Ще один новий ресторан

Протягом певного обмеженого часу я цілком здатен бути веселим і комунікабельним, тож приймаю запрошення Евелін у перший тиждень листопада повечеряти з нею в «Люку», новому супершикарному китайському ресторані, який, як не дивно, подає ще й креольську кухню. У нас хороший столик (заброньований на ім’я Вінтергрін[149] — проста й вишукана перемога), я почуваюся спокійним та приземленим, навіть коли Евелін сидить навпроти мене і белькоче про величезне яйце Фаберже, яке начебто саме собою котилося навколо фойє готелю «П’єр», чи щось таке. Минулого тижня в «Роялтоні» відбулась офісна гелловінська вечірка, я був у костюмі серійного вбивці з табличкою «СЕРІЙНИЙ УБИВЦЯ» на спині (вона виявилася легшою, ніж дошка з написом «УБИВЦЯ ПЕРФОРАТОРОМ», яку я зробив трохи раніше), а під цими словами кров’ю написано «Так, це я», і костюм теж весь у крові, частково штучній, частково справжній. В одній руці у мене був жмуток волосся Вікторії Белл, а поряд з бутоньєркою (маленька біла троянда) — виварена кістка пальця. Костюм був дуже витончений, однак Крейґ Мак-Дермотт усе одно обійшов мене й посів перше місце в конкурсі. Він одягнувся Айвеном Боескі[150], і, як на мене, це нечесно, бо чимало людей думали, що я минулого року був у костюмі Майкла Мілкена[151]. «Шоу Патті Вінтерс» вранці було про дітей домашніх абортів.

Перші п’ять хвилин вечері проходять добре, тоді приносять замовлені напої, і я інстинктивно тягнуся до свого, але відчуваю, що зіщулююсь щоразу, як Евелін розтуляє рот. Я помічаю, що сьогодні тут вечеряє Сол Стейнберг[152], але вирішую не казати про це Евелін.

— Може, тост? — пропоную я.

— О, за що? — без цікавості бурмоче Евелін, вигинає шию, роздивляється дуже білу, погано освітлену залу.

— За свободу? — втомлено питаю я.

Але ж вона не слухає, бо до нашого столика підходить якийсь англієць у шерстяному костюмі в «гусячі лапки» на три ґудзики, шерстяній картатій жилетці, бавовняній сорочці з косим комірцем, замшевих черевиках та шовковій краватці, все від «Ґарріка Андерсона» — якось після того, як ми з Евелін посварились у барі «Au», вона показала на нього й сказала, що він «шикарний», а я назвав його «карликом», і тепер він відверто фліртує з нею, і мене бісить те, що вона може відчувати, що я ревную, але зрештою я сміюсь останнім, коли він питає, чи вона досі працює «в тій галереї на Першій авеню», і Евелін, явно зла, з витягнутим обличчям каже «ні», виправляє його, і після кількох незграбних фраз він іде. Вона шморгає носом, розгортає своє меню й одразу заводить про щось інше, не дивлячись на мене.

— Що це за дивні футболки, які я постійно бачу? — питає вона. — По всьому місту? Ти бачив? «Нуга це смерть»? У людей масові проблеми з харчуванням? Я щось пропустила? Про що ми говорили?

— Ні, ти помиляєшся. Там «Наука це смерть», — зітхаю я, заплющуючи очі. — Боже, Евелін, тільки ти могла переплутати це з солодощами.

Я жодної гадки не маю, що я верзу, але я киваю, махаю рукою комусь у барі — там літній чоловік, його обличчя в тіні, здається, я з ним знайомий, я не впевнений, але він піднімає свій келих шампанського і посміхається до мене, це полегшення.

— Хто це? — питає мене Евелін.

— Мій приятель, — кажу я.

— Я його не впізнаю, — каже вона. — «Пірс та Пірс»?

— Облиш, — зітхаю я.

— Хто це, Патріку? — питає Евелін.

Її більше цікавить те, що я ухиляюсь, а не його ім’я.

— А що? — питаю я у відповідь.

