Американський психопат

Детектив

Травень переходить у червень, той переходить у липень, який повзе до серпня. Через спеку останні чотири ночі я бачу напружені сни про вівісекцію і зараз сиджу в офісі й почуваюсь овочем з нудотним головним болем, у вокмені грає заспокійливий диск Кенні Джі, але яскраве світло середини ранку заповнює кімнату, пронизує мій череп, змушує похмілля пульсувати в скронях, саме тому зранку я не тренувався. Слухаючи музику, я помічаю, що другий вогник на моєму телефоні блимає, тобто Джин мене викликає. Я зітхаю й обережно знімаю навушники.

— Що таке? — монотонно питаю я.

— Емм, Патріку? — обережно починає вона.

— Та-ак, Джи-ин? — поблажливо питаю я, відокремлюючи слова.

— Патріку, до тебе прийшов містер Дональд Кімболл, — нервово каже Джин.

— Хто? — недбало перепитую я.

Вона коротко стурбовано зітхає і говорить тихіше, непевно, наче запитує:

— Детектив Дональд Кімболл?

Я замовкаю, дивлюсь на небо з вікна, потім на монітор, потім на безголову жінку, яку я малював на задній обкладинці тижневого випуску «Спортс ілюстрейтед», проводжу рукою по гладенькій сторінці журналу, раз, другий, потім відриваю обкладинку й зминаю її. Зрештою говорю:

— Скажи йому… — задумуюсь, перебираю варіанти, знову починаю говорити: — Скажи йому, що я обідаю.

Джин робить паузу, потім шепоче:

— Патріку… гадаю, він знає, що ти тут.

Я мовчу довго, і вона додає, теж пошепки:

— Зараз пів на одинадцяту.

Я зітхаю, знов мовчу, тоді кажу Джин, стримуючи тривогу:

— Ну, тоді впусти його.

Я підводжуся, йду до дзеркала «Джоді», що висить поряд із картиною Джорджа Стаббса, і поправляю зачіску гребінцем з бичачого рогу, тоді спокійно беру один із бездротових телефонів і готуюсь до напруженої сцени, вдаючи, що говорю з Джоном Екерсом, перш ніж детектив зайде до мого кабінету.

— Що ж, Джоне… — я відкашлююсь і починаю говорити ні до кого. — Одяг слід носити відповідно до твоїх фізичних даних. Звісно, друже, є те, що треба робити і що не треба, якщо вирішив надягнути сорочку з широкими смужками. До такої сорочки потрібні однотонні костюми та краватки або ж з ледь помітним візерунком…

Двері кабінету відчиняються, і я привітно махаю рукою детективу — на диво, молодому чоловіку, може, мого віку, вбраному в лляний костюм від «Армані», який схожий на мій, хоч і трохи неохайний, — мене тривожить, як круто це виглядає. Я впевнено посміхаюся.

— А сорочка з дорожчої тканини буде носитись довше, ніж… Так, знаю… Але щоб це визначити, треба роздивитись плетіння тканини…

Я показую на стілець із хрому та тикового дерева «Марк Шраґер», який стоїть біля столу, пропонуючи йому сісти.

— Щільне плетіння тканини досягається не лише великою кількістю ниток, а й їхньою високою якістю, вони мають бути довгі й тонкі, це… так… це… це створює щільне плетіння, на відміну від коротких та колючих ниток, як у твіду. А якщо тканина плетена не щільно, як трикотаж, вона вкрай делікатна і з нею треба поводитися дуже обережно…

З приходом детектива не схоже, що день буде хороший, і я стурбовано спостерігаю за ним, поки він сідає, схрещує ноги так, що це спричиняє в мене невимовний жах. Я розумію, що надто довго мовчу, коли він розвертається, щоб подивитися, чи не поклав я слухавку.

