Американський психопат

Ділова зустріч

Джин, закохана в мене секретарка, заходить до мого кабінету без попередження і каже, що об одинадцятій у мене дуже важливі збори компанії. Я сиджу за столом зі скляною стільницею від «Палацетті», дивлюсь у монітор, вдягнувши окуляри «Рей-Бен» і жую «Нуприн»[71], похмільний після вчорашньої кокаїнової вечірки, яку ми з Чарльзом Гамільтоном, Ендрю Спенсером та Крісом Стаффордом доволі невинно почали в клубі «Кричи!», продовжили в клубі «Принстон», далі перебрались у «Баркадію» і закінчили «У Нелл» о пів на четверту ранку. Хоча вранці, лежачи у ванні й потягуючи «Криваву Мері» зі «Столичною» після чотирьох годин неспокійного сну, я згадав, що була якась зустріч, дорогою на роботу, в таксі я, здається, знову про неї забув. Джин вбрана у червоний піджак із еластичного шовку, плетену спідницю з віскозних стрічок, червоні замшеві туфлі з атласними метеликами від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз» та позолочені сережки від «Роберт Лі Морріс». Вона стоїть переді мною з папкою в руці байдужа до мого болю.

Десь хвилину я вдаю, що не бачу її, потім нарешті опускаю свої темні окуляри і відкашлююсь:

— Так? Щось ще, Джин?

— Ти сьогодні буркотун, — вона всміхається, сором’язливо кладе папку на стіл і стоїть, чекаючи, що я… що буду розважати її байками про минулий вечір?

— Так, простачко. Я сьогодні буркотун, — гарчу я, хапаючи папку, і кладу її у верхню шухляду.

Джин дивиться на мене, не розуміючи, а потім пригнічено каже:

— Телефонував Тед Медісон, і Джеймс Бейкер теж. Хочуть зустрітися з тобою у «Флютіз» о шостій.

Дивлячись на неї, я зітхаю:

— І що ти маєш зробити?

Вона нервово сміється, очі розширені.

— Я напевне не знаю…

— Джин, — я підводжусь і виводжу її з кабінету. — Що… ти… скажеш?

Це забирає якийсь час, але зрештою вона, налякана, здогадується:

— Просто… сказати… ні?

— Просто… скажи… ні, — киваю я, виштовхую її й голосно зачиняю двері.

Перш ніж піти на зустріч, я приймаю дві таблетки «Валіуму», запиваю водою «Пер’є», протираю обличчя лосьйоном, нанесеним на зволожену вату, потім додаю зволожувач. На мені твідовий шерстяний костюм і смугаста бавовняна сорочка, все — від «Ів Сен-Лоран», шовкова краватка від «Армані» та нові чорні черевики від «Ферраґамо». Я полощу зуби «Плаксом», потім чищу їх, а коли сякаюсь у носовичок від «Гермес» за сорок п’ять доларів, на ньому лишаються довгі, густі нитки крові та шмарклів. На жаль, носовичок — не подарунок. Але я щодня випиваю приблизно двадцять літрів води «Евіан», регулярно ходжу в солярій, і одна розгульна нічка не вплине на тон чи гладкість моєї шкіри. Колір обличчя все одно ідеальний. Три краплі «Візину» очищують очі. Пакет льоду підтягує шкіру. Все зводиться до того, що я почуваюся жахливо, але виглядаю чудово.

До залу засідань ради директорів я приходжу першим. Луїс Керрузерс йде за мною, наче цуценя, плутається під ногами і сідає поряд — тобто мені доводиться зняти навушники. На ньому спортивний шерстяний картатий піджак, шерстяні слакси, бавовняна сорочка від «Хуґо Босс» і краватка з орнаментом пейслі. Слакси, здається, від «Брукс Бразерс». Він починає теревенити про ресторан у Феніксі, «Лжепророки», і мені цікаво було б про нього послухати, але ж не від Луїса Керрузерса… Однак десять міліграмів «Валіуму» мені допоможуть. Вранці гостями «Шоу Патті Вінтерс» були нащадки членів «Загону Доннера»[72].

— Клієнти виявилися страшними селюками, що й не дивно, — каже Луїс. — Хотіли показати мені місцеву постановку «Знедолених», але ж я вже бачив цей мюзикл у Лондоні…

— Важко було дістати столик у «Лжепророках»? — перебиваю його я.

— Ні, зовсім ні, — відповідає він. — Ми пізно вечеряли.

— Що замовляв? — питаю я.

— Я взяв устриць-пашот, lotte[73] і горіховий тарт.

— Я чув, lotte в них смачна, — буркочу я, задумавшись.

— Клієнт взяв boudinblanc[74], смажене курча та чизкейк.

— Чизкейк? — перепитую я, збентежений таким простим, мало не інопланетним списком. — А курча було з якимось соусом чи фруктами? Як вони були нарізані?

— Ні, Патріку, — каже Луїс, теж збентежений. — Воно було просто… смажене.

