Американський психопат

«Шезлонги»

Кортні Лоренс запрошує мене повечеряти в понеділок, запрошення має певний відтінок сексуальності, тож я приймаю його, але спочатку доведеться витерпіти вечерю з двома випускниками Кемдена, Скоттом та Енн Смайлі, у новому ресторані в районі площі Колумба. Місце називається «Шезлонги», і я наказав секретарці зібрати інформацію про нього. Перед тим, як я пішов із офісу, Джин розписала мені три варіанти того, що варто замовити на вечерю. Дорогою в таксі Кортні розповіла мені про Скотта та Енн — він працює в рекламній агенції, вона відкриває ресторани на гроші батька, останнім був «1968» у Верхньому Іст-Сайді. І це було не так цікаво, як її розповідь про свій день: масаж обличчя в «Елізабет Арден», покупка кухонного начиння у «Поттері Барн» (все це — прийнявши літій[63]), потім — «У Гаррі», де ми з нею випивали з Чарльзом Мерфі та Расті Вебстером і де Кортні забула під столом пакунок з купленим кухонним приладдям. Єдина цікава деталь життя Скотта та Енн — через рік після одруження вони всиновили тринадцятирічного корейського хлопчика, назвали його Скоттом-молодшим й відправили вчитись у Ексетер, де Скотт вчився за чотири роки до мене.

— Сподіваюся, вони замовили столик, — попереджаю я Кортні.

— Тільки не треба сигар, Патріку, — повільно говорить вона.

— Це не авто Дональда Трампа? — питаю я, дивлячись на лімузин, що стоїть у заторі поряд із нами.

— Боже, Патріку, замовкни, — каже вона хрипким, невиразним голосом.

— Знаєш, Кортні, у моєму дипломаті «Ботеґа Венета» є плеєр, який я спокійно можу дістати, — кажу я. — Випий ще літію. Чи дієтичну колу. Може, кофеїн тебе підбадьорить.

— Я просто хочу дитину, — каже вона м’яко, ні до кого не звертаючись, дивлячись у вікно. — Просто… двох… досконалих… дітей.

— Це ти до мене чи до Шломо? — зітхаю я достатньо голосно, аби водій-єврей мене почув. Кортні не відповідає, як і можна було здогадатися.

«Шоу Патті Вінтерс» зранку було присвячене парфумам, помадам та макіяжу. Луїс Керрузерс, хлопець Кортні, поїхав у Фенікс і повернеться на Мангеттен не раніше вечора четверга. Кортні вдягнула шерстяний жакет та жилетку, футболку з джерсі та габардинові брюки від «Білл Бласс», кришталеві, з емаллю та позолотою сережки від «Жерар і Йоска» та шовково-атласні відкриті туфлі «Маноло Бланік». На мені шитий на замовлення твідовий піджак, штани та бавовняна сорочка з магазину «Алан Флассер» і шовкова краватка від «Пол Стюарт». У моєму спортзалі зранку була черга на двадцять п’ять хвилин до тренажеру «Стермастер». Я махаю жебраку на розі Сорок дев’ятої та Восьмої, тоді показую йому середній палець.

Сьогодні розмова крутиться навколо нової книги Елмора Леонарда, яку я не читав, певних ресторанних критиків — їх я читав, протистояння записів британського складу виконавців «Знедолених» та американського; нового сальвадорського ресторанчика на розі Другої та Вісімдесят третьої і того, який розділ пліток кращий, у «Пост» чи у «Ньюз». Схоже, у нас із Енн Смайлі є спільна знайома, офіціантка з «Ейбтон» в Аспені, котру я минулого року зґвалтував пляшкою лаку для волосся, коли катався там на лижах на Різдвяні свята. У «Шезлонгах» повно людей, дуже галасно, акустика паршива через висоту стелі, і, якщо я не помиляюся, з колонок лунає версія «Білого кролика» в стилі нью-ейдж. Хлопець, схожий на Форреста Етвотера (зачесане назад біляве волосся, окуляри без діоптрій в оправі з червоного дерева, костюм «Армані» з підтяжками), сидить за столиком з Керолайн Бейкер, інвестиційним банкіром у «Дрексель», і щось вона має кепський вигляд. Їй личив би більш яскравий макіяж, та й твідовий костюм від «Ральф Лорен» виглядає надто строго. Столик у них середній, одразу ж біля бару.

