Американський психопат

«Дженезис»

Я — фанат групи «Дженезис», відколи вийшов їхній альбом 1980 року «Дюк». До того я не дуже розумів їхню творчість, хоча з останнього альбому сімдесятих, концептуального «І їх стало троє» (це стосується колишнього члену групи, Пітера Гебріела, який почав паршивеньку сольну кар’єру), мила пісня «Йти за тобою, йти за мною» мені справді подобалась. Але всі альбоми до «Дюка» здавалися надто претензійними, надто інтелектуальними. Саме «Дюк» (лейбл «Атлантик»; 1980) зробив присутність Філа Коллінза більш помітною, музика стала сучаснішою, драм-машина вийшла на перший план, а тексти стали не такими містичними і конкретними (може, саме тому, що Пітер Гебріел пішов), і складні, неоднозначні дослідження втрат перетворилися на першокласні поп-хіти, які я радо прийняв. Аранжування пісень зосередились на ударних Філа Коллінза більше, ніж на басових партіях Майка Резерфорда чи клавішних рифах Тоні Бенкса. Класичний приклад цього — «Непорозуміння», яке не лише стало першим хітом групи у вісімдесятих, а й дало початок решті альбомів на все десятиріччя. «Увімкни це знову» — теж видатна пісня «Дюка» про негативний вплив телебачення. З іншого боку, «Марево» я досі не розумію, а от «Не питай, будь ласка» — зворушлива пісня про любов, присвячена колишній дружині, котра отримала опіку над їхньою спільною дитиною. Хіба ж рок-н-рол-група колись говорила про негативний аспект розлучення більш інтимно? Не думаю. «Дюк подорожує» та «Кінець Дюка», може, щось і означають, але надрукованих текстів немає, і важко зрозуміти, про що ж співає Коллінз, хоча в останньому треку в Тоні Бенкса справді складна й шикарна партія фортепіано. Єдина в альбомі халтура — «Сьогодні один», вона надто нагадує «Сьогодні, сьогодні, сьогодні» з останнього шедевра — альбому групи «Невидимий доторк», і насправді — це єдиний плагіат Коллінза з самого себе.

«Абакаб» (лейбл «Атлантик»; 1981) вийшов одразу після «Дюка», і йому на користь пішла зміна продюсера: новий, Г’ю Падем, зробив звучання ближчим до стилю вісімдесятих, і хоча пісні доволі середні, є в них і хороше: довга імпровізація в середині заглавного треку, і дудки якоїсь групи під назвою «Еарс, Вінд енд Фає» у пісні «Ніякої відповіді», і це лише два приклади. Пісні знову відображають темний бік емоцій, вони про людей, котрі почуваються обездоленими чи живуть у суперечностях, але звук та стилістика блискучі й надзвичайно енергійні, навіть не зважаючи на назви: «Ніякої відповіді», «Нехай буде темно», «Хто це зробив?», «Подобається це чи ні». Бас Майка Резерфорда в цілому звучить дещо невиразно, але загалом звук вкрай злагоджений, завдяки неймовірним ударним Коллінза. Навіть у найдепресивніших піснях (на зразок «Додо», пісні про знищення) музика в «Абакаб» лине легко й жваво.

Мій улюблений трек — «Людина на розі», єдина пісня, яку повністю написав Коллінз, зворушлива балада в електронних звуках та з цікавою партією ударних. Хоча вона могла б завиграшки підійти будь-якому сольному альбому Філа, адже теми самотності, параної та відчуження загалом властиві «Дженезис», проте саме ця пісня пробуджує цілковиту надію та гуманізм, що притаманна гурту. «Людина на розі» глибоко порівнює взаємозв’язки з самотньою постаттю (може, волоцюгою, бідною, бездомною людиною?), «тою самотньою людиною на розі», яка просто там стоїть. «Хто це зробив?» розповідає про нестяму людини на тлі драйвової мелодії, і найцікавіше в пісні те, що головний герой так і не знаходить відповіді.

Г’ю Падем, у свою чергу, виступив продюсером ще менш ідейного альбому, названого просто «Дженезис» (лейбл «Атлантик»; 1983). Альбом непоганий, однак, на мій смак, він видається дещо неоригінальним. «Це все» звучить схоже на «Непорозуміння», «Сприймати все надто важко» нагадує «Викинути все це». Він також здається не таким джазовим, як попередні, наближеним до поп-альбому вісімдесятих, більше рок-н-рольним. Падем — чудовий продюсер, але матеріал явно слабший за попередні роки, тут відчувається втома. Альбом починається автобіографічною піснею «Мама», вона водночас зворушлива і чудернацька, хоча я так і не зрозумів, співак має на увазі свою справжню матір чи звертається до дівчини, яку зве «мама». «Це все» — плач коханця, якого ігнорує і обтяжує нечутлива партнерка. Незважаючи на мотиви відчаю, яскрава мелодія, якій дуже просто підспівувати, робить пісню не такою депресивною, якою вона, певно, мала б бути. «Це все» — найкраща пісня в альбомі, проте вокал Філа найсильніший у «Домі біля моря», хоча текст там надто схожий на потік свідомості й сенсу має небагато. Можливо, там говориться про дорослішання і прийняття зрілості, але якось незрозуміло. У будь-якому разі, друга частина пісні, інструментальна, робить пісню цікавішою для мене, Майк Бенкс може показати віртуозність своєї гітари, мрійливі синтезаторні партії Тома Резерфорда м’яко оповивають трек, а коли Філ наприкінці повторює третій куплет, може і до гусячої шкіри дійти.