— Дійсно, і… так, Джоне, все так. І… так, завжди лишай стилісту п’ятнадцять відсотків на чай… — Пауза. — Ні, власнику салону чайові не потрібні…

Я безпорадно знизую плечима, дивлячись на детектива, і закочую очі. Він киває, з розумінням всміхається і перехрещує ноги. Непогані шкарпетки. Господи.

— Дівчині, яка миє тобі волосся? По-різному. Я б сказав, долар чи два… — Я сміюся. — Залежно від того, як вона виглядає. — Сміюся голосніше. — Так, і від того, що ще вона тобі миє…

Ще одна пауза, тоді я кажу:

— Слухай, Джоне, я мушу йти. Щойно прийшов Ті Бун Пікенз[135]… — Я замовкаю, шкірюсь, наче ідіот. — Та жартую…

Знову пауза.

— Ні, жодних чайових власнику салону. — Я знову сміюсь. — Так, Джоне… Так, зрозумів.

Я кладу слухавку, складаю антену і, марно підкреслюючи свою нормальність, кажу:

— Вибачте за це.

— Ні, це ви вибачте, — каже детектив щиро. — Треба було домовитися з вами про зустріч. — Він показує на телефон, який я саме кладу на підзарядку, і питає: — Це було щось важливе?

— О, це? — перепитую я, сідаючи у своє крісло. — Просто балачки про проблеми бізнесу. Розглядаємо можливості… обмінюємось чутками… Поширюємо плітки.

Ми обидва регочемо. Кригу зламано.

— Привіт, — він трохи привстає, простягає мені руку. — Я Дональд Кімболл.

— Привіт, Пат Бейтмен, — кажу я, міцно стискаючи її. — Приємно познайомитись.

— Вибачте, що так до вас вриваюся, — каже детектив, — але я мав поговорити з Луїсом Керрузерсом, а його не було… ну, а ви тут, тож… — Він усміхається й знизує плечима. — Я знаю, які ви зайняті люди.

Він відводить очі від трьох примірників «Спортс ілюстрейтед», які вкривають мій робочий стіл разом із вокменом. Я теж їх помічаю, згортаю і кладу у верхню шухляду столу. Вокмен все ще працює.

— Отже, — кажу я, намагаючись виглядати якомога дружнішим та говірким. — Про що будемо говорити?

— Ну, — починає Кімболл, — мене найняла Мередіт Павелл розслідувати зникнення Пола Овена.

Я задумливо киваю, потім питаю:

— Ви не з ФБР чи ще з якоїсь організації?

— Ні-ні, — каже він. — Нічого такого. Просто приватні розслідування.

— О, зрозуміло… так, — ще раз киваю я, легше мені не стало. — Зникнення Пола… так.

— Тут нічого аж настільки офіційного, — говорить детектив. — У мене просто є кілька питань. Про Пола Овена. Про вас…

— Кави? — раптом питаю я.

Він якось непевно каже:

— Ні, дякую.

— «Пер’є»? «Сан-Пеллеґріно»? — пропоную я.

— Ні, дякую, — ще раз каже він і розгортає маленький чорний записник, який дістав із кишені разом із золотою ручкою «Кросс».

Я викликаю Джин.

— Так, Патріку?

— Джин, принеси, будь ласка, містеру… — я зупиняюся, підводячи очі.

Він теж дивиться на мене.

— Кімболл.

— …містеру Кімболлу пляшку «Сан-Пелле…»

— Ні-ні, дякую, — протестує він.

— Це дріб’язки, — наполягаю я.

У мене таке відчуття, що детектив відчайдушно намагається на мене не витріщатися. Він повертається до свого записника, робить якісь нотатки, щось викреслює. Дуже скоро заходить Джин, ставить на стіл перед Кімболлом пляшку «Сан-Пеллеґріно» та гранчак «Стюбен». Вона дивиться на мене стурбовано, я відповідаю похмурим поглядом. Кімболл посміхається і киває Джин, а я помічаю, що вона сьогодні не вдягнула ліфчик. Я проводжаю її безневинним поглядом, тоді повертаюся до Кімболла, складаю руки й сідаю прямо.

