Американський психопат

Вечеря з секретаркою

Понеділок, восьма вечора. Я сиджу в офісі, намагаючись розгадати недільний кросворд у «Нью-Йорк таймс», зі стереопрогравача грає реп — я силкуюся зрозуміти загадку його популярності, бо маленька приваблива білявка, з якою я познайомився в барі «Au» два дні тому, сказала, що слухає тільки реп. Хоча я згодом вибив з неї все лайно в чиїйсь квартирі в Дакоті (майже відрубав їй голову — і не сказати, що це було б незвично для мене), чомусь мені зранку не давав спокою її музичний смак, тож довелося зупинитись у «Тавер Рекордз» у Верхньому Вест-Сайді й купити дисків із репом на дев’яносто доларів. Однак, як можна було здогадатись, я розгубився: ніґери плюються огидними словами на кшталт «врубайся, бабоси, шмат». Джин за своїм столом, на якому стоси документів, які я просив її опрацювати. Сьогодні непоганий день: я дві години тренувався, перш ніж піти на роботу; у Челсі відкрився новий ресторан Робінсона Хірша, «Фінна»; Евелін лишила на автовідповідачеві два повідомлення, ще одне передала мені Джин — майже весь тиждень вона проведе в Бостоні; й найкраще — «Шоу Патті Вінтерс» зранку було з двох частин. Перша — ексклюзивне інтерв’ю з Дональдом Трампом, друга — репортаж про жінку, яка зазнала тортур. Сьогодні я маю вечеряти з Медісон Ґрей та Девідом Кемпіоном у «Кафе Люксембург», але о чверть на дев’яту я дізнаюся, що з нами вечерятиме Луїс Керрузерс, тож я телефоную Кемпіону, вилупку тупому, і кажу, що не прийду. Тоді кілька хвилин думаю, чим зайняти решту вечора. Виглянувши з вікна, я зрозумів, що за кілька хвилин небо над містом геть повністю потемніє.

До мого кабінету заглядає Джин, тихенько постукавши в напіввідчинені двері. Я вдаю, що не помітив її, хоча й не знаю чому, бо почуваюсь я доволі самотньо. Вона підходить до мого столу, я досі дивлюсь у кросворд, не знімаючи вайфарери, трохи збентежений, не маючи на те причин.

Джин кладе папку на стіл і питає:

— Кросворд розв’язуєш?

Вона ковтає «у» в слові «розв’язуєш» — жалюгідний жест удаваної близькості, неприємний укол нав’язаної дружби. Я киваю, не дивлячись на неї.

— Може, допомогти? — знову питає Джин, обережно обходячи стіл до місця, де я сиджу, і схиляється над моїм плечем, щоб допомогти.

Я вже вписав у всі клітинки слова «м’ясо» та «кістка», і вона ледь чутно зойкає, помітивши це, а от побачивши на столі цілу купу переламаних надвоє олівців, старанно збирає їх і виносить з кабінету.

— Джин? — кличу я.

— Так, Патріку? — вона знову заходить, намагаючись приховати свій ентузіазм.

— Хочеш повечеряти зі мною? — питаю я, досі дивлячись у кросворд, і обережно витираючи «м» в одному з численних м’яс, якими заповнений мій кросворд. — Тобто якщо ти… нічим не зайнята.

— О ні, — надто швидко відповідає Джин і додає, зрозумівши, що поспішила: — У мене наче нема планів.

— Як добре все збігається, — кажу я і дивлюсь на неї, опустивши вайфарери.

Вона тихенько сміється, але це звучить якось вимушено, незручно, і мені не стає від цього менш нудотно.

— Думаю, так, — знизує вона плечима.

— У мене є квитки на концерт… «Мілла Ванілла», можемо піти, якщо хочеш, — буденно кажу я.

Джин збентежено питає:

— Справді? Чий концерт?

— «Мілла… Ванілла», — повільно повторюю я.

— «Мілла… Ванілла»? — ніяково перепитує вона.

— «Мілла… Ванілла», — кажу я. — Здається, так вони називаються.

