ідея, тобто хто був засновником того чи іншого центру. Бабадаг був заснований у місцевому середовищі. Заснування Карталу східногальштатськими племенами поки що не достатньо аргументоване, хоча археологічний матеріал вказує на це. Дуже мало інформації про такі пам’ятки як Тудорове й Болград, із їхнього контексту наразі незрозуміло, що лежить в основі матеріальної культури. Городище Дикий Сад дослідники пов’язують із місцевим середовищем білозерської культури. Уч-Баш заснований немісцевими племенами, його матеріальна культура співвідноситься з колом культур фракійського гальштату. Лише у другому горизонті цього поселення з’являються маргінальні речі, що свідчать про контакти з білозерцями. Укріплене поселення Саф’янове в гирлі Дону також виникло на місцевій основі.

Тож процес утворення цих центрів уявляється як наявність спільного інтересу в якійсь галузі господарства і у місцевих племен, і у мігрантів. Розташування центрів біля зручних морських бухт, заток, у глибині лиманів і в дельтах судноплавних річок чи в нижніх течіях об’єднує їх за способом комунікації водним шляхом. Можливість використання каботажу вже в ті часи підтверджує й велика кількість морських промислів на поселеннях, і знахідки кам’яних якорів для невеликих суден. Один такий якір було знайдено в господарській ямі в Уч-Баші.

Що ж стало причиною цього явища? Відповідь на це питання не викликає в нас вагань — це обмін товарами, або торгівля. Предмети імпорту Дикого Саду і Уч-Баша свідчать про доволі віддалені контакти поселенців — із західним узбережжям Понту та навіть з Егеїдою. Ймовірно, що ми у цьому випадку маємо справу із зародженням морської моделі комунікацій і мережі об’єднаних за цим принципом центрів, яку ми знаємо в реалізованому вигляді як давньогрецьку. Власне, її зародження синхронне описаному нами часові, оскільки і в Егеїді, і в понтійському регіоні відбувалися схожі економічні та суспільні процеси. Проте ці процеси на півночі Понту завжди були під більшою загрозою руйнації через виникнення нового історичного і суспільного явища — номадизму, а відтак — утворення фронтиру.

ІІІ

Отже, коли степ почав впливати на північне узбережжя Понту?

У цей час племена степів Євразії освоїли вершництво. Ймовірно, що мінімум два фактори стали для цього причиною — певна селекція домашніх коней і винайдення спорядження, що зробило коня слухняним — вудил і псаліїв. При цьому коні перших номадів були низькорослими і аж ніяк не схожими на сучасних, тим більше породистих. Але навіть така незначна перевага давала можливість пересуватися на далекі відстані та отримувати перемогу над ворогом на полі бою. Де саме було «засідлано» першого коня, також невідомо, але вершництво миттєво поширилось степом. Ми беремо це слово в лапки, оскільки сідло в нашому розумінні з’явилося в кінському спорядженні набагато пізніше, спочатку використовувалось щось на кшталт попони — килимка, перекинутого через круп коня і, ймовірно, якимось чином зафіксованого.

Псалії як елемент вершницького спорядження почали з’являтися в похованнях від Алтаю до Карпат, траплялися вони і на поселеннях, здебільшого поламаними у процесі використання. Найранішими псаліями такого типу на півночі Понту вважаються знайдені в наборах кінського спорядження із так званих чорногорівських поховань. Це певний тип поховальної споруди та інвентаря, що можна охарактеризувати загалом як поховання вершника. У могилі може й не бути супровідного поховання коня, але присутня частина спорядження — найчастіше вуздечка чи її частина.

Іще однією характерною річчю для поховання чорногорівського воїна-­вершника є залізний або біметалевий меч, що є однією з найраніших залізних речей, які ми знаходимо в пам’ятках Східної Європи. Ну й те, що важливо для нас при описі фронтиру — це наявність керамічного посуду в похованнях воїнів-вершників, що є типовим для місцевих археологічних культур. Саме тут криється дилема, як визначати ці поховання — місцевими чи захожими племенами. З одного боку, ми маємо справу з новим поховальним звичаєм і сформованими ознаками мілітарного суспільства, що видно за похованнями. З іншого боку, ми не фіксуємо подібного в поперед­ніх культурах. До того ж, як напутнє питво в могилу ставиться переважно корчага, виготовлена місцевими гончарями. Для того, щоби розплутати цей клубок, зупинимося на кількох моментах.

По-перше, розгляньмо ситуацію у степовому регіоні і на узбережжі на момент і після появи таких поховань в понтійському степу (рис. 2, с. 144). Із появою чорногорівських поховань припиняють існування всі поселення і городища білозерської культури включно з найбільшим — Диким Садом. Рубежем їх існування є злам Х і ІХ ст. до н. е. Ймовірно, що жодне з великих поселень між Дністром і Доном не відновилося. При цьому далі існують такі пам’ятки як Бабадаг, Картал, Уч-Баш у Нижньому Подунав’ї та Криму, а в дельті Дону виникає інша пам’ятка, уже доби раннього заліза — Кобяковське городище.

На поселенні Уч-Баш у Південно-Західному Криму зафіксовано горизонт руйнування і пожежі, що припадають саме на рубіж Х–ІХ ст. до н. е. На одній зі спалених будівель прямо на залишках обмазки стін і горища, що впали під час пожежі, було знайдено уламок чорногорівської псалії, імовірно, втраченої господарем під час їзди. То був класичний варіант псаліїв, поширених на всіх чорногорівських пам’ятках від Алтаю до Карпат. Це, а також знахідки стріл і дротиків, характерних для цього часу, дозволило припустити, що поселення було завойоване степовиками під час їхнього першого походу степом зі сходу на захід. Але Уч-Баш не припинив свого існування — на відміну від степових пам’яток. Пояснення такої ситуації криється в оволодінні процесом виробництва залізних речей. Не пізніше середини ІХ ст. до н. е. на Уч-Баші виникає залізоробний центр, що використовував сировину з місцевого родовища, розташованого у безпосередній близькості до поселення. Саме у цьому ми вбачаємо причину поновлення господарської діяльності тут і подальшого розквіту регіону аж до появи у степу ранніх скіфів.

