Американський психопат

Покупки

До списку колег, яким треба купити подарунки, належать Віктор Павелл, Пол Овен, Девід Ван-Паттен, Крейґ Мак-Дермотт, Луїс Керрузерс, Престон Ніколз, Коннолі О’Браєн, Рід Робінсон, Скотт Монтґомері, Тед Медісон, Джефф Дюваль, Борис Каннінгем, Джеймі Конвей, Г’ю Тернболл, Фредерик Діббл, Тодд Гемлін, Малдвін Батнер, Ріккі Гендрікс та Джордж Карпентер, і хоча я міг би відрядити за покупками Джин, натомість я попросив її підписати, наклеїти марки і надіслати поштою триста дизайнерських різдвяних листівок з картинкою Марка Костабі, а потім — дізнатись якомога більше про рахунки Фішера, якими опікується Пол Овен. Зараз я йду по Медісон-авеню, до того десь годину простояв біля сходів до магазину «Ральф Лорен» на Сімдесят другій, витріщаючись на кашемірові светри без рукавів, збентежений, голодний. А коли нарешті забрав свої покупки і так і не зміг дізнатись адресу стрункої білявки за прилавком, яка до мене загравала, я вибіг з крамниці з криком: «Приходьте, всі вірні!» Тепер я сердито дивлюся на волоцюгу, що скрутився у дверях магазину під назвою «ІрКарма», стискаючи табличку з написом: «ГОЛОДНИЙ І БЕЗДОМНИЙ… ПРОШУ ДОПОМОЖІТЬ, БОЖЕ БЛАГОСЛОВИ», а потім опиняюся на П’ятій вулиці, йду до магазину «Сакс» і намагаюся згадати, чи поміняв я касети у відеомагнітофоні, аж раптом починаю хвилюватись, що зараз передача для тих, кому за тридцять, може записуватися на «Тісну дірку Памели». «Ксанакс» не допомагає втамувати паніку. «Сакс» лише посилює її.

…ручки і фотоальбоми, пари підставок для книг і легкі багажні сумки, електричні поліролі для взуття та підпорки для рушників з підігрівом, і графини зі срібними пластинами, і мобільні кольорові телевізори розміром з долоню, клітки для пташок та свічники, столові килимки, кошики для пікніка та відерця для льоду, великі лляні серветки з мереживом, і парасольки, і ключки для гольфу з чистого срібла з монограмами, і уловлювачі диму з вугільними фільтрами, і настільні лампи, і пляшечки з парфумами, скриньки для прикрас, і светри, і кошелі для журналів, і коробки для різних речей, офісні ящики, канцелярія, шалики, папки, записники, невеликі щоденники…

Перед Різдвом для мене найголовнішими є такі речі: 1) замовити столик на восьму годину в п’ятницю в «Дорсії» для вечері з Кортні; 2) отримати запрошення на Різдвяну вечірку Трампів на їхній яхті; 3) дізнатись якомога більше про загадкові рахунки Фішера в Пола Овена; 4) відпиляти голову якійсь красуні і надіслати через «Федерал Експрес» Робіну Баркеру (тупий вилупок) із «Саломон Бразерс»; і 5) вибачитися перед Евелін так, щоб це не скидалося на вибачення. Ранкове «Шоу Патті Вінтерс» було присвячене жінкам, що одружені з гомосексуалами, і я мало не подзвонив Кортні, щоб попередити її, жартома, але вирішив цього не робити, з неабияким задоволенням уявляючи, як Луїс Керрузерс робить їй пропозицію, як Кортні сором’язливо її приймає та їхній жахливий медовий місяць. Зі злістю дивлюся на чергового жебрака, що тремтить під дрібним дощем на розі П’ятдесят сьомої та П’ятої, підходжу до нього, лагідно поплескую по щоці і голосно сміюсь. «Його очі так сяють! Такі у нього ямочки!» — Армія Порятунку безладно виводить різдвяний гімн «Радість світу». Я махаю рукою комусь, дуже схожому на Данкана Макдональда, і заходжу до «Берґдорфз».

