Американський психопат

Хімчистка

Китайська хімчистка, до якої я відправляю свій закривавлений одяг, вчора повернула мені куртку від «Сопрані», дві білі сорочки «Брукс Бразерс» і краватку від «Аґнес Бі», на яких досі лишились плями від чиєїсь крові. О дванадцятій (за сорок хвилин) у мене обід, тож перед ним я вирішую заїхати до хімчистки і поскаржитись. Крім куртки «Сопрані», сорочок та краватки, я беру з собою пакунок із закривавленими простирадлами, які теж слід випрати. Китайська хімчистка розташована за двадцять кварталів від моєї квартири, у Вест-Сайді, майже біля Колумбійського університету, і я ніколи там не бував, бо ця відстань мене лякає (раніше мій одяг забирали з квартири після телефонного дзвінка і повертали протягом доби). Через цю поїздку я не маю часу на ранкове тренування, і до того ж я проспав через вчорашню кокаїнову гульню з Чарльзом Гриффіном та Гілтоном Ешбері. Вона почалася цілком невинно на вечірці журналу «М. К.», на яку жоден із нас не був запрошений, а закінчилася близько п’ятої ранку біля мого банкомата. Саме тому я пропустив «Шоу Патті Вінтерс», але це повторення інтерв’ю з президентом, тож, думаю, це не страшно.

Я напружений, на обличчі темні окуляри, волосся зачесане назад, весь мій череп болить, у зубах сигара (непідпалена), на мені чорний костюм «Армані», біла бавовняна сорочка «Армані» та шовкова краватка, також від «Армані». Я маю крутецький вигляд, однак шлунок крутить і в голові паморочиться. Дорогою до хімчистки я проходжу повз волоцюгу, старого чоловіка, років сорока-п’ятдесяти, сивочолого й огрядного. Він плаче. Відчиняючи двері, я помічаю, що він, на додачу до всього, ще й сліпий, і наступаю йому на ногу, точніше — на її обрубок, і він впускає свого стаканця так, що дрібні гроші розкочуються по тротуарі. Я зробив це навмисно? Як ви думаєте? Може, випадково?

Потім я десять хвилин показую плями крихітній старій китаянці, яка, як мені здається, керує цим закладом, і вона навіть витягає свого чоловіка з задньої кімнати, бо я не розумію ані слова з того, що вона каже. Однак чоловік мовчить, йому байдуже до перекладу. Літня жінка продовжує цокотати, певно, китайською, і мені доводиться її перебити.

— Послухайте, стоп… — я підводжу руку з сигарою, куртка від «Сопрані» висить у другій моїй руці. — Ви не… тсс, чекайте… Тсс… Ви не можете навести вагомих причин.

Китаянка продовжує щось лопотати, хапає рукави куртки крихітною ручкою. Я відводжу її руку, нахиляюсь вперед і вимовляю дуже повільно:

— Що ви намагаєтеся мені сказати?

Вона й далі собі белькоче, широко розплющивши очі. Її чоловік вийняв з пакунку два простирадла, обидва в плямах засохлої крові, і тупо на них дивиться.

— Вибілювач? — запитую я в неї. — Ви хочете сказати вибілювач? — я хитаю головою, не вірячи сам собі. — Вибілювач? Господи.

Китаянка і далі показує на рукави куртки «Сопрані», а коли повертається до простирадл за її спиною, голос починає пищати октавою вище.

— Є дві важливі речі, — перекрикую я. — По-перше, не можна вибілювати «Сопрані», нізащо. По-друге, — і ще голосніше, досі одночасно з нею, — по-друге, такі простирадла можна дістати лише в Санта-Фе. Вони дуже дорогі, й мені справді потрібно їх відчистити…

Але вона не припиняє говорити, я киваю, наче розумію цю маячню. Потім посміхаюсь і нахиляюся просто до її обличчя.

— Якщо-не-затулиш-свій-довбаний-рот — я-тебе- вб’ю — ти-мене-розумієш?

