Американський психопат

Концерт

Усіх дуже дратує цей концерт у Нью-Джерсі, на який сьогодні тягне нас Керрузерс. Це ірландський гурт під назвою «Ю Ту», минулого тижня вони були на обкладинці журналу «Тайм». Квитки були призначені для групи клієнтів-японців, але вони в останню хвилину скасували подорож до Нью-Йорка, тож Керрузерс не зміг (принаймні він так каже) продати ці квитки в першому ряду. Тож тут Керрузерс із Кортні, Пол Овен та Ешлі Кромвелл, Евелін та я. Коли я дізнався, що Пол Овен теж буде, то кликав із собою Сесілію Ваґнер, дівчину Маркуса Хальберстама, оскільки Пол Овен, здається, цілком переконаний, що Маркус — це я. І хоча її потішило моє запрошення (завжди підозрював, що дівчина до мене небайдужа), вона мусила піти на офіційну вечірку з приводу прем’єри нового британського мюзиклу «Меґґі!». Однак Сесілія щось сказала про обід наступного тижня, і я пообіцяв подзвонити їй у четвер. Сьогодні ми з Евелін мали вечеряти разом, але сама думка про те, що доведеться дві години просидіти з нею на самоті, наповнює мене незнаним жахом, тож я телефоную їй, неохоче пояснюю зміни у планах, а вона питає, чи буде там Тім Прайс, коли я кажу, що ні, вона мить вагається, а потім погоджується, і я скасовую замовлений Джин столик у «H2О», новому ресторані Клайва Павелла в Челсі, і раніше йду з офісу, щоб позайматися перед концертом аеробікою.

Дівчата не надто радіють тому, що побачать групу, вони по черзі зізналися мені, що їм зовсім не хочеться тут бути. У лімузині дорогою до місця під назвою «Медоулендз» Керрузерс намагається всіх підбадьорити, розповідаючи, що Дональд Трамп — великий фанат «Ю Ту», а потім ще відчайдушніше, що Джон Ґутфренд[96] теж купує їхні записи. Відкорковано одну пляшку «Кристалу», потім — другу. Телевізор налаштовано на прес-конференцію Рейґана, однак трансляція погана, з перешкодами, і ніхто не звертає на неї уваги, крім мене. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про жертв нападів акул. Пол Овен чотири рази назвав мене Маркусом, а Евелін двічі — Сесілією, мені аж стало краще, однак Евелін навіть не помітила, бо весь цей час витріщалась на Кортні. У будь-якому разі, Овена ніхто не виправив, і схоже, що так і буде. Я навіть сам декілька разів назвав її Сесілією, коли був певен, що вона не слухає, бо з ненавистю дивиться на Кортні. Керрузерс усе говорить мені, який гарний маю вигляд, і робить компліменти моєму костюму.

Ми з Евелін — чи не найкраще вбрана пара. На мені — пальто з ягнячої вовни, шерстяний піджак та штани з шерстяної фланелі, бавовняна сорочка, кашеміровий светр із V-подібним вирізом і шовкова краватка, все від «Армані». Евелін вдягнула бавовняну блузку від «Дольче енд Габбана», замшеві туфлі від «Ів Сен-Лоран», спідницю з телячої шкіри з трафаретним орнаментом від «Адріенн Ландау» з замшевим паском від «Джилл Стюарт», колготки від «Кельвін Кляйн», сережки з венеційського скла від «Френсіс Патікі Штейн»; в руках у неї біла троянда, яку я купив у корейському кіоску, перш ніж Керрузерс заїхав за мною на лімузині. Сам він вбраний у спортивний піджак із ягнячої вовни, кардиган з кашеміру та шерсті лами, трикотинові штани, бавовняну сорочку та шовкову краватку, все від «Гермес». («Як жалюгідно», — шепоче мені Евелін, і я мовчки погоджуюсь.) На Кортні — топ з шовку органді в три шари і довга оксамитова спідниця-годе, сережки з оксамитом та емаллю від «Хозе та Марія Баррера», рукавички «Портолано» та взуття від «Ґуччі». Пол та Ешлі, як на мене, надто урочисто вбрані, вона навіть вдягнула темні окуляри, хоча в лімузині тоновані вікна, і взагалі вже сутінки. Ешлі тримає букетик стокроток, який подарував їй Керрузерс, однак ревнощів у Кортні це не викликало — вона зосереджена на бажанні роздерти обличчя Евелін, і, хоча це обличчя привабливіше, ніж у неї, зараз мені це видається непоганою ідеєю, я б не проти подивитись, як Кортні це робить. У Кортні трохи краще тіло, а в Евелін — красивіші груди.