— Не впевнена, — каже Джин.

— Щодо концерту?

— Ні… щодо назви. — Вона зосереджується і каже: — Здається, вони називаються… «Міллі Ваніллі».

Я роблю довгу паузу, потім кажу:

— О.

Джин стоїть там і киває раз.

— Байдуже, — кажу я (у мене все одно нема квитків). — До концерту все одно кілька місяців.

— О, — каже вона і знову киває. — Гаразд.

— Слухай, куди підемо? — я відкидаюсь на спинку стільця і дістаю з горішньої шухляди стола «Заґат».

Джин мовчить, боїться щось сказати, бо сприймає моє питання як тест, який їй треба пройти, потім, не певна, що це правильна відповідь, пропонує:

— Куди тобі хочеться?

— Ні, ні, ні, — посміхаюсь я, гортаючи буклет. — Може, давай, куди тобі хочеться?

— О, Патріку, — зітхає вона. — Я не можу приймати такі рішення.

— Ну, давай, — наполягаю я. — Куди тобі хочеться.

— О, я не можу, — вона знову безпорадно зітхає. — Я не знаю.

— Ну ж бо, — знову наполягаю я. — Куди ти хочеш піти? Усе, що захочеш, тільки скажи. Я можу провести нас будь-куди.

Джин довго думає, а потім, відчувши, що час спливає, сором’язливо питає, намагаючись мене вразити:

— Як щодо… «Дорсії»?

Я перестаю передивлятись «Заґат» і, не зводячи на неї очей, напружено всміхаюсь. Мій шлунок стискається, і я питаю себе — чи справді я хочу сказати ні? Чи хочу я сказати, що не зможу нас туди провести? Невже я до цього готовий? Невже я хочу саме цього?

— То-о-о-ож, — кажу я, відкладаючи довідник, потім нервово гортаю його знову, шукаючи номер. — Джин хоче піти в «Дорсію»…

— Ну, я не знаю, — збентежено каже Джин. — Ми можемо піти, куди захочеш ти.

— «Дорсія»… нічого, — кажу я спокійно, беру телефон і швидко набираю тремтячим пальцем сім жахливих цифр, намагаючись зберігати спокій.

Замість коротких гудків, яких я чекав, телефон у «Дорсії» справді дзвонить, і після двох дзвінків той самий стомлений голос, до якого я вже звик за останні три місяці, кричить на тлі оглушливого ресторанного гамору:

— «Дорсія», слухаю!

— Так, можна замовити столик на двох, скажімо, хвилин через двадцять? — питаю я і дивлюсь на свій «Ролекс», підморгуючи Джин.

Здається, вона вражена.

— У нас усе зайнято, — самовдоволено горлає метрдотель.

— О, справді? — кажу я, намагаючись зберігати задоволений вираз обличчя, але відчуваю, що мене може знудити. — Чудово.

— Я кажу, у нас усе зайнято, — кричить він.

— На двох, на дев’яту? — кажу я. — Чудово.

— Сьогодні вільних столиків нема, — незворушно веде метрдотель. — Список очікування теж повний.

Він вішає слухавку.

— Тоді до зустрічі, — я теж вішаю слухавку.

Я намагаюся посміхатись, вдаючи радість від такого її вибору, однак мені важко дихати, всі м’язи напружені. На Джин сукня з шерстяного джерсі та фланелі від «Кельвін Кляйн», пасок зі шкіри алігатора зі срібною пряжкою від «Баррі Кізельстайн Корд», срібні сережки та тілесні панчохи, теж від «Кельвін Кляйн». Вона стоїть біля мого столу спантеличена.

— Так? — питаю я, підходячи до вішака. — Ти вдягнена… нормально.

Вона трохи вичікує і м’яко каже:

— Ти не назвав своє прізвище.

Я обмірковую це, поки надягаю свій піджак від «Армані», перев’язую шовкову краватку «Армані» і, не затинаючись, відповідаю:

— Вони… мене знають.