Китаянка збентежена, її белькотіння стає ще швидшим, очі досі на лобі. У неї зовсім невиразне обличчя, можливо, через зморшки. Я знову жалісно показую на плями, але, розуміючи, що це не має сенсу, опускаю руку і намагаюсь все ж зрозуміти, що вона каже. Потім побіжно перебиваю її знову:

— Послухайте, у мене дуже важлива обідня зустріч, — я дивлюся на свій «Ролекс», — «У Губерта», за тридцять хвилин, — потім знову дивлюся на пласке обличчя з розкосими очима. — І вони мені потрібні… Чекайте, за двадцять хвилин. У мене зустріч «У Губерта» з Рональдом Гаррісоном за двадцять хвилин, і ці простирадла мені потрібні чистими вже у другій половині дня.

Але жінка не слухає, меле щось своєю дивною, судомною мовою. Я ніколи раніше не вчиняв підпалів, а тепер починаю думати, як же це робиться — які матеріали потрібні, бензин, сірники… чи краще взяти рідину для запальнички?

— Послухайте, — опанувавши себе, монотонно кажу я і нахиляюся ще ближче до її обличчя (її рот хаотично рухається, вона повертається до чоловіка, і він встигає кивнути під час несподіваної коротенької паузи), — я не можу вас зрозуміти.

Я сміюся з того, наскільки абсурдна склалась ситуація, б’ю рукою по прилавку й озираюся — подивитися, чи немає тут когось, з ким можна поговорити, але в залі порожньо.

— Це божевілля, — буркочу я й зітхаю, потираючи обличчя. А потім різко обриваю сміх, раптово розізлившись, й гарчу на неї: — Ти ідіотка. Я не можу з цим впоратися.

Вона щось белькоче у відповідь.

— Що? — зі злістю питаю я. — Ти мене не почула? Хочеш шинки? Це ти щойно сказала, що хочеш… шинки?

Китаянка знову хапає рукав куртки «Сопрані». Її чоловік стоїть за прилавком, похмурий і відсторонений.

— Ти… ідіотка! — волаю я.

Жінка не здається, знову й знову показує на плями на простирадлах.

— Сучка тупа, розумієш? — кричу я.

Моє обличчя зашарілось, і я ледь не плачу. Мене трясе, і я висмикую з її рук куртку, тихо стогнучи: «Господи…»

За моєю спиною відчиняються двері, дзеленчить дзвіночок, і я опановую себе. Заплющую очі, глибоко дихаю, думаючи про те, що варто заїхати до солярію після обіду. Може, в «Гермес» чи…

— Патріку?

Від звуків справжнього голосу я аж підскакую, розвертаюсь і бачу дівчину з мого будинку, яку я часто зустрічаю в холі, і щоразу вона дивиться на мене з захопленням. Вона старша за мене, їй десь під тридцять, має непоганий вигляд, хоч є трохи зайвої ваги, на ній спортивний костюм (звідки? З «Блумінґдейлз»? І гадки не маю), і вона просто… сяє. Знімає темні окуляри і широко посміхається.

— Привіт, Патріку, я так і думала, що це ви.

Навіть не знаючи, як її звати, я видихаю приглушене «Привіт» і дуже швидко бурмочу щось схоже на жіноче ім’я. І просто дивлюсь на неї, ошелешений, спустошений, намагаючись стримати свою злість, а за моєю спиною досі скрегоче китаянка. Зрештою я складаю долоні й кажу: «Ну що ж».

Вона трохи збентежена, нервово підходить до прилавку з квитанцією.

— Смішно, правда? Їхати так далеко заради хімчистки, але вони справді найкращі.

— То чому ж вони не можуть вивести ці плями? — терпляче питаю я, досі посміхаючись із заплющеними очима. Китаянка нарешті замовкає, і тоді я їх розплющую. — Ви можете поговорити з ними? — обережно пропоную я. — Бо в мене нічого не виходить.

Дівчина підходить до простирадла, яке досі тримає в руках старий.

— Ого, зрозуміло, — тихо каже вона.

Щойно вона обережно торкається простирадла, китаянка знов заводить своє белькотання, і, не звертаючи на неї уваги, дівчина запитує мене:

— Що це таке? — і знову дивиться на плями. — Нічого собі.

— Ну… — я дивлюсь на простирадла, справді жахливі. — Це, м-м-м, журавлиновий сік, яблучний із журавлиною.

Дівчина дивиться на мене і непевно киває, а потім обережно каже:

— Щось це не схоже на журавлину, тобто журавлину з яблуком.