— Так про що будемо говорити? — повторюю я.

— Про зникнення Пола Овена, — нагадує мені детектив.

— О, так. Що ж, я нічого не чув про те, що він зник… — я змовкаю, потім намагаюся засміятись. — Принаймні в «Пейдж сикс» не писали.

Кімболл ввічливо посміхається.

— Гадаю, родина не хоче це розголошувати.

— Їх можна зрозуміти.

Я киваю на склянку та пляшку, яких він не торкнувся, і дивлюсь на нього:

— Лайму?

— Ні, дякую, — відповідає він. — Справді.

— Точно? — кажу я. — А то лайм завжди можна принести.

Кімболл робить коротку паузу, потім каже:

— Кілька базових питань, які потрібні мені для досьє, гаразд?

— Давайте, — кажу я.

— Скільки вам років? — запитує він.

— Двадцять сім, — кажу я. — У жовтні виповниться двадцять вісім.

— Де ви вчилися? — він щось записує.

— Гарвард, — відповідаю я. — Потім бізнес-школа Гарварду.

— Адреса? — питає Кімболл, дивлячись лише у свій записник.

— Вест-Сайд, Вісімдесят перша вулиця, п’ятдесят п’ять, — говорю я. — Комплекс «Американські сади».

— Непогано, — він вражено підводить на мене очі. — Дуже непогано.

— Дякую, — мені це лестить, я всміхаюсь.

— Це не там живе Том Круз? — питає детектив.

— Так.

Я стискаю перенісся. Раптом доводиться міцно заплющити очі. Я чую голос детектива:

— Вибачте, з вами все добре?

Я розплющую очі, вони сльозяться.

— А чому ви питаєте?

— Здається, ви… нервуєте.

Я дістаю з шухляди пляшку аспірину.

— «Нуприну»? — пропоную я детективу.

Кімболл спочатку дивно дивиться на пляшку, потім — на мене, і хитає головою.

— Емм… ні, дякую.

Він дістає з кишені пачку «Мальборо» і неуважно кладе її поряд з пляшкою води, щось видивляючись у записнику.

— Погана звичка, — відзначаю я.

Він дивиться на мене, бачить, що я не схвалюю, і сором’язливо посміхається.

— Знаю. Перепрошую.

Я дивлюсь на пачку.

— Тобто… мені краще тут не палити? — обережно питає Кімболл.

Я продовжую дивитись на пачку і думаю.

— Ні… думаю, цілком можна.

— Точно? — перепитує він.

— Без проблем.

Я викликаю Джин.

— Так, Патріку?

— Принеси, будь ласка, попільничку для містера Кімболла, — кажу я.

За кілька секунд вона так і робить.

— Що ви можете розповісти мені про Пола Овена? — нарешті питає детектив, коли Джин виходить із кабінету, поставивши кришталеву попільничку «Фортунофф» поряд із цілою пляшкою «Сан-Пеллеґріно».

— Ну, — я кашляю, проковтнувши дві пігулки насухо. — Я не дуже добре його знав.

— Наскільки добре ви його знали? — питає Кімболл.

— Я… навіть не знаю, — кажу я йому, майже чесно. — Він був частиною всієї цієї… Єльської історії.

— Єльської історії? — збентежено перепитує він.

Я мовчу, і гадки не маючи, про що говорю.

— Так… Єльської історії.

— Що ви маєте на увазі, яка… Єльська історії? — Кімболл заінтригований.

Я знову мовчу — що я маю на увазі?..

— Ну, по-перше, я думаю, що він, певно, був таємним гомосексуалістом. — Навряд чи, зважаючи на те, як він любив дівчат. — Нюхав чимало кокаїну… — Я змовкаю, а потім непевно додаю: — Ця Єльська історія.

Я впевнений, що це звучить дивно, але більш нічого придумати не можу.

