Американський психопат

Погоня Мангеттеном

Вечір вівторка, ми сидимо в «Булі», на нейтральній території, за абсолютно ніякою марафонською вечерею. Навіть коли я кажу: «Послухайте, народе, моє життя — пекло», люди за столом (Річард Перрі, Едвард Ламперт, Джон Констебл, Крейґ Мак-Дермотт, Джим Крамер, Лукас Таннер) не зважають на мене й продовжують сперечатися стосовно того, куди вкладати активи, які біржі виглядають перспективно на наступне десятиліття, про дівок, нерухомість, золото, чому довгострокові облігації зараз надто ризиковані, про косі комірці, портфоліо, про те, як ефективно використовувати владу, нові види тренувань, «Столичну Кристал», як справити враження на дуже важливих людей, постійну пильність, найкращі прояви життя, і тут, у «Булі», я якось не можу себе контролювати, у цьому приміщенні забагато жертв, останнім часом бачу їх усюди — на ділових зустрічах, у нічних клубах, ресторанах, у таксі та ліфтах, у черзі до банкомата та у порнофільмах, у магазині солодощів, на «СіЕнЕн» — усюди. І у них є одна спільна риса, всі вони — здобич, і протягом вечері я розклеююсь, упадаю в стан, наближений до запаморочення, який змушує мене перепросити просто перед десертом, вийти у вбиральню, нюхнути кокаїну, взяти своє шерстяне пальто від «Джорджо Армані» з «Магнумом 357» у кишені, начепити кобуру й вийти на вулицю. Але ж зранку в «Шоу Патті Вінтерс» було інтерв’ю з чоловіком, котрий підпалив власну дочку, коли вона народжувала, а на вечерю ми замовили акулу…

…Трайбека оповита туманом, небо на межі дощу, ресторани порожні, після опівночі вулиці видаються далекими, нереальними, єдина ознака людської присутності — хтось грає на саксофоні на розі Дуейн-стрит біля дверей того, що колись було «ДюПлексом», а нині закинутий ресторанчик, який закрили минулого місяця; це молодий хлопець із бородою в білому береті, грає дуже красиве, але стандартне соло на саксофоні, біля його ніг — розгорнута парасолька з мокрим доларом та монетами всередині, і я нездатний устояти, підходжу до нього, слухаю музику, щось зі «Знедолених», він помічає мене, киває, і, коли заплющує очі (піднявши інструмент, закинувши голову назад, у, як йому здається, момент пристрасті), я одним рухом дістаю «Магнум» із кобури, прикручую глушник, бо не хочу нікого розбудити; холодний осінній вітер котиться вулицею, обіймає нас, і коли жертва розплющує очі й бачить пістолет, припиняє грати, мундштук саксофона досі у його роті, і я теж зупиняюся, потім киваю, щоб він грав далі, й він грає, нерішуче, тоді я піднімаю пістолет до рівня його обличчя і на середині ноти натискаю на спусковий гачок, але ж глушник чомусь не спрацьовує, і в ту саму мить велике багрове коло з’являється за його головою, гуркіт пострілу оглушує мене, його очі досі живі, він падає на коліна, потім на свій саксофон, я дістаю обойму й ставлю туди повну, потім стається дещо погане…

…бо поки я це робив, не помітив, що за мною проїхала патрульна машина (що вони робили? Бозна, видавали талони на паркування?), і коли звук пострілу відлунює та згасає, ніч пронизує сирена, вона взялась нізвідки, серце скажено калатає, і я йду геть від тремтячого тіла, повільно, спочатку спокійно, начебто я невинний, тоді зриваюсь на біг, я лечу, поліцейська машина мчить за мною, і коп марно кричить у гучномовець: «Стояти, кинути зброю, стояти», я ігнорую їх, звертаю наліво, на Бродвей, прямую до парку мерії, пірнаю в провулок, патруль їде за мною, але провулок на середині звужується, і машина застрягає між стін, викресавши з них сині іскри, а я вибігаю з іншого боку, якомога швидше, на Чьорч-стрит, там кличу таксі, стрибаю на переднє сидіння і кричу на водія, молодого іранця, котрого захопив зненацька: «Вимітайся звідси мерщій — не їдемо», вимахуючи пістолетом перед його обличчям, але він збентежений, кричить із акцентом: «Не стріляй, прошу, не вбивай мене», і підводить руки, я буркочу: «От лайно» й кричу: «Поїхали!», але він наляканий: «Не стріляй у мене, не стріляй», я нетерпляче буркочу: «Та пішов ти» й натискаю на спусковий гачок, куля розриває йому голову, розколює надвоє, наче темно-червоний кавун на лобовому склі, я перехиляюся через нього, відчиняю двері, виштовхую тіло, зачиняю двері, починаю їхати…