На відміну від Кавказу, де давні греки знали плем’я халібів, яке вміло виробляти залізо, що було засвідчено античними авторами, про Крим таких відомостей жодне писемне джерело не надає. Археологічні залишки залізо­робної майстерні були відкриті на Уч-Баші, трохи згодом — на пам’ятці, розташованій на північно-східних відрогах Карабі-яйли на сході Кримських гір, що отримала назву Сеферек-Коба. Згодом аналіз інших матеріалів із пам’яток кримських передгір’їв першого міжгрядового пониження І тис. до н. е. дозволив припустити, що деякі з них виникли також навколо металургійних центрів.

Рис. 2. Початок доби заліза на півночі Понту: а — часу побутування чорногорівських старожитностей; б — шарів руйнації початку ранньоскіфського часу або новочеркаських типів. І — поселення, ІІ — могильники, ІІІ — скарби

Отже, після пожежі на Уч-Баші, спричиненої, імовірно, набігом ранніх кочовиків-кіммерійців, життя там не припинилося. Не відбулося і кардинальних змін у господарстві, всі основні його напрями продовжували функціонувати. Не зазнав істотних змін і керамічний набір мешканців Уч-Баша, більша частина типів попередніх горизонтів продовжувала використовуватися. Відмінними були лише декілька нових типів посуду, невідомих у попередніх горизонтах — це один тип кухонного посуду і кілька типів парадного і столового. З’являються також нові риси в орнаментації кераміки. У композиціях орнаменту починає превалювати непарність, коли фігур може бути одна, три або п’ять, поряд із симетрією з’являється троїстість. Більш різноманітним стає кольорове забарвлення посуду: до раніше популярних коричневого, бежевого/оливкового і чорного додаються червоний, брунатний, помаранчевий, рожевий кольори ангобу зовнішньої і внутрішньої поверхні посудин. Усі ці риси при їх виділенні як характеристик окремих типів посуду вказують на їхнє кавказьке походження, звідки вони у вже сформованому вигляді разом із носіями традиції виготовлення потрапили до Південно-Західного Криму.

Згадки античних авторів про плем’я халібів, ковалів і металургів, імовірно є відголоском процесу поширення залізоробного виробництва з Кавказу на північ, південь і захід, що відбувався відносно синхронно близько ІХ ст. до н. е. (рис. 3). Такий спосіб виробництва з руд із високим умістом заліза відомий на пам’ятках Східної Грузії, Колхіди, Курського Посейм’я, Польщі. Подібним до кавказьких металургійних центрів є і принцип організації робочого простору або майстерні, а також спосіб зведення печей. Цілком можливо, що ремісникам на нових місцях потрібні були помічники, які зналися на куванні металевих речей, тому осередки залізоробного виробництва виникають у вже існуючих осередках металообробки. Кавказьке походження залізоробного виробництва у Криму також додатково аргументується аналогіями в кераміці, про що йшлося вище, а також деякими проява­ми нової ідеології.

Рис. 3. Залізоробні провінції Східної Європи. І — Балканська провінція; ІІ — Кавказько-Північнопонтійська провінція та її похідні; ІІІ — Південнокавказька провінція; IV — Волго-Камська провінція; V — Києво-Черкаська провінція; VI — Північнопонтійська провінція

Час появи залізної і біметалевої зброї в ранньокочівницьких похованнях північнопонтійських земель збігається із часом функціонування залізоробних майстерень у Криму. Та й факт присутності чорногорівців на пожежі Уч-Баша підтверджує прямий зв’язок із цими племенами і появою залізоробної майстерні. Чи були приведені майстри-зброярі кіммерійцями разом із собою з Колхіди, чи вони пересувалися слідом за тими, хто замовляв у них зброю, невідомо та навряд чи буде колись установлено. Але синхронність появи перших номадів і залізоробного виробництва у Криму є очевидною. Попри це ми припускаємо, що учбашці мали контакти із Центральним Кавказом іще до початку ери номадів. Ці контакти зафіксовані у фіналі доби бронзи через племена білозерської культури, адже ­залізоробне виробництво прийшло в Північний Понт слідом за кавказькою сировиною і бронзовими речами кавказького походження. Тому виникнення виробництва нового металу у Криму може бути черговим етапом у контактах між двома регіонами.

Власне, із переходом до залізних речей і появою їхнього виробництва починається більша частина поселень кизил-кобинської культури у Криму. Якщо для найранішого старшого дотаврського етапу ми відносимо лише кілька поселень Південного Заходу Криму, розташованих у кількох долинах, що сполучаються між собою і пролягають від верхів’я Севастопольської бухти до устя Балаклавської (Інкерманська, Кара-Кобинська та Балаклавська долини), то в молодшому дотаврському (ІХ — середина VIII ст. до н. е.) з’являються цілі кущі поселень у басейні річок Чорної, Альми, Салгіра, Зуї та Біюк-Мускомії в їхній середній течії. Матеріальна культура всіх цих па­м’яток атрибутується як кизил-кобинська — за назвою епонімної пам’ятки Кизил-Коба, за матеріалами якої було, власне, виділено культуру.

У Південно-Західному Криму плем’я, що займало Інкерманську долину, із появою металургії на Уч-Баші також зробило соціальний стрибок. У його керамічному наборі з’явився персональний посуд — миски і черпаки середніх об’ємів, призначені для споживання їжі кожним окремим членом сім’ї. У попередні періоди в керамічних наборах були лише великі миски для споживання їжі всією родиною. Таке виділення персонального паю свідчить про глибокі суспільні зміни у племені, а також про виникнення мір об’єму, створення персонального простору, виокремлення персонального зі спільного громадського.

Імовірно, ранні кочовики, початково зруйнувавши структуру шляхів і центрів, дуже швидко асимілювалися або ж адаптувалися в місцевому середовищі, додавши до морської і річкової інфраструктури ще і степові сухо­путні шляхи сполучення. Ну і саме їм належить першість у ­принесенні до регіону технологій виробництва залізних речей разом із носіями цих технологій із північнокавказького регіону. Варто наголосити, що процеси, описані нами вище — поява залізних речей і початок їх виготовлення,— ознаменували так званий перехід від бронзової до залізної доби.