В офісі стає дуже тихо. Кімната раптом здається тісною, страшенно спекотною, і хоча кондиціонер працює на повну, повітря здається несправжнім, підробленим.

— Отже… — Кімболл безпорадно дивиться у свій записник. — Ви нічого не можете розповісти про Пола Овена?

— Ну, — зітхаю я, — гадаю, він жив впорядкованим життям. — І загнаний у глухий кут, припускаю: — Він… збалансовано харчувався.

Я відчуваю, що Кімболл розчарований.

Він запитує:

— Якою він був людиною? Окрім… — він затинається, всміхається фальшиво. — Окрім того, що ви вже сказали.

Як описати йому Пола Овена? Зухвале, зарозуміле, життєрадісне мудило, яке постійно ухилялося від того, щоб оплатити рахунок «У Нелл»? Сказати, що я, на жаль, володію інформацією про те, що у його пеніса було ім’я, і це ім’я — Майкл? Ні. Спокійніше, Бейтмене. Я, здається, посміхаюсь.

— Сподіваюся, це не перехресний допит, — примудряюся сказати я.

— А вам так здається? — питає детектив.

Мені здається, що це згубне питання, та це не так.

— Ні, — обережно кажу я. — Не дуже.

Мене бісить, що він знову щось записує, жує кінчик ручки, а потім питає, не дивлячись на мене:

— Де Пол зависав?

— Зависав?.. — перепитую я.

— Так, — каже Кімболл. — Ну, розумієте… зависав.

— Зараз подумаю, — кажу я, постукуючи пальцями по столу. — «Ньюпорт». «У Гаррі». «Флютіз». «Індокитай». «У Нелл». Клуб «Корнелл». Нью-Йоркський яхт-клуб. У таких місцях.

Кімболл виглядає збентежено.

— У нього була яхта?

Я відсторонююсь, тоді спокійно кажу:

— Ні. Він просто там зависав.

— А де він вчився? — питає детектив.

Пауза.

— А ви не знаєте?

— Хотів перевірити, чи знаєте ви, — каже Кімболл, не дивлячись на мене.

— Ну… Єль, — повільно говорю я. — Так?

— Так.

— А потім — бізнес-школа в Колумбійському, — додаю я. — Здається.

— А до того? — питає він.

— Якщо я правильно пам’ятаю, Сент-Пол… Тобто…

— Ні, нічого. Це не так важливо, — вибачається Кімболл. — Інших питань у мене немає. Здається, тут жодної зачіпки.

— Слухайте, я… — м’яко й тактовно веду я. — Я просто хочу допомогти.

— Розумію, — каже він.

Ще одна тривала пауза. Детектив щось записує, але, здається, не важливе.

— Можете сказати про Овена ще щось? — питає він, мало не сором’язливо.

Я розмірковую, потім непевно кажу:

— Нам обом було по сім років у 1969.

Кімболл усміхається.

— Мені теж.

Я вдаю, що справа мені цікава, і питаю:

— У вас є якісь свідки чи відбитки пальців…

Він втомлено перебиває мене.

— Він лишив повідомлення на автовідповідачеві, сказав, що поїхав до Лондона.

— Ну, так, може, і поїхав, га? — з надією питаю я.

— Його дівчина так не вважає, — рівним голосом відповідає Кімболл.

Навіть не намагаючись це осягнути, я думаю, якою ж дрібнотою Пол Овен був у вселенському порядку.

— Але… — Я замовкаю. — Хтось бачив його в Лондоні?

Кімболл дивиться у свої записи, перегортає сторінку, потім підводить на мене очі.

— Насправді так.

— Гм-м-м, — кажу я.

— Ну, такі речі важко точно встановити, — визнає він. — Якийсь… Стівен Г’юз каже, що бачив його там у ресторані, але я перевірив, і виявилося, що він переплутав Г’юберта Ейнсворта з Полом, тож…

— О, — кажу я.