…я важко дихаю від адреналіну, долаю лише кілька кварталів, частково — від паніки, частково — через кров, мозок, шматки голови на лобовому склі, мені ледве вдається уникнути зіткнення з іншим таксі на розі Франклін (справді?) та Грінвіч, я різко кидаю машину вправо, стукаюся об бік припаркованого лімузина, даю задній хід, з вищанням жену по вулиці, вмикаю двірники, надто пізно зрозумівши, що кров на склі зсередини, намагаюся витерти її рукою в рукавичці й наосліп мчу по Грінвіч, я повністю втратив контроль; таксі влітає в корейський магазинчик, поряд із рестораном караоке «Цвіт Лотоса», де я був з японськими клієнтами, котиться по прилавках з фруктами, розбиває скляну стіну, на капот летить тіло касира, Патрік намагається дати задній хід, але не виходить, він вилізає з машини, притуляється до неї, далі — вкрай нервова тиша, «Молодець, Бейтмене», — шепоче він, накульгуючи, вибігає з крамниці, тіло на капоті стогне в агонії, Патрік й гадки не має, звідки з’явився той коп, що біжить до нього через дорогу, він кричить щось у свою рацію, думає, що Патрік оглушений, але ж Патрік дивує його, стрибнувши вперед, перш ніж коп встигає схопити свою зборю, і збиває його на тротуар…

…на якому стоять люди з «Цвіту Лотоса», тупо дивлячись на аварію, ніхто не допомагає копу, і двоє чоловіків борюкаються на тротуарі, коп хрипить від напруги, він зверху, намагається вибити «Магнум» із руки Патріка, але Патрік почувається зараженим, наче його венами замість крові тече бензин; знімається вітер, температура знижується, починається дощ, але вони котяться вулицею, і Патрік все думає, що тут мусить бути музика, він вичавлює з себе демонічну посмішку, його серце калатає, і він доволі легко підносить пістолет до обличчя копа, його тримають дві пари рук, але саме палець Патріка тисне на спусковий гачок, куля зминає верхню частину черепа офіцера, не вбиває його, однак його пальці послаблюються, і Патріку вдається вистрелити йому в обличчя, куля, виходить з іншого боку з легкою рожевою хмаринкою; люди на тротуарі кричать, нічого не роблять, ховаються, біжать до ресторану, а поліцейська машина, від якої Патрік начебто втік, мчить до магазину, блимає червоними вогнями, вищить, зупиняючись, саме коли Патрік перечіпляється через бордюр і падає на тротуар, одночасно перезаряджаючи «Магнум», ховається за рогом, і жах, який начебто минувся, знову охоплює його, і він думає: «Я гадки не маю, що я зробив, щоб шанси впіймати мене зросли, я застрелив саксофоніста? Саксофоніста? Який, можливо, ще й мімом був? І ось що мені за це?»; і він чує, як наближаються інші машини, що заблукали в лабіринті вулиць, і копи тепер тут, уже не переймаються попередженнями, вони просто стріляють, і він стріляє у відповідь, не цілячись, два копи ховаються за дверима патрульної машини, спалахи від пістолетів схожі на кіно, і це змушує Патріка зрозуміти, що він направду втрапив у перестрілку, що він намагається ухилитися від куль, що сон загрожує перерватися, зникає, що він не цілиться уважно, лише несвідомо відстрілюється, коли випадкова куля влучає в бензобак, світло фар блякне перед вибухом, і вогонь злітає в темряву так, що ліхтар над ним теж несподівано вибухає хмарою жовто-зелених іскор, полум’я облизує тіла поліцейських, і живих, і мертвих, вибиває вікна «Цвіту Лотоса», у Патріка дзвенить у вухах…

