Американський психопат

«Пол Сміт»

Я стою в магазині «Пол Сміт», говорячи з Ненсі та Чарльзом Гамільтонами та їхньою дворічною донькою Гленн. Чарльз вбраний у двобортний лляний костюм на чотири ґудзики від «Редаеллі», бавовняну сорочку в дрібний рубчик від «Ескот Чанг», шовкову краватку з орнаментом від «Юджиніо Венанзі» та лофери «Брукс Бразерс». Ненсі надягнула шовкову блузку з перламутровими блискітками, шовкову шифонову спідницю від «Валентіно» і срібні сережки «Ріна Пачочі». Я обрав двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків із вузькими смужками, шовкову краватку з орнаментом, все — «Луїс, Бостон», і тонку бавовняну сорочку «Лучіано Барбера». Гленн вбрана в шовковий комбінезон «Армані» та крихітний кашкет «Метс». Продавчиня вибиває покупки Чарльза, а я граюся з дівчинкою, котра сидить на руках у Ненсі, простягаю їй свою платинову картку «Америкен експрес», вона радісно її хапає, а я хитаю головою, тримаю її за підборіддя, махаю перед її обличчям карткою і туркочу до неї високим, дитячим голосом:

— Так, я вбивця-психопат, о, так, я такий, я так люблю вбивати людей, так, солоденька моя, пиріжок пухкенький, люблю…

Сьогодні після роботи я грав у сквош із Ріккі Гендріксом, потім пив зі Стівеном Дженкінсом у «Флютіз», згодом о восьмій маю вечеряти з Бонні Ебботт у «Пункейках», новому ресторані Бішопа Саллівана в Ґрамерсі-Парк. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про тих, хто пережив концтабори. Я дістаю кишеньковий телевізор «Соні Вотчмен», модель FD-270, у нього чорно-білий екран на 2,7 дюйма і вага лише 13 унцій[125], і простягаю його Гленн.

Ненсі питає:

— Як «У Рафаелі» з кав’яром?

Надворі ще не стало темно, але все йде до того.

— Він там надзвичайний, — муркочу я, радісно дивлячись на Гленн.

Чарльз підписує чек, кладе свою золоту картку «Америкен експрес» назад у гаманець, розвертається до мене і бачить когось за моїм плечем.

— Привіт, Луїсе, — каже Чарльз із посмішкою.

Я розвертаюсь.

— Привіт, Чарльзе, привіт, Ненсі, — Луїс Керрузерс цілує Ненсі в щоку, потім потискає руку дитині. — Привіт, Гленн. Божечко, як ти виросла.

— Луїсе, ти знаєш Роберта Шан… — починає Чарльз.

— Пата Бейтмена, — кажу я, повертаючи свій «Вотчмен» назад у кишеню. — Не зважай. Ми знайомі.

— О, вибач. Так, Пат Бейтмен, — каже Чарльз.

Луїс вбраний у костюм з шерстяного крепу, бавовняну сорочку в рубчик та шовкову краватку, все — «Ральф Лорен». Його волосся (як і в мене, як і в Чарльза) зачесане назад, і на ньому ще й окуляри «Олівер Піплз» у оправі з червоного дерева. Що ж, принаймні мої окуляри без діоптрій.

— Ну-ну, — кажу я, потискаючи йому руку. У Луїса міцна хватка, але водночас жахливо чуттєва. — Вибачте, мені треба купити краватку.

Я махаю крихітці Гленн і йду до сусіднього відділу подивитись на краватки, дорогою витираю руку рушником за двісті доларів, що висить на мармуровому вішаку.

Доволі скоро приходить Луїс і притуляється до шафи, вдаючи, що роздивляється краватки, як і я.

— Що ти тут робиш? — шепоче він.

— Купую краватку для брата. У нього скоро день народження. Перепрошую, — я відходжу подалі від нього.

— Йому дуже пощастило з братом, — каже він, прослизаючи за мною і дуже щиро всміхаючись.

— Може, й так, але він мені огидний, — кажу я. — Хоча тобі він міг би сподобатися.

— Патріку, може, поглянеш на мене? — питає Луїс, і у його голосі вчувається страждання. — Подивися на мене.

— Будь ласка, будь ласка, Луїсе, дай мені спокій, — кажу я, заплющивши очі й стиснувши кулаки.

— Ну ж бо, давай вип’ємо «У Софі», поговоримо про все це, — починає благати він.

— Поговоримо про що? — з недовірою питаю я, розплющивши очі.

— Ну… про нас, — знизує плечима Луїс.

— Ти що, йшов сюди за мною? — запитую я.

— Куди?

— Сюди. До крамниці. А що?

— Я? Йшов за тобою? Та ну, — він намагається засміятися, наче глузує з мого припущення. — Господи.

— Луїсе, — кажу я, змусивши себе подивитися йому в очі. — Прошу, облиш мене. Йди звідси.

— Патріку, — говорить він. — Я дуже тебе люблю. Сподіваюся, ти це розумієш.

Я стогну і переходжу до відділу взуття, ледь посміхнувшись продавцеві. Луїс іде за мною.

— Патріку, що ми тут робимо?

— Ну, я намагаюсь купити краватку для свого брата, — я беру в руки лофер і зітхаю. — А ти намагаєшся мені відсмоктати, наскільки я розумію. Господи, все, я йду звідси.

Я повертаюся до краваток, хапаю одну, навіть не дивлячись, і несу до каси. Луїс йде за мною. Я ігнорую його, простягаю продавчині свою платинову картку «АмЕкс», кажу їй:

— У вас біля входу волоцюга сидить, — і показую у вікні ридаючого бездомного з купою газет на лавці біля входу до крамниці. — Вам слід викликати поліцію чи ще щось зробити.

Вона вдячно киває і вводить дані картки у комп’ютер. Луїс стоїть неподалік і сором’язливо дивиться на підлогу. Я підписую чек, беру пакунок і кажу продавчині, показуючи пальцем на Луїса:

— Він не зі мною.

На П’ятій авеню я намагаюся підкликати таксі. Луїс вилітає з крамниці слідом за мною.

— Патріку, ми мусимо поговорити, — перекрикує він ревіння транспорту.

Підбігає до мене, хапає за рукав пальта. Я різко розвертаюся, мій складаний ніж уже відкритий, і я загрозливо виставляю його перед собою, щоб Луїс тримався подалі від мене. Люди нас обходять, йдуть у своїх справах.

— Гей, Патріку, — каже він, звівши руки, і задкує. — Патріку…

Я шиплю на нього, досі тримаючи ніж, аж поки таксі не зупиняється біля мене. Луїс намагається підійти, досі зі зведеними руками, а я ріжу ножем повітря біля нього, водночас відчиняючи двері машини, і сідаю в неї з шипінням, потім зачиняю двері й кажу таксисту їхати в Ґрамерсі-Парк, до «Пункейків».