— Це класична каліфорнійська кухня, — нахиляється до мене Енн, після того як ми зробили замовлення.

Здається, від мене потрібна якась реакція, до того ж Скотт та Кортні обговорюють плюси розділу пліток у «Пост», так що я змушений відповісти.

— Маєш на увазі, якщо порівняти зі, скажімо, чисто каліфорнійською кухнею? — обережно питаю я, зважуючи кожне слово, а потім необачно додаю: — Чи з посткаліфорнійською?

— Я знаю, звучить надто вже трендово, але відмінностей справді чимало. Вони ледь помітні, — каже Енн, — але вони є.

— Я чув про посткаліфорнійську кухню, — кажу я, розглядаючи дизайн ресторану: оголені труби, колони, відкрита кухня і… шезлонги. — Направду я навіть куштував її. Ніяких маленьких овочів? Буріто з морськими гребінцями? Крекери з васабі? Я на правильному шляху? До речі, тобі ніхто не казав, що ти кап-у-кап кіт Гарфілд, якого задавила машина, потім з нього обдерли шкіру і хтось накинув зверху огидний светр від «Ферраґамо», перш ніж відвезти його до ветеринара? Фузіллі? Оливкова олія з сиром брі?

— Саме так, — каже вражена Енн. — О, Кортні, де ти знайшла Патріка? Він чудово знається на таких речах. Луїс вважає, що каліфорнійська кухня — це половинка помаранча і трохи джелаті[64], — просторікує вона і заливається сміхом, запрошуючи мене приєднатися до неї, що я, дещо нерішуче, і роблю.

Для початку я замовив салат із червоного цикорію з кальмаром, зловленим у природних умовах. Енн та Скотт взяли рагу з морського чорта з фіалками. Кортні мало не заснула, коли їй довелось прочитати меню, але, перш ніж вона зісковзнула зі свого стільця, я встиг схопити її за плечі, а Енн замовила для неї щось звичайне і легке, на зразок каджунського попкорну, якого, може, і не було в меню, однак Енн знайома з Ноджем, шеф-кухарем, і він зробив невеличку порцію… спеціально для Кортні! Скотт та Енн наполягли на тому, щоб ми всі замовили одне й те саме — підкопченого, помірно просмаженого морського окуня, фірмову страву «Шезлонгів». Їм пощастило, що він був у одному з тих меню, які склала для мене Джин, інакше, якби вони продовжували наполягати, цілком могло б скластись так, що близько другої ночі (після «Вечірнього шоу з Девідом Леттерманом») я увірвався би до їхнього студіо й порубав би обох на шматки сокирою, спочатку змусивши Енн дивитись, як Скотт стікає кров’ю з глибоких ран на грудях, а потім знайшов би спосіб дістатись до Ексетера і вилив би пляшку кислоти на пласке й вузькооке обличчя їхнього сина. У нашої офіціантки непогана фігурка і золоті туфлі-човники зі шкіри ящірки, оздоблені штучними перлами. Я забув повернути касети в прокат й мовчки кляну себе, поки Скотт замовляє дві великі пляшки «Сан-Пеллеґріно»[65].

— Це класична каліфорнійська кухня, — каже мені Скотт.

— Може, сходимо всі разом до бару «Зевс» наступного тижня? — пропонує Скотту Енн. — Думаєш, зможемо дістати столик у п’ятницю?

Скотт вбраний у кашеміровий светр від «Пол Стюарт» із червоними, фіолетовими та чорними смужками, мішкуваті вельветові штани від «Ральф Лорен» та шкіряні мокасини від «Коул-Гаан».

— Ну… можна, — каже він.

— Це хороша ідея. Мені вона дуже подобається, — каже Енн, вона бере з тарілки маленьку фіалку і нюхає її, перш ніж обережно покласти на язик. На ній червоно-фіолетово-чорний мохеровий, плетений вручну, светр від «Коос Ван Ден Аккер Кутюр», слакси від «Анна Кляйн» і замшеві туфлі з відкритими пальцями.

Інша офіціантка, не така гарненька, підходить взяти у нас замовлення на напої.

— «Джей енд Бі», чистий, — я випереджаю всіх.

Кортні замовляє шампанське з льодом, і я приховую свій жах.

— О, — каже вона, наче щось пригадавши, — можна мені туди шматочок…

— Шматочок чого? — роздратовано питаю я і не можу зупинитись. — Дай вгадаю, дині?

