Американський психопат

День народження, брати

Я весь день думаю про те, за який столик ввечері посадять нас із братом Шоном у «Стьобаному жирафі». Нині його день народження, він у місті, тож і бухгалтер мого батька, Чарльз Конрой, і його повірений, Ніколас Лі, минулого тижня зателефонували мені, і обидва припустили, що всім буде краще, якщо я використаю цю зустріч, щоб дізнатися, чим Шон живе, і поставити йому кілька доречних запитань. Хоча обидва вони знають, що Шона я зневажаю, і це, безперечно, навзаєм, було б непогано змусити його прийти на цю вечерю, в ролі наживки, якщо він буде відмовлятися, згадавши, що сталося щось погане. Минулої середи ми з Конроєм та Лі навіть влаштували конференц-дзвінок.

— Щось погане? Наприклад? — запитую я, намагаючись зосередитись на цифрах, які пливуть по моєму монітору, і водночас відмахуючись від Джин, хоча у неї в руках стос паперів, які я маю підписати. — Що «Майклоб» закриває всі броварні на північному сході? Що 976-ДІВКА перестали виїжджати до клієнтів?

— Ні, — відповідає Чарльз. І тихо додає: — Скажи, що вашій матері стало… гірше.

Я обдумую цю тактику, потім кажу:

— Йому буде начхати.

— То скажи… — Ніколас робить паузу, потім відкашлюється і дуже делікатно пропонує: — Скажи, що це стосується її майна.

Я відводжу очі від монітора, опускаю свої темні авіатори «Вайфарер» і дивлюся на Джин, потім проводжу пальцем по довіднику «Заґат», що лежить біля монітора. У «Пастелі» не пробитись. «Дорсія» — туди ж. Коли я останнього разу туди телефонував, там повісили слухавку ще до того, як я спитав: «Якщо не наступного місяця, то, може, у січні?», і хоча я присягнувся, що колись таки замовлю столик у «Дорсії» (якщо не цього року, то принаймні до того, як мені стукне тридцять), це потребуватиме стільки зусиль, що їх не варто марнувати на Шона. До того ж «Дорсія» для нього надто шикарна. Я хочу, щоб він витерпів цю вечерю: ніякої радості від фігуристих дівчат, що збираються «У Нелл», якесь місце, де навіть у чоловічій вбиральні є швейцар, тож йому доведеться мучитися, не маючи змоги втамувати свою, я впевнений — хронічну кокаїнову залежність. Я передаю «Заґат» Джин і прошу її знайти найдорожчий на Мангеттені ресторан. Вона замовляє столик на дев’яту в «Стьобаному жирафі».

— У «Сендстоуні» стало гірше, — кажу я Шону пізніше, близько четвертої, по телефону. Він зупинився в люксі нашого батька в «Карлайлі». На тлі реве MTV, його перекрикують якісь голоси. Я чую, як у душі біжить вода.

— Типу? Мама з’їла свою подушку? Чи що?

— Гадаю, нам слід повечеряти, — кажу я.

— Домінік, зроби тихіше, — каже він, потім затуляє слухавку рукою і приглушено буркотить щось.

— Алло? Шоне? Що відбувається? — питаю я.

— Я передзвоню, — каже Шон і вішає слухавку.

Мені сподобалась краватка, яку я купив Шону в крамниці «Пол Сміт», і я вирішую не віддавати її (хоча, наприклад, якби цей мудило на ній повісився, це б мені сподобалося). Насправді я вирішив надягнути її сьогодні в «Стьобаного жирафа». Замість краватки я подарую йому годинник з калькулятором та інформаційною базою «Касіо», модель QD-150. У ньому є голосовий набір номерів у тоновому режимі, в банку пам’яті зберігається до п’ятдесяти імен із номерами. Запаковуючи цей марний подарунок, я сміюсь і думаю, що в Шона нема п’ятдесяти знайомих. Він навіть п’ятдесят імен не назве. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про салатні бари.

Шон телефонує мені о п’ятій з клубу «Ракетка» і каже, щоб я приходив на дев’яту в «Дорсію», бо він щойно поговорив із Бріном, власником, і зарезервував для нас столик. Я нічого не розумію. Не знаю, що думати, що відчувати. «Шоу Патті Вінтерс» зранку було про салатні бари.