Поки метрдотель веде до столика пару, у якій я впізнаю Кейт Спенсер та Джейсона Лаудера, ми з Джин підходимо до його стола, на якому лежить розгорнена книга зі списком бронювань, імена написані до абсурду чітко, і, мимохідь перехилившись через столик, я бачу єдине незакреслене ім’я біля замовлення на двох на дев’яту — це, Господи- Боже, Шротц. Я зітхаю, постукую ногою, думки метушаться, я намагаюсь розробити хоч якийсь план. Раптом я розвертаюсь до Джин і кажу:

— Чому б тобі не сходити до вбиральні?

Джин роздивляється ресторан. Хаос. Біля бару — черга з десятка людей. Метрдотель садить пару за столик у центрі зали. Сильвестр Сталлоне з якоюсь ціпочкою сидять за переднім столиком, саме тим, де ми з Шоном сиділи пару тижнів тому, на мій превеликий подив, його охоронці всі запхалися за сусідній столик, а власник «У Петті», Норман Праджер, сидить за третім столиком. Джин повертається до мене і, перекрикуючи гамір, питає:

— Що?

— Ти не хочеш до вбиральні? — знову питаю я.

Метрдотель наближається до нас, пробирається поміж заповненими столиками, без посмішки на обличчі.

— Чому? Тобто… хіба мені це треба? — питає Джин, вкрай спантеличена.

— Просто… йди, — сичу я, відчайдушно стискаючи її плече.

— Але, Патріку, мені туди не треба, — протестує вона.

— Господи, — тихо буркочу я.

Усе одно вже надто пізно.

Метрдотель підходить до нас, дивиться в книгу, робить дзвінок, вішає слухавку через декілька секунд, потім оглядає нас, здається, без невдоволення. Йому років п’ятдесят, довге волосся, зібране у хвіст. Я двічі відкашлююсь, щоб привернути до себе увагу, і навіть примудряюсь зазирнути йому в очі.

— Слухаю? — питає він так, наче я його потривожив.

Я дивлюся на нього з гідністю та величчю, хоча й зітхаю всередині.

— Замовлення на дев’яту… — я сковтую. — На двох.

— Та-а-ак? — підозріло питає він, розтягуючи слово. — Прізвище?

До нього підходить офіціант, вісімнадцятирічний, гарний, наче модель, і питає:

— А де лід?

Метрдотель повертається до нього, змірює його поглядом і реве:

— Не… зараз! Ясно? Скільки тобі повторювати?

Офіціант сумирно знизує плечима, тоді метрдотель вказує на бар.

— Лід ось там!

Він повертається до нас, я вже справді переляканий.

— Прізвище, — командує він.

І я думаю — чому саме це ім’я, з-поміж усіх клятих імен?

— Емм, Шротц, — «Господи…» — Містер та місіс Шротц.

Я певен, обличчя в мене зараз попелясто-бліде і прізвище я вимовляю механічно, але метрдотель надто зайнятий, аби щось запідозрити, і я навіть не намагаюсь поглянути на Джин, коли нас ведуть до столика Шротців — звісно ж, вона здивована такою поведінкою, і столик, певно, відстійний, але мені все одно відчутно полегшало.

Меню вже лежать на столику, але я так нервую, що слова і навіть ціни виглядають, наче ієрогліфи, і я зовсім розгублений. Ми замовляємо напої офіціанту (тому самому, що не міг знайти лід), і я раптом виявляю, що говорю щось на зразок: «Захист озонового шару — дуже крута ідея», і розповідаю тупі жарти, не слухаючи Джин. Я посміхаюсь, усмішка приклеїлась до мого обличчя, а сам я не тут, бо вже дуже скоро (через кілька хвилин, бо офіціант навіть не мав можливості розповісти нам про фірмові страви) я бачу біля стола метрдотеля високу, вродливу пару, вони про щось говорять, тож я глибоко зітхаю, в голові паморочиться, і, затинаючись, я кажу Джин:

— Зараз у нас будуть неприємності.

Вона підводить очі від меню, ставить на стіл свій напій без льоду, який вона потягувала.

— Чому? Що сталося?