— А чизкейк з яким смаком? Він був підігрітий? — питаю я. — Чизкейк з рікоти? Козячого сиру? З квітами чи, може, кінзою?

— Ні, звичайний, — відповідає він і додає: — Патріку, ти спітнів.

— А вона що їла? — питаю я, ігноруючи його слова. — Дівка клієнта?

— Ну, вона взяла салат по-селянськи, гребінці та лимонний тарт, — каже Луїс.

— Гребінці були на грилі? Чи це було сашимі з гребінців? Чи вони були мариновані? — далі питаю я. — Чи може запечені?

— Ні, Патріку, — каже Луїс. — Вони були… смажені.

У кімнаті запала тиша, поки я намагаюся це осмислити, перш ніж, нарешті, запитати:

— Як це — смажені, Луїсе?

— Я точно не знаю, — відповідає він. — Здається, для цього потрібна… пательня.

— Вино? — питаю я.

— Білий совіньйон 85-го року, — каже він. — Йорданське. Дві пляшки.

— Машина? Ти орендував її у Феніксі?

— БМВ, — посміхається він. — Маленький чорний бумер.

— Круто, — буркочу я, згадуючи минулу ніч і як я повністю відключився на стоянці «У Нелл» — з рота йшла піна, я міг думати лише про комах, незліченну кількість комах, і бігав за голубами, з піною з рота бігав за голубами…

— Фенікс. Дженет Лі[75] була з Фенікса… — я затинаюсь і продовжую: — Її зарізали в душі. Паршива вийшла сцена.

Ще пауза.

— Кров виглядала несправжньою.

— Слухай, Патріку, — каже Луїс, він кладе мені в руку носовичок, мої пальці стиснені в кулак, який розслабляє його дотик. — Ми з Дібблом наступного тижня вечеряємо в клубі «Єль». Не хочеш приєднатися?

— Звісно.

Я думаю про ноги Кортні, вони розставлені, вони охоплюють моє обличчя, і коли я дивлюсь на Луїса, на якусь коротку мить його голова схожа на піхву, що говорить, і це лякає мене мало не до смерті й змушує сказати хоч щось, витираючи піт з чола.

— Гарний… костюм, Луїсе.

Останнє, про що я міг би думати.

Він дивиться на мене ошелешений і раптом шаріється, соромиться і торкається лацкана піджака.

— Дякую, Пат. Ти теж маєш чудовий вигляд… як завжди.

Коли він простягає руку, щоб торкнутися моєї краватки, я перехоплюю її в повітрі і кажу:

— Компліменту було достатньо.

Заходить Рід Томпсон у двобортному шерстяному картатому костюмі на чотири ґудзики, смугастій бавовняній сорочці та шовковій краватці, все від «Армані», у непоказних синіх бавовняних шкарпетках від «Інтервовен» та чорних черевиках від «Ферраґамо», точнісінько таких, як мої, з примірником «Волл-стрит джорнел» в акуратно наманікюреній руці, через другу елегантно перекинуте широке твідове пальто від «Білл Кайзермен». Він киває нам і сідає навпроти. Трохи згодом приходить Тодд Бродерік у шерстяному смугастому двобортному костюмі, смугастій попліновій сорочці та шовковій краватці, все від «Поло», з ефектною лляною нагрудною хусткою, здається, теж від «Поло». Далі — Мак-Дермотт зі свіжим номером журналу «Нью-Йорк» та ранковим числом «Файненшл таймс», у нових окулярах «Олівер Піплз» без діоптрій із оправою червоного дерева, в однобортному чорно-білому шерстяному костюмі з орнаментом «гусячі лапки» та лацканами з розрізом, у смугастій бавовняній сорочці з косим комірцем та шовковій краватці з орнаментом пейслі, дизайн і пошиття — «Джон Рейл».

Я посміхаюсь до Мак-Дермотта, який із похмурим обличчям вмощується навпроти мене. Він зітхає і розгортає свою газету, читає мовчки. З того, що я не почув від нього ані «привіт», ані «доброго ранку», можна сказати, що він злиться, і підозрюю, що це пов’язано зі мною. Зрештою, відчуваючи, що Луїс зараз про щось запитає, я повертаюся до Мак-Дермотта.

— Мак-Дермотте, що не так? — дурнувато всміхаюсь я. — Черга до «Стермастера» зранку була надто довгою?

— Хто сказав, що щось не так? — гугнявить Мак-Дермотт, гортаючи сторінки «Файненшл таймс».

— Послухай, — кажу я, нахиляючись до нього. — Я вже вибачився за те, що кричав на тебе через піцу в «Пастелях».

— Хто сказав, що справа в цьому? — напружено питає він.

— Я думав, ми у всьому розібрались, — шепочу я, стискаючи бильце його стільця, і одночасно посміхаюсь до Томпсона. — Вибач, що я образив піцу в «Пастелях». Так добре?

— Хто сказав, що справа в цьому? — повторює він.

