Я повертаюсь із Центрального парку, у якому біля дитячого зоопарку, зовсім поряд від місця, де я вбив хлопчика Мак-Кефрі, я згодував собакам мозок Урсули. Я йду П’ятою авеню, нині близько четвертої дня, всі на вулиці якісь сумні, запах гниття в повітрі, на холодній бруківці лежать тіла, на милі й милі, деякі ворушаться, більшість — ні. Історія тоне, і мало хто неясно розуміє, що все погано. Низько над містом пролітають літаки, вирізняються на тлі сонця. Вітри проносяться П’ятою, звертають на П’ятдесят сьому вулицю. Зграї голубів злітають в уповільненому режимі й розсипаються небом. Запах смажених каштанів змішується з чадним газом. Я тільки нещодавно помітив, як змінився виднокіл. Милуюсь «Трамп-Тавер», вона висока, гордовито сяє у світлі пізнього дня. Перед нею двоє підлітків-розумників, ніґери, обдирають туристів у карти. Доводиться стримати бажання розстріляти їх.
Волоцюга, котрого я осліпив якось навесні, сидить, схрестивши ноги, на драній ковдрі на розі П’ятдесят п’ятої вулиці. Я підходжу ближче, дивлюсь на його пошрамоване обличчя і табличку під ним: «ВЕТЕРАН В’ЄТНАМУ ОСЛІПЛЕНИЙ У В’ЄТНАМІ. ПРОШУ ДОПОМОЖІТЬ. МИ ГОЛОДНІ ТА БЕЗДОМНІ». Ми? Тоді я помічаю собаку, який дивиться на мене з підозрою, а коли я наближаюся до його господаря, підводиться й гарчить. Коли я стою над бездомним, собака нарешті гавкає, скажено вимахуючи хвостом. Я опускаюсь навколішки, загрозливо підводжу руку. Пес задкує, лапи в нього криві.
Я витягнув гаманець і вдаю, що кидаю долар у порожню банку з-під кави, а потім розумію: нащо взагалі прикидатися? Ніхто сюди не дивиться, він точно. Я забираю долар, нахиляюсь вперед. Він відчуває мою присутність, припиняє трусити банкою. Темні окуляри на ньому анітрохи не приховують завдані мною рани. Ніс у нього настільки розтрощений, що я навіть не уявляю, як ним можна дихати.
— Ти ніколи не був у В’єтнамі, — шепочу я йому на вухо.
Після паузи, впродовж якої він мочиться у штани, а пес скавучить, волоцюга нарешті хрипить:
— Прошу… не робіть мені боляче.
— Чого б це я марнував на це час? — буркочу я з огидою.
Я йду геть від волоцюги, натомість помічаю дівчинку, яка палить сигарету й просить грошей.
— Кш! — кажу я їй.
— Кш! — відповідає вона.
У вранішньому «Шоу Патті Вінтерс» у маленькому кріслі сидів Малий Чіріо[170] і майже годину відповідав на запитання. Пізніше того ж дня жінці в шубі з норки та чорнобурки порізав обличчя розлючений активіст зелених перед готелем «Стенгоуп». Але зараз я, досі дивлячись на сліпого волоцюгу на іншому боці вулиці, купую шоколадний батончик «Дав», кокосовий, і знаходжу в ньому шматочок кістки.