— Хто це? — знову питає вона. — Скажи мені.

— Мій приятель, — шкірю я зуби.

— Хто, Патріку? — Евелін дивиться скоса. — Він був на моїй різдвяній вечірці?

— Ні, не був, — кажу я, постукуючи по столу.

— Це не… Майкл Джей Фокс? — питає вона, досі дивлячись скоса. — Той актор?

— Навряд чи, — кажу я. Мені набридло. — Заради Бога, його звати Джордж Левантер і — ні, він не знімався в «Таємниці мого успіху».

— О, як цікаво, — Евелін уже повернулася до меню. — То про що ми розмовляли?

Я намагаюся згадати.

— Про кондиціонери? Чи якийсь конкретний кондиціонер? — зітхаю я. — Не знаю. Ти балакала з тим карликом.

— Єн не карлик, Патріку, — каже Евелін.

— Він незвичайно низький, Евелін, — суперечу їй я. — Ти впевнена, що його не було на твоїй вечірці? — і додаю, тихіше: — Серед тих, хто розносив закуски?

— Ти не будеш називати Єна карликом, — відповідає вона й розгладжує серветку на колінах. — Я цього не терпітиму.

Вона практично шепоче, не дивлячись на мене, і я не можу не пирхнути.

— Це не смішно, Патріку, — каже Евелін.

— Ти сама обірвала розмову, — зазначаю я.

— Ти думав, що мені це сподобається? — гірко каже вона.

— Слухай, люба, я просто намагаюся зробити цю зустріч якомога приємнішою, тож, будь ласка, не псуй її.

— Просто припини, — каже Евелін, не звертаючи на мене уваги. — О, дивись, це ж Роберт Фаррелл.

Помахавши йому рукою, вона крадькома показує його мені, і звісно ж, Боб Фаррелл, котрого всі люблять, сидить за столиком біля вікна в північній частині зали, і це мене потай бісить.

— Він чудово виглядає, — довірливо каже мені Евелін, лише тому, що помітила, як я поглядом оцінюю двадцятирічну фігуристу дівчину, котра сидить поряд із ним, і грайливо додає, щоб переконатись, що я її почув: — Сподіваюся, ти не ревнуєш.

— Він привабливий, — визнаю я. — Виглядає по- дурному, але привабливий.

— Не кажи нісенітниць, він дуже красивий, — каже Евелін і пропонує: — Чому б тобі не зробити таку ж зачіску?

До цього зауваження я був автоматом, ледь приділяючи Евелін увагу, але тепер я бентежусь і питаю:

— Що не так з моєю зачіскою? — За кілька секунд моя лють зростає вчетверо. — Що, в біса, не так з моєю зачіскою?!

Я легенько торкаюся волосся.

— Нічого, — каже вона, помітивши, як я засмутився. — Це просто припущення.

Евелін бачить, в якому я жахливому стані, і додає:

— Твоя зачіска виглядає… просто чудово, — і намагається всміхнутись, але виглядає стурбовано.

Ковток (півпорції) «Джей енд Бі» заспокоює мене настільки, що я можу сказати, дивлячись на Фаррелла:

— Насправді мене лякає його черевце.

Евелін теж його роздивляється.

— Та нема в нього черевця.

— Це точно черевце, — кажу я. — Придивись.

— Він просто так сидить, — розлючено каже вона. — Ти просто…

— Це черевце, Евелін, — наполягаю я.

— Ти божевільний, — відмахується від мене Евелін. — Несповна розуму.

— Евелін, йому ледве тридцять років.

— То й що? Не всі люблять тягати штанги так, як ти, — роздратовано каже вона, повернувшись до меню.

— Я не «тягаю штанги», — зітхаю я.

— О, то піди і дай йому в пику, бандите, — обриває мене вона. — Мені байдуже.

— Не спокушай мене, — попереджаю я і буркочу, знов дивлячись на Фаррелла: — Оце так покидьок.

— Боже, Патріку. Ти не маєш права бути таким розлюченим, — сердито каже Евелін, досі дивлячись у меню. — Твоя ворожість росте на рівному місці. З тобою справді щось не так.