Метрдотель дивиться на нас, на мене, через усю залу, і веде пару до нашого столика. Якби ці люди були низенькими, огрядними, дуже єврейськими, мені, може, і пощастило би зберегти столик за собою, навіть без п’ятдесяти баксів, однак ця пара наче щойно зійшла з реклами «Ральф Лорен». Хоча ми з Джин, та й усі інші гості цього триклятого ресторану, теж так виглядаємо, чоловік вбраний у смокінг, а дівчина (яку дуже навіть можна трахнути) вся вкрита коштовностями. Це реальність, і, як сказав би мій огидний братик Шон, з нею треба змиритись. Метрдотель уже стоїть біля нас, склавши руки за спиною, вкрай серйозний, і після довгої паузи питає:

— Містер та місіс… Шротц?

— Так? — я вдаю крутого.

Метрдотель просто дивиться. Панує ненормальна тиша. Його хвостик, сивий та жирний, звисає з коміра, наче якась злоякісна пухлина.

— Знаєте, — зрештою чемно кажу я. — Я знайомий з шеф-кухарем.

Він і далі дивиться. І пара за його спиною, безсумнівно, теж.

Після ще однієї тривалої паузи я питаю, просто так:

— Він не… в Аспені?

Це ні до чого не призводить. Я зітхаю, повертаючись до Джин, у неї зовсім ошелешений вигляд.

— Ходімо, добре?

Вона мовчки киває. Це приниження, я беру її за руку, і ми підводимося, Джин повільніше за мене, проходимо повз метрдотеля та пару, пробираємося через вщент забитий ресторан і виходимо на вулицю. Я спустошений, механічно повторюю собі: «Треба було подумати, треба було подумати, треба було», але Джин скаче по вулиці й сміється, тягне мене за собою.

Коли я нарешті помічаю ці несподівані веселощі, між нападами сміху вона каже:

— Це було так смішно, — а потім, потискаючи мій судомно стиснений кулак, повідомляє: — У тебе таке несподіване почуття гумору.

Я дерев’яними кроками йду поряд із нею ошелешений і, не звертаючи, на неї уваги, питаю себе: «Куди… тепер?» — і за кілька секунд з’являється відповідь — «Аркадія», до якої, зрештою, я нас і веду.

Після того, як чоловік, схожий на Гамільтона Конвея, плутає мене з кимось на ім’я Тед Овен і питає, чи не зможу я провести його сьогодні «У Петті», я кажу, що подивлюсь, що можна буде зробити, і переводжу те, що лишилося від моєї уваги, на Джин, котра сидить навпроти мене в напівпорожній обідній залі «Аркадії» — коли Конвей пішов, люди лишились всього за п’ятьма столиками. Я замовив «Джей енд Бі» з льодом, Джин потягує біле вино і говорить про те, що насправді хоче «працювати в торгово-банківській сфері», а я думаю: «Наважуйся мріяти». До нас знову підходять, цього разу це Фредерік Діббл, який вітає мене з рахунками Ларсона, а потім йому вистачає хоробрості сказати: «Потім поговоримо, Соле». Але я зараз за мільйони миль звідси, у якомусь мареві, а Джин цього не помічає — вона говорить про роман якогось молодого автора, що зараз читає. Я бачив обкладинку — суцільні неонові плями, а тема — піднесені страждання. Чомусь мені здається, що вона говорить про щось інше, і раптом кажу, не дивлячись на неї:

— Щоб вижити в цьому місті, потрібна непробивна шкіра.

Джин шаріється і відпиває вино з келиха, хороший білий совіньйон; здається, вона збентежена.

— Ти якийсь відсторонений, — каже вона.

— Що? — кліпаючи, питаю я.

— Кажу, ти видаєшся відстороненим, — каже вона.

— Ні, — зітхаю я. — Я той самий божевільний.

— Це добре.

Джин посміхається (мені що, це сниться?) з полегшенням.

— Слухай, — кажу я і намагаюся зосередитись на ній. — Чого тобі насправді хочеться від життя?