І думаю: «Господи, чому ти не повернув ті довбані касети, Бейтмене, тупий ти сучий сину».

— Ви про лимон, міс, — каже офіціантка, нагороджуючи мене крижаним поглядом.

— Так, звісно. Лимон, — киває Кортні.

Здається, що вона загубилась у якомусь сні, але їй це подобається, дарує забуття.

— Я візьму келих… Боже, давайте «Акацію»[66], — каже Скотт, і питає в решти: — Я хочу білого вина? Я справді хочу шардоне? Чи окуня можна їсти з каберне…

— Та давай уже, — радісно каже Енн.

— Гаразд, я питиму… Господи, білий совіньйон, — каже Скотт.

Офіціантка збентежено всміхається.

— Скотті, — верещить Енн, — білий совіньйон?

— Жартую, — пирхає він. — Я буду шардоне. «Акацію».

— Ну ти й бовдур, — з полегшенням усміхається Енн. — Такий смішний.

— Я буду шардоне, — каже офіціантці Скотт.

— Це дуже мило, — каже Кортні, поплескуючи Скотта по руці.

— А я буду… — розмірковує Енн. — О, я вип’ю дієтичної кока-коли.

Скотт здіймає очі від кукурудзяного хліба, який він вмочував у оливкову олію.

— Ти сьогодні не п’єш?

— Ні, — пустотливо посміхається Енн. Бозна-чому. Та й кого це до біса турбує? — Я не в настрої.

— Навіть для келиху шардоне? — питає Скотт. — Може, білого совіньйону?

— У мене аеробіка о дев’ятій, — каже вона непевно, втрачаючи контроль. — Не варто мені пити.

— Тоді я теж не буду, — розчаровано каже Скотт. — Тобто мені ж у «Ексклюзив» на восьму.

— Ніхто не хоче дізнатись, де мене не буде о восьмій ранку завтра? — питаю я.

— Ні, любий, я ж знаю, як ти любиш «Акацію». — Енн тягнеться до Скотта й стискає його руку.

— Нічого, крихітко. Буду пити «Сан-Пеллеґріно», — показує на пляшку Скотт.

Я голосно вистукую пальцями по столу, шепочучи до себе: «Чорт, чорт, чорт, чорт». Очі Кортні напівзаплющені, вона важко дихає.

— Гаразд, я ризикну, — нарешті каже Енн. — Вип’ю дієтичної коли з ромом.

Скотт зітхає і посміхається. Він справді сяє.

— Добре.

— Дієтична кола ж без кофеїну, так? — запитує офіціантку Енн.

— Знаєш, — перебиваю я, — варто взяти дієтичну пепсі. Вона значно краща.

— Справді? — питає Енн. — Що ти маєш на увазі?

— Тобі варто взяти дієтичну пепсі замість дієтичної кока-коли, — кажу я. — Вона значно краща. Більше бульбашок. Чистіший смак. Вона краще змішується з ромом і в ній менше натрію.

Офіціантка, Скотт, Енн, навіть Кортні — всі дивляться на мене так, наче я запропонував дещо диявольське, апокаліптичне, наче я руйную міф, який всі ретельно оберігають, або порушую урочисту присягу, і у «Шезлонгах» раптом стає майже тихо. Вчора ввечері я взяв напрокат фільм під назвою «В дупі у Лідії». Випив дві таблетки «Гальціону»[67] і, потягуючи, до речі, дієтичну пепсі, дивився, як Лідія (засмагла красуня з вибіленим волоссям, ідеальним задом та великими цицьками), стоячи рачки, відсмоктувала хлопцю з величезним хуєм, а інша розкішна білявка з ідеально підстриженим, теж білявим, лобком стала на коліна позаду Лідії й, вилизавши її дупу та посмоктавши пизду, почала пхати довгий срібний вібратор у зад Лідії; дівчина працювала вібратором, продовжуючи вилизувати її пизду, поки хлопець з величезним хуєм кінчав Лідії на обличчя, а вона смоктала його яйця; потім Лідію затрусило в сильному, непідробному оргазмі, дівчина за нею переповзла вперед і злизала сперму з її обличчя, а потім дала Лідії посмоктати вібратор. Минулого вівторка вийшов новий альбом Стівена Бішопа, і вчора я купив компакт-диск, касету та платівку в «Тавер Рекордз», бо хотів мати його в усіх трьох форматах.