— Ви пам’ятаєте, де були в той вечір, коли Пол зник? — Кімболл дивиться в записник. — Це було двадцять четвертого червня.

— Боже… здається… — Я думаю. — Я, певно, повертав відеокасети до прокату.

Я відсовую шухляду столу, дістаю свій записник і продивляюсь записи за грудень.

— У мене було побачення з дівчиною на ім’я Вероніка…

Я брешу, вигадую геть усе.

— Чекайте, — каже Кімболл, збентежено дивлячись у свої записи. — У мене… не так написано.

У мене напружуються м’язи стегон.

— Що?

— Я отримав іншу інформацію, — каже він.

— Ну… — Я заплутався, мені страшно, «Нуприн» гірчить у животі. — Я… чекайте… А яку інформацію ви отримали?

— Зараз подивимось.

Детектив гортає сторінки записника, щось знаходить.

— Кажуть, ви були з…

— Чекайте, — я сміюсь. — Я міг помилитись.

У мене змокла спина.

— Ну… — Кімболл зупиняється, потім питає: — Коли ви востаннє бачились з Полом Овеном?

— Ми ходили… — «Боже, Бейтмене, придумай що- небудь…» — Ходили на новий мюзикл, він тоді тільки почався… «О, Африко, відважна Африко», так він називався. — Я судомно ковтаю слину. — Шоу — просто обреготатись… і все по тому. Здається, ми вечеряли «У Орсо»… Ні, в «Петалумі». Ні, «У Орсо». — Пауза. — Я… фізично бачив його востаннє біля банкомата. Не пам’ятаю, якого саме… той, що біля, гм, «У Нелл».

— Того вечора, коли він зник? — питає Кімболл.

— Я не впевнений, — кажу я.

— Здається, ви щось наплутали з датами, — каже він, дивлячись у свої записи.

— Як? — питаю я. — А де, на вашу думку, Пол був того вечора?

— Згідно з його записами, підтвердженими його секретаркою, він вечеряв із… Маркусом Хальберстамом, — каже детектив.

— І? — питаю я.

— Я його допитав.

— Маркуса?

— Так. Він це заперечує, — каже Кімболл. — Хоча спочатку був не такий впевнений.

— То Маркус все заперечив?

— Так.

— Ну, а в Маркуса є алібі? — тепер я значно уважніший до його відповідей.

— Так.

Пауза.

— Справді? — питаю я. — Ви впевнені?

— Я перевіряв, — каже Кімболл із дивною посмішкою. — Він чистий.

Пауза.

— О.

— То де ви були? — сміється він.

Я теж сміюсь, хоч і не дуже розумію чому.

— А де був Маркус?

Це вже майже регіт.

Кімболл продовжує всміхатись і дивиться на мене.

— Він був не з Полом Овеном, — загадково каже він.

— То з ким він був? — я досі сміюсь, але мені паморочиться в голові.

Кімболл розгортає свій записник і вперше дивиться на мене з певною ворожістю.

— Він був у «Атлантиді» з Крейґом Мак-Дермоттом, Фредеріком Дібблом, Гаррі Ньюменом, Джорджем Батнером і… — Кімболл робить паузу і підводить на мене очі, — …з вами.

Я сиджу в цьому офісі й думаю про те, скільки тіло розкладатиметься тут. Зазвичай, коли я сиджу в цьому офісі, ось про що я думаю. Реберця в ресторані «Червоний, гарячий і синій» у Вашингтоні, округ Колумбія. Чи варто мені поміняти шампунь? Яке сухе пиво[136] найкраще? Чи не переоцінюють дизайнера Білла Робінсона? Що не так з АйБіЕм? Максимальні розкоші. «Грати жорстко» — це прислівник? Крихкий мир в Ассізі. Електричне світло. Втілення розкошів. Максимальних розкошів. На цьому вилупку той самий клятий костюм «Армані», що й на мені. Як просто було б злякати до смерті цього довбня. Кімболл навіть не підозрює, наскільки я відсторонений зараз. У кабінеті нема нічого живого, але він усе одно робить нотатки. Коли ви закінчите читати це речення, десь у світі злетить або сяде реактивний лайнер боїнг. Випити б зараз пива «Пілзнер Урквелл».

