Американський психопат

«Сендстоун»

Ми з мамою сидимо у її приватній кімнаті в «Сендстоуні», де вона тепер живе. Вона на заспокійливих, у темних окулярах, усе торкається своєї зачіски, а я дивлюся на свої руки, практично впевнений, що вони трусяться. Вона намагається посміхатися, коли питає мене, що я хочу на Різдво. Не дивно, що мені потрібно докласти стільки зусиль, щоб підвести голову й подивитися на неї. Я вдягнув шерстяний габардиновий костюм із загостреними лацканами, на два ґудзики, «Жан Марко Вентурі», шкіряні черевики зі шнурівками від «Армані», краватку від «Поло», шкарпетки, не пам’ятаю звідки. Уже майже середина квітня.

— Нічого, — кажу я й заспокійливо посміхаюсь.

Пауза. Я порушую її, питаючи:

— А ти що хочеш?

Вона довго мовчить, я знову дивлюся на руки, на засохлу кров під нігтем великого пальця, певно, кров дівчини на ім’я Сьюкі. Моя мати втомлено облизує губи й каже:

— Не знаю. Просто хочу, щоб Різдво пройшло добре.

Я не відповідаю. Останню годину я провів, вивчаючи свою зачіску в дзеркалі, — довелося наполягти, щоб його повісили в маминій кімнаті.

— Ти виглядаєш нещасним, — раптом каже вона.

— Це неправда, — кажу я, коротко зітхнувши.

— Ти виглядаєш нещасним, — каже вона, вже тихіше.

Торкається волосся, сліпучо-білого, знову.

— Що ж, ти теж, — кажу я повільно і сподіваюся, що більше вона не скаже нічого.

Більше вона нічого й не каже. Я сиджу в кріслі біля вікна, дивлюся крізь ґрати — газон на вулиці темнішає, на сонце набігла хмара, невдовзі трава знову стає зеленою. Вона сидить на своєму ліжку в нічній сорочці з «Берґдорфз» і капцях «Норма Камалі», які я купив їй на Різдво минулого року.

— Як пройшла вечірка? — питає вона.

— Добре, — вгадую я.

— Скільки було людей?

— Сорок. П’ятсот, — знизую я плечима. — Я не впевнений.

Мати знову облизує губи, ще раз торкається волосся.

— О котрій ти пішов?

— Не пам’ятаю, — відповідаю я після довгої паузи.

— О першій? О другій? — все питає вона.

— Певно, о першій, — кажу я, мало не перебиваючи її.

— О.

Знову пауза, вона поправляє свої темні окуляри, чорні «Рей-Бен», які я купив їй у «Блумінґдейлз» за двісті доларів.

— Там було не дуже добре, — марно кажу я, дивлячись на неї.

— Чому? — з цікавістю питає вона.

— Просто так, — відповідаю я, знову дивлюсь на свою руку, на цяточки крові під нігтем великого пальця, на фотографію мого батька замолоду, що стоїть на маминому нічному столику, поряд із фотографією нас із Шоном, ще підлітків — ми обидва в смокінгах і жоден із нас не посміхається.

Батько на фотографії вбраний у двобортний чорний спортивний піджак на шість ґудзиків, білу бавовняну сорочку з косим комірцем, краватку, нагрудну хустку, черевики — все від «Брукс Бразерс». Він стоїть поряд із одним з кущів, вистрижених під тварину, у маєтку його батька в Коннектикуті, дуже давно, і у нього щось не так з очима.