— Слухайте, — кажу я, і мій голос тремтить від емоцій. — Беріть, що хочете, але я б рекомендував дієтичну пепсі.

Я опускаю очі на свої коліна, на синю серветку з тканини, слова «Шезлонги», вишиті скраю, і на якусь мить здається, що я зараз заплачу — підборіддя тремтить, і я не можу ковтнути.

Кортні нахиляється і м’яко торкається мого зап’ястка, погладжуючи мій «Ролекс».

— Нічого, Патріку. Все добре.

Гострий біль у печінці перекриває спалах емоцій, я сідаю прямо, збентежений і наляканий. Офіціантка йде, а Енн питає, чи не бачили ми останню виставку Девіда Оніки, і мені стає спокійніше.

Виявляється, що ми її не бачили, але я не хочу хвалитися тим, що в мене є його картина, і легенько пхаю Кортні під столом. Це виводить її з літійного ступору, і вона механічно каже:

— У Патріка є робота Оніки. Справжня.

Я задоволено посміхаюсь і відпиваю віскі.

— Це фантастика, Патріку, — каже Енн.

— Справжній Оніка? — питає Скотт. — Він же доволі дорогий.

— Ну, скажімо так… — я роблю ковток і раптом тушуюсь: скажімо що? — Нічого особливого.

Кортні зітхає, передчуваючи черговий штурхан.

— Оніка Патріка коштує двадцять тисяч доларів.

Вона відщипує шматочки від теплого шматка кукурудзяного хлібу, здається, їй невимовно нудно. Я роздратовано дивлюсь на неї й намагаюся не шипіти.

— Ні, Кортні, насправді — п’ятдесят.

Кортні повільно відводить погляд від хліба, який мне в пальцях, і навіть у затьмареному літієм погляді видно таку злість, що автоматично почуваюсь приниженим, однак не настільки, щоб сказати Скотту та Енн правду: картина коштує всього дванадцять штук.

Але страшний погляд Кортні (хоча, може, я надмірно реагую — вона могла осудливо дивитися на орнамент на колонах, венеційські жалюзі на заскленому даху, заповнені пурпуровими тюльпанами вази від «Монтіго» навколо бару) злякав мене достатньо для того, щоб не провадити далі про те, як я купував Оніку. Цей погляд можна доволі легко пояснити. Він попереджає: ще один штурхан, і сексу не буде, зрозумів?

— Так, це наче… — починає Енн.

Я затримую подих, моє обличчя напружується.

— …дешево, — белькоче вона.

Я видихаю.

— Саме так. Це була дуже вигідна угода, — кажу я, ковтнувши повітря.

— Але — п’ятдесят тисяч? — з підозрою запитує Скотт.

— Гадаю, ця робота… у ній є… чудові пропорції й навмисна вдавана побіжність… — я зупиняюсь, намагаючись згадати те, що читав у огляді в журналі «Нью-Йорк». — Навмисно вдавана…

— А в Луїса такого нема, Кортні? — запитує Енн і торкається руки Кортні. — Кортні?

— В Луїса… нема… чого? — Кортні трясе головою, наче хоче її прочистити, і широко розплющує очі, щоб вони точно її не підвели.

— Хто такий Луїс? — запитує Скотт і кличе офіціантку, щоб вона забрала вершкове масло, яке поставив на стіл її помічник, — от же ж стадна тварина.

Енн відповідає за Кортні:

— Її хлопець, — каже вона, коли бачить, як присоромлена Кортні шукає допомоги в мене.

— Де він? — питає Скотт.

— Техас, — швидко кажу я. — Тобто поїхав до Фенікса.

— Ні, — каже Скотт. — Я маю на увазі — в якій фірмі?

— «Л. Ф. Ротшильд», — каже Енн, повертаючись до Кортні за підтвердженням, але дивлячись на мене. — Так?

— Ні, він з «Пірс та Пірс», — кажу я. — Ми, типу, разом працюємо.

— Це ж він колись зустрічався з Самантою Стівенс? — запитує Енн.

— Ні, — відповідає Кортні. — Просто хтось сфотографував їх разом і фото потрапило у «Дабл’ю»[68].