— О, так, — кажу я. — Звісно… ми запрошували Пола Овена.

Я киваю так, наче щойно щось зрозумів.

— Але він сказав, що в нього інші плани… — потім недоладно додаю: — Певно, я вечеряв із Вікторією… наступного вечора.

— Послухайте, як я вже казав, мене просто найняла Мередіт, — зітхає Кімболл і згортає свій записник.

Я з цікавості запитую:

— Ви знали, що Мередіт Павелл зустрічається з Броком Томпсоном?

Він знизує плечима й зітхає.

— Цього я не знав. Усе, що я знаю, — Пол Овен винен їй чималу суму грошей.

— О, — кажу я, киваючи. — Справді?

— Особисто мені, — довірливо каже він, — здається, що хлопець трохи з’їхав з глузду. Вирішив поїхати з міста. Може, і справді в Лондон. Дивитись на пам’ятки. Пиячити. Байдуже. Я майже впевнений, що рано чи пізно він з’явиться.

Я повільно киваю, сподіваюсь, у мене достатньо спантеличений, як для цієї ситуації, вигляд.

— Як думаєте, він міг займатись окультизмом чи, скажімо, поклонінням сатані? — серйозно запитає Кімболл.

— Е-е-е, що?

— Знаю, питання здається дивним, але минулого місяця в Нью-Джерсі, не знаю, чи ви чули, заарештували молодого біржового маклера — звинуватили у вбивстві молодої мексиканки і проведенні ритуалів вуду з, ну, різними частинами тіла…

— Йой! — зойкаю я.

— Я маю на увазі… — Він знову сором’язливо посміхається. — Ви про це чули?

— Хлопець не зізнався, що це він зробив? — питаю я з тремтінням.

— Звісно, ні, — киває Кімболл.

— Цікава справа, — видавлюю з себе я.

— Хоча він і каже, що не винен, все одно вважає себе інкою, пташиним богом, щось таке, — каже Кімболл, і його обличчя якось зіщулюється.

Ми обидва сміємося вголос.

— Ні, — нарешті кажу я. — Пол був не таким. Збалансоване харчування і…

— Так, знаю, Єльська історія, — втомлено закінчує речення Кімболл.

Довга пауза, здається, найдовша за цю розмову.

— Ви консультувались з екстрасенсом? — питаю я.

— Ні.

Він хитає головою так, що зрозуміло, що він про це думав. О, яка різниця?

— Його квартиру пограбували? — питаю я.

— Насправді ні, — каже Кімболл. — Зникли туалетні предмети. Один костюм зник. Ще кілька речей. І все.

— Підозрюєте злочин?

— Важко сказати, — каже він. — Як я вже згадував, не здивуюсь, якщо він просто десь ховається.

— Тобто спеціалістів з розслідування вбивств ніхто не викликав, так? — питаю я.

— Ні, ще ні. Ми ще не впевнені. Але… — Він пригнічено замовкає. — Практично ніхто нічого не бачив і не чув.

— Це так типово, правда ж? — питаю я.

— Просто дивно, — погоджується детектив і розгублено дивиться у вікно. — Одного дня людина ходить вулицями, йде на роботу, жива, а потім…

Кімболл зупиняється, нездатний закінчити речення.

— Нічого, — зітхаю я й киваю.

— Люди просто… зникають, — каже він.

— Земля розверзається й ковтає людей, — кажу я з легким сумом і дивлюся на свій «Ролекс».

— Моторошно. — Кімболл позіхає й потягується. — Дуже моторошно.

— Зловісно, — я киваю, погоджуючись.

— Це просто… — Він знервовано зітхає. — …марно.