— Подивись на його костюм, — кажу я, нездатний опанувати себе. — Поглянь, що він носить.

— То й що, Патріку? — вона перегортає сторінку, бачить, що та порожня, і повертається до попередньої.

— Йому не спадало на думку, що такий костюм може спричинити зневагу? — питаю я.

— Патріку, ти поводишся як ненормальний, — каже Евелін, хитаючи головою.

Зараз вона проглядає винну карту.

— Чорт забирай, Евелін. Що означає «поводишся»? — питаю я. — Я, в біса, такий і є.

— І треба так войовниче до цього ставитися? — питає вона.

— Не знаю, — знизую я плечима.

— Байдуже. Я збиралась тобі розповісти, що сталося з Меланією та Тейлором і… — вона щось помічає і, зітхнувши, додає: — Припини дивитися на мої груди, Патріку. Дивись на мене, не на мої груди. Так, тож Тейлор Ґрассґрін та Меланія були… Ти знаєш Меланію, вона вчилась у Світ Браєр. Її батько володіє всіма тими банками в Далласі? А Тейлор вчився в Корнеллі. Тож вони мали зустрітись у клубі «Корнелл» і забронювали столик у «Мондріан» на сьому, і на ньому був… — Вона зупиняється, обдумує. — Ні. «Ле Синь». Вони збирались у «Ле Синь», і Тейлор… — Вона знов зупиняється. — Боже, то таки був «Мондріан», «Мондріан» на сьому, і він був у костюмі «П’єро Дімітрі». Меланія ходила за покупками. Гадаю, у «Берґдорфз», хоч я й не впевнена, але… о так, то був саме «Берґдорфз», бо вона вдягла на роботу той шалик наступного дня, тож вона пропускала свої заняття з аеробіки два дні поспіль, і вони були…

— Офіціанте? — кличу я когось, хто проходить повз наш столик. — Ще випити? Ще «Джей енд Бі»?

Я показую на склянку, на жаль, це було більше схоже на питання, а не на команду.

— Ти не хочеш дізнатися, що сталося? — питає незадоволено Евелін.

— Я аж подих затамував, — зітхаю я, мені абсолютно не цікаво. — Не дочекаюсь.

— Тож сталася страшенно цікава річ, — заводить вона.

«Я просто всотую все те, що ти кажеш», — думаю я. Я помічаю, що їй бракує чуттєвості, і це вперше мене тривожить. Раніше саме це приваблювало мене в Евелін. Тепер брак чуттєвості засмучує мене, здається зловісним, заповнює мене невимовним жахом. На останньому сеансі (вчора) психіатр, до котрого я ходжу останні два місяці, спитав: «Яким методом контрацепції ви з Евелін користуєтесь?» — і, перш ніж відповісти, я зітхнув, дивлячися на хмарочос з вікна, потім на картину над скляним низьким столиком «Турчин», величезне зображення графічного еквалайзера, але не Оніки, а іншого художника. «Її роботою». Коли він спитав про її вподобання в сексі, я дуже серйозно відповів йому: «Відчуження за борги». Я невиразно усвідомлюю, що якби в ресторані не було людей, я взяв би нефритові палички, що стоять на столі, глибоко увігнав їх Евелін в очі й розламав навпіл. Я киваю, вдаю, що слухаю, але мене вже відпустило і я не чіпаю палички. Натомість замовляю пляшку «Шассань Монтраше».

— Правда ж, потішно? — питає Евелін.

Я сміюся разом з нею, звуки, що вилітають у мене з рота, обтяжені презирством, і я визнаю:

— Просто нестримно.

Я кажу це тупо, невчасно. Мій погляд ковзає по жінках біля бару. Чи є там хтось, кого хотілося б трахнути? Можливо. Довгонога підкачана дівчина, що потягує кір[153] на крайньому стільці? Можливо. Евелін б’ється в конвульсіях вибору між salade з родзинками та бамією, та салатом з тертим буряком, лісовим горіхом, молодою зеленню та цикорієм, а я раптом відчуваю себе так, наче мене накачали «Клонопіном», це ліки від конвульсій, але краще від цього мені не стало.