Ким були ці ранні кочовики, як ми їх можемо ідентифікувати у плутаних свідченнях давніх авторів — відкрите питання. У науці точаться дискусії із приводу їхньої належності до літописних кіммерійців, ранніх скіфів або взагалі місцевої людності, яка складалася з нащадків племен білозерської культури. Останній варіант, на нашу думку, є найменш вірогідним, оскільки спадковості ані в матеріальній культурі, ані в поховальному звичаї, ані в антропології, включно з останніми висновками генетиків, між білозерцями і чорногорівцями не простежується. Перші два припущення про кіммерійців і скіфів спираються на аналіз текстів античних авторів, які вважали кіммерійців господарями степів півночі Понту до появи скіфів, описували події вигнання кіммерійців із їхнього краю, і низку концепцій археологів, які припускали, що кіммерійським може бути один із передскіфських етапів — ранішній чорногорівський або наступний новочеркаський. Якщо кіммерійським є чорногорівський етап, тоді новочеркаський треба асоціювати з ранніми скіфами, якщо ж новочеркаський визначати як кіммерійський, то хто тоді були чорногорівці?

Загалом можна довго блукати у цих трьох соснах, якщо не виходити за межі понтійського степу. На тлі ж інших культур видно, що чорногорівські старожитності подібні до степових культур європейської частини степової Євразії, Волго-Донського міжріччя, тоді як новочеркаський комплекс має чимало спільного з культурами Прикаспію і дотичних до нього регіонів. При цьому зникнення типів, характерних для чорногорівців, у степах на схід від Сіверського Дінця, синхронне появі цих типів на спалених городищах та укріплених поселеннях півночі Понту. Тож ми дотримуємося думки, що кіммерійцями давні греки називали чорногорівців, а новочеркасцями є найраніші скіфські племена або споріднені скіфам більшою мірою, ніж кіммерійцям.

Отже, у залізну добу з усіх племен, що населяли північ Понту, перейшли лише ті, які або уникли тотального знищення ранніми номадами і зберегли стару інфраструктуру, або отримали новий імпульс розвитку з освоєнням нового металу — заліза. Саме вони і перейняли у спадок фронтир морських узбереж на півночі Понту. Із північних територій фактично єдиною, де не було знищено господарську модель, був Крим. Власне, після оволодіння технологією отримання заліза із руд племена, що населяли кримські передгір’я, отримали дуже потужний стимул для розвитку. Протягом приблизно двох століть вони розселилися на всіх кримських передгір’ях, утворивши як мінімум три групи у басейнах найбільших кримських річок — Чорної, Салгіра і верхів’їв Зуї та Біюк-Мускомії. Інші пам’ятки поза межами цих басейнів тяжіють до однієї із груп, поєднаних гірськими проходами.

Цей двохсотлітній період закінчився приходом іншої кочової орди, що в археологічних джерелах асоціюється з новочеркаськими старожитностями. Як ми вже зазначили вище, ми їх розглядаємо як ранньоскіфські племена. Судячи з малої чисельності могил і старожитностей, їх було небагато. Але їхній прохід північнопонтійським степом став катастрофою для всіх місцевих племен. Після пожеж на поселеннях життя припиняється. Там, де воно виникає згодом, міняється все — господарський лад, домобудівництво, шляхи сполучення і, що важливо, керамічний набір. Останній стає надзвичайно строкатим і представляє собою елементи всіх культур північнопонтійської зони. Найяскравіше це проявилось на Уч-Баші, де постпогромний горизонт демонструє присутність людності з усієї півночі — від Кобяковського городища в усті Дону до пам’яток середньої течії Дністра. Також варто згадати той факт, що в новому постпогромному горизонті застосовує­ться інший спосіб отримання заліза з руди, і, ймовірно, інша, менш багата залізом руда, що вплинуло на мікротвердість металу, і фіксується інакший спосіб його гостріння, відмінний від попереднього.

Інакше кажучи, із приходом новочеркасців були втрачені знання і навич­ки складних виробництв, імовірно, у зв’язку із загибеллю їхніх носіїв. Від цього часу починається поступовий процес деградації місцевих спільнот, приходять нові хвилі мігрантів із Північного Кавказу та Передкавказзя, із Кубані, що приносять свої риси культури і господарювання. Бурхливого розвитку місцевих племен у цей час не спостерігається, не простежується і процес їхнього розселення. Ця стагнація триває аж до появи в регіоні грецьких колоній і початку нового періоду у функціонуванні фронтиру — античного.

ІV

Перші поселення давніх греків на півночі Понту датуються VII ст. до н. е. Це не означає, що греки раніше сюди не плавали і не знали цих земель. Як ми вже зазначали, греків цікавив цей регіон, але у більш ранні часи, він, імовірно, залишався для них надто віддаленим і надто складним видавалося подолання Чорного моря, що славилося своїми штормами і холодом. Але, «населивши» землі на північ від Понту Евксинського своїми героями, греки їх «культурно пристосували», зробили нібито вже освоєними їхніми предками, а відтак — частиною свого світу. Отже, ця околиця ойкумени, починаючи із VII ст. до н. е., перестала бути для греків землями мертвих і почала доволі швидко освоюватися колоністами.

Основним чинником, що вплинув на цей процес, ми схильні вважати зміни клімату, а саме — потепління, що поширилося на цей регіон саме у цьому столітті. Клімат північних понтійських степів тоді став не лише теп­лішим, а й вологішим. Другим чинником, що міг виступати аргументом для заселення берегів Північного Понту, ймовірно, була поява скіфських кочових племен у регіоні. Власне, поява класичних скіфів у другій половині VII ст. до н. е. фіксується знову ж таки за руйнуваннями городищ лісостепу, на пожежах яких є знахідки нових типів озброєння, властивих саме скіфам. У цей же час їхні поховання з’являються у Середньому Подніпров’ї — імовірно, внаслідок ведення там військових дій.

На відміну від поселень лісостепу, якихось видимих ознак руйнувань на ранніх грецьких емпоріях не спостерігається. Принаймні, немає таких, що припинили би через це своє існування. У Гесіода, автора VIII ст. до н. е., є доволі цікавий пасаж, у якому говориться, що скіфи охороняли торгові каравани, що рухалися вздовж узбережжя Малої Азії. Ймовірно, що греки ще до виведення колоній у північні землі мали зі скіфами такого роду контакти, і це вберігало їхні ранні поселення від знищення.