«Нелегальний чужинець» — найбільша відкрита політична пісня, яку коли-небудь записувала ця група, й до того ж — найсмішніша. Тема мала б бути сумною — мексиканський нелегал намагається перейти кордон зі Сполученими Штатами, але ж деталі суто комічні: пляшка текіли в його руках, нова пара взуття (ймовірно, краденого), і все це описано вкрай точно. Філ виконує її нахабним, скиглявим псевдомексиканським голосом, від чого стає ще смішніше, і рима «весело» — «чужинець» теж дуже підходить. «Робота, яку треба зробити» — найдрайвовіша пісня альбому, басова партія Бенкса просто надзвичайна, і хоча вона, начебто, розповідає про те, як детектив женеться за злочинцем, думаю, це цілком може бути і про те, як ревнивий коханець вистежує когось. «Срібна райдуга» — найліричніша пісня. Текст доволі складний, напружений і просто розкішний. Альбом завершується позитивною нотою, треком «Стане краще». Хоча декому його текст видається банальним, вокал Філа звучить настільки впевнено (на нього явно вплинув Пітер Гебріел, котрий сам ніколи не випускав такого виполірованого та душевного альбому), що ми віримо в наші надзвичайні можливості.

«Невидимий доторк» (лейбл «Атлантик»; 1986) — беззаперечний шедевр групи. Це епічний роздум про незбагненне, що водночас поглиблює і збагачує значення трьох попередніх альбомів. Тексти пісень промовляють до слухача, а музика настільки прекрасна, що від неї майже неможливо відсахнутись, пісні говорять про невідоме, відстань між людьми («Невидимий доторк»), ставлять питання про жорсткий контроль чи то з боку коханців, чи то влади («Земля збентеження»), чи навіть позбавлених сенсу повторень («Сьогодні, сьогодні, сьогодні»). В цілому, реліз посів належне місце серед найкращих творів рок-н-ролів десятиліття і завдячує цим, звісно ж, блискучим музикантам Бенксу, Коллінзу та Резерфорду, а Г’ю Падем, котрому раніше це не вдавалось, досяг настільки чистого, блискучого і сучасного звучання, в якому можна розчути чи не найменший відтінок кожного інструмента.

Якщо говорити про майстерність текстів пісень у цілому, цей альбом досягає нових вершин професіоналізму. Взяти хоча б слова до «Землі збентеження», в яких вокаліст говорить про проблеми зловживання політичною владою. У пісні відчувається значно тужливіший і чорніший кач[92], ніж у тому, що робить Принц, чи Майкл Джексон, чи будь-який інший чорний артист останніх років. Альбом надзвичайно танцювальний, проте водночас й відверто актуальний, з цим не зрівняється навіть переоцінений Брюс Спрінґстін. Спостерігаючи за любовними поразками, Коллінз знову і знову перевершує Боса, досягаючи нового рівня відвертої емоційності у пісні «Надто глибоко». Проте трек показує і несподіваний аспект натури Коллінза — клоунський та жартівливий. Це найзворушливіша поп-пісня вісімдесятих про моногамію та відповідальність. Пісня «Все, що вона робить» (що перегукується зі «Згорнутим посередині» групи «Джей Джайлз Бенд», але енергійніша та проникливіша) розпочинає другу сторону, і після неї альбом досягає кульмінації треком «Доміно» з двох частин. Перша, «Серед нічної спеки», сповнена чітких, детально зображених образів відчаю, і вона контрастує з «Останнім доміно», бореться з ним, вселяючи надію. Пісня надзвичайно підносить дух. Текст дуже позитивний і життєствердний як для року.

Сольні проекти Філа Коллінза здаються більше комерційними і тому цікавіші у вужчому розумінні, особливо альбом «Форма одягу вільна» і пісні на зразок «Сьогодні у повітрі», «Наперекір усьому» (хоча цю пісню дещо затьмарив кіношедевр, до якого вона писалась), «Забери мене додому», «Суссудіо» (чудова, чудова пісня, моя найулюбленіша) і його версія «Не можна підганяти кохання», яку не тільки я вважаю кращою за оригінал групи «Сьюпримз». Але я також думаю, що Філ Коллінз краще працює в рамках гурту, ніж як окремий митець — і я наголошую на слові митець. Насправді це стосується всіх трьох музикантів, бо «Дженезис» і досі найкраща, найвражаюча група, яку у вісімдесятих роках дала світу Англія.