Американський психопат

Убивство собаки

Мені телефонує Кортні, «Елавіл» надто розслабив її, і вона не зможе повечеряти зі мною в «Журавлях», новому ресторані Кітті Оутс Сандерз, де моя секретарка Джин замовила нам на сьогодні столик; і я навіть згоден із Кортні. Хоча ресторан отримав чудові відгуки (в журналі «Нью-Йорк» і «Зе Нейшн»), я не нарікаю і не переконую Кортні, адже мені треба переглянути дві справи по роботі й «Шоу Патті Вінтерс», яке я записав сьогодні вранці, та ще не бачив. Година передачі про жінок, яким зробили мастектомію, — о пів на восьму ранку за сніданком перед роботою я просто не зміг це дивитись. Але після сьогоднішнього дня — сидіння в офісі зі зламаним кондиціонером, нудний обід з Каннінгемом в «Одеоні», моя чортова китайська хімчистка знову не змогла вивести плями з ще одного піджака «Сопрані», я невчасно здав чотири відеокасети і заплатив купу грошей штрафу, двадцять хвилин чекав, доки звільниться «Стермастер», — я якось адаптувався, всі ці події загартували мене, і я готовий впоратись із цим конкретним завданням.

Дві тисячі скручувань на прес, тридцять хвилин стрибків через скакалку у вітальні; з магнітофону «Вурлітцер» лунає «Лев спить сьогодні», знову і знову, хоч я і тренувався сьогодні у спортзалі години дві. Після того я вдягаюсь і йду за покупками в «Д’Аґостіно»: сині джинси від «Армані», біла сорочка «Поло», спортивний піджак «Армані», без краватки, волосся зачесане назад з мусом «Томпсон»; на вулиці мряка, тож на ногах чорні водонепроникні черевики без шнурівок «Маноло Бланік»; у чорному шкіряному дипломаті «Епі» від «Луї Віттон» ($ 3200) три ножі та два пістолети; сьогодні холодно, та й манікюр спаскудити не хочеться, тож ще пара рукавичок з оленячої шкіри від «Армані». Нарешті — чорний шкіряний плащ із паском від «Джанфранко Ферре», він коштує чотири тисячі доларів. Хоча до «Д’Аґостіно» йти зовсім недовго, я все одно беру свій дисковий вокмен, в ньому — подовжена версія «Розшукується мертвий чи живий» Бон Джові. Беру з нової підпорки для парасольок у шафі біля виходу парасольку «Етро» з візерунком пейслі та дерев’яною ручкою, куплену у «Берґдорф Ґудмен», триста доларів на розпродажу, і виходжу з дому.

Після офісу я тренувався в «Ексклюзиві», а прийшовши додому, взявся за маніакальні телефонні дзвінки до дівчат з «Далтона» — їхні номери були в журналі, який я викрав у адміністрації, коли вдерся туди минулого четверга.

— Я корпоративний рейдер, — хтиво шепотів я у бездротовий телефон. — Влаштовую поглинення компаній. Як тобі це?

Потім невелика пауза, перш ніж почати прицмокувати та рохкати в слухавку і спитати:

— Ну що, сучко?

Можу сказати, що переважно вони справді лякались, і мене це дуже потішило, дозволило сильній, пульсуючій ерекції протриматися протягом усіх дзвінків, аж поки одна з дівчат, Гіларі Воллес, не спитала незворушним тоном: «Тату, це ти?», і весь мій ентузіазм минув. Дещо розчарований, я зробив ще декілька дзвінків, але якось не на повну силу, в процесі передивляючись свіжу пошту, і зрештою повісив слухавку, не закінчивши фразу, бо побачив персональне повідомлення від Кліффорда, хлопця, котрий обслуговує мене в «Армані», про приватний розпродаж у бутику на Медісон… два тижні тому! Я припустив, що один зі швейцарів просто тримав картку в себе, щоб рознервувати мене, але ж це не відміняє того, що я пропустив йобаний розпродаж, і поки я розмірковую про це, йдучи по Центральному парку десь біля Сімдесят шостої чи Сімдесят п’ятої, до мене приходить глибоке усвідомлення того, що світ переважно — жорстоке й паскудне місце.