— Боже, двадцять доларів за довбаний яєчний рулет? — буркочу я, вивчаючи меню.

— Це заварний крем му-шу, ледь підсмажений, — каже Евелін.

— Це довбаний яєчний рулет, — протестую я.

Евелін на це відповідає:

— Ти такий вишуканий, Патріку.

— Ні, — знизую я плечима. — Я просто практичний.

— Мені страшенно кортить білуги, — каже вона. — Га, любий?

— Ні, — кажу я.

— Чому ні? — закопилює губки Евелін.

— Бо я не хочу нічого з бляшанки чи з Ірану, — зітхаю я.

Вона гордовито пирхає і повертається до меню. Я чую, як вона каже:

— Джамбалайя[154] му-фу тут першокласна.

Минають хвилини. Ми замовляємо. Нам приносять їжу. Тарілки, як завжди, масивні, з білої порцеляни; на середині лежать два шматочки підкопченого сашимі з жовтохвоста з імбирем, в оточенні крихітних крапочок васабі, які колом обрамляє крихітна порція водоростей хідзікі, а зверху тарілки лежить одна самотня крихітна креветка; ще одна, навіть менша за першу, згорнулась знизу, і це мене бентежить, бо я думав, що це передусім — китайський ресторан. Я довго витріщаюся на тарілку, а коли прошу принести води, наш офіціант натомість приносить перечницю і вештається біля столика, кожні п’ять хвилин питаючи: «Може, трохи перцю?» чи «Ще перцю?» І щойно він відходить до іншого столика, за яким люди, як я краєм ока бачу, заслонили тарілки руками, я кличу метрдотеля і прошу його:

— Скажіть, будь ласка, офіціанту з перечницею не нависати над нашим столиком. Ми не хочемо перцю. Ми не замовляли нічого такого, у що потрібен перець. Ніякого перцю. Нехай йде геть.

— Звісно. Я перепрошую, — сумирно вклоняється метрдотель.

Присоромлена Евелін питає:

— Хіба така ввічливість тут необхідна?

Я кладу виделку й заплющую очі.

— Чому ти постійно мене виводиш?

Евелін вдихає.

— Давай просто поговоримо. Без допитів. Гаразд?

— Про що? — гарчу я.

— Слухай, — каже Евелін. — Молоді республіканці влаштовують вечірку в «Пла… — вона зупиняється так, наче щось згадала, і продовжує: — У «Трамп Плаза», наступного четверга.

Я хочу сказати їй, що не зможу, сподіваючись, що вона має інші плани, хоча два тижні тому, п’яний і обдовбаний, чи то в «Мортімер», чи в барі «Au» я сам туди її запросив, заради Бога…

— То ми підемо?

Після паузи я похмуро кажу:

— Напевно.

На десерт я організував дещо цікаве. Сьогодні вранці за сніданком у клубі «21» з Крейґом Мак-Дермоттом, Алексом Бакстером та Чарльзом Кеннеді я вкрав із чоловічої вбиральні твердий блок дезинфекції з пісуару, поки наглядача не було. Вдома я покрив його дешевим шоколадним сиропом, заморозив, поклав у порожню коробку від цукерок «Ґодіва», перев’язав шовковою стрічкою, а тепер, в «Люку», коли я вийшов начебто до вбиральні, натомість йду на кухню, діставши цей пакунок із кишені пальта. Я прошу офіціанта віднести це за наш столик «у коробці» й сказати леді, яка там сидить, що містер Бейтмен замовив це заздалегідь, спеціально для неї. Я навіть кажу йому покласти туди квітку і даю п’ятдесят баксів. Коли спливає достатньо часу і наші тарілки вже прибрані, він виносить подарунок, і я вражений тим, як він це обставив — навіть накрив тацю срібною кришкою, і Евелін аж воркує від задоволення, коли він піднімає її, кажучи: «Вуа-ря!» Вона тягнеться до ложки, яку він поклав поряд із її склянкою для води (я переконався, що вона порожня), і, розвертаючись до мене, каже:

— Патріку, це так мило.