«Дорсія», дев’ята тридцять, Шон запізнюється на півгодини. Метрдотель відмовляється провести мене до столика, доки мій брат не приїхав. Мій найгірший страх стає реальністю. Перший столик біля бару стоїть порожній, чекаючи, щоб Шон освятив його своєю присутністю. Мою лють ледве стримують «Ксанакс» і «Абсолют» з льодом. У чоловічій вбиральні я дивлюся на тонку, схожу на павутиння, тріщину над пісуаром і думаю — якби я зник у цій щілині, якось зменшився і прослизнув туди, дуже ймовірно, що ніхто б не помітив, що мене нема. Нікому… не… було б… діла. Насправді деякі люди могли б відчути дивне полегшення, помітивши мою відсутність. Це правда, світ стає кращим, коли зникають певні люди. Наші життя не всі пов’язані між собою. Це помилкова теорія. Деяким людям насправді не потрібно бути тут. Наприклад, мій брат — один із таких. Коли я виходжу з вбиральні, подзвонивши додому і прослухавши повідомлення на автовідповідачеві (Евелін думає про самогубство, Кортні хоче чау-чау, Луїс пропонує повечеряти в четвер), Шон сидить за столиком, який замовив. Він курить сигарети, одну за одною, і я думаю — чорт, чому ж я не попросив столик у залі для тих, хто не палить? Коли я підходжу, він потискає руку метрдотелеві, але навіть не намагається нас познайомити. Я сідаю і киваю. Шон теж киває. Він уже замовив пляшку «Кристалу», знаючи, що платити буду я, до того ж точно знаючи, що я знаю, що він не п’є шампанське.

Шону виповнилося двадцять три. Минулої осені він полетів у Європу, чи принаймні Чарльз Конрой сказав, що Шон сказав йому саме це, і хоча Чарльз і справді отримав вражаючий рахунок із «Плаза Атене», підписи не збігалися з підписами Шона, так що, здається, ніхто не знає, як довго Шон був у Франції та чи був він там взагалі. Потім він тинявся Штатами, зо три тижні пробув у Кемдені. Тепер він на Мангеттені, перш ніж полетіти чи до Палм-Біч, чи то до Нового Орлеана. Звісно ж, сьогодні Шон не в настрої й поводиться вкрай пихато. Я помітив, що він почав вищипувати брови. Тепер їх у нього точно дві. Всеохоплююче бажання сказати йому про це втамовується лише тим, що я стискаю руку в кулак, так сильно, що дряпаю шкіру на долоні, а біцепси лівої руки, напружуючись, окреслюються під лляною сорочкою «Армані», яку я сьогодні вдягнув.

— Ну що, тобі тут подобається? — всміхаючись, питає Шон.

— Моє… улюблене місце, — жартую я крізь зуби.

— Давай замовляти, — каже він, не дивлячись на мене, жестом кличе фігуристу офіціантку, яка приносить нам два меню та винну карту і з вдячністю посміхається Шону, хоч той і не звертає на неї жодної уваги.

Я розгортаю меню і — прокляття! — бачу, що воно не комплексне, тобто Шон спокійно замовляє лобстера з кав’яром та персикові равіолі як закуску та копченого лобстера з полуничним соусом як основну страву — дві найдорожчі позиції в меню. Я замовляю сашимі з перепілки з підсмаженою на грилі булочкою та дрібних крабів з м’яким панцирем у виноградному желе. Краля відкорковує пляшку «Кристалу» і наливає в кришталеві склянки, здається, це доволі круто. Коли вона йде, Шон помічає, що я дивлюся на нього несхвальним поглядом.

— Що? — питає він.

— Нічого, — відповідаю я.

— Що… таке… Патріку? — він дуже неприємно виокремлює слова.

— Лобстер на початку вечері? І на основну страву?

— А що мені замовляти? Закуску з чипсів «Принґлз»?

— Два лобстери?

— Ці коробки для сірників трохи більші за лобстерів, яких тут подають, — каже Шон. — Та й не такий я вже голодний.

— Тим паче.

— Надішлю тобі вибачення факсом.

— Байдуже, Шоне.

— Рок-н-рол…

— Знаю, знаю, це рок-н-рол, змирись з цим, так? — кажу я, махаючи рукою, і роблю ковток шампанського. Цікаво, може, ще не надто пізно попросити одну з офіціанток принести шматок торту зі свічкою, просто щоб засоромити його, поставити цього малого вилупка на місце. Але натомість я ставлю свою склянку на стіл. — Послухай, Господи… — Я глибоко вдихаю і вичавлюю з себе: — Що ти сьогодні робив?

— Грав у сквош із Річардом Ліндквістом, — він зневажливо знизує плечима. — Купив собі смокінг.

— Ніколас Лі та Чарльз Конрой хочуть знати, чи поїдеш ти цього літа в Гемптонс.

— Ні, якщо вирішувати мені, — каже він і знову знизує плечима.