Хтось дуже схожий на Джейсона Тейлора (чорне волосся, зачесане назад, двобортне темно-синє кашемірове пальто з бобровим коміром, чорні шкіряні черевики «Морґан Стенлі») проходить під ліхтарем і киває, коли я роблю звук тихішим і чую від нього: «Привіт, Кевіне». Я відчуваю запах «Ґрей Фленнел», на ходу озираюсь на схожого на Тейлора чоловіка, котрий міг би бути Тейлором, і думаю — чи він досі зустрічається з Шелбі Філліпс, аж поки мало не перечіпляюсь через жебрачку, яка розляглась перед зачиненим рестораном (Тоні Мак-Манус відкрив це місце два роки тому, воно називалось «Амнезія»). Вона чорна і геть божевільна, все повторює: «Гроші, будь ласка, поможіть, містере, гроші, будь ласка, поможіть, містере», наче це якась буддистська мантра. Я намагаюся прочитати їй лекцію про те, що варто їй було б знайти якусь роботу, може, в «Сінеплекс Одеон»[102], я пропоную це не без ввічливості й подумки сперечаюсь сам із собою — відкривати дипломат чи ні, дістати ніж чи пістолет. Але мені спадає на думку, що це надто легка мішень, щоб задовольнити мене, тож я кажу їй йти у сраку і роблю музику голосніше, якраз на словах: «Знову те саме, лише імена змінились…» Я йду далі, зупиняюся біля банкомата, щоб зняти триста доларів, просто так — банкноти всі хрусткі, двадцятки щойно з друку, я обережно кладу їх до свого гаманця зі шкіри газелі, так щоб вони не зім’ялись. На площі Колумба фокусник у плащі та циліндрі, котрий називає себе Еластичною Людиною і часто буває тут вдень, виступає перед невеликою знудженою аудиторією. Я відчуваю запах здобичі, і він, здається, заслужив мій гнів, однак я йду далі в пошуках цікавішої мішені. Хоча був би він мімом, то точно був би вже мертвим.

Вікна іншого покинутого ресторану, який раніше називався «Палаце», заклеєні вицвілими плакатами з Дональдом Трампом на обкладинці журналу «Тайм», і це додає мені впевненості. Я підійшов до «Д’Аґостіно», стою перед входом, дивлюся на нього, і мене охоплює майже непереборне бажання пройтися кожним рядом, наповнити свій кошик пляшками бальзамічного оцту та морської солі, оглянути ряди з овочами та зеленню, вивчаючи відтінки червоних перців, жовтих перців, зелених перців, пурпурових перців, вирішуючи, якого смаку та форми імбирне печиво мені потрібне; але все одно я прагну зробити перед тим щось глибше, щось ще невизначене, тож виходжу на холодні темні вулиці за західною частиною Центрального парку, дивлюся на відображення свого обличчя в тонованих вікнах лімузина, припаркованого перед «Кафе дез Артист» — мій рот рухається сам собою, язик мокріший, ніж звичайно, очі неконтрольовано кліпають. Моя тінь чорніє на мокрій бруківці у світлі вуличного ліхтаря, я бачу, як рухаються мої руки в рукавичках, стискаються у кулаки, витягуються пальці, тремтять, і мені доводиться зупинитися серед Шістдесят сьомої вулиці, щоб опанувати себе; я шепочу собі заспокійливі слова, наперед тішуся походом в «Д’Аґостіно», столиком, зарезервованим у «Дорсії», новим диском «Майк енд зе Мекенікс», і боротьба з прагненням зарядити собі в обличчя вимагає неабиякої сили.

По вулиці простує літній педик у кашеміровому светрі з коміром хомутом, шерстяній нашийній хустці з узором пейслі та фетровому капелюсі, він вигулює біло-коричневого шарпея, який винюхує щось на тротуарі своєю складчастою мордою. Вони наближуються до мене, проходять під одним ліхтарем, потім — під другим, і я зараз при собі настільки, щоб повільно зняти вокмен та відчинити дипломат, не викликаючи підозри. Я стою посередині тонкої смуги тротуару, поряд із білим БМВ 320і, педик з шарпеєм зараз за кілька футів від мене, і я можу добре його роздивитися: йому далеко за п’ятдесят, він огрядний і невисокий з непристойно здоровою на вигляд рожевою шкірою, жодних зморщок, і на додачу до всього цього — сміховинні вуса, які підкреслюють жіночність його рис. Він кидає на мене швидкий погляд із грайливою посмішкою, поки шарпей обнюхує спочатку дерево, потім смітник поряд з БМВ.

— Гарний пес, — усміхаюсь я, нахиляючись до нього.

Шарпей витріщається на мене з підозрою і гарчить.

— Річарде!

Чоловік дивиться на собаку, потім на мене, наче вибачаючись, і я відчуваю, що це йому лестить — те, що я не лише помітив його собаку, а й зупинився поговорити про нього. Присягаюся, старий вилупок зашарівся і в нього встало в непоказних широких вельветових штанях, здається, від «Ральф Лорен».

— Нічого, — кажу я, ставлю дипломат на землю і починаю пестити собаку. — Це ж шарпей, так?