А я киваю офіціанту, з посмішкою, і відпускаю його, коли він намагається покласти ложку біля мене.

— А ти не будеш? — занепокоєно питає Евелін. Вона нетерпляче схилилася над освіжувачем у шоколаді. — Обожнюю «Ґодіву».

— Я не голодний, — кажу я. — Вечері мені… вистачило.

Вона нахиляється, нюхає шоколадний овал і, відчувши якийсь запах (певно, речовини для дезинфекції), знову питає, тепер уже стривожено:

— Ти… впевнений?

— Так, люба, — кажу я. — Я хочу, щоб ти це з’їла. Там небагато.

Евелін бере першу ложку, ретельно пережовує, на обличчі одразу ж з’являється огида, однак вона ковтає, здригається, кривиться, але намагається посміхатись, обережно беручи ще одну ложку.

— Як воно? — питаю я і підбиваю її: — Їж. Тістечко ж не отруєне.

Її обличчя, спотворене відразою, блідне ще сильніше, немовби вона давиться.

— Що? — питаю я, шкірячись. — Що таке?

— Воно таке… — Обличчя Евелін перетворилось на маску агонії, вона здригається, кашляє. — …м’ятне.

Але все одно вона намагається посміхатися, що зараз стає неможливим. Вона тягнеться до моєї склянки з водою, випиває одним ковтком, відчайдушно прагнучи позбутися присмаку. Потім, помітивши, який я стривожений, знову намагається посміхнутися, тепер — наче вибачаючись.

— Просто… — Вона знову здригається. — Воно просто таке… м’ятне.

Як на мене, Евелін схожа на велику чорну мураху (мураху у вбранні від «Крістіан Лакруа»), яка їсть тістечко з пісуару, і я мало не починаю реготати, але ж я не хочу її збивати, не хочу, щоб вона почала сумніватись, чи доїдати їй це тістечко. Але вона не може більше, тож, з’ївши лише дві ложечки, відсуває цю кляту тарілку, прикидаючись, що наїлась, і тоді мене охоплює дивне відчуття. Хоча я й милувався тим, як вона їсть цю штуку, мене це чомусь, водночас, засмутило. І раптом я зрозумів, що байдуже, скільки задоволення я отримав, споглядаючи, як Евелін їсть щось, на що мочився і я, і незліченна кількість інших, ця неприємність сталася з нею за мій рахунок — це антиоргазм, марна компенсація за три години, згаяні з нею. Я стискаю щелепу, розслабляю, стискаю, розслабляю мимоволі. Десь грає музика, але я її не чую. Евелін хрипко просить офіціанта принести їй освіжаючих льодяників із корейської крамнички по сусідству.

Потім дуже просто вечеря доходить до критичної точки, під час якої Евелін каже:

— Я хочу твердих зобов’язань.

Вечір і так вкрай зіпсовано, тож ця ремарка нічого не псує, не застає мене зненацька, але на мене тисне непрактичність цієї ситуації, я відсуваю свою склянку з водою до Евелін і прошу офіціанта забрати недоїдене пісуарне тістечко. Моя витримка зникає разом із десертом, що повільно тане. Вперше я помічаю, що останні два роки вона дивиться на мене не з обожнюванням, а з чимось, схожим на жадобу. Хтось нарешті приносить їй склянку для води та пляшку «Евіан», і щось я не чув, щоб вона її замовляла.

— Евелін, я думаю, що… — Я починаю говорити, затинаюся, починаю знову: — Що ми втратили зв’язок.

— Чому? Що не так? — вона махає рукою парі, здається, це Лоренс Монтґомері та Джина Вебстер, і Джина (?) на іншому кінці кімнати підводить прикрашену браслетом руку.

Евелін схвально киває.

— Моя… моя потреба вдаватись до… вбивчої поведінки у великих масштабах не може бути, емм, виправлена, — кажу я їй, зважуючи кожне слово. — Але я… не маю іншого способу виразити свої заблоковані… потреби.