Концерт почався хвилин двадцять тому. Ненавиджу живу музику, але всі навколо стрибають, їхній радісний галас цілком може позмагатися з ревінням, що лине з колонок над нами. Єдине справжнє задоволення — бачити Скотта та Енн Смайлі в десяти рядах за нами, на паскудніших, хоча й не дешевших місцях. Керрузерс міняється місцями з Евелін, щоб обговорити зі мною справи, але я нічого не чую, тож міняюсь місцями з Евелін, щоб поговорити з Кортні.

— Луїс проноза, — кричу я. — Він нічого не підозрює.

— Едж носить «Армані», — кричить вона і показує на басиста.

— Це не «Армані», — волаю я у відповідь. — Це «Емпоріо».

— Ні, — гукає вона. — «Армані».

— Сірі тони надто приглушені, бірюзові й темно-сині теж. Чіткі вилоги, м’яка шотландка, горошок та смуги — ось «Армані». Не «Емпоріо», — кричу я, затуливши вуха руками, вкрай роздратований тим, що вона цього не знає і не може їх розрізнити. — Є різниця. Хто з них Ледж?

— Може, ударник Ледж, — волає Кортні. — Здається. Я не впевнена. Мені потрібна сигарета. Де ти був минулої ночі? Якщо скажеш, що з Евелін, я тебе вдарю.

— На ударнику нічого від «Армані» нема, — кричу я. — І «Емпоріо» теж ніде нема.

— Я не знаю, хто з них ударник, — кричить Кортні.

— Спитай у Ешлі, — криком пропоную я.

— Ешлі? — гукає вона, тягнеться через Пола і торкається ноги Ешлі. — Хто з них Ледж?

Ешлі волає щось, я не чую, тоді Кортні повертається до мене і знизує плечима.

— Вона каже, їй не віриться, що вона в Нью-Джерсі.

Керрузерс знаками показує Кортні, що хоче помінятись з нею місцями. Кортні відмахується від нього і бере мене за стегно, я одразу напружую його, і вона схвально проводить по ньому пальцями. Однак Луїс наполягає, тож вона підводиться і кричить до мене:

— Нам сьогодні потрібні наркотики!

Я киваю. Вокаліст, Боно, вищить щось на зразок «Де всі біти звучать однаково». Евелін та Ешлі виходять купити сигарет, зайти до вбиральні й випити чогось освіжаючого. Луїс сідає поряд зі мною.

— Дівчата знудились, — кричить він мені.

— Кортні хоче, щоб ми дістали трохи кокаїну, — волаю я.

— Ну, чудово, — надувається Луїс.

— Столик десь замовляли?

— У «Брюсселі», — волає він, дивлячись на «Ролекс». — Але сумніваюся, що ми встигнемо.

— Якщо не встигнемо, — попереджаю я, — я більше нікуди не поїду. Висадиш мене біля моєї квартири.

— Встигнемо, — гукає він.

— Якщо ні, то, може, японська кухня? — пропоную я, вже м’якше. — У Верхньому Вест-Сайді є шикарний суші-бар. «Леза». Шеф-кухар раніше працював у «Ізоїто». У них у «Заґаті» чудовий рейтинг.

— Бейтмене, я ненавиджу японську кухню! — кричить до мене Керрузерс, затуливши вухо рукою. — Вузькоокі покидьки.