Потім згадую, як вона розводилась про кар’єру в торгово-банківській сфері, і додаю:

— Тільки коротенько, підсумуй. І не кажи, що тобі подобається працювати з дітьми, гаразд?

— Ну, я б хотіла подорожувати, — каже вона. — Може, повернутися до навчання, але, направду, не знаю… — Вона задумливо змовкає і дуже щиро каже: — Я нині на такому етапі життя, коли здається, що в мене стільки можливостей, але я… не знаю… я не впевнена.

— Гадаю, людям потрібно усвідомлювати свої обмеження, — і потім, зненацька, питаю: — У тебе є хлопець?

Джин сором’язливо посміхається, червоніє і відповідає:

— Ні. Нічого такого.

— Цікаво, — буркочу я.

Моє меню розгорнене, я вивчаю сторінку з сьогоднішніми комплексними обідами.

— А ти з кимось зустрічаєшся? — несміливо питає Джин. — Я про серйозні стосунки.

Я вирішую замовити рибу-лоцмана з тюльпанами та корицею й уникаю питання, зітхнувши:

— Я хочу, щоб у мене були змістовні стосунки з особливою людиною.

І перш ніж Джин наважиться відповісти, питаю, що вона хоче замовити.

— Думаю, дорадо, — каже вона і, зиркнувши у меню, додає: — З імбирем.

— Я буду рибу-лоцмана, — кажу я. — Останнім часом мені починає подобатись… риба-лоцман, — і я киваю.

Згодом після посередньої вечері — пляшки дорогого каліфорнійського каберне совіньйон та порції крем-брюле на двох, я замовляю склянку портвейну за п’ятдесят доларів, а Джин — еспресо без кофеїну. Коли вона питає, чому ресторан називається саме так, я розповідаю їй, нічого не вигадуючи — хоча є така спокуса, подивитись, у що вона зможе повірити. Сидячи з Джин у темряві «Аркадії», легко повірити, що вона проковтне будь-яку маячню, яку я їй згодую, — закоханість у мене позбавила її сили, і ця беззахисність видається, на диво, нееротичною. Я можу навіть говорити про те, що підтримую апартеїд, і вона знайде причини теж підтримати його і навіть інвестувати великі гроші в расистські корпорації, я…

— Аркадія — це античний регіон Пелопоннесу в Греції, заснований у 370 році до нашої ери. Він був повністю оточений горами. Головним містом був… Мегалополіс, центр політичної активності та столиця Аркадської конфедерації… — я роблю ковток портвейну, густого, міцного, дорогого. — Протягом грецької війни за незалежність її було зруйновано… — Я роблю паузу. — В Аркадії поклонялись Пану. Ти знаєш, хто такий Пан?

Джин киває, не зводячи з мене очей.

— Його свята були схожі на свята Бахуса, — розповідаю я їй. — Ночами він розважався з німфами, але любив і… лякати подорожніх удень… Звідси й походить слово «пан-іка».

Бла-бла-бла. Я дивуюся, що це збереглось у моїй пам’яті, підводжу очі від портвейну, на який задумливо витріщався весь цей час, і посміхаюся Джин. Вона довго мовчить, спантеличена, непевна, як краще відповісти, але зрештою вона дивиться мені просто в очі й каже, затинаючись, схилившись до мене над столом:

— Це… так… цікаво.

Це все, що вона каже, все, що вона може сказати.

Одинадцята тридцять чотири. Ми стоїмо на тротуарі перед помешканням Джин у Верхньому Іст-Сайді. Її швейцар обережно дивиться на нас, і це заповнює мене неназваним жахом, його погляд з холу пронизує мене. Небом розсипані зорі, на кілька миль, вони мерехтять і пригнічують мене, це важко знести. Джин знизує плечима і киває у відповідь на мою фразу про форми тривожності. Схоже, що в неї проблеми з формулюванням своїх думок, наче вона намагається раціонально проаналізувати, хто я такий насправді, а це, звісно, неможливо — до… цього… нема… ключа.

— Вечеря була чудова, — каже Джин. — Дуже тобі дякую.