Дивно, скільки емоцій спричиняє в мене це зізнання, як воно виснажує — моя голова стає легкою. Як звичайно, Евелін не розуміє саму суть того, що я кажу, і я дивуюсь — як довго триватимуть мої спроби нарешті її позбутися.

— Нам треба поговорити, — тихо кажу я.

Евелін відсуває порожню склянку і дивиться на мене.

— Патріку, — говорить вона. — Якщо ти знову почнеш казати, що мені треба збільшити груди, то я йду.

Я обдумую те, що вона сказала.

— Усе скінчено, Евелін. Це кінець.

— Який образливий, — каже вона, підкликаючи офіціанта, щоб той приніс ще води.

— Я серйозно, — тихо кажу я. — Це довбаний кінець. Нам. Це не жарт.

Евелін дивиться на мене, і я думаю, що може хоч хтось насправді розуміє те, що я намагаюся сказати, але вона каже:

— Давай не зачіпати цю тему, гаразд? Вибач, що я почала. Так що, ми п’ємо каву? — і знову зве офіціанта.

— Мені еспресо без кофеїну, — каже Евелін. — Патріку?

— Портвейн, — зітхаю я. — Будь-який.

— Може, хочете подивитися… — заводить офіціант.

— Просто найдорожчий портвейн, — перебиваю я його. — І так, ще сухе пиво.

— Нічого собі, — буркоче Евелін, коли офіціант йде.

— Ти досі ходиш до свого психіка? — питаю я.

— Патріку, — загрозливо каже вона. — До кого?

— Вибач, — зітхаю я. — До свого лікаря.

— Ні. — Евелін відкриває сумочку, щось шукає.

— Чому ні? — стурбовано питаю я.

— Я тобі вже казала чому, — відрубує вона.

— Але я не пам’ятаю, — кажу я, передражнюючи її.

— Наприкінці сеансу він спитав мене, чи можу я провести його та трьох його друзів «У Нелл». — Евелін дивиться на себе у дзеркальце, поправляє помаду. — А чого ти питаєш?

— Бо вважаю, що тобі варто до когось походити, — нерішуче, але щиро веду я. — Я думаю, що ти емоційно нестабільна.

— У тебе у квартирі висить постер Олівера Норта[155], і ти називаєш мене нестабільною? — питає вона, шукаючи в сумочці ще щось.

— Ні. Ти така, Евелін, — кажу я.

— Перебільшення. Ти перебільшуєш, — відповідає вона, копирсається в сумочці, не дивиться на мене.

Я зітхаю, але все одно серйозно починаю:

— Я не буду нав’язувати свою думку, але…

— Це так незвично для тебе, Патріку, — каже Евелін.

— Евелін. Це мусить припинитися, — зітхаю я, говорячи зі своєю серветкою. — Мені двадцять сім. Я не хочу, щоб мене обтяжували якісь зобов’язання.

— Любий? — питає вона.

— Не називай мене так, — різко обриваю її я.

— Як? Любий? — перепитує Евелін.

— Так, — знову різко кажу я.

— А як ти хочеш, щоб я тебе називала? — сердито питає вона. — Директором? — І ледь приховує смішок.

— О, Боже.

— Ні, Патріку, серйозно. Як мені тебе називати?

«Королем, — думаю я. — Королем, Евелін. Я хочу, щоб ти звала мене королем». Але вголос я цього не кажу.

— Евелін. Я взагалі не хочу, щоб ти мене якось називала. Думаю, нам не варто більше бачитись.

— Але твої друзі — мої друзі. Мої друзі — твої. Не думаю, що так вийде, — каже Евелін і додає, дивлячись кудись над моїм ротом: — У тебе щось на верхній губі. Візьми серветку.

Я роздратовано знімаю крихту.

— Слухай, я знаю, що твої друзі — мої друзі, і навпаки, я про це вже думав. — Після паузи, глибоко вдихнувши, я кажу: — Можеш їх забирати.

Нарешті Евелін дивиться на мене, ошелешена, і тихо каже:

— То ти це серйозно, так?