— Що, — кричу я, — ти верзеш?

— Я знаю, знаю, — волає він, вирячивши очі. — Вони заощаджують краще за нас, і у них небагато винаходів, але вони точно, в біса, знають, як красти наші відкриття, покращувати їх, а потім запихати в наші довбані горлянки!

Я дивлюсь на нього й очам своїм не вірю, потім переводжу погляд на сцену. Там гітарист бігає по колу, Боно простягнув руку до глядачів і біжить з краю сцени, і я знову дивлюся на Луїса. У нього досі обличчя багрове від люті, він дивиться на мене, очі вирячені, на губах слина, і нічого не каже.

— І як це, в біса, пов’язано з «Лезами»? — нарешті запитую я, щиро збентежений. — Витри рот.

— Тому я ненавиджу японську їжу, — кричить він у відповідь. — Сашимі. Рол Каліфорнія. О, Господи, — він вдає, що засовує палець у горло і зараз блювоне.

— Керрузерсе… — я зупиняюся, досі дивлюся на нього зблизька, вивчаю його обличчя, трохи наляканий, і не можу згадати, що ж я хотів сказати.

— Що, Бейтмене? — питає Керрузерс, нахиляючись до мене.

— Слухай, аж не віриться в цю фігню, — кричу я. — Не віриться, що ти не замовив столик на пізніше. Нам доведеться чекати.

— Що? — гукає він, прикладаючи долоню до вуха, наче це щось змінить.

— Нам доведеться чекати! — кричу я голосніше.

— Це не проблема, — відповідає Луїс.

Вокаліст добігає до нас, простягнувши руку, я відмахуюсь від нього.

— То все гаразд? Гаразд? Ні, Луїсе, ти помиляєшся. Не гаразд.

Я дивлюся на Пола Овена, якому теж, вочевидь, нудно, він затулив вуха руками, але все одно примудряється про щось говорити з Кортні.

— Чекати не доведеться, — кричить Луїс. — Обіцяю.

— Не обіцяй, йолопе, — кричу я. — Пол Овен досі опікується рахунками Фішера?

— Не гнівайся на мене, Патріку, — горланить Луїс у відчаї. — Усе буде добре.

— Господи, та облиш, — волаю я. — Послухай, Пол Овен досі опікується рахунками Фішера?

Керрузерс дивиться на нього, потім — на мене.

— Так, здається. Я чув, у Ешлі хламідії.

— Я з ним поговорю, — кричу я, підводжуся і сідаю на порожнє місце поряд із Овеном.

Але коли я сідаю, щось дивне на сцені привертає мою увагу. Боно йде за мною, стає навколішки на самому краю і дивиться просто мені в очі; на ньому чорні джинси (може, «Гітано»), сандалі, шкіряна жилетка без сорочки під нею. У нього біле тіло, запорошене потом, — недостатньо підкачане, поганий тонус м’язів, а те, що можна назвати м’язами, вкрите волоссям на грудях. На голові ковбойський капелюх, волосся зібране у хвіст, він стогне щось похоронне (я розчув рядок «Герой — лише комаха в цьому світі»). На його обличчі ледь помітна самовдоволена усмішка, вона збільшується, впевнено стає ширшою, у нього сяють очі й фон сцени стає червоним; і раптом на мене накочується це відчуття, це знання — я можу бачити серце Боно, і моє власне від цього б’ється швидше, бо я розумію, що співак передає мені щось. Я усвідомлюю, що у нас чимало спільного, відчуваю зв’язок, і не так уже й важко повірити, що невидимі нитки, що йдуть від нього, зараз огорнули мене; публіка зникає, музика уповільнюється, стає м’якшою, на сцені тільки Боно (стадіон порожній, група розчиняється в повітрі), і це повідомлення, його повідомлення, воно спочатку непевне, однак з кожним разом все потужнішає, він киває мені, я киваю йому, все стає яснішим, моє тіло живе, воно горить, раптом спалах білого, сліпучого світла, воно з’являється нізвідки, огортає мене, і я чую, я справді відчуваю, я можу розібрати це повідомлення, що горить оранжевими літерами над головою Боно: «Я… диявол… і я… такий… як… ти…»