Першими на північному узбережжі виникають Істрія в гирлі Дунаю на заході, Борисфен на острові Березань у гирлі Буго-Дністровського лиману на півночі і Пантикапей на місці нинішнього міста Керч на сході Криму. Трохи згодом була заснована Керкінітида в Каламітській затоці у Криму на місці нинішнього міста Євпаторія. Для того, щоби зрозуміти логіку заснування колоній саме на цих місцях, треба подивитися на карту морських течій Чорного моря. Основна течія, спрямована проти годинникової стрілки, рухається уздовж морських берегів, формуючи замкнене коло біля європейського Босфору. Від неї від’єднуються два кола циркуляції — східне і західне, що також закручені проти годинникової стрілки. Відгалуження течії західного кола розташовується в районі міста Синоп у сучасній Туреччині, звідки течія прямує на північ, розділяючи Чорне море навпіл. Вона підходить до берега в районі мису Сарич у Південно-Західному Криму, надалі огинає його західне узбережжя і прямує вздовж берега на північ, захід і південь до Босфору. Тому, насамперед, більшість заснованих колоній розташовувалася на шляху саме цієї течії, а отже, каботажного плавання кораблів.

Після появи ранніх колоній за часів архаїки уздовж плину цієї течії з’являється ще низка колоній — Тіра та Ніконій на берегах Дністровського лиману, Ольвія на березі Південнобузького лиману і Херсонес Таврійський на березі Карантинної бухти. Їхнє розташування майже повністю повторює розташування їхніх попередників — городищ та укріплених поселень доби фінальної бронзи, що припинили своє існування до появи тут греків. Тому первинність фактора моря, навичок каботажного плавання і наявність зручних гаваней і бухт і в найпершому випадку, і в подальшому процесі грецької колонізації півночі Понту є очевидною.

У східній половині Понту, у північній його частині, слідом за Пантікапеєм було засновано Танаїс у гирлі Дону, і згодом обидва береги Керченської протоки між Кримом і Прикубанням були вкриті цілою мережею античних поселень, за століття вони поширилися в глиб суходолу на Керченський півострів і далі із заснуванням Феодосії, і на південь до чорноморського узбе­режжя Кавказу. У цій частині Понту античні поселення також збіглися з місцями розташування їхніх попередників фіналу бронзової доби.

Власне чорноморські течії обумовили подальший розвиток регіону на довгі століття і тисячоліття. Північно-Західне і Північно-Східне Причорномор’я утворювали різні держави, мали різні союзницькі відносини, різні контактні середовища тощо.

Колонізація, тобто виведення колективу громадян поліса, заснування ними поселення на новому місці та адаптація навколишніх земель, відбувалась у давніх греків кількома основними способами — залежно від історичної традиції поліса-метрополії. Розрізняють іонійську і дорійську моделі колонізації. Основна відмінність цих моделей полягала у шляхах і методах контактів колоністів із місцевим населенням. Іонійська модель передбачала мирний шлях колонізації і контактність поселенців із навколишніми варварами, тоді як дорійська вважається більш агресивною щодо тубільців. Загалом греки були доволі контактним соціумом, та й більшість колоній Понту і Східного Середземномор’я була заснована іонійцями. На Північному Понті лише одна колонія була виведена дорійцями, і саме вона підтвердила їхню войовничість у своїх традиціях — Херсонес Таврійський.

Розгляньмо тепер середовище колонізації. Перше, що варто відразу зазначити, це те, що греки зустрілися з місцевими варварами не відразу. Нові поселення засновувалися на вільних місцях, що взагалі не цікавили тамтешні племена. Для греків важливою була тиха бухта чи гавань, де вони відразу облаштовували порт, наявність питної води і, згодом, землі, придатні для вирощування злаків і винограду. Жодне з місцевих племен півночі Понту не перебувало на такому високому ступені розвитку, щоби їх цікавила морська торгівля, виноробство чи агрономія. Їхній суспільний рівень істотно деградував після катастрофи середини VIII ст. до н. е., міграція із Прикубання і Північного Кавказу під тиском скіфської навали привела в регіон племена нижчого рівня суспільного розвитку, які асимілювали у своєму середовищі залишки місцевого населення. Господарство трималося на примітивних галузях, коли для отримання продукту використовувалася природна сировина, відходи не перероблялись і жодним чином у подальшому не використовувались, накопичуючись на зольниках — великих відкритих смітниках.

Тому контакти між греками і варварами складалися вже у процесі ос­во­єння навколишніх земель. Простежити їх можна починаючи із появи хори — сільськогосподарської околиці античного поліса, тобто вже ­після того, як колонія перестала бути поселенням — апойкієм чи емпорієм, і пе­ретворилася на самодостатній поліс — місто-державу. Рання хора всіх полісів півночі Понту, де її можливо простежити, незначна, навколо неї продовжували існувати невеликі поселення тубільців, при цьому в антич­них містах доволі часто зустрічаються фрагменти ліпного посуду місцевих племен. В Ольвії це доволі широкий набір усіх категорій ліпного посуду, характерний для пам’яток скіфського часу Лісостепу, він присутній майже у всіх шарах пам’ятки. Хора Тіри і Ніконія дуже погано вивчена, оскільки майже повністю забудована сучасною агломерацією. Ліпна кераміка, знай­дена в Тірі та Ніконії, поки що не отримала узагальнень, тому про характер контактів колоністів і тубільців у Нижньому Подністров’ї говорити ще зарано. Зате дуже цікавою видається історія взаємовідносин тубільців Кри­му і греків-херсонеситів.

Греко-варварські стосунки у Південно-Західному Криму беруть початок у часах заснування античного поселення на берегах Гераклейського півост­рова — найзахіднішого краю Південно-Західного Криму. Найбільш ранні знахідки античної кераміки тут датуються останньою третиною VI ст. до н. е. Однак і вони походять зі сміттєвих відкладів, хоч і зосереджені біля портового району Херсонеса. Офіційна наука доволі довго вважала датою заснування Херсонеса 422–421 рр. до н. е.— це датування було запропоноване професором класичної словесності Штайдервіртом понад століття тому. Тоді існувало уявлення, що колонія була виведена греками-­дорійцями спільно з беотійцями на північ Понту з Гераклеї Понтійської за пророцтвом Дельфійського оракула. Проте археологічні дослідження поставили під сумнів цю дату, і не лише окремі знахідки кераміки VI ст. до н. е. були тому причиною, а й матеріали некрополя, де було виявлене поховання V ст. до н. е.

То що ми знаємо про античні старожитності Гераклейського півострова раннього періоду? На жаль, дуже небагато. Ми впевнено можемо говорити про існування античного поселення на березі Карантинної бухти, тобто на місці власне Херсонеського городища; ще одного поселення часу раннього еллінізму, можливо, пізньої класики, на Маячному півострові, або так званий Страбонів чи Давній Херсонес; і садибу чи маленьку агломерацію на півдні — у районі балки Бермана. Всі ці залишки античних поселень оточені слідами ранньої хори, причім кожне з них мало свою власну сільськогосподарську округу. Ці античні поселення не перетиналися з поселеннями місцевих тубільців, яких греки називали таврами, а ми атрибутуємо як носіїв кизил-кобинської культури. Невеличкі поселення таврів, де не зафіксовано потужного археологічного шару, але є господарські ями з античною керамікою VI — середини V ст. до н. е., існували у цей час на Гераклейському півострові, не порушуючи цілісності ранньої античної хори.