— Так, — відповідаю я. — Серйозно.

— Але… що буде з нами? Що з нашим минулим? — тупо питає вона.

— Минуле — нереальне, це просто сон, — кажу я. — Не говори про минуле.

Евелін з підозрою звужує очі.

— Ти щось маєш проти мене, Патріку? — І майже одразу твердість її обличчя змінюється очікуванням, може, навіть надією.

— Евелін, — зітхаю я. — Вибач. Ти просто… не настільки важлива… для мене.

Вона одразу ж питає:

— А хто важливий? Хто для тебе важливий, Патріку? Кого ти хочеш? — І після сердитої мовчанки питає: — Шер[156]?

— Шер? — збентежено перепитую я. — Шер? Про що ти говориш? Гаразд, забудь. Я хочу все скінчити. Мені потрібен регулярний секс. Мені треба розвіятися.

За пару секунд Евелін просто божеволіє, їй ледве вдається стримувати істерику, що хвилями прокочується по її тілу. Мене це радує не так сильно, як я очікував.

— Але ж що з нашим минулим? Нашим минулим? — знову марно питає вона.

— Не згадуй про це, — кажу я їй, нахиляючись вперед.

— Чому ні?

— Бо у нас його насправді не було, — кажу я, намагаючись не підвищувати голос.

Евелін опановує себе і, не дивлячись на мене, знову відкриває сумочку, буркоче:

— Патологічна. Це патологічна поведінка.

— І що це означає? — ображено питаю я.

— Це мерзенно і патологічно. — Вона знаходить коробочку для пігулок від «Лора Ешлі» й розкриває її.

— Що саме патологічно? — питаю я, намагаючись усміхнутися.

— Облиш. — Евелін ковтає якусь пігулку, я її не впізнаю, і запиває моєю водою.

— Я патологічний? Ти кажеш мені, що я патологічний? — питаю я.

— Ми по-різному дивимося на світ, Патріку. — Евелін шморгає носом.

— І слава Богу, — зі злістю кажу я.

— Ти нелюдяний, — каже вона, здається, намагаючись не плакати.

— Я… — Я затинаюся, намагаюсь захистити себе. — Я в контакті з… людяністю.

— Ні, ні, ні, — хитає вона головою.

— Я знаю, що іноді поводжусь… божевільно, — кажу я непевно.

Евелін раптом відчайдушно хапає мою руку через весь стіл, притягає до себе.

— Що ти хочеш, щоб я зробила? Чого ти хочеш?

— Евелін, — гарчу я, забираючи руку, шокований тим, що нарешті пробився до неї.

Евелін плаче.

— Патріку, що мені зробити? Скажи. Будь ласка, — благає вона.

— Ти маєш… Господи, не знаю я. Носити еротичну білизну? — припускаю я. — Боже, Евелін. Я не знаю. Нічого. Ти тут нічого не зробиш.

— Прошу, скажи, що я можу зробити? — тихо схлипує вона.

— Не так часто посміхатись? Краще розумітися на машинах? Не так часто повторювати моє ім’я? Ти щось таке хочеш почути? — питаю я. — Це нічого не змінить. Ти навіть пиво не п’єш, — буркочу я.

— Але ж ти теж не п’єш пиво.

— Це не має значення. До того ж я щойно саме його і замовив. Ось так.

— О, Патріку.

— Якщо хочеш щось для мене зробити, можеш припинити цю сцену, — кажу я, ніяково озираючись.

— Офіціанте? — питає Евелін, щойно він приносить нам еспресо без кофеїну, портвейн та сухе пиво. — Я буду… я буду… що? — Вона дивиться на мене зі страхом та панікою, розгублена. — «Корона»? Ти її п’єш, Патріку? «Корону»?

— Господи. Припини. Вибачте її, — кажу я офіціанту і, щойно він йде додаю: — Так. «Корону». Але ми в клятому китайсько-каджунському бістро…

— Боже, Патріку, — схлипує Евелін й сякається в носову хустинку, яку я їй кинув. — Ти такий мерзенний. Ти… жорстокий.