А потім всі — публіка, музиканти — з’являються знову, музика повільно наростає, і Боно, відчувши, що я отримав повідомлення (я точно знаю, що він відчув мою реакцію), відвертається, задоволений; мені лоскотно, моє обличчя розпашілось, ерекція пульсує до болю, руки напружено стиснені в кулаки. Однак раптом все це минає, наче хтось натиснув вимикач, фон знову стає білим. Боно, диявол, на іншому боці сцени, і все зникає — відчуття в серці, в голові. Тепер мені неодмінно потрібно дізнатись про рахунки Фішера, якими опікується Овен, ця інформація видається життєво важливою, важливішою за той зв’язок, що виник у мене з Боно — він віддаляється, блякне. Я повертаюсь до Пола Овена.

— Гей, — гукаю я. — Як воно?

— Оті хлопці… — він вказує на групу робітників сцени, що стоять біля дальнього краю першого ряду і вдивляються в натовп, про щось розмовляючи. — Вони показували на Евелін, Кортні та Ешлі.

— Хто вони? — кричу я. — Вони з Оппенхаймера?

— Ні, — волає Овен у відповідь. — Гадаю, це адміністратори, шукають дівчат для сексу з групою.

— Ого, — кричу я. — Я думав, може, вони з «Барніз».

— Ні, — кричить він, — їх називають секс- координаторами.

— А ти звідки це знаєш?

— Мій кузен — менеджер проекту «Все, що потрібно від пекла», — кричить він.

— Мене дратує, що ти це знаєш, — кажу я.

— Що? — волає Овен.

— Ти досі опікуєшся рахунками Фішера? — кричу я у відповідь.

— Так, — горлає він. — Пощастило, так, Маркусе?

— Звісно, — волаю я. — Як ти їх отримав?

— Ну, я мав справу з рахунками Ренсома, і все просто стало на свої місця. — Він безпорадно знизує плечима, охайний вилупок. — Розумієш?

— Ого! — гукаю я.

— Так, — кричить Пол у відповідь, потім розвертається на місці й кричить на двох жирних і тупих на вигляд дівчат з Нью-Джерсі, які по черзі палять величезний косяк; одна з цих корів загорнулась, здається, в ірландський прапор. — Приберіть, будь ласка, свою смердючу траву, від неї тхне.

— Я теж так хочу, — кричу я, розглядаючи його ідеально рівний проділ; у нього навіть шкіра голови засмагла.

— Чого хочеш? — гукає він. — Марихуани?

— Ні, нічого, — кричу я так, що горло болить, і відкидаюсь на спинку сидіння, порожнім поглядом витріщаюсь на сцену й гризу ніготь на великому пальці, псуючи вчорашній манікюр.

Коли Евелін та Ешлі повертаються, ми йдемо звідти, і вже пізніше лімузин їде назад на Мангеттен, до наших столиків у «Брюсселі», відкорковано ще пляшку «Кристалу», по телевізору досі говорить Рейґан; Евелін та Ешлі розповідають, що біля жіночої вбиральні до них підійшли двоє викидайл і запропонували їм зайти за сцену. Я пояснив їм, хто це був і для чого вони це роблять.

— Боже, — роззявляє рот Евелін. — То мене, кажеш… секс-координували?

— Б’юсь об заклад, у Боно маленький член, — каже Овен, дивлячись у тоноване вікно. — Знаєте, ці ірландці…

— Як думаєте, у них там був банкомат? — питає Луїс.

— Ешлі, — вигукує Евелін. — Ти чула? Нас секс- координували!

— Як виглядає моя зачіска? — питаю я.

— Ще «Кристалу»? — питає Кортні в Луїса.