…краватки пейслі та кришталеві кухлі для води, набори склянок та офісні годинники, які вимірюють температуру, вологість і тиск, електричні записники та келихи для маргарити, вішаки для костюмів та набори десертних тарілок, папір для листів, і дзеркала, і водонепроникні годинники, і фартухи, і сумки для спортзалу, і пляшки шампанського, і порцелянові кашпо, і банні рушники з монограмами, і міні-калькулятори, що обчисляють курс іноземних валют, і записники зі срібними пластинками, і пап’є-маше з рибою, і коробки з канцелярським приладдям, і штопори, і компакт-диски, і вдосконалені тенісні м’ячики, і крокоміри, і горнятка для кави…

Я купую лосьйон від лупи у відділі «Клінік» у тому ж «Берґдорфз» і дивлюся на свій «Ролекс» — чи вистачить мені часу зробити ще кілька покупок, перш ніж зустрітися з Тімом Севертом о сьомій у клубі «Принстон». Перед тим як піти в офіс сьогодні, я дві години пітнів у спортзалі, і хоча б міг зараз приділити час для масажу (бо мої м’язи ниють від того виснажливого режиму тренувань, на якому я зараз) чи догляду за обличчям, хоч і ходив до косметолога вчора, наступними тижнями на мене чекає забагато коктейльних вечірок, які мушу відвідати, і це не залишить мені часу на шопінг, тож краще купити все зараз. Біля виходу з «Ф.А.О. Шварц» зустрічаю Бредлі Сімпсона з «Пі енд Пі», на ньому картатий шерстяний костюм із лацканами з розрізом від «Перрі Елліс», бавовняна поплінова сорочка від «Гітман Бразерс», шовкова краватка «Савой», хронограф із ремінцем із крокодилячої шкіри від «Брейль», бавовняний плащ від «Пол Сміт» і фетровий капелюх із хутром від «Пол Стюарт». Він каже: «Привіт, Девіде», і я з невідомої причини починаю перераховувати імена восьми оленів Санта-Клауса, за абеткою. Коли закінчую, він посміхається і каже:

— Слухай, у «Некеніє» двадцятого буде різдвяна вечірка, там і побачимося?

Я теж посміхаюсь і запевняю його, що двадцятого прийду у «Некеніє», і коли йду, киваючи ні до кого, кричу до нього: «Гей, вилупку, я хочу бачити, як ти помреш, мудило-о-о-о-о-о», і починаю завивати, наче банші[109], йдучи по П’ятдесят восьмій і ляскаючи по стінах дипломатом «Ботеґа Венета». Інший хор, на Лексингтон, співає «Слухайте янголів-провісників», я, мугикаючи, танцюю перед ними степ, перш ніж рушити, як зомбі, в бік «Блумінґдейлз», де мчу до першого ж вішака з краватками, який впадає мені у вічі, і, пестячи шовкову шийну хустку, шепочу до молоденького педика за прилавком:

— Надто, надто розкішно.

Він фліртує зі мною, питає, чи я не модель.

— Побачимось у пеклі, — кажу я йому і йду далі.

…вази, і фетрові капелюхи з пір’ям, і несесери зі шкіри алігатора зі срібносяйними пляшечками, й пензликами, й ріжками для взуття по двісті доларів, і свічники, і наволочки, і рукавички, і капці, і пухівка для пудри, і бавовняні светри зі сніжинками ручного плетіння, і шкіряні ковзани, і окуляри для лижного спорту дизайну «Порше», і старовинні аптекарські пляшечки, і діамантові сережки, і чоботи, і келишки для горілки, і чохли для карт, і камери, і таці червоного дерева, і шалики, і засоби після гоління, і фотоальбоми, і сільниці з перечницями, і банки для печива з обпаленої кераміки, і ріжки для взуття по двісті доларів, і рюкзаки, і алюмінієві судки для ланчу, і наволочки…

Екзистенційна безодня розгортається переді мною, доки я блукаю в «Блумінґсдейлз», змушує знайти телефон і перевірити залишені повідомлення. Потім, мало не плачучи, після трьох таблеток «Гальціону» (моє тіло пристосувалося до пігулок, вони більше не присипляють мене — здається, лише відганяють цілковите безумство), я прямую до відділу «Клінік», де розплачуюся платиновою карткою «Америкен експрес» за шість тюбиків крему для гоління, нервово заграючи до дівчат, які там працюють. Вирішую, що ця порожнеча (принаймні частково) стосується того, як я нещодавно повівся з Евелін у «Баркадії», хоча завжди може бути, що це радше пов’язано з приладом стеження на моєму відеомагнітофоні. І тоді я нагадую собі, що треба з’явитися на різдвяній вечірці в Евелін (мені навіть спадає на думку взяти з собою одну з дівчат з відділу «Клінік») і ще — проглянути інструкцію до відеомагнітофону і розібратися з його проблемою. Я бачу десятирічну дівчинку з матір’ю, яка купує шалик, якісь прикраси, і думаю: «Непогано». Я вбраний у кашемірове пальто, двобортний спортивний піджак з шерсті альпаки, шерстяні штани зі складкою, шовкову краватку з орнаментом, все від «Валентіно Кутюр», і шкіряні черевики зі шнурівками «Аллен-Едмондз».