— Ні, я… — я знову затинаюсь.

— Ти… не… — Вона змовкає, витирає обличчя, нездатна закінчити фразу.

— Я не що? — питаю я, мені цікаво.

— Ти не… — вона хлюпає носом, опускає очі, її плечі здригаються. — Не здоровий. Ти… — вона задихається. — Ти незрозумілий.

— Зрозумілий, — сердито кажу я, захищаючись. — Дуже навіть зрозумілий.

— Ти кровопивця, — схлипує Евелін.

— О ні, — кажу я, дивлячись на неї. — Це ти кровопивця.

— Боже, — стогне вона, люди за сусіднім столиком дивляться на нас, потім відвертаються. — Просто не віриться.

— Я йду, — м’яко кажу я. — Я оцінив цю ситуацію, і я йду звідси.

— Не треба, — Евелін намагається схопити мене за руку. — Не йди.

— Я йду, Евелін.

— Куди ти йдеш? — раптом вона рішуче опановує себе. Вона ніяк не може дозволити сльозам, яких, як я помітив, зовсім небагато, зіпсувати свій макіяж. — Скажи, Патріку, куди ти йдеш?

Я кладу сигару на стіл. Вона надто засмучена, щоб це прокоментувати.

— Просто йду, — відповідаю я.

— Але куди? — питає Евелін, сльози в очах. — Куди ти йдеш?

Схоже, що всі люди в ресторані, які можуть нас чути, відвертаються в інший бік.

— Куди ти йдеш? — знову питає Евелін.

Я не відповідаю, я загубився у своїх думках, я думаю про інше: ордери, біржові пропозиції, право на одержання акцій працівниками компанії, придбання підприємства в кредит із заставою майна, фінансування, рефінансування, боргові зобов’язання, зміну юридичного статусу, передачу повноважень, форму 8-К, форму 10-Q, нульовий прибуток, оплату натурою, ВНП, МВФ, модні гаджети, мільярдерів, Кенкічі Накаджиму[157], безкінечність, Безкінечність, яка максимальна швидкість розкішного авто, виведення з кризи, втратні облігації, чи не відмінити мені підписку на журнал «Економіст», Святвечір, коли мені було чотирнадцять років і я зґвалтував одну з покоївок, інклюзивність, заздрість щодо життя інших, чи можна вижити, якщо в тебе тріснув череп, очікування в аеропортах, придушений крик, кредитні картки і чужий паспорт, і коробку сірників з «Ля Коте Баск», забризкану кров’ю, поверхню, поверхню, поверхню, Роллс — це Роллс, це Роллс. Для Евелін наші стосунки — жовто-блакитні, однак для мене це сіре місце, переважно, затемнене, розбомблене, плівка з цього фільму в моїй голові — безкінечні кадри з камінням, мова, якою там розмовляють, — вкрай іноземна, звук накладається на нові зображення: кров, що ллється з банкоматів, жінки, які народжують через анальний отвір, зародки, заморожені чи збовтані (як це?), ядерні боєголовки, мільярди доларів, повне знищення світу, когось б’ють, хтось інший вмирає, ще хтось — без крові, найчастіше — від пострілу з рушниці, замовні вбивства, коми, життя, розігране як ситком, порожня сторінка, що перетворюється на мильну оперу. Це ізолятор, який потрібен тільки для того, щоб відкрити мою серйозно обмежену здатність відчувати. Я у його центрі, я поза часом, і ніхто не питає мене про те, хто я такий. Я раптом уявляю скелет Евелін, покручений, він розсипається, і це наповнює мене радістю. Мені знадобилося чимало часу, щоб відповісти на її питання (Куди ти йдеш?), але тепер, ковтнувши портвейну, потім пива, я підводжуся і кажу їй, одночасно думаючи: «Якби я й справді був машиною, що б це змінило?»

— До Лівії. — І після довгої паузи: — До Паго-Паго. Я хотів сказати — Паго-Паго, — і ще додаю: — Через твою істерику я не платитиму за вечерю.

Загрузка...