Білява дівчина з майже ідеальною зовнішністю, великими цицьками та буклетом «Знедолених» в одній руці, у довгій вечірній сукні з матової трикотажної віскози від «Майкл Корс» для «Берґдорф Ґудмен», туфлях «Маноло Бланік» та великих позолочених сережках від «Рікардо Сіберно» зупиняється біля нашого столика привітатися з Шоном, і хоча я залюбки б її трахнув, Шон не зважає на її кокетування і відмовляється мене відрекомендувати. Він поводиться дуже грубо, однак дівчина йде з посмішкою і махає йому рукою в рукавичці:

— Будемо «У Мортімера». Бувай.

Шон киває, витріщившись на мою склянку з водою, потім кличе офіціантку і замовляє чистий скотч.

— Хто це був? — питаю я.

— Одна крихітка зі «Стівенс».

— Де познайомились?

— Грали в більярд у «М. К.», — знизує плечима Шон.

— Вона не з родини Дюпон? — питаю я.

— А що? Дати тобі її номер?

— Ні, я просто питаю, чи не з Дюпонів вона.

— Може, і так. Не знаю. — Він підпалює чергову сигарету «Парламент» запальничкою, здається, золото, вісімнадцять каратів, від «Тіффані». — Вона може дружити з кимось із Дюпонів.

Я все думаю — чому я сиджу тут, зараз, із Шоном, у «Дорсії», але нічого не спадає на думку. Просто абсолютний нуль. Після вечері (порції маленькі, але все дуже смачно, Шон нічого не з’їв) я кажу йому, що маю зустрітися з Андреа Ротмер «У Нелл», тож, якщо він хоче кави чи десерт, хай замовляє зараз, бо мені до півночі треба в центр.

— Навіщо поспішати? — питає він. — «У Нелл» уже не такий крутий заклад.

— Ну… — я затинаюсь і швидко опановую себе. — Ми там просто зустрічаємося. Насправді поїдемо у… — я швидко перебираю варіанти, — …у «Чорнобиль».

Ще ковток шампанського зі склянки.

— Нудота. Страшенна нудота, — каже Шон, озираючись.

— Чи «Контраклуб Схід», не пам’ятаю.

— Нафіг. Кам’яна доба. Доісторичний заклад, — він цинічно сміється.

Напружена пауза.

— Тобі звідки знати?

— Рок-н-рол, — знизує він плечима. — Змирись із цим.

— Гаразд, Шоне, а куди ти ходиш?

Негайна відповідь:

— «У Петті».

— О, так, — бурмочу я.

Зовсім забув, що його вже відкрили. Він щось насвистує, підпалює сигарету.

— Ми їдемо на вечірку Дональда Трампа, — брешу я.

— Весело. Дуже весело.

— Дональд класний чувак. Тобі варто з ним поспілкуватися, — кажу я. — Я… вас познайомлю.

— Серйозно? — питає Шон, може, з надією, може, й ні.

— Так, звісно.

Авжеж.

Тепер, коли я отримаю чек… подивимось… я заплачу, візьму таксі додому, буде вже майже північ, тож я не встигну повернути відеокасети, які взяв учора, а от якщо не їхати додому, можна буде взяти ще одну, хоча на членській картці, здається, написано, що можна брати лише три водночас. Тобто вчора я взяв дві («Подвійне тіло» та «Білява, гаряча, мертва»), тож я можу взяти ще одну. Але я забув, що членство в Золотому клубі означає, якщо я витратив принаймні тисячу доларів на касети за минулих півроку, то можу брати скільки завгодно касет за один вечір, але якщо у мене вже лежать дві, це може завадити мені взяти ще, Золотий клуб чи не Золотий, поки я не поверну…

— Демьєн. Ти Демьєн[126], — здається, буркоче собі під ніс Шон.

— Що ти сказав? — Я підводжу до нього очі. — Я не розчув.

— Гарний тон, — зітхає він. — Кажу, гарний тон шкіри.

— О, — кажу я, досі не розібравшись з відео, і опускаю погляд, куди — на коліно?.. — Ем… дякую.

— Рок-н-рол.

Шон гасить свою сигарету. З кришталевої попільнички здіймається дим, потім завмирає.

Шон знає, що я знаю, що він може провести нас «У Петті» — новий клуб Нормана Праджера на П’ятдесят дев’ятій, але я не стану його просити, а він сам не запропонує. Я кладу на чек свою платинову картку «Америкен експрес». Погляд Шона прикутий до ефектної дівчини біля бару в сукні з шерстяного джерсі від «Тьєрі Мюґлер» та шалику «Клод Монтана», що п’є шампанське зі склянки. Коли наша офіціантка підходить забрати чек та картку, я хитаю головою: «Ні». Нарешті Шон зупиняє на чеку погляд, може, секунду, може, трохи довше, і тільки тоді я кличу офіціантку і дозволяю їй забрати його.