Американський психопат

«Сміт і Воленський»

Ми з Крейґом Мак-Дермоттом «У Гаррі» на площі Ганновер. Він палить сигару, п’є мартіні зі «Столичною Крістал», питає, як правильно носити нагрудну хустинку. Я п’ю те саме й відповідаю. Ми чекаємо Гарольда Кернса, котрий у вівторок повернувся з Лондона, він на півгодини запізнюється. Я нервовий та нетерплячий, і коли кажу Мак-Дермотту, що треба було запросити Тодда чи хоча б Гемліна, у якого точно був би кокаїн, він знизує плечима і каже, що може ми знайдемо Гемліна в «Дельмоніко». Але в «Дельмоніко» Кернса нема, тож ми прямуємо далі від центру до ресторану «Сміт і Воленський», у якому один із нас замовив столик на восьму. На Мак-Дермотті двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків від «Черруті 1881», бавовняна сорочка від «Луїс, Бостон», шовкова краватка «Данхілл». Я вбраний у двобортний шерстяний костюм на шість ґудзиків від «Ерменеґільдо Зенья», смугаста бавовняна сорочка «Лучіано Барбера», шовкова краватка від «Армані», замшеві модельні черевики «Ральф Лорен», шкарпетки «І. Джі. Сміт». Чоловіки, зґвалтовані жінками, — це тема вранішнього випуску «Шоу Патті Вінтерс». Я сиджу за столиком у «Сміт і Воленський», ресторан, на диво, порожній, я на «Валіумі», п’ю червоне вино, недбало думаю про мого кузена в Сент-Олбані, штату Вашингтон, який нещодавно зґвалтував дівчину і відгриз їй мочки вух, неадекватно радію тому, що не замовив хешбрауни[166], згадую, як ми з братом колись разом їздили верхи, грали в теніс… Усе це палає в моїй пам’яті, але Мак-Дермотт затуляє собою ці думки, коли нам приносять вечерю, він помічає, що я не замовив хешбрауни.

— Що таке? Не можна їсти в «Сміт і Воленський» і не замовити хешбрауни, — скаржиться він.

Я уникаю його погляду, торкаюсь сигари в кишені мого піджака.

— Боже, Бейтмене, ти маніяк довбаний. Надто довго був у «Пі енд Пі», — буркоче він. — Ніяких хешбраунів.

Я не відповідаю. Як мені пояснити Мак-Дермотту, що в мене зараз дуже розібраний період, що я бачу, що стіни пофарбовані у яскравий, майже болючий білий колір, він сяє й пульсує під флуоресцентним світлом. Френк Синатра десь співає «Чаклунство». Я витріщаюсь на стіну, прислуховуюсь до слів, раптово мені хочеться пити, але наш офіціант приймає замовлення у великої компанії японських бізнесменів, а хтось, чи то Джордж Мак-Гован, чи то Тейлор Престон за столиком за ними, у чомусь від «Поло», дивиться на мене підозріло, і Мак-Дермотт досі дивиться на мій стейк із цим ошелешеним виразом обличчя; один із японських бізнесменів тримає рахівницю, другий намагається вимовити слово «теріякі», ще один підспівує пісні, спочатку про себе, потім вголос, і всі за столиком сміються, це дивний, не зовсім іноземний звук, а він піднімає палички, впевнено трусить головою, передражнюючи Синатру. Він роззявляє рот, і от що з нього виходить: «Цей хитлий, звабний погляд… це бозевільне цаклунство…»