Але все змінилося в першій половині IV ст. до н. е., коли вся територія Гераклейського півострова розмежовується на наділи громадян і формується нова хора Херсонесу, власне, та, яку ми знаємо зараз як основну. Поселення таврів при цьому зникають, за археологічними залишками — гинуть у вогні. Але, як ми вже зазначали раніше, територія Гераклейського півострова не була цікава місцевим тубільцям, їхні місця поселень — це річкові долини в передгір’ях, де можна було відносно результативно вести примітивне сільське господарство — вирощувати злаки і розводити худобу. Плем’я, яке сусідило із Херсонесом, займало басейн річки Чорна. Морське узбережжя також не становило якоїсь сакральної цінності для тубільців. Їхні могильники розташовувалися високо в горах під пасмом Байдарської і Варнутської долин у верхів’ях Чорної річки. Землю живих і землю мертвих у таврів розділяла вода — річка чи потічок, тож, високогірні могильники верхів’їв Чорної були відділені від поселень її середньої і нижньої течії ще і Чорноріченським каньйоном. Тож видимих територіальних конфліктів між греками і варварами там не спостерігалося.

Як відреагували племена таврів на появу античного поселення? Якщо подивитися на карту розселення племені басейну Чорної річки, то можна побачити, як істотно збільшується кількість їхніх пам’яток на кордонах хори Херсонесу у IV ст. до н. е. Пам’ятки таврів також з’являються у степовому Криму, що до цього не був їм цікавий — біля Керкінітиди і невеличких поселень Північно-Західного Криму. Кераміка таврів доволі часто зустрічається в Керкінітиді, Калос-Лімені, Маслинах тощо. Могильники таврів також містять предмети античного імпорту, передовсім фрагменти амфор у тризнах, що підтверджує обмін між греками і таврами якихось місцевих товарів на вино.

Що могло бути предметом такого інтересу у греків, наразі не зрозуміло. Можливо, це був мед, віск, якісь інші продукти дикої природи кримських лісів. Важливо зазначити одне: результат цих контактів мав дуже негативні наслідки для тубільців. Річ у тім, що античні амфори з-під вина археологи знаходять переважно у тризнах на могилах вищої верстви таврів, тобто вождів або старійшин. Ці могили виділяються і розмірами, і певними особ­ливостями обряду — наприклад, центральна та найперша могила, що формує ряд, у якому ховали членів одного роду. Або наявністю менгіра в поховальній споруді, що також виділяє похованого як спільного предка, першого серед інших. Тенденція розростання ряду у протилежні боки також створює і хронологію поховального ряду, причому найпізніші могили в ряду є заразом і найбіднішими.

Наразі ми можемо говорити, що від рубежу V–IV ст. до н. е. до середи­ни III ст. до н. е. роди як суспільна одиниця місцевого племені збідніли настільки, що не лише не могли придбати вина для тризни за своїми покійниками, а і спорудити гідну могилу. Найпізніші могили влаштовувалися між огорожами вже існуючих поховань фактично без риття та вирубування у скелі окремої гробниці-могили. Її заміняли кам’яною обкладкою похованого з мінімумом інвентарю. Інакше кажучи, до середини ІІІ ст. до н. е. місцеве плем’я як соціум припинило існувати.

Але ж надалі ми фіксуємо чимало епіграфічних згадок таврів, що повідомляють про досить активні військові конфлікти між Херсонесом і варварами. А який характер відносин із тубільцями був у ольвіополітів? Який стосунок мав до ситуації на північнопонтійських землях античний Танаїс? Що ж насправді сталося із місцевими варварами, і як надалі існував фронтир?

Відійдемо трохи від нашого Криму й оглянемо ситуацію в Ольвії. Ольвій­ська хора сформувалася майже відразу після виникнення поліса. Поселення хори від самого початку демонструвало етнічну строкатість — на відміну від хори Херсонеса. Там були присутні і гето-даки із західних відрогів Карпат, і мешканці українського Лісостепу. Ймовірно, що ольвіополіти були заздалегідь орієнтовані на спілкування з варварами, і саме еллінська активність призвела до встановлення активних торговельних контактів із віддаленими регіонами (рис. 4, с. 154).

Раніше однією з найпівнічніших точок, до яких досягав античний імпорт, вважалося Хотівське городище, що розташовується на правому березі Дніпра на околиці Києва. Там було знайдено античну кераміку середини VI — середини V ст. до н. е. Зараз крайньою точкою вважається містечко Хотинець у Східній Польщі, де в підкурганному похованні та на городищі знайдено античну кераміку VI ст. до н. е. Одним із кінцевих пунктів потрап­ляння античних товарів на північному сході лісостепу було Більське городище, що ототожнюється з містом Гелон, що згадується Геродотом.

Шляхами потрапляння товарів на такі віддалені території лісостепу й лісу могли бути і річки, і сухопутні шляхи. Зрозуміло, що скіфи брали на себе роль супроводу караванів, фактично стаючи медіаторами між світом античних міст узбережжя і племенами лісостепу. Скоріше, чи не весь цей віддалений імпорт виходив із Ольвії. Вигідним він був усім учасникам процесу — греки отримували в обмін потрібну сировину, скіфи — платню, а місцеві вожді — предмети розкоші: вино, кружальну античну кераміку, можливо, прикраси і монети як статусні речі чи обмінні одиниці.

Рис. 4. Найбільші лісостепові городища із предметами античного імпорту (І), найбільші пізньоскіфські городища (ІІ) та античні поліси узбережжя Понту (ІІІ)

Окремо варто згадати процеси взаємовідносин греків і варварів на Боспорі. У VI — на початку IV ст. до н. е. сільськими античними поселеннями було зайнято все узбережжя Керченської протоки і територія у глибині Керченського півострова. Тамань, яка тоді являла собою мережу островів, з’єднаних вузькими косами, також почала поступово обживатися грецькими колоністами. У IV–III ст. до н. е. сільськими поселеннями був вкритий вже весь Керченський півострів і передгірна частина сходу Кримських гір навколо Феодосії. Велика кількість ліпної кераміки, характерної для східного варіанту кизил-кобинської культури, у шарах і комплексах цих поселень свідчить про їхнє греко-варварське населення. Це також підтверджується і наявністю могильників із підкурганним обрядом, властивим скіфам степового Криму, і з керамікою місцевих племен передгір’їв.