— Ні. Шар-пей, — шепелявить він.

Я ніколи не чув, щоб це так вимовляли.

— Шар-пей? — намагаюся повторити за ним я і гладжу оксамитову шию та спину собаки.

— Ні, — грайливо сміється він. — Шар-пей. Наголос на другому складі.

Нахолош на длугому шкладі.

— Усе одно, — кажу я, підводжуся і всміхаюсь хлопчачою посмішкою. — Гарний пес.

— О, дякую, — каже він. І роздратовано додає: — Він чимало мені коштує.

— Серйозно? А чому? — питаю я і знову гладжу собаку, схилившись до нього. — Привіт, Річарде. Привіт, хлопчику.

— Ви не повірите, — каже власник собаки. — Ось ці мішки навколо його очей треба хірургічно підтягувати кожні два роки, тож нам доводиться їздити до Кей-Вест — там є єдиний у світі ветеринар, якому я довіряю, підрізати, підшити, і Річард знову чудово бачить, так, маленький?

Він схвально киває, поки я продовжую звабливо водити рукою по спині собаки.

— Що ж, — кажу я. — Має чудовий вигляд.

Пауза, я спостерігаю за собакою, його власник спостерігає за мною, а потім просто не може втриматись і порушує тишу.

— Слухайте, якось соромно запитувати… — каже він.

— Давайте, — підбадьорюю його я.

— Господи, це так безглуздо, — хихотить він.

Я починаю сміятися.

— Чому?

— Ви модель? — запитує він уже без реготу. — Присягаюсь, я вас бачив у якомусь журналі чи ще десь.

— Не модель, — кажу я, вирішивши не брехати. — Але мені приємно.

— Ви схожі на кінозірку, — він робить непевний жест рукою. — Не знаю.

А потім шепелявить, Богом присягаюсь, сам до себе:

— Припини, дурнику, ти ганьбиш себе.

Я схиляюся, немовби збираюся підняти з землі дипломат, але там тінь, і педик не бачить, як я витягаю звідти ніж, найгостріший, з зубчастим лезом. Я питаю його, скільки він заплатив за Річарда, наче мимохідь, але насправді все продумано, і навіть не дивлюся, чи є на вулиці ще хтось. Швидким рухом я хапаю пса за шию і тримаю лівою рукою, притискаючи до ліхтаря, пес намагається вкусити мене, гризти мою рукавичку, клацає щелепами, але ж я так міцно схопив його за горло, що гавкати він не може, і я справді чую, як його трахея ламається під моєю рукою. Я заганяю ніж йому в голий живіт і швидко розпорюю його, ллється коричнева кров, пес б’є лапами, дряпає мене, тоді з рани випадають сині й червоні нутрощі, я кидаю собаку на тротуар; педик досі стоїть там, тримаючи шворку. Все трапилося так швидко, що він, шокований, дивиться на все це, налякано повторюючи: «Боже мій, Боже мій», а шарпей повзає по колу, скиглить, махаючи хвостом, тоді починає нюхати і лизати гору власних нутрощів на бруківці — вони досі приєднані до його живота. І коли у нього, досі на шворці, починаються передсмертні судоми, я налітаю на його власника, сильно штовхаю його назад скривавленою рукою в рукавичці й починаю бити ножем в голову та обличчя, зрештою двома різкими рухами відкриваю йому горло; струмінь червоно-коричневої крові б’є у білий БМВ 320і, припаркований на узбіччі, з такою силою, що в машині вмикається сигналізація, з-під його підборіддя вибиваються ще чотири фонтани крові. Кров шипить, наче ллється з розпилювача. Педик падає на тротуар, трясеться, мов скажений, кров досі періщить, я витираю ніж його курткою, кладу назад у дипломат і йду звідти, але щоб переконатися, що старий помер, а не вдає мертвого (іноді вони так роблять), я двічі стріляю йому в голову з глушником і тільки тоді рушаю, мало не послизнувшись на калюжі крові, яка витекла з його голови. Я прямую вулицею і, немовби в кіно, вигулькую з темряви перед «Д’Аґостіно», продавці запрошують мене всередину, і я купую пакет вівсяних пластівців із висівками за прострочений купон, а дівчина на касі (чорна, тупа, повільна) не помічає того, що дата на купоні вже минула, хоча я не взяв нічого, крім пластівців. Це спричиняє легке, але гаряче збудження, я виходжу з крамниці, розкриваю коробку і жменями пхаю пластівці до рота, водночас намагаючись насвистувати «Як круто розквитатися»; тоді я розгортаю парасольку і біжу Бродвеєм в один бік, потім — в інший, я кричу, наче банші, плащ розстебнутий і майорить за мною, немовби давня накидка.