Я мовчу, не впевнений, що тут варто сказати, і зрештою придумую:

— З марністю… важко погодитись.

У голові жодної думки. В офісі тихо. Щоб порушити тишу, я показую на книгу, яка лежить на столі поряді з пляшкою «Сан-Пеллеґріно». «Мистецтво укладати угоди» Дональда Трампа.

— Читали? — питаю я Кімболла.

— Ні, — зітхає він і з ввічливості питає: — Хороша книга?

— Дуже хороша, — киваю я.

— Слухайте. — Детектив знову зітхає. — Я забрав у вас чимало часу.

Він кладе «Мальборо» назад у кишеню.

— У мене все одно за двадцять хвилин обід із Кліффом Гакстейблом[137] у «Порах року», — брешу я, підводячись. — Мені теж час йти.

— Хіба «Пори року» не далеко звідси? — Кімболл теж підводиться, у нього стурбований вигляд. — Тобто хіба ви не запізнюєтесь?

— О ні, — я затинаюсь. — Один з їхніх ресторанів… тут неподалік.

— Справді? — питає він. — Я не знав.

— Так, — кажу я, проводячи його до дверей. — Там дуже добре.

— Послухайте, — каже він, повертаючись до мене обличчям. — Якщо ви щось дізнаєтеся, будь-що…

Я підводжу руку.

— Безперечно. Я за вас на сто відсотків, — урочисто кажу я.

— Чудово, — з полегшенням каже цей невдаха. — Дякую за ваш… час, містере Бейтмен.

Я веду детектива до дверей, у мене тремтять коліна, я почуваюсь, як астронавт. І хоча коли я виводжу його з кабінету, я почуваюся спустошеним, позбавленим чуттів, все одно відчуваю (не обманюючи себе), що я нині чогось досяг, і ми ще кілька хвилин спокійно балакаємо про бальзами від подряпин під час гоління та картаті сорочки. Цій розмові, на диво, бракує напруги (впродовж неї нічого не відбувається), і це мене заспокоює, однак коли він посміхається, дає мені свою візитівку і йде, мені здається, що рипіння дверей схоже на пищання мільярда комах, сичання кілограмів бекону на пательні, величезну порожнечу. Коли він виходить із будинку (я попросив Джин зателефонувати Тому з охорони, щоб переконатись), я дзвоню людині, котру мені порекомендував мій адвокат, щоб дізнатися, чи не прослуховуються мої телефони. Випивши «Ксанакс», я вже здатний зустрітися з моїм дієтологом у дорогому й модному ресторані здорової їжі «Кюізін де Сой» у Трайбеці. І коли я сиджу там під полакованим опудалом дельфіна, що зігнувся аркою над тофу-баром, я здатний поставити дієтологу питання на зразок: «Розкажіть мені всю правду про пончики», і мене при цьому навіть не крутить. Коли я повертаюся до офісу через дві години, виявляється, що жоден з моїх телефонів не прослуховують.

Згодом, на цьому тижні, увечері п’ятниці, я випадково зустрічаю Мередіт Павелл у «Ерезе» з Броком Томпсоном, і хоча ми десять хвилин розмовляємо про те, чому жоден із нас зараз не в Гемптонсі й Брок зиркає на мене весь час, вона жодного разу не згадує про Пола Овена. У мене побачення з Жаннетт, і вечеря тягнеться нестерпно довго. Ресторан новий і яскравий, їжу несуть неймовірно довго. Порції крихітні. Я все більше роздратований. Після вечері я хочу пропустити похід у «М. К.», хоча Жаннетт і скиглить, що хоче танцювати. Я втомився, мені треба відпочити. У себе у квартирі я лежу в ліжку, надто засмучений для сексу з нею, тож вона йде геть, а я дивлюся запис вранішнього «Шоу Патті Вінтерс» про найкращі ресторани Близького Сходу. А потім беру бездротовий телефон і нерішуче, вагаючись, набираю Евелін.