Процеси співіснування, а не просто контактів грецького і варварського населення на Боспорі призвели до виникнення феномена півночі Понту — протоелліністичної держави, Боспорського царства. Там процеси адаптації грецької та варварської культур призвели до бурхливого розквіту держави, що ми бачимо передовсім у мистецьких творах місцевих авторів. Вважатиме­мо це одним із найяскравіших проявів існування фронтиру на півночі Понту. Масово це явище побачило світ у добу еллінізму після розпаду імперії Александра Македонського, коли варварським державам стали доступні грецькі технології, шляхи сполучення і ринок. Але в основі цього явища лежить навіть не економічний зиск, хоч він також є обов’язковим, а толерантне ставлення до представників інших культур і народів із боку греків. Саме це стало основою для формування елліністичних суспільств і держав.

Танаїс у гирлі Дону та Добруджа на Дунаї були ще одними античними центрами, що перебували на флангах фронтиру. Але їхній вплив був більш орієнтований на схід і захід, меншою мірою торкаючись племен півночі Понту. Можна констатувати, що тісні зв’язки регіону Добружді зі скіфами призвели до створення Малої Скіфії на Дунаї в кінці ІІІ ст. до н. е., а її зникнення в І ст. до н. е. мало причиною загальну історичну ситуацію в Понтійському регіоні, а саме — війну Римської імперії та держави Понт. Роль Танаїса у процесах на схід від Понту поки що недостатньо досліджена, хоч його некрополь продовжує дивувати археологів унікальними знахідками.

Ось таким чином функціонував фронтир між степом і морським узбережжям в античний час. Згодом, починаючи із ІІІ ст. до н. е., або навіть століттям раніше із початком процесу осідання скіфів і просуненням їх на південь — у Нижнє Подніпров’я і Побужжя, у Придністров’я, Подунав’я і в Крим — почастішали і виснажливі війни між їхніми племінними об’єднаннями і державами та античними полісами. Посилилося це протистояння зі зміною кочовиків у степу і приходом сарматів, а згодом гетів. На тлі цих чисельних війн, що їх історична традиція назвала скіфськими, хоч до скіфів вони ніякого стосунку не мали, причорноморський фронтир став предметом зазіхань Римської імперії.

V

У І ст. до н. е. на півночі Понту, де на той час продовжували існувати антич­ні поліси північного заходу, Херсонеська держава, Боспор та істотно понищена Кримська Скіфія (рис. 5, с. 156), почали розвиватися події, пов’язані з активністю Римської імперії.

Але перед тим, як торкнутися найважливіших із них для нашої теми, зупинимося коротко на Кримській Скіфії. Ця держава виникла в передгірному Криму наприкінці ІІ ст. до н. е. шляхом об’єднання місцевих племен одним із вождів — Скілуром. За його очільництва і під його проводом Кримська Скіфія встановила протекторат над Ольвією, захопила всю дальню хору Херсонеса Таврійського разом із Керкінітидою і Калос-Ліменом в Північно-Західному Криму, вела війни проти Херсонеської держави, а згодом проти союзних їй військ Понту, а потім і Боспору.

Рис. 5. Північ Понту за римських часів: римські залоги і вексиляції (І), землі Боспорського царства і союзних йому племен (ІІ), землі під впливом пізніх скіфів і Кримська Скіфія (ІІІ)

Скілур створював державу елліністичного типу із династичною монар­хією, централізованою системою управління і впорядкованою ідеологією, як це можна припустити за археологічними залишками її столиці — Неаполя Скіфського, де було зведено для потреб адміністрування і відправлення культів низку споруд. Смерть Скілура напередодні війни з Діофантом, полководцем царя Понту Мітрідата VI Євпатора, перервала стрімкий розвиток Кримської Скіфії, його нащадки не змогли завершити розпочате цією непересічною особистістю. Досі точаться дискусії, чи був Скілур очільником лише Кримської Скіфії, чи йому підпорядковувались і фортеці Нижнього Подніпров’я. Принаймні, на користь цієї тези промовляє чеканка ним власної монети в Ольвії та ідентичність архітектури нижньодніпровських і кримських фортець.

Скілур запрошував до своєї ставки еллінів з Ольвії, серед яких були не лише воєначальники, а й архітектори. Забудова Неаполя свідчить про глибокі знання його будівничих. Загалом еллінізація охопила верхні верстви пізньоскіфського суспільства, скіфська еліта переймала грецькі традиції і грецькі культи, вивчала грецьку писемність. Після смерті Скілура та поразок у війнах із Понтом і Боспором правителі Кримської Скіфії потрапляють у васальну залежність від останнього.

Із другої половини І ст. до н. е. до Криму починає мігрувати населення із Північно-Західного Понту. А після розгрому пізньоскіфських поселень ­Передгірного і Західного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом із сарматами, Кримська Скіфія підпала під владу Боспора і в місцевій культурі почали превалювати сарматські риси.

Проте із закінченням історії скіфів не закінчилась історія Кримської Скіфії і її столиці — Неаполя. Переживши навалу багатьох різних народів протягом перших століть нової ери, в IV ст. все це населення стало частиною гото-аланського племінного союзу, а згодом на цьому місці виникла нова держава Феодоро — Кримська Готія.

Але повернемося до питання яким чином і де впливав на події на півночі Понту Рим. Перше, що варто зазначити, це знову ж таки розподіл на західну і східну частини Понту, як ми це описали раніше, слідкуючи за рухом морських течій. У римські часи цей розподіл знову жорстко викарбувався у впливі Риму на Заході і держави Понт — на Сході. Так само це екстраполювалося і на північні землі — усюди на заході Рим одержав перемогу над Понтом і поставив свої залоги, а на сході означилося окреме Боспорське царство із союзними йому варварами Передкавказзя і Криму. Кордон між цими двома світами — Римською імперією і військовими союзами сходу проходив через Крим.