Я довго дивлюсь на простирадла, перш ніж, затинаючись, сказати:

— Я мав на увазі… ну… це насправді «Боско». Знаєте, типу… — пауза. — Шоколадний батончик «Дав». Так, це «Дав»… сироп «Хершиз»?

— Так, — киває вона з розумінням, ну, може, трішки скептично. — Нічого собі.

— Слухайте, якщо ви можете з ними поговорити… — я нахиляюся вперед, вириваючи простирадло з рук старого. — Я був би дуже вдячний.

Я згортаю простирадло й кладу його на прилавок, потім знову дивлюсь на «Ролекс» і пояснюю:

— Я запізнююсь, у мене за п’ятнадцять хвилин зустріч «У Губерта».

Я йду до дверей хімчистки, і китаянка знову починає відчайдушно верещати й показувати на мене пальцем. Я дивлюся на неї, ледве стримуючись, щоб не перекривляти її.

— «У Губерта»? Справді? — питає вражена дівчина. — Вони переїхали далі від центру, так?

— Так… чорт, послухайте, я мушу бігти, — я прикидаюсь, що помітив на вулиці таксі, яке щойно під’їхало, і з удаваною вдячністю кажу: — Дякую вам… Саманто.

— Вікторія.

— Звісно, Вікторіє. — Я роблю паузу. — Хіба я не так сказав?

— Ні, ви сказали «Саманта».

— Тоді перепрошую, — посміхаюсь я. — Зовсім забігався.

— Може, пообідаємо якось наступного тижня? — з надією запитує вона, підходячи ближче, в той час як я задкую до дверей. — Я часто буваю в центрі, біля Волл-стрит.

— О, не знаю, Вікторіє, — я видавлюю з себе розпачливу усмішку, відводячи погляд від її стегон. — Я постійно працюю.

— То, може… Ну, знаєте — може, в суботу? — запитує Вікторія обережно, аби не налякати мене.

— Наступної суботи? — перепитую я, знову дивлячись на годинник.

— Так, — вона сором’язливо знизує плечима.

— О. Боюсь, я не зможу. Йду на «Знедолених» удень, — брешу я. — Слухайте, мені дуже треба бігти.

Я проводжу рукою по волоссю й шепочу: «О, Боже», перш ніж змушую себе додати:

— Я вам зателефоную.

— Гаразд, — з полегшенням усміхається вона. — Подзвоніть.

Я ще раз кидаю погляд на китаянку і забираюсь геть звідти, біжу до неіснуючого таксі й тільки за квартал чи два від хімчистки зупиняюсь, і…

І бачу перед собою дуже симпатичну безпритульну дівчину, яка сидить на сходах будинку на Амстердам-стрит. Біля її ніг стоїть пластиковий стаканець для кави, і я, посміхаючись, наближаюсь до неї, шукаючи дрібні гроші в кишені, — мене наче щось тягне. У неї надто юне й свіже для волоцюги, засмагле обличчя, і тому те, що вона змушена жебрати, видається ще жахливішим. У ті секунди, які потрібні, щоб пройти від краю тротуару до сходів, на яких вона сидить, я уважно її вивчаю — голова дівчини похилилася, вона тупо вдивляється у свої коліна. Помітивши, що я стою над нею, вона підводить очі, без посмішки. Мені хочеться зробити якусь просту добру справу, я нахиляюсь до неї, мої очі так і випромінюють співчуття, і я кидаю долар у її стаканець, кажучи їй: «Удачі».

Обличчя дівчини змінюється, саме тому я помічаю книгу в неї на колінах (це Сартр), поряд із нею — сумку для книг Колумбійського університету, і нарешті — темно-коричневу каву в стаканці, і в ній плаває моя доларова купюра. Усе це забирає кілька секунд, однак таке відчуття, що це — уповільнена зйомка; вона дивиться на мене, потім у стаканець і кричить:

— Це що за фігня?

Я завмираю над кавою, зігнувшись й зіщулившись, і белькочу:

— Я не… я не знав, що він… повний…

Мене трясе, я відходжу й ловлю таксі, й дорогою до «Губерта» мені ввижається, що будинки — це гори, вулкани, вулиці стають джунглями, небо — театральною фоновою декорацією… Перш ніж вийти з машини, доводиться звести очі докупи, щоб прочистити їх. Обід «У Губерта» стає однією тривалою галюцинацією, під час якої я заразом сплю і не сплю.