Я випиваю віскі залпом, щойно його приносять, майже одразу прошу повторити і думаю, що Кортні, звісно, красуня, але ніякий секс не вартий такої вечері. Поки я витріщаюсь через весь зал на привабливу жінку — білявка, великі груди, вузька сукня, атласні туфлі з золотою оздобою, — розмова змінює напрямок. Скотт починає розповідати мені про свій новий програвач для компакт-дисків, а Енн, не подумавши, щебече до абсолютно обдовбаної Кортні про нові пшенично-рисові хлібці, свіжі фрукти і музику нью-ейдж, переважно про гурт «Мангеттен Стімроллер».

— Це «Айва», — каже Скотт. — Ти мусиш це почути. Цей звук… — він зупиняється, заплющує очі в екстазі, жуючи кукурудзяний хліб. — Він фантастичний.

— Так, Скотті, «Айва» нічого. — Господи, мрій далі, Скотті, думаю я. — Але «Сансуй» справді найкращий з них. — Я роблю паузу і додаю: — Я точно знаю, у мене такий.

— Але я думав, що «Айва» — найкраща марка. — Скотт має стурбований вигляд, але недостатньо засмучений, щоб я зрадів.

— Нізащо, Скотте, — кажу я. — «Айва» має цифровий пульт?

— Так, — каже він.

— А систему комп’ютерного керування?

— Ага.

Який цілковитий, закінчений вилупок.

— До системи включено програвач зі спеціальним диском із метакрилу та міді?

— Так.

Цей покидьок бреше!

— А тюнер «Аккофейз Т-106»? — запитую я.

— Звісно, — каже він, знизуючи плечима.

— Впевнений? — перепитую я. — Подумай добре.

— Здається, так, — каже він, але коли тягнеться за новою порцією кукурудзяного хліба, його рука тремтить.

— А динаміки які?

— Дерев’яні «Дантех», — надто поспішно відповідає Скотт.

— Це фігня, друже. Треба було поставити динаміки «Інфініті IRSV», — кажу я. — Або…

— Зачекай, — перебиває мене він. — V-динаміки? Ніколи не чув про такі.

— От бачиш, я про це й кажу, — говорю я. — Якщо у тебе не V-динаміки, це все одно що слухати чортів плеєр.

— Яка у цих динаміків частота басів? — підозріло запитує Скотт.

— Наднизька, п’ятнадцять герців, — муркочу я, наголошуючи на кожне слово.

Скотт на хвилину замовкає. Енн і далі веде про нежирний заморожений йогурт та чау-чау. Я відкидаюсь на спинку стільця, задоволений тим, що загнав Скотта в глухий кут, однак він дуже швидко оговтується, намагається поводитись так, ніби йому байдуже те, що його стереосистема — паршива й дешева, і каже:

— Все одно, ми купили новий диск Філа Коллінза. Тобі варто послухати, як чудово на ній звучить «Хвилююче кохання».

— Так, як на мене, це його найкраща пісня, — відповідаю я, бла-бла-бла, ми зі Скоттом нарешті хоч у чомусь порозумілися, приносять нашого морського окуня, страва виглядає дивно, Кортні вибачається і йде у жіночу вбиральню, і через півгодини, коли вона так і не повернулась, я заходжу в інший бік ресторану, і ось вона — спить у гардеробі.

Але в квартирі Кортні все інакше. Вона лежить гола на спині, її засмаглі, спортивні, накачані ноги розставлені, і я, стоячи на колінах, одночасно вилизую її і дрочу. Відколи я почав лизати й посмоктувати її пизду, вона вже двічі кінчила, її піхва гаряча, мокра й тісна, і я розтягую її, працюючи пальцями однієї руки, а іншою — підтримуючи свій стояк. Я піднімаю її зад, хочу засунути язик всередину піхви, але їй не хочеться, тож я тягнусь до античного нічного столика «Порціан» за кондомом, який лежить у попільничці від «Паліо», поряд з галогеновою лампою «Тензор» та керамічною вазою від «Д’Оро», розриваю пакунок двома слизькими, блискучими пальцями та зубами і легко надягаю презерватив на свій член.

— Хочу, щоб ти мене трахнув, — стогне Кортні, підгинаючи ноги, розкриваючись ще ширше; вона пестить себе пальцями і дає мені їх посмоктати, нігті в неї довгі й червоні, сік її лона блищить у світлі ліхтарів, яке пробивається через жалюзі від «Стюарт Голл», він солодкий і рожевий на смак, і вона розтирає його по моїх губах, язику, доки він не охолонув.