Найсхіднішою залогою римлян на півострові була фортеця Харакс на мисі Ай-Тодор. Від неї на захід була збудована ще низка фортів, а одним із крайніх на західному узбережжі Криму був Альма-Кермен. Лінією фортів, що простяглася від бухти Символів, або Симболон-Лімена (Балаклавська бухта), до Інкермана, також був захищений Херсонес. Пости цієї лінії розташовувалися на пасмі зовнішньої гряди передгір’їв на такій відстані один від одного, щоби сусідні розташовувались у зоні видимості. Ймовірно, там існувала система сигнальних вогнів. Римський гарнізон, окрім гірської зони, перебував і в самому Херсонесі, де була збудована цитадель із преторієм, імовірно, там перебувала вексиляція, що захищала від зовнішніх загроз Херсонес, який у ІІ ст. вже мав права елевтерії. Залоги також утримувалися в Тірі та Ольвії.

Водночас на півночі Понту, на відміну від римських провінцій Близького Сходу, Північної Африки чи Малої Азії, були відсутні традиційні для римського лімесу якісні римські дороги. Не було на цих землях і суцільних кам’яних укріплень у вигляді мурованих стін, як на багатьох ділянках європейського лімесу. Пошуки залишків цих споруд забрали в архео­логів чимало часу, але так і не увінчались успіхом. Причиною тому, ймовірно, була відсутність потреби пересування військових підрозділів суходолом і легкість подолання великих відстаней морем і нижніми течіями річок — за винятком хіба що Хараксу. Інакше кажучи, те, що римляни винайшли як спосіб швидкої комунікації і втілили в життя у вигляді лімеса, на півночі Понту вже існувало у вигляді водних шляхів та основних і проміжних пунктів на них, що і сформувало описуваний нами фронтир. Але цього разу фронтир став не лише контактною зоною географічно й економічно відмінних світів і соціумів, а й першим кордоном на політичній карті Північного Понту, фактич­но — частиною кордону Римської імперії. Східна частина фронтиру від мису Ай-Тодор до Керченської протоки отримала інше підпорядкування, при цьому істотно не змінивши свої характеристики.

У такому вигляді контактна зона морського узбережжя вступила у І тисячоліття, ознаменоване зародженням і становленням великих світових релігій. Власне, поява християнства багато в чому визначила і долю фронтиру, оскільки визначальні події у подальшій історії були пов’язані саме із ним. У перших століттях північно-західні центри, на яких трималися контакти раніше, занепадають і зрештою гинуть під ударами варварів на початку Великого переселення народів. Їхня вторинність у торгових справах виявилася тоді, коли в орбіту Риму потрапила територія Поділля, Прикарпаття і Волині, де контакти відбувалися через місцеві племена та чисельні військові загони германців, які за тих часів доволі часто заходили на східні території.

Для обох Римських імперій у цей час Крим, з одного боку, залишався далекою провінцією, але з іншого, все ж таки був важливий — недарма через кілька століть, із офіційним прийняттям християнства, за нього розгорілася неабияка суперечка. І причиною тому знову стали торгівля і вигідне розташування Херсона, як називали античний Херсонес Таврійський, починаючи із римських часів. Східно-Римська імперія, або Візантія, як ми звикли її називати, вступила в жорстоку конкуренцію з Римом на торгових шляхах. Тому, мабуть, імператори витратили стільки сил на встановлення контролю над Південно-Західною Таврикою. Після кількох невдалих спроб хрестити херсонеситів, що закінчились трагічно для єпископських місій Єрусалима і Рима, Константинополь вирішив здійснити процес хрещення за допомогою введення свого військового контингенту, що й було зроблено у IV столітті.

Згодом у VII ст. між Римом і Константинополем знову спалахнула суперечка за Таврику, що проявилося в поширенні історії про перебування Климента, одного з перших римських Пап, на засланні в Херсонесі і навернення їм до християнства понад 500 осіб. Наскільки достовірними є ці версії житій Клімента, наразі точаться дискусії. Достовірним же є факт того, що всі християнські старожитності Інкерманської долини, із якою пов’язують перебування Климента в каменоломнях, датовані не раніше Х ст. і пов’язані з візантійським періодом фортеці Каламіта в Інкермані. І дійсно, у VI–VII ст. навколо Херсона в тих місцях, де раніше були побудовані римські форти від Симболон-Лімена, де була закладена візантійська фортеця (згодом генуезька Чембало), Візантія вибудувала лінію фортець. Заселяють їх цього разу місцеві варвари — гото-алани, які вже були навернені в християнство аріанського зразка.

Цим діяльність Візантії в Тавриці не обмежилася. Вона проявляла активність на південному узбережжі, засновуючи все нові фортеці, до яких можна зарахувати і Сугдею, або Солдайю, що згодом захопили венеційці, а слідом за ними генуезці. Саме вони надали їй того вигляду, що дійшов до нашого часу. Активність Візантія виявляла й на Керченському півострові, проте успіху там вона не мала. Отже, створивши доволі потужну мережу фортець і забезпечивши таким чином можливість відносно безпечного плавання своїм негоціантам, Візантія все ж не домоглася істотних успіхів у торгівлі. Херсонес від пізньоримського часу і аж до Х ст. лишався доволі бідним ­містом і не демонстрував якогось бурхливого розвитку.

Усе змінилося на півночі Понту в Х столітті.

VІ

То що ж сталося тоді такого, що геть перевернуло всю історію Східної Європи і дало нове потужне живлення фронтиру морських узбереж?

Розгляньмо спочатку загальну ситуацію в тогочасній Європі. На початку І тисячоліття весь Європейський континент зазнав дуже жвавого переміщення людських мас із різними цілями як зі сходу на захід, так і з півночі на південь. Римський лімес приваблював варварів зборами торговельного мита, контролем за шляхами і переміщенням товарів. Власне, поява вар­варських залог заради збору мита на шляхах була першим кроком до виникнення фіксованих кордонів племінних об’єднань, а згодом і держав. Цей процес відбувався і пізніше — із розділенням Римської імперії на Східну і Західну. Території Північного Понту потрапили в орбіту впливу Східно-­Римської імперії або Візантії (рис. 6, с. 160).

У вивченні цих процесів на візантійських кордонах і у провінціях є одна суттєва проблема. Річ у тім, що від VI і аж до X ст. Візантія припинила чеканити власну дрібну монету. Емісія відбувалася лише для крупних номіналів, що використовувалися для оплати служби військовим, сплати мита тощо. Завдяки цьому в дослідників складалося враження, що від VI до IX, а то й до X ст. у Візантії та навколо неї нічого не відбувалося. Все змінила поява методу радіовуглецевого датування, що спростував міф про відсутність якоїсь активності за тих часів у західновізантійських провінціях.

