Американський психопат

Щось по телевізору

Я вдягаюсь для зустрічі з Жаннетт, ми йдемо на новий британський мюзикл, що минулого тижня стартував на Бродвеї, а потім вечеряємо в «Прогресі», новому ресторані Малкольма Форбса у Верхньому Іст-Сайді, а тим часом я дивлюся запис вранішнього «Шоу Патті Вінтерс», випуск поділений на дві частини. Перша розповідає про вокаліста рок-групи «Ґанс-н-Роузез», Акселя Роуза, який, як процитувала Патті, сказав журналісту таке: «Коли мене охоплює стрес, я стаю жорстоким і скеровую це на себе. Я наставляв на себе леза, але потім зрозумів, що це шкідливіше, ніж не мати стерео… Я краще копну своє стерео, аніж вдарю когось у обличчя. Коли мене охоплює лють, чи сум, чи інші емоції, іноді я йду і граю на піаніно». У другій частині Патті читала листи, які Тед Банді, серійний вбивця, писав своїй нареченій під час одного з численних судових процесів. «Люба Керол, — читає вона, поки на екрані мигтить несправедливо розмитий портрет Банді за кілька тижнів до страти. — Прошу, не сідай у суді в один ряд із Дженет. Коли я дивлюся на тебе, вона не зводить з мене божевільних очей, наче ненормальна чайка, яка вивчає молюска… Я відчуваю, як вона вже поливає мене гарячим соусом…»

Я чекаю, поки щось станеться. Я сиджу в спальні майже годину. Нічого не відбувається. Я підводжуся, добиваю рештки коксу (його зовсім мало), який лишився в моїй шафі після суботньої вечірки в «М. К.» чи барі «Au», зупиняюся випити в «Орсо» перш ніж зустріти Жаннетт, котрій я подзвонив раніше, сказав, що маю два квитки на виставу, а вона не сказала нічого, крім «Я піду», тоді я сказав, що ми зустрінемося перед театром о сьомій п’ятдесят, а вона повісила слухавку. Поки я сиджу один у барі в «Орсо», кажу собі, що збирався набрати один із номерів, які мерехтіли внизу екрана, але тоді усвідомлюю, що не знав, що сказати, і згадую дев’ять слів, сказаних Патті: «Я відчуваю, як вона вже поливає мене гарячим соусом».

Я знову чомусь згадую ці слова, коли ми з Жаннетт сидимо в «Прогресі» після мюзиклу — вже пізно, ресторан переповнений. Ми замовляємо щось під назвою «орляче карпачо», дорадо на грилі, салат фрізе з козячим сиром та мигдалем у шоколаді, дивне гаспачо з сирою курятиною, сухе пиво. Зараз на моїй тарілці не лишилося нічого їстівного, те, що там є, на смак — пластилін. Жаннетт вбрана в шерстяний жакет, шовкову шифонову шаль із одним рукавом, шерстяні ділові штани, все від «Армані», старовинні сережки, золоті з діамантами, панчохи від «Живанші», шовкові туфлі без підборів. Вона все зітхає й погрожує підпалити сигарету, хоча ми й сидимо у залі для тих, хто не палить. Поведінка Жаннетт мене дуже тривожить, похмурі думки з’являються і розростаються в моїй голові. Вона пила кір із шампанським, і чимало, тож, коли вона замовляє шостий коктейль, я припускаю, що, може, не варто більше пити.

Жаннетт дивиться на мене і каже:

— Мені холодно, я хочу пити і замовлю те, чого я, чорт забирай, хочу.

— Тоді візьми «Евіан» чи «Сан-Пеллеґріно», заради Бога, — кажу я.