— Їжа насправді була посередня, але на здоров’я, — знизую плечима я.

— Може, зайдеш, вип’єш чогось? — запитує вона, надто вже буденним тоном.

Хоча я критично ставлюся до такого підходу, це не означає, що я не хочу піднятись до неї, але ж щось мене зупиняє, щось вгамовує жагу крові — швейцар? Освітлення в холі? Її помада? Я починаю думати, що з порнографією значно менше ускладнень, аніж з реальним сексом, і саме ця простота робить її такою приємною.

— У тебе є пейот[134]? — питаю я.

Пауза, Джин збентежена.

— Що?

— Так, жартую, — кажу я. — Слухай, я хочу подивитися Девіда Леттермана, так що… — Я мовчу, сам не розуміючи, чому вагаюсь. — Мені слід піти.

— Можеш подивитись… — Джин на мить зупиняється. — У мене вдома.

Я питаю, не одразу:

— У тебе є кабельне?

— Так, — киває вона. — У мене є кабельне.

Чергова ошелешена пауза, потім я вдаю, що розмірковую.

— Ні, нічого. Я люблю дивитись це шоу… без кабельного.

Джин дивиться на мене сумно й розгублено.

— Що?

— Мені треба повернути відеокасети, — швидко пояснюю я.

Пауза.

— Зараз? Але вже… — вона дивиться на годинник. — Майже північ.

— Ну, так, — кажу я, зовсім відсторонено.

— Ну, тоді… добраніч, — каже Джин.

Які книжки вона читає? Я уявляю собі назви: «Як закохати його в себе», «Як зробити, щоб він кохав вас завжди», «Як поставити штамп: одружена», «Як одружитись за один рік. Доповнення». Я намацую в кишені пальта чохол для кондомів зі страусячої шкіри від «Люк Бенуа», який я купив минулого тижня, але, емм, ні.

Після незграбного рукостискання вона питає, не відпускаючи мою руку:

— У тебе серйозно нема кабельного?

І хоча вечір був далеким від романтики, Джин обіймає мене і цього разу випромінює якесь незнайоме тепло. Я так звик уявляти собі все, що зі мною стається, у вигляді кіносцен, перетворюючи події життя у події на екрані, що зараз майже чую наростання мелодії у виконанні оркестру, дзижчання камери над нашими головами, вибухи феєрверків в уповільненій зйомці, майже бачу її сімдесятиміліметрові губи, вони розкриваються, і чую у форматі «Долбі» тихий шепіт: «Я тебе хочу». Але я закляк і починаю усвідомлювати, спочатку непевно, потім усе ясніше, що гамір всередині мене потихеньку вщухає і що Джин цілує мене в губи. Це відкидає мене назад до реальності, і я легенько відштовхую її. Вона дивиться на мене перелякано.

— Слухай, мені час іти, — кажу я, дивлячись на годинник. — Не хочу пропустити… безглузді трюки домашніх улюбленців.

— Так, — каже Джин, опановуючи себе. — Бувай.

— Добраніч, — кажу я.

Ми обоє прямуємо у своєму напрямку, аж раптом вона кличе мене. Я розвертаюсь.

— Не забудь, ти завтра снідаєш з Фредеріком Беннетом та Чарльзом Растом у «21», — каже Джин від дверей, які для неї притримує швейцар.

— Дякую, — гукаю я й махаю їй рукою. — Це зовсім вилетіло в мене з голови.

Джин теж махає мені й зникає в холі.

Дорогою до Парк-авеню, де я сподіваюсь взяти таксі, я проходжу повз огидного волоцюгу, генетичний бруд. Коли він тихо просить дрібних грошей, «чого-небудь», я помічаю сумку для книг «Барнз енд Ноубл» на сходах церкви біля нього і не можу втриматись і не зареготати йому в обличчя:

— Так, наче ти читаєш…

А потім, на задньому сидінні таксі, дорогою додому, я уявляю, як ми з Джин бігаємо в Центральному парку прохолодного весняного дня, сміємося, тримаємося за руки. Купуємо повітряні кульки й відпускаємо їх у небо.