…він біжить по Волл-стрит, досі в Трайбеці, тримається подалі від місць, де ліхтарі світять особливо яскраво, і помічає, що район, до якого він мчить, повен людей, що він біжить повз ряди «Порше», намагаючись відчинити їхні двері, пробуджуючи сигналізації; авто, яке він хотів би вкрасти, — чорний «Рендж-Ровер» із повним приводом, корпусом із авіаційного алюмінію на закритому сталевому шасі з інжекторним восьмициліндровим двигуном, але такого тут нема, і хоча це для нього розчарування, він п’яний від урагану збентеження, від самого міста, від дощу, що падає з крижаного неба, але в місті достатньо тепло для того, щоб туман клубочився в проходах між хмарочосами Баттері-Парку, Волл-стрит, байдуже — все довкола зливається в розмитий калейдоскоп, він зістрибує на набережну, робить сальто й біжить, наче скажений, щодуху, його мозок стискає фізичне вираження виключної, цілковитої паніки, недоладна втеча; тепер він думає, що машина женеться за ним порожнім шосе, тепер він відчуває, що ніч приймає його, десь чути постріл, але Патрік не помічає цього, його мозок працює невпорядковано, він забуває, куди біжить, доки перед ним не виростає, наче міраж, офісна будівля, в якій базується «Пірс та Пірс», і світло у ній гасне, поверх за поверхом, наче нею піднімається темрява; він пробігає ще сотню ярдів[161], дві сотні, пірнає на сходи, вниз, куди? вперше страх і безлад блокують його почуття, заціпенілий від збентеження, він біжить у фойє того, що вважає своєю будівлею, але ж ні, щось не так, що саме? ти переїхав (і переїзд був жахіттям, хоча зараз у Патріка кращий офіс, просто з холу хід до нових магазинів «Барніз» та «Ґодіва», від цього стає легше) і переплутав будинки, це стає зрозуміло тільки біля ліфту…

…двері, обоє зачинені, він помічає у фойє величезну картину Джуліана Шнабеля і розуміє, що це довбана інша будівля, розвертається, оскаженіло рветься до дверей, що обертаються, однак нічний швейцар, котрий уже намагався привернути увагу Патріка, махає йому рукою, коли він саме збирається вибігти: «Гуляєте опівночі, містере Сміт? Ви забули розписатись», і розгублений Патрік стріляє в нього, заплутавшись у скляних дверях, прокрутившись у них раз, два, двері знову викидають його у фойє бозна-якого місця, а куля влучає швейцару в горло, збиває його з ніг, у повітрі на мить зависає шлейф крові, потім опадає на спотворене обличчя; чорношкірий прибиральник, якого Патрік щойно помітив, дивився на все це з кутка фойє, швабра в руці, відро біля ніг, він кидає швабру, зводить руки, і Патрік стріляє йому точно межи очі, кров заливає його обличчя, голова вибухає ззаду, куля відбиває шматок мармуру позад нього, сила удару кидає його об стіну, а Патрік мчить через вулицю до світла в новому офісі, куди він заходить…

…киваю Ґасу, нашому нічному швейцару, розписуюсь на вході, їду в ліфті, вище, до темряви свого поверху, нарешті заспокоююсь, я в безпеці в анонімності свого нічного офісу, і я нарешті можу тремтячими руками взяти бездротовий телефон, проглянути записник, я виснажений, погляд падає на номер Гарольда Кернса, я повільно набираю сім цифр, рівно й глибоко дихаю, вирішивши оприлюднити те, що донині було моїм таємним безумством, але Гарольда немає вдома, він у Лондоні, у справах, і я лишаю йому повідомлення, я зізнаюсь у всьому, нічого не забувши, тридцять, сорок, сотня вбивств; поки я спілкуюся з автовідповідачем Гарольда, з’являється гелікоптер із пошуковими вогнями, він летить низько над рікою, за ним блискавка розколює небо, летить до будівлі, в якій я був, опускається на майданчик на даху, а внизу її вже оточили дві поліцейські машини, дві швидкі, з гелікоптера вистрибує група спецпризначення, півдюжини озброєних чоловіків зникають у дверях на даху, спалахи, здається, всюди, і я дивлюся на все це, затиснувши телефон у руці, зіщулившись над своїм столом, невідомо чому схлипую в автовідповідач Гарольда: «Я лишив її на стоянці… біля «Данкін Донатс»… десь у центрі…», зрештою, після десятихвилинної сповіді, я кажу: «Так, я хвора людина», і вішаю слухавку, але передзвонюю, і після безкінечного сигналу, що доводить, що моє повідомлення записано, лишаю ще одне: «Слухай, це знову Бейтмен, якщо ти повертаєшся завтра, я можу сьогодні з’явитись у «Да Умберто», так що, знаєш, будь напоготові»; а над Мангеттеном поступово сходить сонце, вогняна куля, ще один світанок, і скоро ніч перетворюється на день, так швидко, наче це якась оптична ілюзія…