Рис. 6. Північ Понту за візантійських часів: провінції Візантії і вплив на варварські і васальні держави (І), Русь і напрями впливу на візантійські торговельні шляхи (ІІ), генуезькі колонії і подальші торговельні шляхи (ІІІ)

Дослідження виявили, що рух до Візантії з півночі Європи відбувався постійно і дуже активно впливав на економіку регіону, формуючи і торговельні шляхи, і кордони. Імовірно, що саме такий процес відбувався і на Сході Європи — його фіналом стало заснування на Дніпрі міста Києва й утвердження династії київських князів, вихідців зі скандинавського світу. Але поки що хронологічний гіатус від VI до Х ст. для північнопонтійського регіону не подолано. Із ним пов’язана і «плаваюча» дата заснування самого Києва, що дискутується протягом понад три століття. До цього, як ми можемо бачити і по згадках про антів і склавінів, і по імпорту з доволі різних регіонів Євразії, що осідав у Середньому Подніпров’ї, і по винайденню скарбів Мартинівського типу на територіях від широти Києва і аж до Криму, і по інвентарю у пізньоантичних-ранньосередньовічних некрополях Таврики, також відбувалися певні дії з метою контролю торговельних шляхів і встановлення кордонів. Але періоди контролю тими чи іншими племенами чи військовими загонами ключових місць був, імовірно, нетривалим.

Цей процес набуває певних системних ознак і стає закономірним лише із приходом до Середнього Подніпров’я Русі і закріплення династії Рюриковичів на київському княжому престолі. При цьому майже відразу Київ починає висувати свої претензії Візантії щодо ведення її негоціантами торгівлі на схід від Дунаю. Спочатку київський князь Святослав Ігорович, а згодом і його син Володимир Святославович здійснюють низку походів проти Константинополя з метою отримання данини і дозволу на безмитну торгівлю для київських купців. Але болгарська політика Святослава, який намагався перетворити Переяславець на Дунаї на одну зі своїх залог, закінчилася його поразкою і смертю.

Спроби його сина Володимира продовжити цю політику також не були досить успішними. Тоді ж він кардинально змінив напрями і тактику впливу на Візантію, амбітно зажадавши рівності з візантійським імператором і обравши для цього шлях династичного шлюбу з його сестрою — візантійською принцесою Анною Порфірогенетою. А щоби його наміри були сприйняті серйозно, Володимир здійснив похід у Таврику і захопив Херсон. Археологічні джерела не містять інформації про якісь видимі руйнування чи пожежі, пов’язані із захопленням міста киянами, пізніші джерела згадують, що корсунці (Корсунь — назва Херсона в «Повісті минулих літ») самі винесли ключі від міста Володимирові Святославовичу після того як кияни зруйнували водопровідні труби і в обложеному місті скінчилися запаси питної води. Імператор Василь ІІ Болгаробійця погодився на шлюб за умови прийняття Володимиром християнства, що й було негайно зроблено у Херсоні в одній із його базилік.

Наразі ми не знаємо, де саме був охрещений Володимир Святославович і відбулося його вінчання з Анною Порфірогенетою. Літопис зазначає, що це відбулося в найбагатшому та найбільшому храмі Херсона. Але на той час таких храмів у місті було кілька, і кожен із них міг претендувати на місце хрещення київського князя. Відомо, що після вінчання Володимир і його нова дружина, вже київська княгиня Анна, залишили Херсонес разом із воїнством, вивізши звідти мармурові архітектурні деталі і посаг Анни.

Значення цієї події для північнопонтійських земель було колосальним. Майже дві тисячі років відбувалися контакти між грецьким і балканським світом північного узбережжя Понту і племенами півночі, але жоден із північних володарів не добивався визнання своєї династії рівною грецьким правителям, хай би якою ціною це було зроблено. Із цього моменту Русь стає не лише племінним об’єднанням, а державою з визнаними правите­лями, тому всі подальші дії київських князів уже стають політикою і мають колосальний вплив на історію Європи.

Розквітає також і Херсон. Із невеличкого торговельного центру віддаленої і не дуже багатої провінції Візантії він перетворюється на надзвичайно багате місто. Саме через нього здійснювалася торгівля із середньовічним Києвом, митні печатки (молівдовули), що раніше зрізалися в Херсоні, почали допливати до Києва і зрештою опинятися у шарах його портової частини на Подолі. Контроль над цими та іншими торговельними шляхами надав Києву можливість сформувати навколо себе могутню державу Русь, що через кілька століть отримала свою сучасну назву — Україна.

Дуже важливо зазначити, що, незважаючи на страшні подальші події, які призвели до падіння Києва, розпаду Візантії і падіння Константинополя, середньовічна інфраструктура Русі у вигляді заснованих на важливих пунктах давніх шляхів залог і містечок, переважну більшість яких ми досі називаємо їхніми стародавніми іменами — Переяслав, Василів (сучасний Васильків), Юр’їв (сучасна Біла Церква), Жиляни, Феофанія, Вишгород, Пирогів — існує і досі, не змінивши ані своєї топографії, ані навіть розташування цент­ральних споруд — храмів. На фундаментах поруйнованих середньовічних церков і соборів стоять зведені в модернову епоху таким чином, щоб абриси абсид старого й нового храму збігалися. Все це свідчить про плинність і безперервність традиції містобудування і відсутність лакун в урбаністичних процесах від середньовіччя до сучасності. А це, своєю чергою, вказує на неперервність процесу державотворення і формування єдиних етнічних ознак у соціумів північнопонтійських земель.

А от подальше існування північнопонтійського фронтиру морських узбереж виявилося нетривалим. Із першим падінням Константинополя 1204 р. та падінням Києва 1240 р. Херсон, що був основним контактним містом між Візантією і Руссю на півночі Понту, занепадає. Переживши низку пограбувань від випадкових військових загонів, яких тоді чимало вешталось Таврикою, Херсон урешті загинув від татарських стріл наприкінці XIV ст. Його житлові квартали, церкви, торгові площі і виноробні загинули в пожежі, їхні палаючі дахи впали на вулиці і поховали під собою останніх захисників міста. Потім від дощів і морозу почали осипатися кам’яні мури поруйнованих дворів, будинків і храмів. Ремонтувати їх уже не було кому, останні мешканці покинули Херсон. Починалася нова епоха на давньому Понті — епоха Османської імперії.