— Тоді що сталося, Мак-Дермотте? — шепочу я і помічаю, як щось рухається в мене за спиною.

Я рахую до трьох, тоді розвертаюсь, саме тоді, коли Луїс схиляється до мене, намагаючись підслухати. Він знає, що я його спіймав, і повільно відкидається на спинку стільця з винуватим виглядом.

— Мак-Дермотте, це ж сміховинно, — шепочу я. — Ти не можеш і досі злитися на мене, бо я думаю, що піца у «Пастелях»… хрумка.

— Крихка, — каже він, кидаючи на мене погляд. — Ти сказав, що вона крихка.

— Вибач, але це правда. Вона така. Ти ж читав огляд у «Таймс», так?

— Тримай, — він дістає з кишені й передає мені відксерену статтю. — Я хотів довести, що ти неправий. Прочитай це.

— Що це? — питаю я, розгортаючи аркуш.

— Стаття про твого героя, Дональда Трампа, — шкіриться Мак-Дермотт.

— Я бачу, — кажу я обачливо. — Дивно, чому я її досі не читав.

— І… — Мак-Дермотт пробігає статтю очима і жестом звинувачення вказує на нижній абзац, обведений червоним чорнилом. — Як думаєш, де подають найкращу піцу на Мангеттені, на думку Дональда Трампа?

— Дай я прочитаю, — зітхаю я, відмахуючись від нього. — Ти можеш помилятися. Жахливе фото.

— Бейтмене. Дивись. Я це обвів, — каже він.

Я прикидаюсь, що читаю цю довбану статтю, але насправді стаю все лютішим, тож доводиться повернути її Мак-Дермотту. Я роздратовано запитую:

— І що? Що це означає? Що ти, Мак-Дермотте, намагаєшся мені сказати?

— То що ти думаєш про піцу в «Пастелях» тепер, Бейтмене? — самовтішно запитує він.

— Що ж, — починаю я, обережно добираючи слова. — Гадаю, мені слід повернутись і спробувати піцу ще раз… — Я промовляю це крізь зуби. — Я просто кажу, що, коли я останнього разу там був, піца була…

— Крихка? — підказує Мак-Дермотт.

— Так, — знизую плечима я. — Крихка.

— Ага, — переможно посміхається Мак-Дермотт.

— Послухай, якщо піца в «Пастелях» годиться для Донні… — Мені страшенно неприємно це визнавати перед Мак-Дермоттом, я зітхаю і невиразно закінчую: — Вона годиться і для мене.

Мак-Дермотт радісно регоче. Він переміг.

Я нарахував три краватки з шовкового крепу, одну з шовкового атласу від «Версаче», дві фулярові, одну шовкову від «Кензо», дві з шовкового жакарду. В повітрі відчуваються запахи «Ксеріус» і «Тускані», і «Армані», і «Обсешн», і «Поло», і «Ґрей Фланнел», і навіть «Антей», вони змішуються, зливаються, випаровуються з костюмів, формуючи новий аромат — холодний і нудотний.

— Але я не прошу пробачення, — попереджаю я Мак-Дермотта.

— Ти вже перепросив, Бейтмене, — відповідає він.

Заходить Пол Овен у кашеміровому спортивному піджаку з одним ґудзиком, шерстяних фланелевих слаксах, сорочка від «Рональдус Шамаск» з комірцем на ґудзиках, але вражає мене, насправді, його краватка від «Ендрю Фецц», марки «Занзарра» — яскраві сині, чорні, червоні, жовті смужки. Керрузерс теж захоплений, він нахиляється до мене і запитує (якщо я правильно розчув):

— Як думаєш, бандаж на мошонці у нього в таких самих кольорах?

Я не відповідаю, він відсувається, розгортає один із випусків «Спортс ілюстрейтед», що лежать на середині столу, і, наспівуючи щось тихенько, занурюється в статтю про олімпійських стрибунів у воду.

— Привіт, Хальберстаме, — каже Овен, проходячи повз мене.

— Привіт, Овене, — кажу я, милуючись тим, який він стильний, як рівно зачесане назад його волосся… це просто спустошує мене, і я подумки відзначаю для себе, що треба спитати його, де він купує засоби для волосся, яким мусом користується, — перебравши всі варіанти, я зупиняюсь на варіанті «Тен Ікс».

Грег Мак-Брайд заходить і зупиняється біля мого стільця.

— Ти дивився «Шоу Вінтерс» зранку? Це бардак. Повний бардак.

Ми даємо один одному п’ять, перш ніж він займає місце між Дібблом та Ллойдом, бозна-звідки вони прийшли.

Кевін Форрест заходить із Чарльзом Мерфі, кажучи:

— Я чекав на лінії, але дзвінок обірвався. Фелісія знову облажалась.

Я навіть не звертаю уваги на те, як вони вбрані. Але ловлю себе на тому, що не можу відірватись від вінтажних запонок Мерфі у вигляді сов із блакитними очима-кристалами.