— Так, — кажу я, навалююсь на неї та граційно встромляю в неї свій прутень, агресивно цілую її губи, рухаючись всередині неї швидкими поштовхами.

Мій член, мої стегна ошаленіли, вони рухаються за своїм оскаженілим бажанням, оргазм вже починає зароджуватись десь біля основи яєць та ануса й піднімається членом, таким твердим, що це навіть боляче… Серед поцілунку я здіймаю голову (язик Кортні лишається зовні, вона починає облизувати власні губи, червоні й набряклі), продовжую рухатись, однак тепер починаю розуміти, що… є… якась… проблема… але не можу зрозуміти, яка саме… Коли мій погляд падає на напівпорожню склянку води «Евіан» на нічному столику, до мене доходить, я видихаю: «Чорт» і виходжу з неї.

— Що таке? — стогне Кортні. — Ти щось забув?

Я не відповідаю, підводжуся з футона[69] і, шпортаючись, іду до ванної кімнати. Намагаюсь зняти презерватив, але чомусь не виходить, і доки я його послаблюю, одночасно намацуючи на стіні вимикач, перечіпляюсь через ваги «Женольд», забиваю великий палець і, нарешті, лаючись, відчиняю шафку.

— Патріку, що ти робиш? — гукає Кортні з кімнати.

— Шукаю водорозчинний лубрикант-сперміцид, — відповідаю я. — А ти що думала? Що я за «Адвілом» пішов?

— Господи, — вигукує вона. — Так ти був без нього?

— Кортні, — гукаю я у відповідь і помічаю маленький поріз над губою. — Де він?

— Я тебе не чую, Патріку, — кричить вона.

— У Луїса жахливий смак щодо одеколону, — буркочу я, беру пляшечку «Пако Рабанн» і нюхаю його.

— Що ти кажеш? — кричить вона.

— Водорозчинний лубрикант-сперміцид, — кричу я у відповідь, дивлюсь у дзеркало і шукаю маскувальний олівець «Клінік», щоб помазати поріз.

— Тобто — де він? — гукає Кортні. — У тебе хіба з собою не було?

— Де той чортів водорозчинний лубрикант-сперміцид? — волаю я. — Водо! Розчинний! Лубрикант! Сперміцид!

Я кричу і одночасно накладаю її тональний крем «Клінік» на поріз, потім зачісую волосся назад.

— На верхній полиці, — каже вона. — Здається.

Риючись в аптечці, я дивлюсь на її ванну, помічаю, яка вона проста, і кажу:

— Знаєш, Кортні, тобі варто щось вирішити і покрити ванну мармуром або поставити систему джакузі. Чуєш мене, Кортні? — гукаю я.

Вона відповідає після паузи:

— Так… Патріку. Я тебе чую.

Нарешті я знаходжу потрібний тюбик за великою банкою (це просто жбан) «Ксанаксу[70]» на верхній полиці шафки і, поки мій прутень зовсім не опав, видавлюю трохи лубриканту всередину презерватива, розмазую його там і повертаюсь у спальню. Я з розгону стрибаю на футон, Кортні аж підстрибує:

— Патріку, це не якийсь чортів трамплін!

Я не звертаю на це уваги, схиляюсь над Кортні, вставляю в неї свій член. Вона одразу стискає стегна, рухається назустріч моїм поштовхам, потім облизує свій великий палець і починає терти клітор. Я дивлюсь, як мій прутень швидкими рухами заходить у її піхву та назад.

— Чекай, — видихає Кортні.

— Що? — стогну я, спантеличений, але вже майже там.

— Луїс кінчений, — стогне вона, намагаючись виштовхнути мене з себе.

— Так, — кажу я, налягаючи на неї, і лоскочу язиком її вухо. — Луїс точно кінчений. Я теж його ненавиджу.

Огида Кортні до власного хлопця заводить мене, я починаю рухатись швидше, все ближче до розрядки.

— Ні, бовдуре, — ричить вона. — Я спитала — чи він, презерватив, з кінчиком? Не казала, що Луїс кінчений. Чи з кінчиком презерватив? Злазь із мене.

— Чи він з чим? — стогну я.

— Витягай! — відбивається від мене Кортні.

— Я тебе ігнорую, — кажу я і спускаюсь губами до її маленьких ідеальних сосків, таких твердих на її великих пружних грудях.

— Витягай, чорт тебе забирай! — верещить вона.

— Чого ти хочеш, Кортні? — бурмочу я, зупиняюсь, і випрямляюсь, досі нависаючи над нею, мій член досі наполовину в ній.

Вона відповзає до спинки, і він випадає з неї повністю.

— У нього рівний кінець, — кажу я. — Здається.

— Увімкни світло, — Кортні намагається сісти прямо.

— Господи, я йду додому.

— Патріку, — каже Кортні з осторогою. — Увімкни світло.

Я тягнусь до столика і вмикаю галогеновий «Тензор».

— Рівний кінець, бачиш? — кажу я. — І що?

— Знімай, — різко каже вона.

— Чому? — питаю я.

— Бо треба лишити на кінчику з півдюйма, — каже Кортні, прикриваючи груди покривалом від «Гермес». Її голос стає вищим, вона явно втрачає терпіння. — Щоб він витримав силу еякуляції!

— Усе, я йду звідси, — погрожую я, але не рухаюсь. — Де твій літій?

Кортні накриває голову подушкою і щось белькоче, згорнувшись у позі зародка. Здається, вона починає плакати.

— Де твій літій, Кортні? — спокійно питаю я ще раз. — Тобі треба його прийняти.

Вона знов белькоче щось незрозуміле і хитає головою під подушкою — ні, ні, ні.

— Що? Що ти кажеш? — питаю я з вимученою ввічливістю, повертаючи собі слабку ерекцію. — Де?

З-під подушки ледве чути схлипування.

— Ти зараз плачеш, я це чую, але ані слова не можу зрозуміти.

Я намагаюсь вирвати з її рук подушку.

— Тепер говори!

Кортні знову щось белькоче, абсолютно беззмістовне.

— Кортні, — попереджаю я, вже починаючи лютувати. — Якщо ти щойно сказала те, що мені почулось, — що твій літій лежить у картонній коробці в холодильнику, поряд із морозивом «Фрюзен Гладіє», і це — шербет… — Я вже криком кричу. — Якщо ти справді так і сказала, я вб’ю тебе. Це шербет? Твій літій справді шербет?

Я нарешті відриваю подушку від голови і різко б’ю її по обличчю.

— Ти думаєш, мене заводить небезпечний секс? — кричить вона на мене.

— Господи, воно того не варте, — бурмочу я, стягуючи презерватив так, щоб лишити вільних півдюйма чи трішки менше. — Бачиш, Кортні, й для чого це все? Га? Скажи нам.

Я знову б’ю її по обличчю, цього разу легше.

— Чому він висить на півдюйма? Щоб витримати силу еякуляції!

— Мене це не заводить. — Кортні в істериці, вона задихається, ковтає сльози. — На мене чекає підвищення, у серпні я їду на Барбадос і не хочу, щоб все це зіпсувала саркома Капоші!

Вона кашляє.

— Боже, я хочу носити бікіні, — завиває вона. — Я щойно купила в «Берґдорфз» «Норму Камалі»…

Я хапаю її за голову і змушую подивитись, як розташований презерватив.

— Бачиш? Задоволена? Сучко тупа. Ти задоволена, сучко тупа?

Кортні не дивиться на мій член, схлипує:

— Господи, давай з цим покінчимо, — і падає назад на ліжко.

Я різко вставляю в неї свій прутень і доводжу себе до оргазму, такого слабкого, що його майже нема, а Кортні плутає мій стогін сильного, але очікуваного розчарування з насолодою і одразу ж заводиться. Вона схлипує і хлюпає носом піді мною, тягнеться, аби пестити себе, але в мене почало падати майже одразу — насправді, ще під час того, як я кінчав. Якщо я не відсунусь від неї, ще маючи рештки ерекції, вона збожеволіє, так що я притримую край презерватива і буквально втікаю з неї. Після цього ми лежимо на різних краях ліжка хвилин двадцять, Кортні щось скавучить про Луїса, про старовинні дошки для нарізки, срібну тертку для сиру та форму для кексів, які вона залишила «У Гаррі», потім намагається зробити мені мінет.

— Я хочу знову тебе трахнути, — кажу я їй. — Але без презерватива, бо в ньому я нічого не відчуваю.

Дивлячись на мене і відірвавши губи від мого м’якого, зморщеного члена, вона спокійно відповідає:

— Без нього ти все одно нічого не відчуєш.